Запах зірок

Опівночі Всесвіт пахне зірками.

Еріх Марія Ремарк

Я насолоджувався теплою травневою ніччю на лавочці Приморського бульвару. Тишу порушував тільки порт, що був розташований нижче, і ніколи не спав, та цикади, які влаштували справжній концерт поруч у Стамбульському парку.

З насолодою вдихнув на повні груди нічне повітря. Свіжий солоний морський аромат, щедро змішаний з запахом білої акації, що якраз зараз квітне, та ще багатьох пахощів, джерело яких я не міг визначити. Це як келих якогось вермуту, настояного на сотні трав. Не дарма смак та запах вина називають букетом, як квіти.

Мої роздуми перервало відлуння кроків. Я глянув у бік звуку. Зі сторони Міської Думи в мою сторону рухався жіночий силует. Було не дуже добре видно у неясному світлі небагатьох робочих ліхтарів, але я був практично певен, що то жінка. Чим ближче вона підходила, тим більше я у цьому впевнювався. Не просто жінка, а прямо красуня: висока, струнка, довге біляве волосся, облягаюче сріблясте плаття.

Звідки вона взялася і куди йде? Скоріше за все, вийшла з якогось нічного клубу чи ресторану, щоби освіжитись. Хоча, наче, по ході не видно, щоб вона була напідпитку.

Чарівна незнайомка підходила ближче і я підняв погляд догори, удавано зацікавившись зоряним небом, бо було якось нечемно та грубо продовжувати витріщатися на неї.

Абсолютно несподівано для мене, вона не пройшла мимо, а присіла на мою лавку. Я так і завмер, наче орнітолог, що боїться сполохати рідкісну та красиву птаху, що сіла поруч на гільці. Треба щось їй сказати, якось розпочати розмову. Бажано щось дотепне і красиве. Якийсь жарт або комплімент. Та ні, мабуть, жарти та компліменти вона чує чи не щохвилини. Що тоді? Якийсь вірш, що при нагоді? В голові був сумбур і, хоча я знав чимало віршів, наразі все переплуталось і я не міг пригадати повністю жодного.

— Ви теж не відчуваєте запахів? — неочікувано для мене першою заговорила вона.

Я нарешті насмілився повернути голову до неї та розгледів її обличчя. Чорт забирай, та вона справжня модель! Таких красунь можна побачити тільки у кіно та на обкладинках модних журналів. Але ж вона тут — на лавочці поруч зі мною. Що там вона спитала?

— Е-е-е. Перепрошую? — дурнувато перепитав я.

— Не відчуваю запахів на цій планеті. Ви відчуваєте? — ще раз спитала вона без тіні посмішки.

“На цій планеті” — це такий дотепний вираз чи модний молодіжний сленг?

— Ні, наразі у мене з нюхом усе добре. Але пів року тому й справді було таке. Наслідки коронавірусу. Ви часом не хворіли нещодавно? — запитав я.

— Може й хворіла. Що ж робити? Я не можу без запахів! — у її голосі почувся справжній розпач.

— Не переживайте ви так. Тиждень-два, максимум місяць, і це пройде. У мене за два тижні пройшло. — намагався заспокоїти її я.

— Я не можу чекати так довго! — розпач у її голосі підсилився.

— А що таке? У вас робота пов’язана з запахами? Дегустатор чи парфумер? — зацікавився я.

— Я не можу мандрувати Космосом, коли не відчуваю запахів зірок. — прояснила вона.

Що за маячня? Мандрувати Космосом? Запах зірок? Це такий прикол, чи що? Може вона п’яна? Наче запаху алкоголю не відчуваю. Під наркотою? Я пильніше придивився до неї. Не схоже. Рухи плавні й природні. Зіниці, наче, не розширені. Натомість в очах стоять сльози. Навряд чи для приколу вона б змогла їх підробити.

— Перепрошую. Не можете де мандрувати?

— Космосом. Я орієнтуюсь на запахи зірок, щоб потрапити куди треба. І зараз не відчуваю жодного запаху. Навіть своєї рідної зірки. Як я тепер повернуся додому? — вона розридалася.

Така красива і геть божевільна. В Одесі є кілька відомих міських божевільних, але вона на них геть не схожа. Чи все ж таки якісь наркотики? А може прикол? Прихована камера! Я оглянувся, але навкруги не побачив жодних ознак, що нас знімають. Може десь прямо на ній? Знімає відосік для Тік-Току? Потім буду бачити свою розгублену пику у кожному смартфоні. Як краще себе повести?

— Ну не страшно. В нас не така й вже погана планета. Пару тижнів перекантуєтесь тут, а там і запахи почнете відчувати наново. — вирішив я підіграти їй. Мабуть, це найкраща стратегія як для варіанта, якщо вона божевільна, так і для Тік-Тока буде не так ганебно виглядати.

— Ні! Ви не розумієте! Мене ніхто не розуміє! — вона підхопилася. Одночасно я почув, що щось дзенькнуло. Мабуть, вона вронила щось металеве під лавку. Я поспіхом нахилився і підняв велику сережку у формі зірки зі сріблястого металу.

— Стійте! Ви загуби … — тут же випрямився я і повернувся в її сторону. Але бульвар був геть пустим, наче і не було тут нікого. Як вона так швидко зникла? Всього мить і нема! Куди поділася? Я розгублено кинувся то в одну сторону, то в іншу. Обійшов весь Приморський бульвар двічі, але жодних слідів незнайомки.

Наступний тиждень я щовечора приходив на Приморський Бульвар і сидів там чи не до ранку. Але жодних результатів — незнайомка зникла наче сон. Я би може й переконав сам себе, що то був сон, якби не сережка, що залишилася у мене після тієї ночі. Чи не через місяць я додумався віддати її на дослідження своєму товаришу, що працював у Фізико-хімічному Інституті. Результати були приголомшливі: метал з якого була зроблена ця прикраса — невідомий нашій науці! Я з труднощами забрав назад те, що загубила незнайомка з обіцянкою віддати ще раз пізніше на дослідження, і якось пробував придумати більш-менш реалістичну версію того, що сталося, але так і не зміг.

Врешті-решт, я купив карту зоряного неба. Я приходив вечорами на свою лавочку, коли зоряне небо не було закрито хмарами, вдивлявся у розсип зірок над головами, звіряв їх з зоряним атласом та … принюхувався. Старанно намагався відчути той самий запах зірок. І інколи мені здавалося, що зірка Альціона в сузір’ї Тельця трохи пахне теплим топленим молоком, у Альфа Центаври аромат свіжого сіна та ледь чутно тхне немитим конем, а Полярна зоря віддає запахом морозного ранку та хвої.

Що це? Гра моєї уяви? А може це перший крок, щоб мандрувати Космосом?