Зимова музика для весни

Розгорявся новий безрадісний день. Ген за обрієм курився срібний пил. Вершники… Магдалина провела довгими тонкими пальцями по своїй флоярі. Перстень із блідо-блакитним камінцем, що нагадував зимове небо, зблиснув на руці. От і все, що їй лишилося від батька й матері. Тільки флояра та перстень, тільки безмежне небо над головою й чуже місто, ні, не прийме її ніколи.

Щоранку Магдалина тренувалася, щоб її музика звучала все краще і краще. Насправді ж, вона підносила флояру до губ щойно згадувала про батьків. Дерево інструмента гріло її тонкі пальці, що аж просвічувалися на сонці. Тужливі блакитно-сірі візерунчасті мелодії вилітали з флояри навіть тоді, як дівчина хотіла грати щось веселе, сонячне, таке як грають на весіллі чи коли запрошують музиків. Вона давно вже вчилася в тих музиків і мріяла грати як вони на площі, у будинках міщан. Але… Що поробиш, коли музика ллється така сумна й холодна.

Колись, як ще були живі батьки, Магдалина приходила грати в найближче село, так малого Іванка, що почув її музику, замішавшись серед гурту дорослих, довелося виливати воском, щоб переляку не було. Хоч Магдалина довго тоді перепрошувала господарів, ще й кілька талярів їм дала, але нічого не помогло. З села її вигнали назавжди. А де вже вигнали один раз – вся околиця прожене, бо ж чутки швидко розповзаються. Батькові таляри закінчувалися, а до шлюбу вона надто молода ще. Нікого в цілому світі не лишилося. Тож прудка й граційна, як лань, гарна наче виноградна лоза, Магдалина мусила щось вирішувати. Вона дійшла йшла до міста, не сподіваючись ні на що.

– Гарно граєш, дитино, щойно від вершка, а вже підмайстер добрий буде, – засміявся з виду шляхтич, запропонувавши їй місце на возі. Магдалина швидко стямила, до чого хилить шляхтич, але промовчала, втягнула голову в плечі, проте вмостилася поруч із шляхтичем.

– У кого з майстрів ти учнем? – розпитував він, пронизуючи Магдалину їдко-зеленими очима, ніби перше весняне листя.

– Я тільки йду навчатися… Чи візьмуть мене… – намагаючись зробити свій голос хрипкішим, грубішим, видихнула Магдалина.

– У тебе талант. Звичайно візьмуть. Тільки не до співців, бо голос надто вже тонкий та дівочий… Поговорю з майстром Янушем… Він хоч і дорого бере, але вчить же…

– Я сирота, тож не маю чим заплатити… – ледве не плачучи видушила з себе Магдалина.

– О, тим паче… Сміливий ти, хлопче. Той, хто шукає, завжди знайде. Поговоримо з цехмайстром Янушем. Може… – шляхтич наче втратив інтерес до розпитів. Але щось у його лісових очах було тверде й обнадійливе.

Магдалина відчувала, що серце вистрибує з грудей. На одну лише мить вона дозволила собі помріяти, як цехмайстер Януш візьме її в науку, як вона граючи на всяких міських урочистостях та для містян перестане так гостро потребувати грошей. Якщо вона стане підмайстром, то на кусень хліба завше собі заробить. Не раз і не два батько розповідав Магдалині, як жорстоко майстри розправляються із партачами. Зараз дівчина думала про це й внутрішньо дрижала. Холод закрався їй під лопатки. А якщо вона не зможе зарекомендувати себе так, щоб майстер Януш взяв її в учні? Хоч би не собі в учні, а іншому кому менш здібному передав… Але все ж… А як цей шляхтич дізнається, що вона дівчина? А далі як приховувати?...

Коні гуркотіли по бруку. Магдалина задумливо роздивлялася величний храм, людей, що заклопочено йшли чи їхали повз, обличчя свого шляхтича-рятівника, що нічого не виражало.

***

Міцно збитий чоловік налаштовував свою лютню. Магдалина оцінила, що інструмент добротний, коштує дорого. Ох, якби вона хотіла стати ученицею цього поважного майстра. Знов холод, що вже був відпустив, стиснув її груди тугим сталевим кільцем. Магдалина заплющила очі. Не могла дихнути. А зараз же треба придумати й переповісти цьому суворому чоловіку свою історію, а потім… Він же екзаменуватиме її…

– Ну, хлопче, грай, мені час дорогий, хутчіш. Я тебе не з’їм, – усміхнувся сивочолий у вуса.

Дівчина обережно дістала з мішечка флояру. Руки трусилися, в горлі пересохло, груди стиснулися так, що й дихати неможливо. Вона піднесла флояру до губ. Згадала обличчя батьків, два самотні таляри в мішечку. У шлунку загрозливо забурчало. Вона наважилася. Грала так, як уміла, не копіюючи інших мелодій, грала те, що йшло з самого серця.

– Добра техніка. Це, я розумію, що ти придумав? Музика у тебе геть сумна. Ще я не бачив того, щоб наші підмайстри музику складали. Воно й не треба, бо табулатура є завжди під рукою… чи, в твоєму випадку, по пам’яті зіграєш, там нічого складного.

Її прийнято до цеху. Щастю не було міри. Засинаючи в домі пана Януша, що взяв її за ученицю, Магдалина думала, як і далі майстерно приховувати, що вона дівчина, як можна приховати це, а що коли не вийде?

Магдалина старанно вчилася, до того ж вона стала першим помічником господині пані Марії, допомагаючи їй пекти хліб, порядкувати господарство й тримати всіх домашніх в тому числі й кількох старших за себе учнів пана Януша в добробуті й покорі.

Коли ж Магдалина опанувала ноти, що показав їй старший учень пана Януша, вже готовий майстер, та грошей не було на майстерство, Іван, вона заходилася записувати свої мелодії. Це треба робити крадькома, вночі як місяць засвітить, щоб пан Януш ні про що не довідався. А Іванові Магдалина платила по таляру за нове знання й за мовчання.

Він сподівався накопичити на те, щоб стати майстром, а вона… жити, зберегти часточку себе справжньої. Оскільки Магдалина, а для пана Януша й усього музичного цеху Оксен, була найкращою ученицею, її пан Януш частенько брав з собою на хрестини й поховання, на магістратські урочистості й церковні свята, де потребували музики.

Але Магдалині не вдавалося повністю повторити те, що вона чула. Її флояра видавала інші звуки, відмінні, в них була щось таємниче, в що замиловано-перестрашено вслухалися цехові майстри й прості люди.

Магдалині було чимраз важче, адже музика, що її мала грати палка, золото-пурпурова, сильна й сонячна. Її ж флояра звикла грати повільні, тужливі, льодово-сумні мелодії.

– Ти мені всю гармонію псуєш! – накинувся на неї пан Януш. – Талановитий же хлопчина, але щось з твоїм інструментом не так… де ти його взагалі капосне взяв?! Хай люди не розбираються й не чують, але ж я чую. Слідкувати за своєю грою треба! Ану на іншу флояру! Щойно забрав… Була б Іванові, та він ще потерпить… а ти молодий, то, може, гратимеш по-людськи, не фарбуючи музику одвічним тим сумом. Я божеволію від нього!

На лихо, цю цехмайстрову промову почув й Іван. Магдалина змушена була взяти нову флояру. Та пекла їй руки.

– У мене брат загинув на війні... він платив важким кривавим потом моє навчання… Та ти хоч знаєш, вискочка!… – накинувся він на Магдалину. Але скінчити не встиг.

– Пробач… я не хотів, щоб так було, – видихнула Магдалина.

– Байдуже мені, що ти не хотів. Слово цехмайстра – закон.

***

Постійні музичні вправи гнітили Магдалину щодень більше. З нової флояри, що змушувала її руки тремтіти, а серце й душу тонути в соромі, виходили такі ж точнісінько сумні звуки. Пан Януш заборонив їй грати ту «нелюдську» музику й навантажував вправами так, що і губи пекли від флояри. А сум ріс все більше, щодень швидше. Материн перстень – шматочок зимового неба тьмянів, а Магдалина в’янула на очах.

***

– Оксене, це твоє, скурвий сину?! – повернувшись з весілля заможних міщан, на яке не взяв Магдалину, як вона не просила, крикнув пан Януш. Він аж трусився від злості. Добре, що свою лютню поклав у іншому покої, не розіб’є такий гарний, дорогий інструмент. Він трусив у Магдалини перед очима її записами. Як він знайшов цей зошит? Вона ховала його ретельніше за свою душу. Невже Іван показав? Але яка йому з того користь… Вона ж платить йому таляром за мовчання…

– Моє, – змушена була зізнатися Магдалина.

– Я ж тобі заборонив писати оце! Ти мені всю гармонію псуєш ще й складаєш ці записи?! Та музика сумна настільки, що в людей розпач викликає, вона від диявола…. До отців треба тебе відвести.. не хочеш слухатися, то каятимешся в церкві. Привселюдно, – поставив він жирну крапку в розмові. У Магдалини запаморочилося в голові. Вона впала, випустивши флояру з рук. Та розбилася.

– Що тут? Матінко… – забігла у покій пані Марія.

– Іване, допоможи! – крикнула вона. Втрьох вони посадили Магдалину на лаву.

– От курва… ще й флояра розбилася… – пробурчав Іван собі під ніс.

***

Того ж дня ж пан Януш зібрав цехові збори. Всі мали висловитися про його учня, адже Оксен не зважаючи на свій вік, зарекомендував себе добрим музикою. Особливо, добре на похованнях грав. Збори зійшлися в його хаті. Магдалина лежала в сусідньому покої і все добре чула.

– Я теж підтримую, її музика надто вже... доводить людей до розпачу. І вона не хоче змінюватися. Смутку не має бути в світі так багато. Не на те ми володіємо божественним даром, щоб сіяти серед людей смуток, – сказав Іван, скориставшись з паузи та права старшого з підмайстрів.

– Її музика своєрідна, ті записи, що пан Януш показав і справді дивні. Але ж якщо бог дає їй такий талант, то хіба він може бути знехтуваний? Десь і він придасьться… – невпевнено почав майстер Василь, що виготовляв музичні інструменти і якось вгадував, кому з мукзик інструмент по руці, а кому ні. За своє довге життя, він ні разу не помилився. Єдиною помилкою, а чи помилкою, з флоярою Оксена докоряв йому пан Януш.

– Куди ж той талант придасться? Воно ж не вчиться як слід. Мене майстер по руках бив… та так бив, що от граю якось… – м’яко заперечив пан Януш.

– У мене сина не стало… Так, коли я вертався додому… Перестрів мене твій Оксен. Глянув у вічі й почав грати. Я застиг і вся вулиця застигла – ніхто аніворухнеться. І так він грав… що я аж серце загубив. Не знаю, з якого клена зроблено його флояру… Я думав не переживу, син мій, єдиний, кому я хотів передати справу… А пережив же, – у покої запанувала понура мовчанка.

Магдалина тихо плакала. Вона так розхвилювалася, що й забула, що мусить стерегтися.

Знов суперечка поновилася й тяглася аж до вечора. Цехові майстри затято сперечалися, а учні всі крім Івана сиділи понуро-тихо.

– Ні до чого тут ваші суперечки. Панове, хіба ж ви не бачите… серед вас… Жінка, – дружина пана Януша одним словом знищила всі її мрії, над якими вже й так нависли грозові хмари.

– Як жінка? Хіба? Ти не помилилася? – обеззброєно роззирався пан Януш. На обличчях майстрів цвіли усмішки й посмішки.

– Ні, я цілком впевнена.

Магдалина відчула, що кров стиге в жилах. Життя завершилося. Вона дістала свою стару флояру піднесла до губ і заграла, може, востаннє, гучно й розпачливо. М’які тепло-коричневі звуки впліталися в ажурну холодну витинанку, химерну й тужливу. Музики нашорошили вуха. Їх наче стрілою пройняло.

Магдалина плакала-плакала, аж згубила усвідомлення часу. Пані Марія гладила її по голові, поїла гірким зіллям, втішала наче малу дитину. Нічого не допомагало.

Дівчина отямилася вранці з першими сонячними променями. Знесилена пані Марія, пан Януш, навіть Іван міцно спали долу й на лавах, вони доглядали її цілу ніч.

Перший сонячний промінь упав на іскристу прозору флояру, виточену зі свіжого ранкового льоду, блискучу й переливчасту. Флояра сяяла загадковим внутрішнім світлом, іскринками гріла її руки як і стара. Магдалина покрутила інструмент у пальцях. Він не зникав, не танув, не розбивався на мільярди іскринок. Справжня зимова музика для весни.

Сьогодні листопадовий ярмарок. На хитких ногах Магдалина не ховаючись, не вдаючи з себе Оксена, грає у куточку ринкової площі. Тут скупчилися селяни з возами. Від них пахне осінню, роботою, молоком і скрухою, відчаєм, надією.

Флояра переливається проти сонця веселкою. Її тиха візерунчасто-зимово-сумна мелодія спочатку непомітна захоплює більше і більше людей. Вони обертаються, підходять, слухають, серед них її чіпкий погляд вихоплює й Івана із затиснутою в руці флоярою та сльозами на очах. Людські очі цвітуть сльозами й надією. Стара дерев’яна флояра дзвінко розбивається об бруківку.