Баба Вася

#творчість_3

«Баба Вася»

Сестри не дуже ображалися, коли почули на поминах в батьківському домі, що баба Вася залишила свою заколупну хатинку в лісових хащах у спадок старшій своїй онуці. Ні Ніка, ні тим більш Віка ніколи не були такими близькими із матусею свого татуся, як їх сестра. Та що там казати, при народженні першої доньки батьки їй навіть ім’я дали бабине – Василина. Та й схожість двох Василин була неймовірною: чорні цупкі мигдалевидні очі, мармуровий колір обличчя, пухкі вуста із чітким природним контуром по краю, рівний ніс - все з натяком на блакитну аристократичну кров, хоч яка там аристократія у селі, смішно порівняти.

На прохання молодших сестер сходити разом до бабиної хати та розібрати речі покійної перед продажом будинку, Василину отримала відмову, мовляв, нічого там роздивлятися і хто купить стару хату, майже серед лісу, та й ще і з такою репутацією: баба Вася була знахаркою, а для багатьох – чомусь відьмою.

Наступного ранку, коли Ніка та Віка покинули батьківську хату, Василина пообіцяла матусі, що за пару годин повернеться. Взула чоботи, пов’язала голову хусткою і пішла по знайомій лісовій стежці до бабиної хатини.

Вона впевнено ступала по вологій траві і милувалася природою. Після нічного дощика листячка дерев були чисті та блискучі, наче хтось їх полірував. А пташки, які безперестанно цвірінькали і стрибали з гілки на гілку, робили Василині літній душ – гарно що додумалася хустку надіти, а то вже була б із мокрим волоссям.

Аж ось і хата баби Васі із солом’яним дахом, збудована між стовбурами трьох старих високих дубів, які виглядали захистом від сильного вітру чи снігових заметів, а може і від непотрібних відвідувачів.

Василина відкрила двері і зайшла до вітальні. Нічого не змінилося з її останнього візиту до бабусі, коли вона провідувала її хвору – на вікнах фіранки з дрібними блакитними квіточками, посередині круглий стіл, накритий вишитою лляною скатертиною, два старих стільця навколо столу, під стінкою потертий дерматиновий диван з дерев’яною спинкою. Тому дивану може років сто, подумала Василина і присіла на край скрипучого дивану.

Під іншою стінкою у вітальні стояв сервант із прозорими віконцями на маленьких дверцятах, на полицях якого рівнесенько стояли склянки з сухими травами, квітками, мохом, коріннями – все те, чим бабуся лікувала людей, які до неї зверталися. Василина не розуміла, чому бабу Васю дехто вважав відьмою. Хіба хтось називає відьмою аптекарку, яка продає гомеопатичні ліки хворим?

Василина піднялася з дивану, щоб поближче роздивитися у серванті трави та влупилася ногою об ніжку дивана.

- Що ж так боляче, - прошепотіла дівчина і нахилилася потерти забитий мізинчик й побачила під диваном… ящик.

Вона потягнула це за ручку і витягла на світло стару шкіряну валізу.

«Схованка» - подумала Василина, витерла долонею тонкий шар пилюки на поверхні і натиснула пальчиками на два замочка.

Кришка відкинулася і всередині Василина побачила складену дитячу мереживну сукню, як від часу пожовтіла і те, що вона колись була білою можна тільки здогадуватися. Дівчина розгорнула маленький, наче ляльковий одяг і відтіля вилетіло жовто-сіре фото з обдертими краями, де на великому, схожому на королівське крісло, сиділо зовсім маленьке дівча, не більше рочку, в сукні, схоже на ту, що зараз лежить перед нею. На її ніжках біленькі панчохи і світлі чобітки.

«Що це за тайна? Як це все стосувалося її бабусі? Чому раніше Вася про цю схованку мовчала?»

Василина обережно повернула фото і побачила на звороті стерту надпис, де майже нічого не було зрозуміло, окрім дати «1019 рік». Отакої!

В цю мить вона відчула на собі погляд бабусі, той погляд, який дуже побоювалися Ніка та Віка, але в цей раз і Василині стало не пособі. Вона швиденько згорнула речі у валізу і зачинила замки.

«І що мені з цим робити?» - подумала дівчина і підскочила від несподіваного дзвінка Ніки.

- Вітаю, сестричко, - почула вона рідний голос в слухавці, - я тут подумала, може ти все таки переїдеш в місто. Поки не знайдеш роботу будеш жити зі мною та Сергійком. Ну скільки можна жити не своїм життям у глушині. Знайдемо ми і тут тобі роботу. Ти ж не збираєшся до старості на самоті співати у церковному хорі? А?

Василина уважно подивилася на кожний куточок кімнати, наче в останнє, тяжко видохнула і відповіла:

- Обов’язково приїду, Ніко. Тільки пізніше, - подивилася на валізу в руці і додала, - як тільки розкрию таємницю…