Імбир у серці

Мале драконеня летіло пліч-о-пліч зі своїми батьками. Це був не перший, та не менш важливий політ у його житті. Сьогодні сім’я готувалася до зимової імміграції, бо в цей час життя тут стає заважким. Зазвичай, малята його віку здійснюють переліт на спинах батьків, адже так легко впасти чи загубитись. Проте цей дракон був занадто впертим та спритним, аби змусити його так летіти. Урешті-решт, він же не вчорашній, тож якось уже впорається з польотами.. І ось нарешті настала ця мить. Легіт приємно обвіював крила, ніби теж розумів усю важливість моменту. Малюк увійшов у дивну порожнечу. Це все здавалось таким неймовірним! Він почав озиратись навсібіч із захватом в очах. Проте коли захотів нарешті наздогнати батьків, то зрозумів, що їх поруч уже не було, а міжсвітові брами невпинно меншали. Малого не дуже тішила можливість лишитись тут. Він чимдуж поспішив до брами, яку обрав навмання, і його засліпило яскравим світлом..

Отямившись, драконеня зрозуміло, що навколо не було й натяку на знайому місцину. Воно, звісно, очікувало, що інші світи будуть відрізнятися від власного, та не могло навіть уявити, що на весь кругозір не буде жодного дерева, рідної галявини чи знаного з народження озера. Навколо тільки височенні кам’яні споруди незрозумілі птиці чи ящірки, що швидко проносилися повз ошелешеного малюка. Тільки зараз до нього почало доходити, наскільки воно далеко від свого світу і сім’ї, без жодної знайомої істоти навколо. Нажахане драконеня підскочило й підбігло до першого-ліпшого перехожого з надією на допомогу.

– Дядечку, дядечку, я загубився, допоможіть!

Проте той ніби не помічав маля. Ще більше злякавшись, воно підходило до всіх, але реакція була та сама.

Лише один сивобородий дідусь зупинився на мить, примружився і спитав «Хто тут?», але, провівши костуром у повітрі, тільки зітхнув:

– Ти ба! Знову привиділося…

Зневірившись, драконеня вляглося на холодну кам’яну поверхню і з відчаю заплакало.

Малий не знав, скільки так пролежав, але підвівся лише з початком дощу. Довелось шукати укриття. Сидячи в ньому, малюк дивився на калюжі і раптом помітив, що його завжди яскравий ріг на носі потьмянів, а сіро-зелені вуха мимовіль опустилися..

За декілька годин дощ нарешті вщух, і дракон вибрався з-під навісу, під яким ховався. Він уже навіть не намагався ні до кого підходити, просто йшов обабіч калюж і задивлявся на свій зовсім блідий кораловий ріг...

Поки драконенята здивовано роззирались навкруги, а дорослі шукали місця, що підійшли б для тимчасових осель, двоє драконів гірко плакали.

– Як там тепер наш синочок? І чому я дозволила йому летіти самому? Він же ще такий маленький...

– Не картай себе, люба, це не тільки твоя провина. Ми обов’язково його знайдемо.

З цими словами тато-дракон розправив крила та злетів. Невдовзі в небо піднялася і мама-дракониха...

Пройшло декілька днів, і малюк почувався геть виснаженим, хоч у рідному світі ніколи не відчував потреби ані відпочивати, ані харчуватись і завжди був повен енергії. Драконеня знесилено впало і крізь напівзаплющені очі помітило дівчинку, що, схоже, наближалась просто до нього. Воно і не звернуло б на неї уваги, адже та просто проходила повз, якби не якісь дивні блискітки коло неї, що здавались до болю знайомими. У його світі скрізь були такі. Дівча підійшло до нього зі здивуванням в очах.

– Мамо, дивись, дракон! – скрикнула дівчинка.

Малий здивовано повів вухами. Невже його нарешті почали помічати?

До дракончика підійшла жінка, та біля неї блискіток видно не було.

– Не вигадуй, тут нікого нема, – відмахнулася жінка і знову відійшла.

– Але ж я бачу його! – тупнула ногою мала.

Дівчинка засмучено всілася біля дракона і погладила його по голові.

– Твій ріг такий блідий, – прошепотіла вона, – мов імбир. Зватиму тебе Імбирем.

Малюк відчув незрозумілий прилив сил. Дівчинка присіла й обійняла його, і він аж розімлів у її обіймах. Коли ж за мить дівча підвелося й пішло до мами, драконеня злякано блимало очима.

– Я не хочу, аби ти йшла!

Воно подріботіло за дівчинкою та акуратно торкнулося рогом. Дівча здивовано поглянуло на ріг. Той знову був яскравим. Уже за мить і дракон, і дитина підстрибом бігли по стежинці...

Імбир став жити з дівчинкою. Проте вона дорослішала і все частіше ніби не помічала дракона, а ріг знову починав тьмяніти. Та й дракон усе частіше згадував свою сім’ю, хоч і бачив їх востаннє в дитинстві…

Це був вечір перед повноліттям дівчини, коли ріг Імбиря раптом став аж занадто яскравим. Дракон здивовано озирнувся і побачив, що через віконну браму на нього дивляться істоти, дуже схожі на нього самого.

– Мамо? Тату? – непевно запитав він.

– Імбирю? На що ти диви...

Раптом дівчина сторопіла, побачивши трійцю міфічних істот, які покружляли перед вікном і кудись щезли. Уторопавши, що відбувається, дівчинка пригорнула товариша так само, як у дитинстві. Обійми пробудили давні спогади.

– А пам’ятаєш, як я захворіла, і ти сидів точнісінько як зараз, намагаючись мене заспокоїти? Мені тоді було так зле і лячно, – тієї миті дівчина була поглинута емоціями.

Друг вивів її з цього стану іншою згадкою.

– А як ми проводили холодні вечори, загорнувшись у картату ковдру, пам’ятаєш?

– Так, – протягла дівчина, блукаючи поглядом у теплих спогадах.

– Я тоді розповідав тобі про свій світ, і тебе це, здається, неабияк дивувало й тішило.

Раптом очі дракона потьмяніли:

– Хоча я й сам не особливо його знав…

За хвилину, прищуливши вуха, Імбир попрямував до вікна. Дівчина розуміла, що йому боляче її покидати. На очах заблищали сльозинки. Вона теж не хотіла, аби Імбир ішов, та знала: йому треба знайти свою родину.

– Ти вже майже доросла… – тяжко зітхнув дракон.

– Ага! – аж запищала від задоволення.

– А ти згадуватимеш мене?

– Дурненький, – міцно обійнявши друга, усміхнулася дівчинка. – Ти назавжди залишишся в моєму серці, Імбирику.

– Лети до своїх, – і з цими словами юначка випустила друга з обіймів.

Дракон притулився до неї своєю мордочкою, від чого на сукні лишились блискітки. І полетів…

Повнолітня особа встала з ліжка. Треба було готуватись до дня народження. Вона обтрусилась.

– І звідки це на моєму одязі пил?..