Розділ 2
— Це що, ложка? — посміхнулась пацієнтка, побачивши мій прилад.
— Саме так, ложка, — я не люблю пояснювати пацієнтам усіх тонкощів моєї роботи чи приладів. Хай для них цей зчитувач підсвідомості буде звичайним кухонним приладдям. Аби тільки мені не заважали працювати.
— Ви що, будете водити ложкою по моїй голові?! — засміялась пацієнтка, коли я ледве доторкнувся зчитувачем до її чола.
— Зосередьтесь на тому, через що Вас засудили, — я проігнорував її коментар та повернувся обличчям до монітора, під‘єднаного до зчитувача. Потрібно було п‘ять-шість хвилин, аби прилад зчитав підсвідомість пацієнта, а потім видав зображення зчитаного.
— Можна називати Вас Ода Нобунага? — запитала раптом мене пацієнтка. Я не збагнув сенсу її слів, тому поглянув знову на неї:
— Що Ви щойно сказали?
Вона відповіла:
— Я все одно не запам‘ятаю того коду. А Ви так схожі на Нобунагу…
— На кого? — сказати, що я був обурений, це нічого не сказати. Мене відволікають від роботи, ще і якісь прізвиська пропонують!
— Ви не читали «Шьоґуна» Джеймса Клавелла?! — запитала пацієнтка з таким виразом обличчя, ніби її «Шьоґун» був рівнозначний базовим знанням з арифметики.
— Ні. Художньої літератури після закінчення школи не читав.
— Чому?
— Є важливіші справи. І ні, не називайте мене тією сполукою літер «Нобунага». Краще зосередьтесь на тому, через що Вас засудили! Будь ласка.
Пацієнтка мовчки хитнула головою та заплющила очі. Як я бачив на моніторі, вона думала про будинок. Про доволі дивний будинок, як для сучасного Кіото: великий, наче середньовічні палаци, з білого каменю, але достатньо непомітний серед дерев, що його оточували, та високої трави.
— Ваш дім? — запитав я в пацієнтки.
— Так. Його й хочуть знести, щоб збудувати новий.
— Що в цьому поганого? — я щиро не розумів, як можна жити в такій великій будівлі. Гаразд, якщо родина велика, але ж зараз великих родин немає. Принаймні в неї нікого за документами не зареєстровано: батьків два роки як нема, братів чи сестер взагалі не було – навіщо їй одній такий громіздкий будинок?
— Він для мене все, — прошепотіла дівчина, відкривши очі.
— Поясніть, — попрохав я, бо для мене всеосяжне слово «все» не пояснювало в цій ситуації нічого.
— Це треба побачити, — сказала пошепки пацієнтка та відвела погляд на мій монітор. Я зробив те саме й побачив наступне.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!