Ідеальна пара

Початок 90-их років ХХ століття позначився тим, що радянський союз пішов у небуття. І то було не дивно, адже будь-яке державне утворення, що тримається на страху та примусі, рано чи пізно гине, залишаючи після себе уламки, котрі часто-густо не знають, як існувати без вказівок з центрального апарату управління. Одним з таких уламків судилося стати Україні, яка за роки відносної незалежності в повній мірі скуштувала всі принади постколоніального існування: розгул бандитизму, тотальна корупція, зменшення народонаселення, розкрадання майна тощо. Точно така ж участь спіткала й інших чотирнадцять суб’єктів колишнього срср. З певними відмінностями й національними особливостями вони також пережили роздержавлення майна і перехід економіки з соціалістичних рейок на капіталістичні, за який, як завше буває, заплатили переважно найбідніші прошарки населення, змінивши свою бідність на жебрацтво.

Проте, остання декада віку позначилася змінами не лише в долі союзу. Крім нього, віддали богу душу ще три держави. Югославія розпадалася точно так, як і срср, з муками, війнами, міжетнічними бійнями, та міграцією населення. Чехословаччині ж повезло більше. Позаяк чехи й словаки ставились один до одного дуже лояльно, їхнє розлучення відбулося цивілізовано та без кровно. Але самою везучою країною колишнього соціалістичного табору виявилася НДР. Вона зникла внаслідок поглинання сусідньою ФРН, яка, як і східна Німеччина, після ІІ Світової війни стала уламком колишньої країни, який окупанти з США, Франції та Великобританії перетворили на повноцінну, заможну державу. Настільки заможну, що вона змогла згодом проковтнути НДР й навіть не відчути значного погіршення своєї економіки. Ба більше, дізнавшись, що срср забажав вивести свою групу військ з окупованої частини Німеччини, аби пришвидшити процес виїзду окупантів, влада ФРН вирішила стимулювати радянських офіцерів до повернення додому фінансуванням будівництва їхнього житла. То був дуже тонкий і настільки ж влучний крок. Звиклі до німецького життя офіцерські сім’ї, миттєво відчули запах халяви і відтоді намагалися звалити з НДР якомога швидше.

Глава І. Повернення на Батьківщину.

Одним з офіцерів, який швидко кмітнув, що до чого, виявився майор медичної служби танкової дивізії, невропатолог за освітою, Проценко Леонід Олександрович. Завдяки своєму професіоналізму та вродженій життєвій мудрості він відслужив у західній групі військ не один термін, як переважна більшість офіцерів, а два, що дуже добре вплинуло на його матеріальний стан. Але не лише цим Леонід завдячував десятиліттю прожитому в Німеччині. Тут він ще й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею, також невропатологом, яка після їхнього одруження народила в сім’ю сина Данила, зробивши таким чином подружжя повноцінним осередком радянського суспільства. Дізнавшись про можливість отримати халявне німецьке житло в середмісті Києва, Наталя повністю пристала на думку чоловіка, що треба вшиватися з НДР якнайшвидше. Вирішити проблему від’їзду на Батьківщину виявилося не так просто, як могло здатися ще за кілька років до виведення ЗУВ. Ні, звичайно ж, можна було все кинути й поїхати, але без обіцяної німцями квартири, що абсолютно не влаштовувало молоде подружжя. Правильне вирішення прийшло в святковий день, коли танкова військова частина святкувала свій ювілей. Все дивізійне начальство тоді так наїлося горілки, що на ранок майже не пам’ятало всю велич того непересічного дня. Одним з таких забувак став заступник командира дивізії по тиловому забезпеченню, до якого майор Проценко прийшов відразу після ранкового шикування.

- Остапе Тарасовичу, я приніс, ─ вимовив він змовницьки й поклав на стіл невеличкий пакунок.

- Що приніс?

- Як це що? Тисячу доларів, як і домовлялися.

- А за що це такі гроші?

- За квартиру з командирського фонду, яку ви мені обіцяли за зелений могорич.

- Ой, бляха. Казала ж мені мамка: «Не пий Остапчику – дурненьким станеш. А я не послухав». Зачекай, я зараз повернуся.

Відтак полковник швидко вийшов і повернувся в кабінет аж за півгодини, але не сам, а з генерал-майором, командиром дивізії.

Той з насупленим виглядом подивився на Проценка і безальтернативно запропонував:

- Давай зробимо дай на дай. Нову квартиру я спишу на тебе і віддам своїй доньці. Натомість від неї отримаєш двокімнатну сталінку на метро Арсенальній в п’яти хвилинах ходу від заводу і Маріїнського палацу. Що скажеш?

Казати не було чого, адже та пропозиція являла собою радше ультиматум, ніж, власне, пропонову. Та Леонід і не дуже хотів вступати в суперечку. Двокімнатна квартира на вісімдесят квадратів в урядовому кварталі, хіба це погано?

Згідно домовленості з комдивом сім’я Проценків отримувала житло відразу після приїзду в Україну, але вселитися могла лише після отримання і передачі своєї новобудови його доньці. Аби швидше покинути Німеччину і чоловік, і жінка терміново захворіли на невідому, але дуже «тяжку хворобу», яка обумовила їхній швидкий виїзд на батьківщину з подальшим звільненням з військової служби.

Глава ІІ. Перше побачення.

Отак, завдяки розпаду срср та хабару, вміло даному батьком своєму начальству, у віці чотирьох років Данило Проценко повернувся на історичну Батьківщину, славетне місто Київ, якому судилося стати столицею наново відтвореної держави і місцем проживання сім’ї невропатологів, колишніх офіцерів радянської армії. Озброївшись значним запасом терпіння, Проценки почали чекати здачі будинку в експлуатацію, від якої залежало й їхнє заселення в свою квартиру, котра була на них переоформлена за кілька тижнів після приїзду в Київ.

Чекати довелося ні багато ні мало, а аж трохи більше двох років. Весь цей час сім’я змушена була жити разом зі старшим поколінням Проценків, батьками Леоніда, які мешкали в п’ятиповерхівці недалеко від станції метро Нивки. Звісно ж, і Данилко не минув цієї участі.

Протягом дворічного проживання з бабою й дідом малий Проценко повністю освоївся в новій оселі й став в дошку своїм хлопцем не лише для рідні, а й для сусідських пацанів та дівчаток. Весь свій вільний час він проводив з ними на шкільній спортивній площадці, яка розташовувалася в кількох десятках метрів від його дому. Батьки ніколи дуже не регламентували поведінку Данила. Адже він був не того роду, щоб влазити в якісь неприємності. Проте, він знав і чітко виконував правило десятої години. Це означало, що,щоб не було, як би не було, хлопчик мав повернутися додому о двадцять другій годині і без запізнення. За роки проведені на Нивках Даня лише раз порушив цей наказ, але причина того порушення виявилася такою, що батько не наважився його сварити.

Данило повертався додому, аби встигнути дістатися домів вчасно. Настрій у нього був прекрасний, адже він разом з друзями виграв в футбол у конкуруючої команди, яка складалася переважно з хлопців з паралельних класів. Наручний годинник просигналив без п’яти хвилин десять, коли малий підходив до свого під’їзду і вже мав війти, але зупинився. Його відволікла досить дивна картина. Поряд з п’ятиповерхівкою-близнючкою напроти він побачив молоду жінку, яка гуляла з дівчинкою приблизно його віку. Поводилися вони обидві досить незвично. Дівчинка ходила трохи невпевнено, тому жінка була змушена підстраховувати малу, аби запобігти падінню.

- Цікаво, ─ подумав Данилко і повільно вмостився на лавку поряд з входом в під’їзд.

Трохи походивши по дитячому майданчику, жінка й дівчинка почали займатись певними фізичними вправами на розвиток руху, координації та гнучкості. Така їхня поведінка так зацікавила Данила, що він геть забув про вчасне повернення додому. Більше того, Данька навіть не помітив, як до нього підійшов батько. Лише невдоволене питання змусило малого відвернути увагу від дивакуватих фізкультурниць і переключитися на тата:

- Даньо, і чого ти додому не йдеш? – спитав батько суворо.

- Па-а, а у цієї дівчинки ДЦП? – не звернув увагу Данило на батькову претензію.

Якої завгодно реакції Леонід очікував від сина, лише не встановлення діагнозу незнайомій дитині. Швидко зметикувавши, що, можливо зараз його син робить вибір своєї майбутньої професії, Проценко не став по-дурному лаятися, а спокійно сів поряд з сином і доєднався до спостереження.

- Пішов по масло, і в печі погасло, ─ роздратовано вимовила Наталя, підійшовши до чоловічої частини сім’ї. – Послала тебе за Данькою, а відтак довелося самій топати за двома.

- Не заважай нам, Нато! У нас тут консиліум, а ти встряєш зі своїми наїздами. Ми не просто сидимо, а складаємо прогноз і перспективу адаптації он тієї дівчинки, ─ вказав Леонід на об’єкт уваги.

- А-а-а-а! А що тут прогнозувати? – доєдналася мама. – У малючки легка форма ДЦП. Прогноз позитивний. Тут потрібні лікувальна фізкультура, масаж, відповідні медикаменти й правильний спосіб життя. Згодні колеги?

- Так, ─ погодився Даня.

- Ну якщо ти згоден, то мерщій додому, бо завтра рано вставати, а ти ще й досі не спиш.

Так волею матері імпровізована нарада медиків була закінчена.

Глава ІІІ. Перший контакт.

Ніщо не радує око так, як веселе весняне сонечко. Особливо приємно купатися в його променях в середині квітня, коли підсніжники ще не відійшли від квіту, а проліски вже почали зваблювати комах своїм ароматом і яскравим кольором.

За ті сімнадцять років, що Данило не жив в будинку діді й баби, він встиг закінчити школу, медичний університет та навіть перший курс ординатури, перетворившись з малого хлопчиська на статного парубка з атлетичною фігурою. Той атлетизм не дався йому на шару. Позаяк Даня не мав генетичної спадковості для рельєфної статури, він був змушений майже щодня висіти на турніку та брусах і важкою працею підтримувати об’єм своїх м’язів. От і того недільного дня Проценко молодший вийшов на спортивний майданчик, аби виконати комплекс екзерсисів.

- Що це вона на мене так вилупилася? – вилаявся він подумки на дівчину, що сиділа на балконі другого поверху й копошилася за дошкою схожою на креслярську. – Цікаво, чим ця дівка так вмазалася?

Сім років тому, коли прийшов час вибору професії, Данька вирішив вчитися не на невропатолога, як йому радили батьки, а на психіатра-нарколога. Відтак перше, що він побачив в незвичних рухах незнайомки, цілком природно було наркотичне сп’яніння, а не порушення діяльності нервової системи.

Минуло з півгодини, а дівчина, як і до того, сиділа й спостерігала за рухами Данила, лише зрідка переносячи погляд на таємничу дошку.

- Гаразд, якщо тобі так кортить, я задовольню твою цікавість, ─ вирішив Дан і, виконавши останню вправу, підійшов під самісінький балкон.

Просто так стяти й вилупляться у відповідь для Данила було якось банально, тож, аби якимось чином виправдати своє перебування в полі зорі дівчини, він зняв з себе олімпійку й почав приймати різноманітні культуристські пози. То вдавав з себе Аполлона Бельведерського, до дискобола, то звичайного стриптизера на мінімалках, і так продовжувалось доти, поки за дошкою не з’явилась якась жінка років сорока, постукала себе пальцем по скроні, виказуючи свою думку щодо розумових здібностей парубка, і забрала дівчину в кімнату.

Глава ІІІ. Знайомство.

Наступного дня відбулася приблизно така ж подія. Данька завзято вправлявся на тренажерах, а дівчина на нього зиркала з-за дошки. Потому Данило знову перемістився під балкон і кривляючись почав чекати появи вчорашньої жінки. Проте, цього разу його клоунський номер перервала не вона. Данін виступ припинив якийсь хлопець років з тридцять віком, тихо підійшовши з боку виїзду на проспект Перемоги.

- Що, подобається?

- Ну загалом так, ─ відповів Дан, думаючи, що незнайомець мав на увазі дівчину. – Погано лише, що вона обдовбана. Така красуня, а поводить себе, як казна-що.

- А-а-а-а! – засміявся хлопець. – Я не те мав на увазі. Ви, культуристи, всі трохи нарциси й ексгібіціоністи. Тож я спитав чи подобається тобі позувати, аби запропонувати зайти на мій балкон й влаштуватися зручніше для демонстрації своїх причандал. А тобі, виходить, Дашка приглянулася?

- Виходить, ─ погодився Даня. – Але ж…

- У мене для тебе дві новини: хороша й погана, ─ перебив його незнайомець. – З якої починати?

- Починай з хорошої.

- Вона не обдовбана.

- Дійсно, гарна новина. А яка погана?

- Вона не обдовбана, ─ повторив хлопець.

- І в чому різниця між першою й другою новинами?

- А в тому, що Дашуня, абсолютно чиста й нарконезалежна людина, яка, нажаль, хвора на ДЦП.

- А-а-а-а! Он воно що, ─ зрозумів Данило. – Забираю свої слова назад.

- Так ото ж. Не можна робити висновки з кондака. Ну ладно, бувай, ─ попрощався незнайомець і хотів було рушити в під’їзд, але зненацька нарвався на протест.

- Агов! А як щодо балкону? Те, що я не ексгібіціоніст, зовсім не означає, що мені туди не треба. Загалом то я лікар-психіатр, і мені цікаво ближче подивитися на твою сусідку.

- Та без питань. Але не розраховуй на багато. Ніякої розумової відсталості, психічної хвороби чи наркотичної залежності у Дарини нема. Все, чим ти задовільнишся, буде приємна бесіда з доволі розумною ерудованою дівчиною-художницею з відповідною вищою освітою.

І точно. Всі декілька годин, котрі Данило провів в компанії Дарії, для нього стали схожі на вечір тонкого, вишуканого гумору й самоіронії, якими дівчина вміло приховувала легкі вади своєї мови, злегка невпевнену ходу та зайві рухи руками й головою нехарактерні іншим людям.

- Шухер! ─ зненацька крикнув сусід. – Аж ген Тамара йде. Зараз втик зробить. Завтра побалакаєте.

Данило подивився в напрямку входу в двір, і побачив жінку, котра вчора припинила його цирк під балконом. Згідно поради він повернувся в кімнату й попрямував до вихід дверей.

- А вона гарна, ─ зауважив Даня, встромляючи стопу в неслухняний адидасівський кросівок. ─ Хм, прямо таки красуня.

- Так, що красива, то красива, ─ погодився новий знайомий. – Сорок два роки, а така цукерочка, що нема до чого й придовбатися.

- Які ще сорок два роки?! Дашка мій одноліток.

- А ось про кого ти мовив, ─ засміявся сусід. – А я мав у вазі її матір. Вона, як на мене, ідеал сучасної жінки. Шкода́ лише, що характер термоядерний.

Виказавши Андрієві слова розуміння, Данило вийшов на зовні й подався додому.

Глава ІV. Дружба.

Всю решту вечора Проценко молодший провів не за ноутом, як це було зазвичай, а за філософськими роздумами. Коли на Новий Рік він отримав від діда й баби трикімнатну квартиру, вона йому здалася таким подарунком, кращого якого годі було й шукати. В 22 роки мати своє житло в Києві, та ще й без батьківського зудіння поряд, ─ то майже рай на землі, чи то пак, комунізм на яву, а не в хворій фантазії. Але цього вечора це житло не здавалося Данилу таким благим, як раніше. Перебуваючи на самоті в трикімнатній комфортабельній холостяцькій конурі, Дан ясно усвідомив своє бажання. Йому виявилося мало чотирьох з лишком годин, аби натеревенитися з новою знайомою, відтак Данило більше хотів опинитися на балконі на незручній табуретці в компанії Дарини, ніж сидіти на зручному шкіряному кріслі, але без неї.

Чи може виникнути дружба між хлопцем і дівчиною? Може, але за умови, якщо вони обоє належать до сексуальної меншості і не відчувають потягу до протилежної статі. Позаяк і Данило, і Дарина належали до більшості, ледве зародившись, їхня дружба відразу почала давати тріщини, які стало помітними вже наступного дня.

Понеділок задався хмарним та з добовою мрякою, котра за звичних умов обов’язково змінила б розпорядок дня молодшого Проценка. Раніше за таких погодних умов Дан без поважної причини навіть носа не висунув би зі свого лігва, а на спортмайданчик не попрямував би й поготів. Та цього дня, щойно повернувшись з навчання, він швидко переодягся й пішов на бажану зустріч до милої йому причини, яка змусила Даню діяти абсолютно нелогічно.

Дарина поводилася також доволі дивно. З одного боку, вона весь вечір та весь ранок переконувала себе у неможливості продовження стосунків з новим знайомим й відтак навіть не вийшла на балкон малювати, з іншого ж ─ Даша повелась так, що за бажання Дан міг легко зламати ту перепону, яку вона виставила для уникнення нової зустрічі. Хоча художниця була відсутня на своєму робочому місці, двері на балкон були навстіж відкриті і своїм розташуванням обіцяли не заважати Даниловим окликам долетіти до Дар’їних вух.

Таку нетрадиційну ситуацію для нормальних людей і абсолютно традиційну для закоханих розкермував сусід-рятівник Андрій. Побачивши на майданчику Данила, він не полінувався підійти, аби видавити Даню зі ступору.

- Що, Дашка не вийшла, отже й фізкультура не в радість?

- Еге ж, ─ визнав Данило. – Може, я їй чимось не вгодив? Навіть не знаю, що й думати.

- І то правда. Даша стала якась мов мітлою підперта, ─ зауважив Андрій і з посмішкою додав. ─ Ховається від тебе, ігнорує, а двері на балкон на зачинила. Це випадково не для того, щоб ти покликав її?

- А й дійсно, ─ подумав Данило. – Навіщо в таку сльоту тримати двері відчиненими?

- Це, як в тому анекдоті про кішку, що ховалася від кота, ─ продовжив сусід. – Барсику, якщо знайдеш мене – стану твоєю подругою. Якщо ж ні – то так і залишуся спати за шафою. Ну то як, гукати наважишся чи й далі будеш своїм настроєм відповідати погоді?

- Та ну! Кричати на всю вулицю якось кумарно, ─ знітився Дан.

- Добре. Знай мою доброту. Ходім до мене. З мого балкона покличеш свою пасію.

Решту того вечора, аж до появи матері, Даня провів з Даринкою в її кімнаті. Андрій як справжній друг та прихильник щастя молодої пари сидів на шухері і повідомив про появу на обрії Тамари, щойно та зайшла у двір і заклопотаним кроком попрямувала до під’їзду.

Такій схемі побачень судилося проіснувати ще понад місяць. Добрий друг Андрій пильно відслідковував появу матері на горизонті, а Дарина й Данило в цей час мило щебетали про все і одночасно ні про що, суміщаючи теревені з фізичними вправами в кімнаті Даші та зрідка роботою над картиною.

Глава V. Міцна дружба.

Будь-яка дружба між хлопцем та дівчиною , якщо одразу не віддала богу душу і не розкидала молодняк по різних боках життя, перед зникненням неодмінно проходить стадію міцної дружби. Цей період характеризується тим, що дорогі один одному люди остаточно позбуваються зайвої сором’язливості і починають ділитися чимось потаємним і особистим.

Літо ось-ось мало вступити в свої права. Даша сиділа поряд з дошкою й старанно виводила портрет Данила, позаяк мати все частіше гарчала через затягнуту роботу.

Загалом Дарина була унікальною художницею. І це стосувалося на лише її таланту, а манери малювати. В процесі малювання вона чимось нагадувала бійця У-Шу, який під час поєдинку, наслідуючи якусь тварину, робить купу зайвих рухів, але в потрібний час кладе кулак точно в потрібне місце. Так виходило і в у Даші. Через хворобу її руки ходили ходором перед полотном, але завдяки багаторічному сумлінному тренуванню наносили фарбу точно туди, де їй і належало бути.

Цього дня, сам того не помітивши, Даня виніс смертельний вирок своїй дружбі з Дариною. Даша ж, свою чергу, підсвідомо також зголосилася, що дружба між нею й Данилом має піти у небуття, давши можливість розквітнути чомусь більш важливому, значущому в їхньому житті.

Позування для картини продовжувалося вже другу годину. В цьому процесі було все звичним, крім одного. Майже літня спека змусила Дарину скинути з себе зайвий одяг, зробивши її ще привабливішою для очей Данила. Даша щось бубоніла про здоровий образ життя та правильні суспільні орієнтири, але Данилку та балаканина була цікава як сраці батіг. В той час, коли подруга малювала його статуру, Дан також займався своєрідним малюванням, подумки. Зосередившись на зображені, Даша не помітила, як верх її халата відхилився, й відтак на очі Данилові потрапив симпатичний ліфчик дівчини, в якому лежали надзвичайно привабливі вторинні статеві признаки подруги. От їх-то й малювала фантазія Дані, змушуючи його первинний статевий признак потроху переходити до функціонального стану.

- Ти мене слухаєш? – зненацька спитала Даша. – Таке враження, що ти мандруєш десь в лабіринтах своїх думок.

- Та слухаю я тебе. Слухаю, ─ заспокоїв Данило. – Не нервуй.

- Аж так? То що я тільки-но сказала?

За дні проведені разом з подругою Дан знав всі теми, які та могла безконечно перемивати. Отже, вгадати теперішню для нього не складало жодної труднощі, але в той раз Данило вирішив цього не робити.

- Гаразд. Я тебе не слухав. Я малював.

- Малював?

Якого завгодно пояснення чекала Дарина, лишень не такого.

- І що ж, а головне, чим ти малював?

- Я малював твої груди, подумки. Фантазією.

Почувши таке пояснення, Даша від люті вмить з лиця стала червоною, і не сила терпіти таку образу вдихнула повітря, аби випалити щось на зразок «вам, чоловікам тільки цього й треба».

Але скандалу так і не відбулося. Цьому запобігла залізна логіка молодшого Проценка, який почав ставити Дарині такі запитання, на які та не могла дати притомної відповіді.

- Дашо, як ще довго наше з тобою спілкування буде обертатися навколо твоєї хвороби? Ти не мислиш себе без опису своїх страждань та мужнього протистояння немочі. Я тебе поважаю і віддаю належне твоїм успіхам, але не хочу разом з тобою ставати придатком твоєї хворі. Ти вже давно не каліка, але до усвідомлення своєї повноцінності так і не дійшла. Що нового ти мені, лікарю-психіатру, можеш розповісти про ДЦП? Якщо мені потрібно буде щось дізнатися про цю хворобу більш ніж я знаю, я звернуся до своїх батьків, а не до тебе. Сьогодні мені поталанило побачити й насолодитися виглядом частинки твоєї інтимної зони, а ти мені грузиш в голову ДЦП. Що поганого в тому, що я бачу в тобі не каліку, а гарну дівчину?

У відповідь Даша понуро промовчала і не вимовила ні слова.

- Хіба то з мого боку не ввічливо бачити в тобі привабливу жінку і не звертати увагу на те, що ти давно переборола?

- Вам, чоловікам, тільки цього й потрібно, ─ нарешті вичавила з себе Даринка таким голосом мов вибачаючись за дурну поведінку.

З того дня молода пара жодного разу більше не торкалась теми ДЦП, а на сексуальні фантазії свого хлопця Даша припинила реагувати болісно. Аж так, що, коли в червні температура сягнула позначки вищої за 30 градусів тепла, через спеку під свій халат вона перестала одягати ще й хатні шорти, часто-густо даючи Данці можливість подумки малювати не лише вторинні, а й первинний статевий признак.

Глава VI. Найдорожча і одночасно найнебезпечніша людина.

От хто вже дійсно став рабом Дашиного ДЦП, так це її мати. Тамара Луківна Тарнавська двадцять з лишком років присвятила вихованню своєї особливої доньки. Весь свій вільний і не лише вільний час вона присвячувала Дарині, намагаючись якнайкраще адаптувати її до звичайного людського життя. Мати настільки старанно ставилась до цієї основної в своєму житті задачі, що навіть і не помітила, коли почала заважати самостійному розвитку дитини.

Тома Тарнавська родом походила з Тернопільської області. В сім’ї вона була четвертою дитиною в набожній греко-католицькій сім’ї і все життя до переїзду в столицю дотримувалася християнського способу життя з усіма його канонами. Тамарі дуже подобалося читати оповідки про різних релігійних діячів, та ще більше їй подобалося малювати цих персонажів. Нерідко їй доводилося конструювати того чи іншого святого фантазією та згідно описів. Це їй непогано вдавалося, що не залишилося не поміченим серед людей. Спочатку її малюнки уподобали прихожани греко-католицького і православного приходів, потім ─ викладачі школи,в якій навчалася Тома. Згодом Тамара почала приймати участь у чисельних обласних і міжобласних олімпіадах з образотворчого мистецтва, перемоги й призові місця в яких і дозволили їй стати студенткою Української Академії мистецтв.

Київ це не лише місто краси, культури, кохання, Печерської лаври, каштанів та Дніпра. Подекуди це ще й місцина спокуси, зради, розчарувань, підлості й марних надій. Гарна тернопільська селючка Тарнавська з лихвою хильнула всіх проявів київського життя. Вся палітра емоцій пройшла крізь її душу й розум. Наприкінці першого курсу Тамара остаточно освоїлася в столиці і почала вести відповідний спосіб життя, в якому час на Біблійні читання постійно зменшувався, а на студентські посиденьки збільшувався. Остаточно ж святе писання почило на полиці, коли стосунки Томи й її хлопця Валерія набули інтимного характеру. Восени, на початку четвертого курсу, Тарнавська дізналася про свою вагітність і цілком резонно сподівалася заміжжя. Її хлопець в той час вже закінчив академію, тож, на думку дівчини, як чесна людина Валера мав запропонувати своїй коханій руку та серце. Проте, виявилося, що ні серце, ні руку майбутній батько й не думав нікому пропонувати, а Тамарі й поготів. Все, що він міг їй дати був вибір одного з 360-ти градусів, по якому Тарнавська мала піти від нього й більше не повертатися. Можливо так би й сталося, і Тома зникла з його життя, якби не дві обставини, які зненацька вплинули на події. Виявилося, що дівчину дуже любили одногрупники, які й не збиралися залишати на поталу свою подругу. Другим неприємним для Валерія фактором, який добре опутав його дурнуваті крила, став факт народження доньки з певними проблемами, зокрема ДЦП. Дізнавшись, що їхньому чадові світить доля батька хворої дитини, та ще й народженої якоюсь карпатською бичкою, предки Валерія рішуче втрутилися. Діяли вони грамотно: і батогом, і пряником. По-перше, батьки вирішили терміново відіслати свого вилупка за кордон і, аби убезпечити його від непотрібних пошуків, запропонували Тамарі квартиру за умови відмови від аліментів і згадуванні Валерія в метриці доньки. По-друге, в разі відмови Тарнавської від пропозиції пригрозили обрадувати батьків Тамари появою в їхній сім’ї онучки-байстрючки та так голосно, щоб про це дізналась ще й вся громада. От таким чином, через зраду, підлість та біду Тамара й перетворилася на киянку.

Відтоді Тамара Тарнавська не мала з чоловічою половиною людства жодних особистих стосунків, старанно видаляючи зі свого життя всіх потенційних залицяльників і кандидатів у чоловіки. Не простивши чоловічій спільноті зради коханого, Тома вдалася ще до більш жорстокого кроку. Вона поширила свій захист від чоловіків ще й на доньку Дашу, якій навіювала думку, що мужики можуть бути лише моделями для малювання та банальними запліднювачами.

Глава VІІ. Викриття.

«Все таємне рано чи пізно стає явним,» ─ так звучить народна мудрість і каже чистісіньку правду. Зайвий раз Данило, Даша й Андрій переконалися в цьому твердженні в середині червня, коли спека повністю захопила Київ і відтак остаточно вбила сором Дар’ї в поводжені зі своїм хлопцем. Звиклий до розкладу дня Тамари, Андрій відлучився зі свого спостережного місця, адже чітко знав, що раніше четвертої вечора Тарнавської не мало бути. Під час навчального семестру – так, але не після іспитів, коли викладачі мають більше вільного часу й інколи тікають додому не дочекавшись зазначеної години.

14 червня Тамара прийшла додому аж на дві години раніше. Прийнявши від випускників державний екзамен, з подарованим букетом та в прекрасному гуморі, вона повернулася домів, аби решту дня провести зі своєю крихіткою і подарувати їй зайві дві години свого часу. Позаяк хотіла зробити Дашці сюрприз, Тома тихо відкрила двері й точно так зачинила за собою. Фокус не вдався. Даша почула звук дверей і за таку шпіонську «майстерність» нагородила маму своїм щасливим голосом і мізкодробильними словами.

- Данько, засунь мінералку в холодильник. Зараз я прийму душ і вийду.

Фраза про якогось Данила відправила матір в нокдаун.

- Який ще в біса Данька? – не розуміла вона. – Марення якесь.

Прийнявши позу допитливої мамані, Тома вирішила дочекатися виходу доньки й з пристрастю допитати стосовно цього недолугого імені.

Та такої радості Даша не дозволила статися, адже зайшла в кімнату в такому вигляді, що матері стало не до запитань. З одягу на Дарині був лишень тоненький темно-червоний халат, котрий і не думав прикривати її жіночу красу: ні верхню частину, ні нижню. Третім ударом, який остаточно нокаутував Тому, став прихід того Данила, якого Даша чекала, не передбачаючи завчасного повернення матері. Відкривши своїм ключем двері, він радісно сповістив про свій прихід і попрямував у кухню. Почувся шум пляшок, що переміщалися в холодильник, закінчення якого віщувало скандал, котрий ось-ось мав початися. Дан зайшов у кімнату і поглядом натикнувся на Тамару.

- Ану давай бігом сюди ключа, ─ процідила вона крізь зуби.

Данило мовчки поклав на стіл майно й знічено подивився на Дар’ю.

- А тепер пішов геть звідси! – скомандувала Тома. – Ще раз тут з’явишся – викличу поліцію.

Отримавши таке гнівне попередження, Дан вийшов з квартири й побрів додому.

Глава VІІІ. Втеча.

Що і в якій формі Тамара казала того вечора своїй доньці Данька й гадки не мав. Його цікавили лише результати тієї розмови. А вони виявилися для нього цілком передбачуваними. Тарнавська зробила все можливе, щоб забезпечити недопуск блудного кобеля до своєї крихітки. Але все її старання виявилися марними, адже вона прийняла до уваги далеко не всі зміни навколо своєї сім’ї. Поза увагою Тома залишила дві найважливіші деталі свого життя: її донька вже виросла й чхати хотіла на мамині помилки в особистому житті, і у любовної пари був ангел-охоронець сусід Андрій, котрий, відчуваючи свою провину за такий шухер, відтак почав надавати свій балкон в якості місця побачень коханців. Ба більше, інші сусіди також симпатизували парі, тому, не дивлячись на акуратні розпитування Тамари, жодного разу не повідомили, що її донька постійно перелазила з балкона на балкон і не зважала на перестороги й погрози матері.

Одним з таких сусідів, який став свідком альпіністського перформенсу дівчини хворої на ДЦП, став батько Данила. Проїжджаючи мимо житла свого сина, він вирішив завітати в гості й дізнатися, як справи у сина. Позаяк того не виявилося дома, Леонід повернувся на площадку перед під’їздом, де неочікувано для себе й став спостерігачем за рухом ДЦПшниці-скалолазки.

- Льоньо, ти шукаєш Даню, ─ спитала його одна з сусідок, що сиділи на лавці біля входу.

- Так. А де він, не підкажете?

- А оно, бачиш дівка полізла з балкона на сусідній? Це вона до твого Даньки подерлася. Така гарна й розумна дівчина, а от маманя у неї трохи мітлою підперта. Твій синуля буде повертатися десь о четвертій годині, не раніше. Отже, якщо хочеш зекономити час, іди туди, інакше доведеться чекати.

До приїзду до сина Проценко старший вільного часу не мав. Але, почувши такі неочікувані подробиці про життя свого нащадка, зненацька виявив, що у нього в наявності є так багато вільного часу, як ніколи раніше не було. Відтак він сів поряд з сусідками й продовжив щебетати на любовно-сусідські теми.

Данило повертався додому з душею, сповненою кохання, радості й інших приємних почуттів. Сам того не помічаючи, він пригадував щасливі хвилини й посміхався від однієї лише думки, що завтра знову побачить свою Дашу. Щасливий вигляд його фізія втратила лише тоді, коли очі чітко усвідомили, що на лавці вони узріли Проценка старшого.

- Здрастуй, па-а, ─ несміливо привітався Данило.

- Здрастуй, ─ відповів Леонід . – Ти йдеш від своєї дівчини?

- Так, ─ рішуче відповів Даня.

- Ну тоді до тебе два запитання. Вона дійсно твоя дівчина, а не хвора, яку тобі шкода́? Про що ти думаєш, коли дивишся на неї?

- Па-а, коли я на неї дивлюся, то мені по фігу на її фізичний стан. Я її так хочу, що аж яйця рве.

- То чого ж ти не…, так би мовити, не того самого і не це…, не знаю, як сказати поделікатніше? Здогадайся сам, що я маю на увазі.

- Боюся її образити.

- Синку, є два способи образити жінку: зробити їй інтимну пропозицію і не зробити інтимну пропозицію. Все залежить від стадії ваших стосунків. Скільки часу ви разом?

- З квітня.

- І як розвиваються ваші стосунки? Ви хоч цілуєтесь?

- Та я вже й голою її бачив?

Почувши такі подробиці, Леонід широко розплющив очі.

- Ну так чого ти чекаєш? Ти хочеш, щоб це хтось замість тебе зробив. Відкинь все до біса, особливо її маманю і зроби те, що призначено природою.

Озброєний підтримкою й настановами тата наступного п’ятничного ранку Даня пішов на побачення до Даші.

- О! Сьогодні ти раненько, ─ підмітив Андрій й засміявся. – Добре, що я перевівся на віддалену роботу та можу сприяти розквіту вашого кохання.

- Та пора вже плоди збирати, ─ зауважив Данилко й пройшов на балкон.

Йому не довелося навіть гукати. Даша вже сиділа на балконі, чекаючи приходу свого Данила.

- Даньо, що мені робити? – поцікавилася вона, щойно перелізла на сусідський балкон. – Мама мене вже задовбала своєю опікою. Дихати не дає. Вона як бачила в мені хвору дитину, так і бачить.

- Тікай від неї і баста.

- Як? Вона ж елементарно звернеться в поліцію. Заявить, що зникла її донька-інвалід. На відсутність людини з вадами здоров’я менти мають відреагувати негайно. Вони й відреагують. Не сумнівайся.

- А до родичів звалити не варіант?

- Та які ще родичі? Ті, що відкупилися квартирою, чи ті, що відгородилися Біблією? Нема у мене рідні.

- То давай я стану твоєю ріднею, ─ сам того не очікуючи, запропонував Дан. – Виходь за мене заміж. Відтак ми станемо рідними людьми й я зможу тебе підтримувати.

- Ти пропонуєш фіктивний шлюб?

- Ага.

- А це розумна ідея, ─ зголосилася Дар’я. – То коли приступимо до її впровадження?

- А хоч зараз. Лізь по паспорт, а я тим часом покличу Андрія як свідка й разом знайдемо ще когось, аби та нашкрябав свою сигнатуру в РАГСі.

В південь того ж дня. Данило й Дар’я офіційно стали чоловіком і дружиною.

Глава ІХ. Нова сім’я – нові проблеми.

«Святково» одягнена в спортивні костюми пара в південь перетворилася на абсолютно легальне українське подружжя. Настрій у обох членів новоствореної сім’ї був просто чудовий. Вони не знали, як то воно буде далі, що принесе їм майбутнє, але в той момент для щастя їм цілком вистачало лише того факту, що тепер вони чоловік та дружина.

- Ну що, дякую, Данько, за допомогу, ─ радо вимовила Даша, щойно вони опинилися в своєму дворі. – Піду я додому, поки мати відсутня. Завтра зустрінемося у Андрюхи і почнемо планувати, як і коли мені зручніше звалити від мами.

- То ти навіть не подивишся на свої володіння?

- Які ще володіння?

- Ну назагал-то ти перетворилася на пані Проценко, ─ посміхнувся Данило. – Твої пенати відтепер знаходяться на третьому поверсі будинку напроти рідного. Невже ти не хочеш якнайшвидше подивитись на умови проживання?

- Ну не знаю, ─ відповіла Даша трохи знічено. – Гаразд. Давай заціню твій барліг, але швидко. Мати може приплентатися раніше. Пам’ятаєш, що було декілька тижнів тому?

- Та, звісно ж, пам’ятаю, ─ визнав Дан і, підхопивши дружину на руки, поніс її до своєї оселі.

- Що ти робиш?

- Несу тебе додому. Це така традиція. Кажуть, щоб було щастя, дружина має потрапити в дім чоловіка в його руках. Не знаю, чи це правда, але мені не важко занести тебе на третій поверх.

- Тьху йо… ─ буркнула Дар’я. – Що з літ, те й з розуму. Неси, якщо нема куди силу дівати. Не забудь на третьому поверсі поставити на підлогу. Чи є ще якась традиція, про яку я не знаю?

Ще одна весільна традиція, якої вирішив дотриматися Данило, звичайно була. Даша про неї знала, але не думала, що вона стосуватиметься їхнього подружжя, позаяк вважала їхній шлюб чистою фікцією для звільнення від материнської опіки. Даня ж одружився по-справжньому. Відтак, принісши кохану в своє житло, він не поставив її на підлогу, як вона того хотіла, а поклав на ліжко у спальні. Там і відбулося дотримання дуже старої перевіреної сотнями тисяч років традиції. Що правда, це сталося в проценківській інтерпретації. За класичними канонами сімейного творення у молодих мала відбутися шлюбна ніч. У Проценків молодших же відбувся шлюбний після обід.

- І що це ти утворив? – оскалилася Даша після розлучення з дівоцтвом.

- Як це що? Все по науці сімейного будування. Зробив тебе жінкою. А що не так?

- Та все не так. Хіба я дозволяла тобі доторкатися до мене?

- Так. Дозволяла.

- І коли це ти почув від мене таку дурню?

- Кілька годин тому у РАГСі. Ба більше, той дозвіл ти ще й власноруч підписала.

- От козел! Ми домовлялися, що шлюб буде не справжнім, а фіктивним. Ти пам’ятаєш моє застереження?

- Пам’ятаю. Ти сказала, що він має бути ефективним.

- Не ефективним я казала, а фіктивним. Не роби з мене дуру.

- Та не роблю я з тебе дурепу. Мені почулося ефективний, відтак я й сприйняв цю дію за справжній шлюб.

- Ага! То тепер ти вирішив зіграти на моєму каліцтві? ─ розревілася Даша. ─ Мама у мене бузувір, але й ти не кращий. Її критикуєш, а сам за першої ж нагоди скористався моєю неміччю.

Почувши такі звинувачення, Дан зрозумів, що перший день його подружнього життя отримав всі шанси стати одночасно й останнім. Отже, виходу не було, тож Данило вирішив казати виключно правду.

- Так. Я збрехав. А що мені було робити, якщо брехня виявилася єдиним засобом перемогти твою дурість? Ми з тобою були хлопцем та дівчиною чотири місяці, і у тебе була купа можливостей припинити наші стосунки. Ти мене відшила?

У відповідь Даша промовчала.

- А я тобі ще дещо скажу, ─ продовжив Дан. – Не лише не вигнала мене, а й приблизила до себе. З сусідського балкона я перекочував до тебе в квартиру. Після роздивляння твоєї білизни, ти також не погнала мене в шию. Навпаки, відтак я почав регулярно насолоджуватися виглядом твоє її білизни, яка з часом ставала все більш відвертою, а згодом і загалом зникла. Ти вважаєш, що одного лише споглядання на твою красу мені достатньо?

Дар’я знову промовчала.

- Ну гаразд. Припустимо, що цей шлюб дійсно фіктивний. То що це міняє? Навіщо тобі, офіційно заміжній жінці, цнота. Куди ти її в двадцятидворічному віці хотіла приладнати?

- Нікуди, ─ стиха мовила Даша. – Вона мені не потрібна. Проте, я її не боюся на відміну від вагітності, яку обіцяє її відсутність.

- То ти боїшся завагітніти?!

- Авжеж! Якщо чесно, я боюся стати мамою. Від однієї лише думки про це я впадаю в ступор. Мене лякає невідомість та невпевненість у своїх силах.

Почувши справжню причину незговірливості, Дан щиро розсміявся й загорнув дружину в обійми.

- Все буде добре. Ти мене віриш?

- Вірю, ─ відповіла Даша. – Це всі традиції, яких ми мали дотриматися, чи у тебе ще є щось, чим мене налякати?

- Є, ─ посміхнувся Данило. – Але його зараз мало хто дотримується.

- Що ще? – злякалася Дарина.

- Раніше простирадло, на якому дівка стала жінкою, демонстрували на загал і зберігали у хазяйстві. А як ми поступимо? Показати результат нашої діяльності у нас нема кому, то що просто викинемо?

З цими словами Даня подивився на інтимну зону дружини, під якою виднілася невеличка червона пляма.

- На! – загородила Даша кровавий слід вміло скрученою дулею. – Хоч не зли мене. Піду заперу. Навіщо викидати потрібну річ? Хай рятування цього простирадла стане тим єдиним позитивним фактом, який мене спіткав в наш перший сімейний день.

У відповідь Данило щиро розреготався.

- Ну якщо ти змирилася зі своєю жіночою долею, то я тобі подарую ще один позитивний факт, який ти не помітила.

- Аж так? Ну даруй. Мені цікаво, що пройшло поза моєю увагою.

- Що ти мені щойно показала?

- Дулю, ─ спокійно відповіла Даша й елегантно скрутила таку ж саму. – На, ще одну, якщо тобі сподобалося.

- Та мені по фігу твої дулі. Дуля – не цибуля. В очі не пече. Тим паче, що вона складена коханими пальцями. Вже вдруге поспіль ти складаєш цей знак, абсолютно не тремтячою рукою. Ану спробуй ще раз.

Третя спроба вийшла не менш вдалою, ніж попередні дві. Теж саме Дарина спробувала зробити й іншою рукою. Результат виявився не таким радісним, як на те сподівалося молоде подружжя, але достатньо позитивним і обнадійливим, аби вірити у зникнення зайвих рухів і у цієї руки.

Глава Х. Родичі.

В той день Дашуня до матері вже не повернулася. Вранці її теж не потягнуло в рідне житло. Вони з Данилом мовби розчинилися один в одному, абсолютно забувши про навколишній світ.

А от навколишній світ не викинув і навіть не збирався викидати молоде подружжя зі своєї пам’яті. Перший раз він нагадав про своє існування близько одинадцятої ранку, коли телефон Данила сповістив свого господаря про бажання тата погуторити зі своїм сином.

- Привіт, малий. Як воно нічого?

- Все норм. А як у вас з мамою.

- Та погано. Мама, дід та бабуся скучили за тобою, а ти з весни не спромігся жодного разу приїхати в гості.

- Ну ти ж знаєш, що у мене були певні життєві складнощі, тож просто не вистачило часу.

- От саме щодо складнощів я й хочу поспілкуватися. Ну як там твоя дівчина Даша? Як її здоров’я? Чим займається? Як просуваються ваші стосунки?

- З Даринкою все нормально. Зі здоров’ям краще, ніж раніше. Нещодавно вона вийшла заміж, тож тепер вона не моя дівчина.

- Не розстроюйся, ─ почав Леонід втішати сина. – Іноді в житті таке буває. Тут тобі була дівчина, і раптом трах-бах ─ зникла, як і не було.

- А чого мені розстроюватися? – посміхнувся Дан. ─ Даринка вийшла заміж за мене і відтак з коханої дівчини перетворилася на не менш кохану дружину. Отже, підведу підсумок. Наші стосунки просунулися до подружнього життя.

- То ти хочеш сказати, що женився на ній?

- Ага. Ба більше, не лише я на ній женився, а ще й вона вийшла за мене заміж.

- А чому ти нас з мамою не сповістив про намір окільцюватися?

- Не встиг, адже ми тільки-но вчора побралися. Збиралися вранці запросити до нас в гості, а тут зненацька трапився, як ти кажеш, трах-бах, і все вилетіло з голови. Хоча ні. Трах був, а бах ми оминули.

- Гаразд, ─ засміявся Леонід. – Якщо стався трах без бах, то спишемо ваш промах на неуважність. Завтра о п’ятій вечора чекайте на нас з тортом і квітами.

Дізнавшись про візит, подружжя занурилося в роздуми щодо зустрічі старшого покоління й протягом кількох годин планувало, як зустрічатиме й чим пригощатиме рідню.

Їхні приємні роздуми перервала інша половина рідні, з боку нареченої. Хоча вона була набагато меншою за чоловікову, клопіт від неї перевершив всі мислимі й немислимі межі. Другий раз навколишній світ нагадав молодятам про своє існування стараннями тещі, котра одразу після обіду приперлася до подружжя на скандал, та ще й не сама, а під акомпанемент представників поліції.

- Данило Леонідович Проценко, відчиніть, ─ почувся голос незнайомця після потужного грюкоту в двері. – Ми знаємо, що ви дома. Отже, не ховайтеся, бо буде лишень гірше.

- А чому я маю відчиняти? – обізвався Дан. – Хто ви такі, і якого біса стоїте під моїми дверима?

- Я дільничний інспектор вашого району, котрий прийшов у супроводі наряду поліції. На вас поступила заява щодо викрадення Тарнавської Дар’ї. Вона у вас?

- Так. Вона у мене, але добровільно. Ніхто її не викрадав. Якщо хочете в цьому пересвідчитися, я можу впустити вас в квартиру. Але лишень вас і нікого більше. Всіх інші мають залишатися на площадці.

- Гаразд, ─ зголосився дільничний. – Я зайду один.

Данило відчинив двері й побачив поруч з поліціянтами знайому злостиву пику тещі, вираз якої не віщував нічого доброго.

- Заходьте, ─ запросив Дан дільничного й посміхнувся в бік Тарнавської.

Офіцер поліції зайшов у коридор, і почувши голос Даші, попрямував в його напрямку, аби пересвідчитися в безпеці зниклої.

- Вітаю, Дар’є. З вами все гаразд?

- Так. Скажу вам більше. Мені ще ніколи не було так добре, як зараз.

- Не ображайтеся на моє зауваження, але у вас є певна особливість здоров’я, котра вимагає підтвердження вашого нормального стану з боку ваших рідних. А ваша рідня, тобто мама, якраз і стверджує, що з вами не все гаразд. Ба більше, саме вона й написала заяву про ваше викрадення.

- Вас ввели в оману, ─ зауважила Даша спокійно. ─ По-перше, моя мама віднедавна не являється моєю найближчою ріднею, по-друге, перебування в житлі чоловіка навряд можна розцінювати як викрадення.

- І ви можете документально підтвердити укладання шлюбу?

- Так. Почекайте. Я зараз дещо принесу.

За хвилину на кухонному столі дільничний побачив свідоцтво про шлюб, в якому чітко зазначалося, що звід учора Даша й Дан стали сімейною парою з відповідними правами й обов’язками.

- Можна мені перезняти документ? – поцікавився поліцейський.

- Так, ─ зголосилася Дар’я. – Аби не затримувати вас надалі, я згодна на фото фіксацію документу.

Зрозумівши тонкий натяк на небажаність свого перебування в компанії молодого подружжя, дільничний зробив знімок і в супроводі Данила залишив квартиру.

Перше, що він зробив, опинившись на сходовому майданчику, був погляд на Тамару Тарнавську як на дурнувату химеру, яка й сама не живе й іншим заважає.

- Тамаро Луківно, з вашою дочкою все гаразд, ─ процідив поліціант крізь зуби. – Вона щасливо живе зі своїм чоловіком Данилом, задоволена станом речей й не морочить нікому голову.

Останні слова мента Тамара сприйняла як знущання над собою, тож спробувала висунути протест проти такого хамського тону. Проте, всі її претензії дільничний парирував показом фото свідоцтва про шлюб доньки після чого поспіхом пішов на вихід з під’їзду і в компанії наряду ДПС зник за металевими дверима.

Глава ХІ. Свекруха з душею мами.

В неділю, о п’ятій вечора, навіть трохи раніше, Проценки старші приїхали на посиденьки до молодшого покоління.

Якщо почитати анекдоти різних народів світу, то можна помітити один цікавий факт. Жодна етнічна група планети не відмовила собі в задоволені посміятися над головним ворогом молодої сім’ї – тещею. Її завжди зображали комічно-садистською особою, яка тільки тим і живе, що паскудить зятеві життя і намагається читати своїй доньці інструкції щодо злягання з чоловіком. Свекруху ж така сумнівна слава минула, і це не дивлячись на те, що деякі матері чоловіків можуть дати тещам фору в тисячу балів, а потім легко виграти змагання по неуживливості з молодятами. Даша це добре знала, тому намагалася якнайкраще підготуватися до першого контакту зі своєю новою родичкою. Дізнавшись, що мама Данила любить вареники з сиром в сметані, Дарина вирішила приготувати ту страву. Для жінок зі звичайним станом здоров’я ліпка вареників навряд чи становитиме проблему всесвітнього масштабу. Що там складного? Замісила тісто, змішала сир з родзинками або горіхами, наліпила виробів, зварила, залила сметаною – от і все дійство. Дашині ж пальці функціонували не настільки вправно, щоб створити той національний продукт класичної форми, та ще й без щілин та прогалин. Скільки Даша не намагалася, вареники все одно виходили бракованими. Відтак Данилу довелося бігти в магазин побутових речей і купити спеціальну допоміжну форму. От той пластмасовий гаджет і врятував ситуацію. Вареники почали виходити вдалими і схожими один на одного, як близнюки.

- Ну що, сідаємо на перекус, ─ скомандував Данило. – У нас сьогодні вареники з сиром, тож не погидуйте і продегустуйте.

Ні батько, ні мати не мали нічого проти української народної кухні, тож охоче прийняли запрошення й сіли за стіл.

Але тим вареникам не судилося бути з’їденими. Накладаючи свекрусі смакоту, Даша так розхвилювалася, що не змогла керувати і без того не дуже слухняними руками. Перша порція вареників мала стати свекрушиною. Худо-бідно з накладанням їжі Дарина якось впоралася. Оказія ж сталася в процесі передавання тарілки. Дашина рука банально не втримала посуд, і той разом з умістом полетів додолу.

Дар’я стояла і мовчала. Її очі випромінювали стид, страх та граничний відчай, якого вона раніше ще ніколи не відчувала. Відтак Дарині стало настільки погано, що вона захотіла буквально розчинитися у всесвіті або стати непомітним мікробом, якому судилося бути знищеним. Ще за декілька секунд на додаток до стиду, страху та відчаю її очі почали випромінювати й люту самоненависть. Аж таку, котра мала бути терміново змитою рясними сльозами, які ось-ось мали политися. Напевно так би й сталося того вечора, якби бог не послав Даші в свекрухи прекрасну людину. Вона-то врятувала невістку від абсолютно непотрібних при її хворобі негативних емоцій.

- О! А я теж так можу, ─ з реготом повідомила свекруха. – Дивіться.

Взявши каструлю з рештою вареників, Наталя встала з-за столу й різким рухом перекинула їжу на підлогу. Відтак всі до одного вареники-клони опинилися на килимі, рясно змастивши його вершковим маслом та сметаною. Від несподіванки очі Дарини забули і про стид, і про страх. Тепер вони дивувалися неадекватній поведінці матері Данила й раділи, що на вече́рі була присутня людина більш навіжена, ніж Даша.

- Чоловіки, бігом виносьте на вулицю килим й замивайте, а ми тим часом наліпимо нових смаколиків.

Друга партія вареників кардинально відрізнялася від першої. В першій всі вироби були одного вигляду й розміру. В другій же кожен вареник являв собою окрему особистість, абсолютно не схожу на інших. І то було не дивно, адже і Наталя, і її невістка в ліпці користувалися виключно пальцями, без форм і іншого приладдя.

Сімейні посиденьки закінчилися чом не опівночі, коли викликане таксі повезло Проценків старших додому.

- Ну як тобі свекруха? – поцікавився Дан у дружини.

- Ти знаєш, Даньо. Здається, у мене нема її й ніколи не буде. Доля мені подарувала ще одну маму.

- Ну от і добре, ─ зрадів Данило. – На наступні вихідні ми їдемо до батьків на «Арсенальну». Там ти познайомишся з моєю бабусею. От побачиш, вона стане твоєю третьою мамою.

Глава ХІІ. Мати з душею свекрухи.

Програвши першу битву за доньку, Тамара навіть не думала складати зброю і капітулювати. Про те, що основні проблеми по переду, Даня дізнався наступного вечора, коли зателефонував Андрій.

- Ден, будь на чеку, ─ попередив він. – Здається у Томи «дах протік». Половину цієї ночі ревіла, а потому почала слухати Вакарчука «Я не здамся без бою».

- Та то не так погано, ─ засміявся Данило. – Дай боже, щоб вона не лише співала цю пісню, а й поводилася, як автор того скиглення. Двічі проходив у Верховну Раду і двічі тікав з неї, підставивши і свій електорат, і однопартійців.

- Ну дивись. Я тебе попередив.

То було слушне зауваження з боку Андрія. На відміну від Вакарчука непросте життя зробило з Тарнавської вольову, розумну та досвідчену особистість, котра звикла досягати поставлених цілей будь-якою ціною. То того ж Тамара дуже добре знала свою доньку, знала, на яку рису її характеру можна натиснути, і через це була дуже небезпечним ворогом молодої сім’ї. Після візиту в супроводі поліції Тамара Луківна більше не збиралася діяти силовими методами. Вона почала використовувати тактику жертви, давлячи таким чином на психіку зятя й особливо доньки. Весь тиждень щовечора Тарнавська викликала до себе швидку допомогу, аби Даші було видно, до чого вона довела матір.

- Що, теща дошкуляє? – поцікавився Леонід у сина під часу візиту у відповідь.

- Не те слово, па-а. Не те слово. Розбиває нам нервові системи й навіть не думає припиняти.

- А що ж ти хотів, синку? Разом з Дариною ти забрав у Тарнавської все її життя.

- То що ж робити?

- Або добити, щоб не мучилась, або щось дати взамін.

- А що я можу їй запропонувати?

- Не знаю, ─ чесно визнав Леонід. – А от що я знаю точно, це те, що, якщо ти терміново не усунеш цю проблему, ця проблема усуне тебе.

Батько як в воду дивився зі своїм попередженням. Наступного дня, повернувшись з інтернатури, Данило виявив, що його дружина була відсутня.

Глава ХІІІ. Спонтанне соломонове рішення.

- Точно, як в анекдоті про чоловіка, який передчасно повернувся додому, а там його дружина злягається з коханцем, ─ з гіркотою констатував Данило.

Звичайно ж ніякого хахаля у Даші не було, адже на адюльтер за моральними якостями вона була просто не здатна. Проте, від усвідомлення цього Дану аж ніяк не ставало легше, позаяк його дружина мала іншу ваду характеру. Дарині була властива доброта, яка за певних умов могла набути самовбивчої форми. От над створенням таких умов Тамара Луківна й працювала цілий тиждень, до того ж небезуспішно. В тому, що певних успіхів теща досягла, Дан переконався за півгодини, коли побачив, як його дружина спішно виходила з під’їзду дому напроти. Відтак у Данила було два шляхи подальшої поведінки: він міг залишитися в квартирі і таким чином почати сімейний скандал, а також міг швидко вибігти у під’їзд і піднятись на кілька поверхів вище, вдавши, що не дізнався про походеньки Даші до матері. Подумавши кілька секунд, Дан вибрав другий варіант.

Про те, що вона відвідувала матір, Дар’я того вечора так і не повідомила. Ба більше, вона не розповіла про свої візити ні за тиждень, ні за два. Та того й не треба було. Про її походеньки красномовно верещав її стан здоров’я. Дарина стала знервованою, дратівливою, якоюсь замкнутою та вередливою. Немов якась гиря повисла на її душі й не давала спокійно жити. Дан знав, що треба якось протистояти тій біді. Але як саме – й гадки не мав.

Рішення прийшло зненацька і з того боку, від якого Данило зовсім не чекав. В п’ятницю він відпросився в ординатурі піти трохи раніше додому, пославшись на поганий стан здоров’я. Данило точно знав, що прийшовши додому, не застане дружину, і цей факт можна буде використати як привід для серйозної розмови між ними. Ту бесіду відкладати вже було неможливо, адже подружнє життя молодших Проценків реально почало рватися по швах і мало всі шанси загинути, майже не почавшись.

- Ну ось. Знову нема моєї зайки, ─ вимовив Даня в пусту квартиру. – Хто б міг подумати, що рідна мати так буде шкодити щастю доньки? Ну що ж, війна так війна.

Як воюватиме Данило й гадки не мав, але знав точно, що в подальшому не буде уникати протистояння.

- Уб’ю, ─ прошепотів він і почав фантазувати, як відправлятиме тещу на палю, вогнище, потоплення чи повішання.

Подумки Дан вже спалював чи розчиняв тіло Тамари в кислоті, коли почувся звук телефону. Данило подивився на гаджет і з подивом прочитав ім’я дзвонаря, Андрій.

- Привіт, Андрюхо, ─ відгукнувся Данило. – Ти щось хотів?

- Нічого я не хочу, Ден. І мовчати я більше теж не хочу. Вже декілька тижнів твоя дружина бігає до матері, а та їй промиває мозок дурнуватою материнською любов’ю. Сама, курва, живе одиноко, й доньку привчає до такої ж долі. Вибач, що не можу тобі нічим допомогти, але мовчати й далі стало вище моїх сил.

- А Дашка зараз у матері?

- Так.

- От і добре. Зараз я припиню цей цирк.

Поклавши телефон, Данило почав шукати щось на зразок кастета, ножа чи іншого засобу нейтралізації тещі і раптом… знайшов.

- О, Господі, дякую за те, що уберіг від вбивства!

Зненацька Проценко менший усвідомив, що йому було таки, що запропонувати Тарнавській взамін коханої.

- Ні, Андрію. Ти можеш мені допомогти. Ще як можеш. Лише на тебе й надія.

З такими думками Данило опинився перед добре знайомим йому дверми. В руках він тримав мантачку, а в голові ─ бажання будь-що попасти в тещині пенати.

Натиск на дзвінок нічого не дав. Ніхто й не думав йому відчиняти. Відтак Дан постукав.

- Тамаро Луківно, я знаю, що ви дома. І те, що Даша у вас, мені теж відомо. Відчиніть, нам треба поговорити.

На заклики Данила знову ніхто не відповів.

- Ну що ж, ви свій вибір зробили, ─ вимовив Даня й, зануривши мантачку між дверима й дверною коробкою, почав планомірно розривати замки.

- Гаразд, я відчиняю, ─ почувся голос Тарнавської. – Але попереджаю, що викличу поліцію, якщо поводитимешся агресивно.

Почувся характерний звук, і двері відкрилися.

- Заходь, якщо так тобі не терпиться. Подивися, у що ти перетворив мою доньку.

Данило зайшов у кімнату, і побачив перелякану Дашу. Не зрозуміло було, чого вона боялася більше, викриття своїх візитів до матері чи розлючених очей чоловіка, якого дурила декілька тижнів.

- Ну що, ти задоволений тим, у що перетворив нервову систему моєї Дусі? – почала Тамара. – Як тобі не соромно. Я двадцять два роки робила з неї повноцінну людину, а взяв і все зруйнував.

Напевно, в той момент Тарнавська планувала прочитати Данилові цілу лекцію про свій материнський подвиг та його бузувірство. Побачивши, що той не протестує, вона остаточно розхоробрилася й почала навіть голосити в його бік.

- Дашо, ану бігом додому, ─ обірвав Дан тещине верещання. – Нам з твоєю мамою пора вияснити, хто тут для тебе хто.

Що робити Дар’я абсолютно не знала. Встати і піти їй було лячно, адже в руках її чоловік тримав заточену залізяку, якою легко міг прикінчити маму. Але й відмовитися вона теж не могла. Та ж сама залізяка елементарно могла бути застосованою й проти неї.

- Якщо за хвилину тебе тут не стане, я обіцяю, що з твоєю мамою все буде добре. В іншому ж випадку я тобою відкрию двері, а що буде потім, і гадки не маю.

В чому Дарина була завжди впевнена, так це у слові свого Дані.

- Даньо, не роби дурниць. Не залишай мене без себе й мами. Дай мені залізяччя, і я піду.

Забравши у чоловіка сталевий аргумент спілкування, Дарина пішла на вихід.

- Пам’ятай, що ти обіцяв мамі безпеку.

Тільки-но Даша зачинила за собою двері, Данило різко подався в бік тещі. Від такого несподіваного руху та аж очі закрила, здійнявши руки до гори. Легкий жіночий писк сповістив про надзвичайний переляк й готовність тещі стати жертвою зятевих побоїв та екзекуцій.

- Андрюхо, ти можеш зайти до нас? – почула вона зненацька нелогічне питання Данила.

- Можу, ─ відповів Андрій зі свого балкону. ─ А що трапилося?

Точну причину виклику Данило назвати побоявся, адже не знав, як Андрій на неї відреагує. Відтак він сказав першу, що прийшла в голову.

- Тут тещі потрібно труби почистити.

- Гаразд. Зараз зайду.

На те, щоб прибути на виклик, Андрієві знадобилося лишень декілька хвилин, та й ті пішли радше на пошук інструментів, ніж на перехід з хати в хату.

- Здрастуйте, ─ привітався сусід. – Що у вас тут засмітилося, Тамаро Луківно. Я ж вам недавно профілактику робив. Які ще труби треба вам пропрацювати?

- Оті! – крикнув Данило в серцях і показав на живіт тещі.

- Це такий жарт? ─ знітився Андрій.

- Та який тут жарт?! – з досадою вимовив Дан. – В твоїх руках, і не лише в них, зараз знаходиться щастя, а, може, й життя чотирьох людей: моє, моєї дружини, тещі й твоє. Якщо ти не зарадиш, то я сяду в тюрму, Тамару Луківну відвезуть на цвинтар, Дашуня залишиться сама, а ти залишишся без дорогої тобі людини.

- А яким боком я відношусь до ваших розбірок?

- А таким, що ти кохаєш мою тещу, ─ впевнено вирік Данило.

У відповідь Андрій відреагував сором’язливою посмішкою. Теща ж здивовано подивилася, спочатку на зятя, а потім на сусіда.

- З якого віку ти на неї залип? – продовжив Дан.

- Років з тринадцяти, ─ признався Андрій.

- Ось, бачиш, тещо. Двадцять один рік тебе кохає людина, хоча мені невідомо за які такі твої якості.

- Я й сам не знаю, ─ зауважив Андрюха. ─ Якось побачив, як вона на балконі годувала груддю Дашу. От з тої пори й люблю. Батьки лаяли, що підглядаю, а я як не міг очі відвести від Тамари, так і донині не можу.

- І що ти чекаєш? Хіба ти не знаєш, що жінці краса не дається навічно.

- Та знаю. А зробити з собою нічого не можу.

- Ну тоді зроблю я, ─ запевнив Данило і грізно подивився на Тамару. – Тещо, зараз перед тобою стоїть хлопець, який тебе кохає майже двадцять два роки, який гарно заробляє, не п’є, не палить, не має інших шкідливих звичок, а головне, він твій останній шанс залишитися живою. Без нього ти знову полізеш до нашої з Дашею сім’ї, і тоді я тебе точно грохну. Тобі зрозуміло?

- Так, ─ відповіла Тамаро тихо.

- Андрюхо, якщо зробиш те, заради чого тебе покликали, завтра я виставлюсь тобі козирним Шампанським, ─ пообіцяв Дан. – Або розіб’ю пляшку об голову твоєї любої Тамари, якщо вона не захоче відкритися новому щастю і обере шлях війни зі мною.

З тими словами Даня вийшов з тещиної квартири і попрямував додому.

Наступного дня, не дивлячись на вихідний, Данило прокинувся рано. Він мав придбати обіцяний напій, що й зробив, тільки-но супермаркет відчинив двері для покупців.

- Ти йдеш до мами? – поцікавилася Даша.

- Так.

- А хіба ви ще не все обговорили?

- Ні.

- А навіщо Шампанське?

- Я поки що й сам не знаю, але сподіваюсь, що воно буде випите за здоров’я, а не за упокій.

Поцілувавши дружину, Данило вийшов на вулицю і неспішно подався через двір.

Чим більше він наближався до тещиного під’їзду, тим менше йому хотілося заходити в середину. Невідоме завжди лякає людей. А якщо це невідоме ще й вирішує долю, то й до паніки елементарно може дійти справа. Саме в такому стані в той момент була нервова система Проценка. Та робити не було чого, тож Дан зібрав волю в кулак і рішуче ввійшов в будинок.

Як і вчора, Данило діяв по тій же схемі. Спочатку він планував натиснути на дзвінок, а вже потім, в разі ігнору, збирався гупати в двері і ломитися силою.

Втягнувши в себе побільше повітря, Дан різко видохнув і одночасно натиснув на одіозну кнопку. На диво, реакція на той виклик була, але з сусідніх дверей.

- Заходь, ─ запросив Андрій. – Там нікого нема.

- Гаразд, ─ зголосився Дан і зайшов в добре знайому квартиру.

В ній було все начебто так, як і раніше. Всі речі лежали на звичних місцях, тобто, як попало, в холостяцькому стилі. Але Данило відразу відчув новизну в Андрієвій квартирі. Там з’явилася жіноча енергетика, чого раніше ніколи не відчувалося.

- Проходь на кухню.

Згідно запрошення Дан зайшов і побачив Тамару. Теща сиділа й тихенько сьорбала каву.

- То що, мені є за що виставляти напій? – поцікавився він у Андрія.

- Є, ─ з посмішкою відповів той. – Не сумнівайся.

Від такої новини Данило ледь не підстрибнув від радості.

- Ось тобі пляшка, Андрюхо. А якщо я ввечері ще одну таку ж притарабаню, ти закріпиш свій успіх повтором вчорашнього процесу?

У відповідь Андрій подивився на Тому з питальним виразом обличчя.

- То що мені відповісти, Томочко?

- Бери, ─ почулася тиха відповідь після невеличкої паузи.

Щастя Данила й Дар’ї не мало меж. Аби не злякати стосунки Андрія й Тамари, вони вирішили не чіпати тих двох доти, доки ті самі не відгукнуться. За розрахунками Дані, теща перший раз мала дати про себе знати не раніше, ніж за тиждень. Та вони виявилися помилковими. Тамара обізвалася аж на четвертий тиждень і то, по телефону, та й розмовляла не більше хвилини.

Глава ХІV. Поповнення.

Данило висів на брусах і, як минулого року в цей день, тренував м’язи. Загалом він практикував вправи переважно ввечері. Але сьогодні був особливий день, тож Дан вирішив перенести заняття на ранок. Така особливість була обумовлена тим, що виповнився рівно рік, як вони з Дашею побралися. Відтак подружжя чекало на святковий візит двох старших поколінь Проценків. Це й змусило Даню внести корективи в розпорядок дня.

Даша сиділа на лавці й, качаючи коляску, спостерігала за своїм чоловіком.

- Все таки я щаслива жінка, ─ підсумувала вона свій рік подружнього життя. – Навіть не знаю, за що мені так повезло.

В пам’яті Дарини почали оживати картини минулорічних подій: малювання Данила, знайомство з ним, дружба, кохання і, зрештою, шлюб. Якщо у когось після одруження зазвичай відбувається медовий місяць, то у молодших Проценків відбувся медовий рік. Жодних скандалів, жодних непорозумінь чи незадоволень у подружжя так і не трапилося. Лише розбірки Данила з Тамарою лежали одинокою плямою на чистому річному шляху молодої сім’ї, та й то, завжди знаходилось щось, що покривало той інцидент позитивом і не давало неприємних спогадам захопити розум. От і того разу, щойно в Дар’їній пам’яті виник неприємний спогад, його відразу переборола радість.

- Даньо, ти ще довго тренуватимешся?

- Ні. А що?

- Та мала почала просинатися. Треба буде погодувати.

- Ну то я зроблю паузу. Не буду ж я морити голодом дитину. Потім якось допрацюю. Ходім, понесемо Машуню додому. Її ситість важливіша за мої біцепси.

- Гаразд.

Даша підвелася з лавки й неспішно покотила коляску до під’їзду.

Проценки повертали малу додому вже за звичною добре вивченою схемою. Дарина підкотила транспортний засіб під самі під’їзні двері, і далі почалась дія Дані. Він самотужки підняв коляску на другий поверх, поставив біля квартири і дочекався, поки Даша не відчинить квартиру.

- А ось і ми, ─ негучно повідомила Дарина тещі. – Мамо, прокидайся. Пора годувати Марусю.

Почувши знайомий заклик, Тамара відкрила очі, і солодко потягнувшись, перевернулася на інший бік.

- Дякую вам, золоті мої, що погуляли з Машею. Я хоч виспалася.

З цими словами Тома трохи посунулася, аби Даша поклала сестру біля маминих грудей на черговий сеанс годування.

- А де ж тато? – спитав Дан про Андрія.

- Наш папа сьогодні всю ніч працював, тож відсипається від праці. Як Машуня народилася, він почав вдвічі більше замовлень брати. Хоче, щоб після декрету я взяла безоплатну відпустку.

Останнє речення Тамара вимовила з інтонацією любові, ніжності й гордості за свого чоловіка.

- Папа у вас те, що треба, ─ зауважив Данило. – Надійна людина і безмежно добра.

- Так, ─ підтвердила Тома. – Він у нас найкращий у світі. Двадцять три роки я чекала, що моє щастя приїде з-за кордону, обійме мене і вже ніколи нікуди не дінеться. А воно увесь цей час жило поряд і сумлінно чекало, поки я доспію до його кохання.

- І воно таки дочекалося, ─ зазначив Дан, подивившись на свою двомісячну своячку. – І не лише тебе, а від тебе. Он які красиві татові оченята успадкувала. Любо дивитися на таку красуню.

- Дивись не навроч, ─ посміхнулася Тамара. – Хоч ти й майбутній хрещений, але не захвалюй наперед. Ще встигнеш обдарувати компліментами.

- Добре, не поспішатиму, але й не зволікатиму.

Повернувши немовля у мамині руки, Дан і Даша, нарешті, змогли зосередитися на підготовці до вечірніх посиденьок, окрасою яких за вже встановленою традицією мали стати вареники, зліплені власноруч і весела сімейна бесіда на вільні теми.

- А ходімо прогуляємось по парку, – запропонував Данило, щойно вони з Дариною вийшли на сходовий майданчик і неспішно почали спускатись на перший поверх. – Літо, тепло, жодної хмаринки не небі: чим не підстави для прогулянки? До того ж у мене надзвичайно гарний настрій і не лише через такі дивовижні погодні умови.

- А які ще причини сприяли твоєму емоційному піднесенню? – посміхнулася Дар’я.

- По-перше, рік спільного подружнього життя. Ти помітила, що ми протягом нього жодного разу не посперечалися?

- Так. Скандали та суперечки – то не про нас. А що по-друге й по-третє?

- А чому ти думаєш, що причин саме три?

- Тому що я вже рік твоя дружина і добре вивчила, що ти завжди вкладаєшся в три аргументи переконання.

- Ти мене, люба, добре вивчила, ─ посміхнувся Дан і продовжив. ─ По-друге, я дуже тішусь з того, що у твоєї мами налагодилося особисте життя, а третьою причиною мого гарного настрою став твій вигляд на дитячому майданчику. Коляска тобі надзвичайно пасувала.

- Дитяча коляска пасує будь-якій жінці, ─ зауважила Даша.

- Так, але лише тобі вона пасувала бездоганно.

У відповідь Дарина ніжно розсміялася.

- Ти так і скажи, що почав мене уявляти, не з сестричкою, а з нашою майбутньою дитиною.

- Може, й так. Чим більше ми допомагаємо Тамарі з Машунею, тим більше я переконуюся, що ми в змозі дати раду й нашому малюку. Ти не згодна?

- Згодна, ─ ще більше розсміялася Дарина.

- А чому ж тоді смієшся з моїх фантазій?

- Данько, я сміюся не з фантазій, а з приємної новини. Подивись он туди.

Даша вказала на автостоянку, на якій виднілася добре знайома батьківська машина.

- О! А що це вони так зарано прибули? Ти не знаєш?

- Знаю, ─ впевнено повідомила Дарина. – Твоя мама виконує свою обіцянку.

- Яку-таку обіцянку?

- Мама Наташа пообіцяла, що, в разі підтвердження аналізами у мене того, про що ти щойно фантазував, вона накриє стіл власноруч. Для цього твоя мама ще вчора позичила у мене ключ. Відтак я маю дві новини: твої фантазії – не фантазії, а добре розвинена інтуїція, і на прогулянку в парк ми потрапляємо хіба що завтра. Ходім швидше додому. Треба все ж таки допомогти свекрусі з готуванням.

Даша прискорилася, але не надовго. Вже на четвертому кроці ошелешений приємною новиною чоловік підхопив її на руки і точно, як рік тому, заніс у їхнє спільне житло.