Артіса

— Я не злодій.

Як же дістали ці срані виродки! От скільки разів їм не пояснюй свою позицію, один чорт не вкумекають. От і зараз без ляща не обійдеться. Але, чи допоможе? Це навряд. Образиться, піде в свій “Найтемніший” куток, пити “Найтемніший” ель і будувати плани аналогічного забарвлення. А хвилин через п’ять підійде наступний “Володар”, чи “Повелитель”. Хм, цього разу навіть швидше…

— При-и-и-и-ивіт! — мда… Це тіло ледь пересувається в просторі, так що є ймовірність, що це просто пияк, якого випадково занесло за мій столик. І зараз він, зрозумівши, до кого підсів, звалить. Як тільки підніме погляд вище від декольте. — Я прийшов тебе заребурвати!

А ні. І цей туди ж. Ну що ж. Цей принаймні кумедний. А мій “гість” ніяк не йде геть. Починаємо веселощі! Для початку — золоту монету сумному корчмарю. От він наче і посумнішав, а золотий впіймав ледь не зробивши сальто назад. А йому рочків під шістдесять, а важить ще й вдвічі більше.

— Дивись не надребурвись. А то випадки бували…

— Га? - ох, як же тут все запущено… Тобто, от як сам каже якусь незрозумілу дичину, то його всі мають розуміти. А відповіси йому в тому ж ключі, так відразу виявиться, що не тою рідиною він шестерні всередині черепочку змащує. — Я — Великий Асимптот! Повелитель Нескінченних Викривлень! Владика Гіперболічних гір! І ти станеш моєю прислужницею!

От тепер пройняло всіх. Корчмар сховався в льосі. Услід йому летіли монети. Кожен, хто хоч трохи мене знав, вважав, що таке видовище коштує грошей. При чому, в першу чергу, власнику закладу. Найбоягузливіші, після кинутої монетки, кидали свої тіла в сторону дверей. Найсміливіші будували барикади зі столів під стінами корчми, справедливо вирішивши, що кволе, накачане алкоголем тільце не проламає дубову стільницю з цільної дошки семи сантиметрів завтовшки. А найтупіші… Таких в наявності була одна штука і ця сама штука тицяла мені в обличчя знаком нескінченності. Точніше, намагалася тицяти пальцем, але той за амплітудою коливань не відставав від хазяїна. Кумедно. Це ж якщо ось так поводити головою вслід цим пальцем, то вийде непогана така розминка для шиї. А то я щось вже засиділась.

Сприйнявши мою розминку, як перший свій успіх з жінкою, цей нескінченний викривлювач продовжив свою тираду:

— Я хочу…

— По пиці. Ногою. З розвороту. Ні?

— Ні… — перші спалахи свідомості почали проявлятися в глибині його очей. Та пусте. Це ненадовго…

— Шкода. В такому випадку твоїм бажанням не суджено здійснитися, — свого часу корчмар отримав чималеньку суму за мій столик. Він всього на дві персони. Маленький такий, кругленький, з різним орнаментом, просякнутий плямами давно засохшої крові. А найголовніше те, що довжина моїх чарівних ніжок дозволяє робити ось такий фінт з кожним особливо нахабним козлом.

Гнучкість у мене висока, настільки, що вилетівшу з-під столу ногу, мій співрозмовник помітив вкрай пізно. А точніше, тільки тоді, коли вона в безпосередній близькості зустрілася з його правим оком. Ще за секунди півтори спина мого візаві зустрілася зі стільницею. І щось з цього гучно хруснуло. Щиро сподіваюся, що то був не стіл. Бо цей скнара, котрий в льосі, здере як за два. І тільки я зібралася спокійно допити свій кухоль легкого сидру, як двері прочинилися навстіж від “потужного” копняка. Щоправда той, хто цього копняка давав, не врахував специфіку закладу і гумористичний характер хазяїна, який поставив потужний зворотний механізм, гномського виробництва. Як сказав мені по секрету майстер Громхєр, там замішана якась Фізика. Неймовірно сильна пані. “Сила протидії дорівнює силі дії, помноженої на інерцію сталевої плити”. О як. І от зараз ця сила повною мірою показала свою протидію.Після гучного удару об стіну, двері, обурені таким до себе ставленням, різко повернулися в початкове положення. Закуте в броню тіло, що вже встигло стати на порозі, хруснуло не менш ефектно, ніж п’яне декілька секунд тому. Мабуть навіть ефектніше. Оскільки головна брама, на яку і виходили парадні двері, була зачинена. А тепер і злегка пом’ята. За стійку знову полетіли монети. Місцевий контингент вміє цінувати хорошу виставу. Люк в льох доведеться розкопувати, а то корчмар матиме всі шанси зостатися там надовго.

О! За дверима знову чути дзенькіт обладунків. Зачаровані мабуть, або дворфи кували. Вони хоч і стверджують, що ненавидять всяке чарівництво, але для роботи з обладунками використовують одну сильну магічку. Амортизацією кличуть. Кажуть, броня після її чарів від сильних дроблячих ударів рятує. І від падінь з висоти теж. А тут як би два в одному було, а цей живчик все ще пхається всередину. Це точно Мій гість. Але обстановочка якось не сприяє розмові, на жаль.

Двері обережно привідкрилися і в щілину показалося молоде, безвусе обличчя, дуже схоже на забрало шолому. А під ним ховалося… Під ним ховалося… А біс його знає, точно, що там під ним ховалося. Піднімати забрало новий відвідувач не збирався.

— Гей, дружище, ти б залізку-то підняв, може й прокліпаєшся з сонечка-то пошвидше. Не бійся, ми люд чесний і за просто так не образимо, — незважаючи на рідкі смішки, що слідували за цією фразою, вона була правдою. Хоча майже всі присутні були злодіями, в них теж є свій кодекс честі. Майже такий самий, як в героїв. Майже один в один.

— Зло не побачить мого обличчя! — ну що ж. Судячи з голосу, консерва вельми свіжа. Ой, схоже вже прокліпався, оно як витріщається в мій бік вузькими щілинами забрала. Ручною йому помахати, чи що? А чому б і ні?

— Привіт! Що шукаєш в нашій глушині? — схоже доброї посмішки в мене знову не вийшло. Дядько мені розповідав, що ще з дитинства моя посмішка була більше схожа на вищір. Злий, або насмішливий, в залежності від ситуації, але ніяк не на добру посмішку.

— Я шук… — його слова перекрив огидний скрегіт меча, що він витяг з піхов.

— Чого ти шукаєш?

— Я — Великий Страж Надій…

— А я — Скромна Вибивайло Артіса

— Надія — то не ім’я! Це те за що я б’юся! За Надії!

— Що, прямо за всіх? І ти ж наче не воїн, а страж. Виходить, ти тримаєш Надії в ув’язненні? Значить їх треба визволяти! Зізнавайся, тушена людятино, де ти їх ув’язнив?

— Я не людина!

— Ясна річ, не людина. Ти нелюдь, справжнісінький. Тримати в ув’язненні Надії. Та до такого жоден злодій не опуститься! Більше того, жодної принцеси, чи княжни з таким іменем немає.

— Є. Велика Віконтеса Надія Астарасська!

— То от кого ти тримаєш в полоні!

— Ельфи нікого і ніколи не тримали в полоні! — гість одним рухом зняв з голови шолом, тим самим означивши свою видову приналежність, а також полегшивши мені задачу. Все ж, по обличчю бити приємніше, аніж по вм’ятому в череп шматку металу. І, мабуть, цей Ельф був хворий не тільки на голову, що, мабуть, ще можна було б пояснити двома дуже сильними ударами по цій, не найважливішій для нього, частині тіла, за останній час. А ще й на очі, тому що навіть мій попередний співрозмовник помітив, як розтягнулися мої губи в зловіщому вишкірі і сяк-так прохрипів:

— Дружище, вали звідси, вона прибацана! — а от це було образливо.

— В сенсі? — що ж, судячи з усього, цей — взагалі тупий.

— В прямому. Ну знаєш, у баб таке буває. — от бабу, я тобі ще точно згадаю, мені всього двадцять три! — Інколи в них вселяється Червона Відьма. І це дуже небезпечний період. І ти, походу, попав якраз на нього.

— Вона що, стає старою дівою? Так наче ж молода ще, по людським міркам, — ну все, покидьок гостровухий, зараз тобі буде боляче. — Але в будь-якому випадку, я — Великий Страж Надій і Хранитель Порядку Алкором із Бухлолісся! І я прийшов сюди, щоб знищити найбільше зло в цих краях! — меч, що його хазяїн весь час тримав напоготові і вже помітно тремтячий у стомленій руці вказав кінчиком в мій бік. — Викликаю тебе, Червона Відьмо, на чесний двобій.

Вдруге, за декілька хвилин, зала корчми занурилася в повну тишу. Навіть корчмар, що ломився знизу в люк льоху, для оцінки пошкоджень притих. І в цій тиші, шепіт одного з тих, хто сховався ближче до стійки, прозвучав, як грім:

— Алекс, ми тобі відшкодуємо будівництво нової, кам’яної корчми. Воно того варте.

Я повільно, навіть розслаблено, піднялась з-за столу і покачуючи стегнами попрямувала до цього гостровухого недорозуміння. Оп-па, а хлопчина-то, як то кажуть “поплив”. Розрахунок справдився. Моя зовнішність - одна з двох вбивчих речей, які зі мною завжди. І зараз вона повністю захопила увагу ельфа. Ха, а ще кажуть, що їм наші дівчата не до смаку! Шкода, що третя вбивча річ не зможе викликати того самого захоплення… Другого ножа я лишила в плащі, в кімнаті. А от першого - в оці повільно осідаючого на підлогу Героя.

—Гей, хто-небудь, розкопайте корчмаря! Мені треба випити. І щоб жодної монетки не поцупили! І дайте якусь ганчірку. Раптом ельфійська кров яку заразу в собі несе. Так хоч обітру, аби нікому не передалося раптово.

За пару хвилин, коли столи розставили по місцям, а корчмар, витягнутий з-під купи монет, нервово на неї зиркаючи наливав “Найтемніший” гном’ячий ель відвідувачам, я підійшла до барної стійки, ретельно відтираючи кров з ножа якось ганчіркою з геральдичною символікою одного з темних баронств, чи графств.

— Артісо, може все ж приєднаєшся до них? Вони тобі готові видати титул графині, землі і замок… — от не знаю, звідки він завжди дістає цей тонкостінній бокал, але ще дня не проходило, щоб він не натирав його до кришталевої чистоти в будь-яку вільну хвилину.

— Я не злодій, дядьку. Більше того, я не хочу, щоб їх ставало більше. Саме тому я обрала такий шлях. Саме тому я — Вбивця Героїв…