Розділ 1. Після першого кроку

— А тепер прошу детальніше! — шоковано закричала я, стукнувши кулаком по столу.

Така от експресивна реакція зазвичай була мені невластива, але цього разу ситуація, що й так здавалася дзьобнутою, остаточно вибила мене з колії.

— Вибачай-вибачай, знаю, я мав повідомити це раніше, але якось забулося, — знизав плечима біловолосий лісовик, що сидів навпроти.

— Нічого собі, забулося! — заволала я, насилу стримуючись від того, щоб убитися об добротну дубову стільницю. — Каріле, ти увірвався до мого дому, погрозами вбити мене змусив кинути все, поспіхом лишити рідний світ і вирушити з тобою в альтернативну реальність; зробив мене співучасницею викрадення…

— Алісо, ти трохи перебираєш із драмою, — тяжко зітхнув мій співрозмовник. — Вадим сам радо погодився перебратися до цього світу. А тобі й кидати не було чого: ні рідних, ні друзів, навіть робота — і та собача, всього-на-всього кореспондентка у регіональній чорнушній газетці, та бюджетне місце в містячковому універі. Натомість тут у тебе і перспективи, і можливість розвивати здібності чарівниці...

— А може, ще бомж на чорному віслюку — коли вже принци на білих конях у дефіциті? — уїдливо фиркнула я. — І на додачу ще сто відсотків, за всіма фентезійними штампами, будуть Обраність, слава великої героїні та абгрейд зовнішності, який я отримаю, щойно вийду за поріг цієї забігайлівки?

— Слухай, вгамуйся ти вже! — пирхнув Вадим, свердлячи поглядом стільницю. — Я, між іншим, у такому самому становищі.

У цьому була частка істини, але все ж, мені не вдавалося так просто примиритися з ситуацією. Хоч як банально це не звучало, але я опинилася в іншому світі! І до вечора того самого дня, разом зі своїми новоспеченими супутниками, дісталися селища на краю старого болота, що мало промовисту назву Духмяне. І де, до слова, смерділо так, ніби в кожному дворі здохла якась велика тварина і закопати гнилі тушки місцевим релігія не дозволяла.

Ми зупинилися на заїжджому дворі старого приятеля Каріла, Дейка. І от саме тут, саме зараз хлопець, на якого я вже встигла повісити ярлик «тупий гопник», здивував мене своєю спостережливістю. Завдяки йому я й звернула нарешті увагу на те, що ми сидимо за столом у світлі свічок і розмовляємо про купівлю коней.

Тоді-то Каріл повідомив мені, що в цьому світі немає ні сучасної фізики, ні електроніки! Замість того, звісно ж, були певні технології, які працювали на основі чарів, але чи варто казати, що це було щось зовсім інше? І те, що цю новину я дізналася тільки зараз, мене серйозно обурило. Захотілося терміново пожалітися на несправедливість у «Твіттері»... але й це було неможливо, тому що інтернету я більше ніколи не побачу.

— Будь ласка, Каріле, скажи, що ти пожартував, — тяжко проскиглила я.

— Вибачай, але ні. Розумієш, тут така справа, — запевнив лісовик, спираючись ліктями на стіл, в той час як я тяжко застогнала, передбачаючи типовий фентезійний інфодамп. — Тисячу років тому весь світ був утягнутий у війну Магії та Вогню, яку вирізняла новітня розробка зброярів, порох. Коли війна закінчилася, її наслідки шокували. Кілька місяців чарівники прораховували всі можливі варіанти розвитку подій, але всім їм снився ночами той самий кошмар: зброя ставатиме дедалі потужнішою і, врешті-решт, це призведе до загибелі всього живого. Тому на всесвітній раді чародії та правителі народів ухвалили рішення: розвиток зброї потрібно зупинити будь-якою ціною. Тоді чарівники обрали найсильнішого і найдосвідченішого та зв’язали з ним свої пояси магів. Діставши підтримку їхньою силою, він уплівся в просторово-часове полотно нашого світу та змінив будову реальності. Нитки полотна світобудови, які вели до розвитку і появи нових видів зброї, вилучили. А рецепт пороху знищили. Відтоді ми можемо тільки вдосконалювати відомі нам види холодної зброї та магії. Але разом із тим втратили можливість виникнення й розвитку багатьох інших галузей. Хоча це досить помірна ціна за те, чого ми в результаті уникли.

Каріл закінчив свою патосну промову і склав пальці в замок. А я потихеньку усвідомлювала, що потрапила до якогось бісового недо-Середньовіччя. Може, краще було одразу погодитися померти, коли мені це пропонували?

— Хвилиночку! — видихнула я. — Ви вплелися в просторово-часове полотно та змінили його? А про глобальні наслідки що, ніхто не думав?

— Процедура справді була непростою і проходила не один день, але вони видалили всі необхідні «ниточки», зав’язавши «вузлики» на їхніх кінцях. Тому все обійшлося без серйозних проблем.

— Цього не можна стверджувати! Називається, влізли в невідомі вам матерії, а потім ще дивуєтеся, що у вас РАПТОМ діри в просторі з’являються.

— Алісо, благаю, не май перших науковців світу за ідіотів. Зрозумій ти, що в нашій реальності, де крім технологій була і чарівна сила... Уяви собі ту саму вашу ядерну зброю, дія якої ще й посилена магією.

Ніби ставлячи крапку в дискусії, Дейк приніс нам вечерю. Поспіхом проковтнувши свою порцію, Вадим присвятив решту вечора заграванням із шістнадцятирічною Аррою — тендітною білявою дочкою шинкаря, яка допомагала батькові розносити страви та розливати пиво.

* * *

Голоси. Високі та низькі, тонкі та грубі, шепоти та крики — вони звучали хаотично, переплітаючись у зловісне чорне мереживо. Гострі, наче леза кинджалів, ковзали по шкірі та легко розсікали її, вивільняючи нестримні водоспади червоної крові.

— Добре, що Центр Тіней уже тут.

— Ми повинні об’єднуватися...

— Усі, кого породила темрява Забутої...

— Але якщо Центр Тіней не прокинеться?

— Ми зробимо так, що прокинеться.

— Два джерела світла, сховавшись під тінню, утворюють темний коридор...

— Гей, Алісо, ти чого ловиш ґав? — весело засміялася Катя, легенько стукнувши мене ліктем під ребра.

Закліпавши, я озирнулась та побачила перед собою великий торт з пухким білим кремом, на якому горіло шістнадцять свічок.

— Доню, давай! Не забудь загадати бажання, — підморгнула мама, наводячи на мене телефон.

От тільки не встигла почати відеозйомку. Тому що за мить до того, як подушечка її вказівного пальця торкнулася на екрані кнопки запуску, крізь велике вікно вітальні звичайної квартири на першому поверсі… заскочила кремезна потвора! Вкрита чорною шерстю, з собачою головою та єдиним оком на химерній морді. І змахнувши викривленим шматком металевої труби, відкинула маму до стінки. А вже за мить, поки я шукала поглядом і хапала великого ножа для торта — вгризлася в тіло моєї молодшої сестри.

Істерика. Паніка. Так, певно, це саме ті слова, які можна було б підібрати до мого стану. Коли я, заволавши, стрибнула на потвору з ножем, заганяючи його у волохату спину! Та почвара майже одразу струснула мене, ніби комаху, і відкинувши вбік, накинулася на тата.

Піднятися, негайно! Я ж… Я сильніша, спритніша, витриваліша за звичайних людей! Я ж стільки… вже стільки цих потвор… Невже я зараз не можу швидко знищити ще одну?!

Ніж досі стирчав у нього зі спини. А другого, щоб його, в кімнаті не було! Тільки бісові виделки. Схопивши дві з них, я знову стрибнула на чудовисько, намагаючись поцілити йому в очі. Одне таки вдалося проштрикнути, та почвара мене знову відкинула. І потім, горлаючи, почала розмахувати трубою на всі боки, трощачи все, що було навколо. Та на відміну від неї, я не видавала жодного звуку. Перед очима все почервоніло, світ немов зник. Був лише ніж, який досі стирчав у волохатій спині. Підстрибнувши, я вхопилася за нього та висмикнула, аби за мить всадити трохи вище — там, де мала бути шийна артерія. Судячи з фонтану чорної крові, я вцілила! Проте не зупинялася. Висмикувала та знову, знову, ЗНОВУ вганяла бісового ножа в шию потвори, аж доки та, затрусившись в конвульсіях, не впала на підлогу. Прямо на битий посуд, розкидану їжу, рештки розтрощеного столу та стільців. І почала повільно танути, перетворюючись на чорну тінь. Яка за хвилину стала прозорою, а за дві й поготів зникне — ніби цієї потолочі тут ніколи й не було.

Проте я на це вже не дивилась. Тому що єдине, що бачили мої залиті сльозами та кров’ю очі, це кілька понівечених тіл, розкиданих вітальнею. А єдине, що я могла, на що я цієї миті взагалі була здатна, це закричати. Голосно, пронизливо, роздираючи цим криком все, що в мені було…

Та прокинутись.

І різко сівши в ліжку, схопитися за скроні.

Не одразу зрозуміла, що мене трусить, немов у пропасниці, а занімілим обличчям течуть сльози. Які я почала знервовано витирати, і через тремтіння в руках пошкрябала щоку та шкіру над повіками.

Трясця. Якого… Якого біса?

Рік тому я робила все, аби викреслити це з пам’яті. Разом з усім, що було до цього дня. Всі бісові шістнадцять років. Все, пов’язане з ними: батьками, молодшою сестрою, тітками й дядьками, бабусею та двома дідусями, і єдиними чотирма друзями й подругами, яких взагалі мала та запросила на свій День народження…

Так само намагалась закреслити те, як заціпеніло стояла біля їхніх могил, коли ті одночасно закопували. Як прийшовши того дня додому, довго сиділа на підлозі та старими ножицями зрізала пасмо за пасмом своє колись довге каштанове волосся.

Але чому я… знову побачила ЦЕ уві сні? Я ж… Я ж втекла до цілого іншого світу, де всього оцього ніколи не відбувалося! Тепер я тут, а там мене немає. Чому тоді я не заховалася і від цих спогадів?! Утекти… Дідько, дайте мені нарешті утекти від цього… забути… більше ніколи не переживати… будь ласка…

Аж раптом я знову почула крик переляканої дівчини! Та зрозуміла, що він був не моїм.

Скочивши на ноги, я схопила свій колись замовлений у реконструкторів меч і вибігла в коридор, де зіткнулася з не менш розгубленим Карілом.

Коли закричали знову, стало ясно, що джерело галасу — за найближчими дверима. Ми перезирнулися, вибили двері... і спантеличено завмерли: у кутку кімнати, немов перелякане мишеня, тремтіла Арра. А Вадим стояв поруч, грубо обвиваючи рукою її талію.

Не вагаючись жодної секунди, Каріл заклинанням відкинув його в інший кінець кімнати.

— Ти що, геть здурів?! — закричав чарівник і запустив у Вадима блискавку закляття, від якої хлопець упав на підлогу і скорчився.

— Я здурів? Так ви мене витягли з дому в якийсь лівий світ, треба ж мені хоч якось розслабитися. Я й так уже давно немов на голках. А вона сама зі мною загравала ще в шинку!..

Перш ніж Вадим встиг договорити, заплакана дівчина підбігла до Дейка, який саме увірвався до кімнати. А Каріл тимчасом запустив у паршивця ще одне заклинання.

— Дейку, Арро, пробачте, що я привів у ваш дім цю погань, — винувато промовив чарівник, не наважуючись подивитися в очі старому другові. — Більше ми не будемо зловживати вашою гостинністю. Гей, ти! — крикнув він на Вадима. — Збирай речі та чекай на мене внизу!

Скорчивши гримасу «ти-мені-ще-за-це-заплатиш», Вадим підвівся та вийшов з кімнати.

— Алісо, схоже я припустився помилки, коли привів його в наш світ, — прошепотів Каріл крізь зціплені зуби. — Треба було не боятися забруднити руки, а прикінчити цього виплодка ще під час першої зустрічі, щойно ми побачили, який він моральний виродок. Розуміли ж, що він якийсь малолітній бандюган... але ні, чомусь вирішили, що, діставши другий шанс, він виправиться. А тепер пізно і вибору дійсно немає. Сподіваюся, його не зарахують до університету. Або, в крайньому разі, після кількох подібних фокусів виключать, закувавши силу.

Я не стала розпитувати Каріла, що означає «закувати силу». Певно, мені треба просто мовчки піти до своєї кімнати, збирати речі. Але поворушитися чомусь не вдавалося, я просто обмінювалася з ним напруженими поглядами. Здається, він теж думав про це. Теж повертався спогадами до тієї хвилини, коли я, прийшовши додому з роботи, вперше побачила лісовика посеред своєї вітальні…

І замість того, щоб гаяти час на банальні запитання, на кшталт: «Хто ви і що тут робите?», схопила ножа та пішла в атаку!

Але мені навіть не вдалося наблизитися до цього дивного незнайомця! Його немов оточувала невидима перешкода, яка відкинула мене і вкарбувала в стіну. Я помаленьку сповзла на підлогу, і не встигла зрозуміти що до чого, аж раптом ніж вирвався з моїх рук і ліг на стіл за кілька метрів в іншому кінці кімнати.

— Хто ви і що тут робите?

Ну от, я все ж запитала це!

— Заспокойся, — порадив чоловік і наблизився до мене.

Коли він відійшов від вікна, я нарешті змогла роздивитися непроханого гостя.

На вигляд йому було років тридцять. Високого зросту, тренований, але не кремезний. Однак набагато більше за появу цього молодика мене здивували його променисті сріблясті очі, які з цікавістю мене розглядали. А ще акуратно підстрижене сріблясто-біле волосся та зелені візерунки на деяких відкритих ділянках шкіри.

Проте мій незвичайний відвідувач був одягнений у прості джинси та білу сорочку. Єдиним дивним предметом його одягу виявився довгий, зав’язаний збоку на два вузли шовковий блакитний пояс, кінці якого діставали колін.

— Чого вам треба?

— Якщо не помиляюся, то ти.

Хвилину тому я ще здатна була хоч якось узяти себе в руки, але після цих слів уже точно не змогла б.

— То ті тварюки, яких я перебила, були вашими? Вибачте, я не хотіла, вони самі полізли! Я...

— Отже, я не помилився, — задумливо промовив чоловік. — Що ж, за наступні кілька хвилин я маю пояснити тобі багато чого, тому почнімо зі знайомства. Мене звати Каріл, — усміхнувся він і простягнув мені руку, допомагаючи підвестися.

— Аліса, — зітхнула я, уважно розглядаючи співрозмовника.

— Алісо, гадаю моя поява — не перше, що щиро здивувало тебе за останні кілька років? — у відповідь я кивнула. — Та й раніше, як я зрозумів, у тебе були досить… цікаві зустрічі. І нехай у мене хвіст виросте, якщо ти жодного разу не замислювалася про те, що за грець із тобою відбувається. То як, хочеш отримати відповіді?

— Авжеж, — кивнула я.

— Так ось, окрім реальності, де живеш ти, є ще безмежна кількість інших, альтернативних світів, кожен із яких чимось відрізняється — якісь більше, інші менше. Я прийшов із одного такого світу. Донедавна ми не знали про існування конкретно вашого, але в нас дещо змінилося. Ми досі не можемо встановити причин, але це поставило під загрозу обидві наші реальності. Кілька років тому в нашому світі стався аномальний сплеск магічної енергії. Унаслідок цього вона увірвалася до вас, пробивши проріху між світами. Спочатку ми навіть не помітили цього. Але магічна енергія й далі дивно себе поводила, а проріха тим часом розросталася — так, ніби щось із вашого світу притягувало щось із нашого. Як виявилося, тобі пощастило «потрапити під руку» вільній енергії, яка поставила мітку стихій на твоїй душі. Як чужорідна в цьому світі, вона перетягувала деякі елементи нашої реальності — серед того й чудовиськ, про яких ти говорила.

Ой ти ж божечки... забагато інформації для одного разу.

— Але чому ви заворушилися лише через два роки?

— Кажеш, у твоїй реальності минуло всього два роки?

— Так. А у вас, я так розумію більше?

— Еге, майже п’ять.

— Отже, ви п’ять років спокійно жили з пробитою в реальності діркою і жодним чином не подумали щось зробити?

— Та взагалі-то робили. Увесь цей час науковці все ретельно досліджували. Особливо активно її вивчав один із головних магів моєї країни, завдяки якому я опинився тут разом з артефактом, що допоможе мені повернутися. Але не могли ж ми діяти активно з порогу! Тому не поспішали та просто досліджували це явище.

— Чому ж іще століття чай із пляцками не попили?

— Бо кілька днів тому все повторилося: перепад енергії із викидом у ваш світ.

— Тобто хтось справді потрапив у таку саме халепу, що й я?

— Навіть більше... А що означає «справді»?

— Днями я бачила з вікна щось схоже на те, що й два роки тому, коли зі мною трапилася та прутня. Я підійшла до того місця, але нікого так і не знайшла. А згодом з’явилися якісь... неприємні сюрпризи.

— От із цього моменту можна детальніше? — смикнув бровою чоловік. — І бажано присмачити подробиці чаєм — підозрюю, що розмова буде довгою.

— Добре, — зітхнула я, поставила старий чайник на плиту й почала свою розповідь.

* * *

Гарний тоді видався вечір. Приємно-прохолодний, м’який літній вітер ніжно дмухав у обличчя. Звідусіль линули теплі запахи трав і польових квітів. Було тихо та спокійно, і хотілося просто відпочивати, відчуваючи як цей вітер перебирає каштанові пасма зібраного в короткий хвіст волосся до плечей.

Коли з далеких брудно-синіх хмар долинув гуркіт грому, із дитячого майданчика поспіхом потікала малеча.

Із мого балкона відкривався приємний вид на порослий травою та невисокими деревами пустир і далеке селище, що визирало з-за лісосмугою. Я завжди любила спостерігати за цим мальовничим краєвидом на самому краю міста спокійними літніми вечорами.

…Хоча який там спокій? На той час його вже давно не було в моєму житті. Лише іноді, в такі ось миті, можна було повірити в нього.

Та якщо для мене ілюзія виникала зрідка, то люди здебільшого так і жили в полоні міражів. У них були свої чіткі уявлення про картину світу. Тож якби я, сподіваючись на чиюсь допомогу, оприлюднила відому мені частину правди, на мене повісили б табличку «Українська психопатка» і замкнули на дурці. А з усією цією чортівнею, яка б точно тоді вилізла назовні, всі повірили б у містифікації та таємні експерименти-змови московської республіки, шукали розумні пояснення, які їх задовольняли б, заспокоювали й давали змогу жити, не покидаючи зони ментального комфорту.

Тому мені залишалося просто мовчки робити своє.

Аж раптом увагу привернула густа хмара куряви, яка здійнялася посеред пустиря. Не знаю чому, але я стривожилася. І недовго думаючи, звузила зіниці та згустила повітря навколо них, перетворюючи його на своєрідну лінзу. Зображення наблизилося до мене, ніби я стояла поруч, і тоді мені вдалося розгледіти кілька енергетичних дуг, які зміями виринали з куряви та знову занурювалися в неї.

Переконавшись, що у дворі нікого немає, я перемахнула через підвіконня, зменшуючи в польоті свою вагу. Відштовхнулася ногами від дерева й легко приземлилася. Вибравшись з-за кущів, я завмерла: із вікна на першому поверсі буквально вивалилися по пояс двоє чоловіків.

— Толю, серйозно, я таку дичину у вікні бачив! — стурбовано проговорив перший.

— Та ну тебе.

— Точно кажу, воно наче впало і має валятися десь.

— Та забий! Тут нікого немає крім нас і он тієї кішки, — буркнув старий дядько Только, тицьнувши на клумбу під кущами, де сиділа я, для достовірності вилизуючи лапу.

— Але там летіло щось велике. Раптом якийсь сусід із вікна випав?

— Ти бачиш десь розпростерте на землі покалічене тіло? Ні? Мене вже дістало все! Ходімо, а то поки стоятимемо тут, пиво нагріється.

Лаючись, чоловіки відійшли від вікна й посідали за стіл, де на них очікувала велика коричнева пластикова пляшка та гора закусок.

Я ж не поспішала прибирати ілюзію й іще трохи пройшлася на чотирьох лапах у котячій подобі, перш ніж стала на дві ноги. І розвіявши міраж, помчала до тієї хмари куряви, яка вже потроху влягалася.

Власне, коли я підбігла, від неї лишився тільки клубок густого пилу, де час від часу проковзували маленькі блискавиці. У центрі догорала жменька білого полум’я, що просочилося в землю немов вода, увібрана губкою.

Десь у траві почулося шарудіння. Я прислухалася, та більше нічого не вловила. Пошуки теж не дали результатів, тож залишалося повернутися додому ні з чим.

Усе це мені не сподобалося. Можливо, справа була в тому, що я вже бачила подібне два роки тому. Коли мої рідні ще були живі, а я вважала себе звичайним дивакуватим підлітком. Тоді мені не доводилося час від часу бігати нічним містом із замовленим у реконструкторів мечем і вистежувати химерних почвар. Одна з них перебила всіх моїх рідних, увірвавшись до квартири під час святкування мого шістнадцятого дня народження. Відтоді я немов померла зсередини, і не мала найменшої надії на те, що зможу колись знову відродитися.

Ось уже два роки ці кремезні істоти із зарослими шерстю м’язистими тілами й одноокими собачими головами з’являлися немов нізвідки й ішли до мене. Ну а я йшла до них, перш ніж вони самі знайдуть мене, дорогою нашкодивши іншим. Та щойно я вбивала їх, вони буквально за лічені хвилини танули чорними тінями. Без жодних слідів, що могли б довести мої слова, якби я наважилася про це комусь розповісти.

Але зараз… Зазвичай, коли в місті з’являлася нова тварюка, я не відчувала нічого подібного. І тому в голові крутилося єдине питання: якщо це не черговий виродок із собачою головою, тоді хто? Та хмара пилу з енергетичними розрядами й білий вогонь на землі... Невже те, що сталося зі мною, повторилося ще з кимось? Але ж тоді він мав би бути десь поруч, а я нікого не знайшла.

Замислившись я добрела до під’їзду та причаїлася: з балкона першого поверху визирали дві жінки з утомленими сірими обличчями — одна молодиця, друга трохи старша. На обох — традиційні ситцеві халати з фіалочками, а волосся стягнуте на потилиці в тугі розпатлані гульки. Готова заприсягтися, що на ногах у них були старі розтоптані капці.

— То що, Галю, твоєму Юрчику зарплату досі не дали? — поцікавилася та, що старша.

— Ні, не дали. Кажуть про якісь проблеми, криза...

— Ет, знаю! Нова тачка директора — осьо їхня криза, — буркнула жінка, потерши руками пухкі плечі. — І не кажуть, коли нарешті заплатять?

— Нє-а. Сказали чекати та пригрозили звільнити, якщо ще раз піде розпитувати.

— І що тепер робити, га?

— А що тут удієш? Ну скажи, що ми можемо? Подивимося, може, краще стане. Певно, доведеться знову кредитку смикати, а в тих банків такі відсотки... — жалілася молодиця.

«Ну що ми можемо?»

Я зціпила зуби, очі гнівно блиснули. За минулий рік, коли мені довелося тричі вилізти зі шкури, аби просто вижити й не переїхати в дурку, ця клята фраза почала щиро бісити.

Звичайно, що ми можемо, коли єдине, на що ми здатні, це сидіти та скиглити на кухнях? Сподіваючись, що сліз накапає достатньо, аби зварити з них борщ. Якби я так само думала, то давно б уже тазиком накрилася! Невже людям так складно перестати жалітися на те, як усе навколо хріново, та почати вирішувати свої проблеми?

Пирскнувши, я відвернулася від цих кухонних плакальниць, розрахувала маршрут, знову зменшила свою вагу, і чіпляючись за мотузки, на яких сушать білизну, стрибнула у відчинене вікно балкона на п’ятому поверсі.

Звичайно, можна було пройти сходами. Якби не одна проблема: Юлія Іванівна, моя сусідка, яка впевнено наближалася до сьомого десятка. Вона належала до того типу дворових бабок, які вбачали сенс життя в нескінченних лясах на лавці біля під’їзду, поруч із такими самими старими пліткарками. Тому її безсумнівно зацікавило б найменше скрипіння дверей, коли я повернуся додому, хоча навіть не виходила звідти. Мені вже кілька разів доводилося викручуватися поясненнями на кшталт: «...Та це я просто визирнула перевірити, чи зачинені двері в тамбур». Але придумувати нові відмазки не мала коли, а Юлії Іванівні одноманітність помітно набридала. Відповідно, заскочити до квартири під покровом ночі в режимі «доморощена майстриня паркуру» було простіше.

Тієї ночі спалося мені напрочуд паскудно, тож прокинулася я на світанку. За звичкою сховала під джинсами пристебнутий до гомілки чохол із мисливським ножем і рушила в центральні райони, дорогою пильно до всього придивляючись. Відколи я почала працювати журналісткою, мене годували швидкі ноги, гострі вуха й уважні очі. В комплекті з набутою навичкою пробиратись за будь-які зачинені двері, хай там хто переконує мене лишатися на місці та не лізти не в свою справу. А такі от прогулянки час від часу підкидували на мій стіл то паличку ковбаски, то шматочок сиру.

Газета, до якої я прибилася, була доволі низькопробною та відверто чорнушною, але підігруючи ницим смакам численного пласту населення, мала непогані наклади паперової версії та високу відвідуваність сайту, тож і платила достатньо. Завдяки старому-доброму «13-му каналу» я, гідно гаруючи, змогла забезпечувати себе, домовившись про зручний графік, аби закінчити школу. І зараз навіть якимось дивом вступила на журналістику до місцевого університету, ще й пролізла на бюджет.

Місто тільки-но почало прокидатися, тому мене трохи здивував невеликий натовп роззяв, серед якого метушилися осавули. А ближче до огородженої жовтою стрічкою території я побачила те, від чого мене б знудило, якби я вже не звикла до таких картин за свою трудову діяльність у рідній газеті.

Це мало нагадувало труп, радше було схоже на фарш. Здавалося, його розірвало на частини вибухом ізсередини.

Дивлячись під ноги, я обережно підійшла до тіла.

— Вибачте, шановна, але...

— Аліса Гайлінова, газета «13-й канал», — сказала я, тицьнувши в ніс осавулові своє посвідчення журналістки. — Що тут сталося?

— Ми самі не знаємо. Ота жінка, — осавул показав на товсту паняночку років п’ятдесяти, яка розмовляла зі слідчим. — …Каже, що прокинулася о першій годині ночі від того, що почула якийсь дивний звук. А коли визирнула у вікно, то з переляку зомліла й ударилася головою. За її словами, вона пролежала безтямно близько двох годин, але потім відразу ж викликала нас. Це наразі все, що ми знаємо.

— Дякую, — кивнула я. І користуючись своїм законним правом представниці ЗМІ, дістала подарований більше двох років тому смартфон, на який зробила кілька фото для сайту. Де їх, звісно, розмістять заблюреними з можливістю клікнути, аби після підтвердження того, що «вам уже є вісімнадцять», роздивитися без цензури.

Та все ж дивно, зазвичай жертви тих почвар мали інший вигляд. Не схоже, щоб його просто розірвали чи розмазали якоюсь дровинякою.

Примружившись, я зробила ще один крок і випадково наступила на одну з численних плям висохлої крові, які розлетілися на кілька метрів від тіла…

...Немов спалах.

Темна ніч, худорлявий чорнявий юнак, хитаючись, іде вулицею. Такий заслаблий, що спирається на кожен стовп.

Я підходжу до нього, щось кричу та хапаю вузлуватою рукою за праве плече. Здригнувшись, хлопець обертається... а мене починає трусити, все більше щосекунди! Аж раптом світ накриває чорнота разом зі звуком вибуху, який доноситься немов крізь товщу води...

Я зробила крок назад і почала важко відсапуватися, широко розплющивши очі. Серце калатало так сильно, що здавалося, ніби воно ось-ось розірве груди, а в голові гуділо.

Що це, чорт забирай, узагалі було?!

Тим часом під’їхала машина швидкої, яка мала відвезти тіло до моргу. І поки бригада зішкрібала рештки з асфальту, я, опанувавши себе, увімкнула на максимум професійну настирливість, аби отримати якнайбільше коментарів слідчих та медиків. І не в змозі впоратися з жагою більшого, погнала до міського моргу. Однаково до початку робочого дня в редакції ще понад дві години, а розсудливі хороші дівчатка, які розуміють слова: «Ні, тобі от усього цього вже вистачить», — у моїй професії не зароблять і на оплату рахунків за електрику. Що особливо актуально, коли в сімнадцять тебе ніхто, крім тебе самої, не нагодує.

Аннограй був містом не надто великим, тож до місця я дісталася швидко. Ось тільки пробратися всередину було трохи складніше: туди мене просто так не пустять, навіть якби я помахала посвідченням. За правилами, коментарі за результатами розтину можна було отримати в офіційних кабінетах і не раніше наступного дня. А для моєї газети кожна тисяча знаків за «вчорашні трупи» помітно втрачала в ціні. Тож, якщо хочу зірвати більший гонорар за «свіжак», доведеться непомітно пробратися до моргу. Але нічого, не вперше!

Наблизившись до окружної лікарні, я відійшла в тінь, навіяла на себе ілюзію, і вже в котячій подобі пішла до входу. Осавули саме їхали і я, скориставшись метушнею, прослизнула у відчинені двері. А далі — тихо-тихо, притискаючись спиною до стінки (ох і здивувався б патологоанатом, побачивши цю картину!), прокралася до прозекторської, де на каталках лежало кілька накритих простирадлами трупів.

Визирнувши з-за одвірка, я недовго шукала поглядом потрібне мені тіло. Як і очікувала, коронер саме над ним і клопотав, раз по раз роблячи позначки в записнику. Коли десь за годину він вийшов, на щастя не помітивши мене, я підбігла до залишеного записника й сіла біля письмового столу таким чином, аби здавалося, ніби «кішка вмостилася на стілець».

Уся проблема фокусу з оманою полягала в тому, що на кішку я жодним чином не перетворювалася. Сама не знаю як це працювало, але я немов ставала невидимою, водночас залишаючи для всіх ілюзію у вигляді вгодованої каштанової кішечки. Важила я все одно усі свої старі добрі шістдесят шість кіло, які не вдавалося скинути навіть попри бідність, і мала зріст сто сімдесят два сантиметри. Тож займала відповідний навколишній простір.

Зазирнувши в старанно написаний звіт, я побіжно проглянула терміни, які не дуже добре розуміла, та зосередилася на висновку:

«…Причиною смерті став розрив органів унаслідок різкого підвищення кров’яного тиску. Сила, з якою розривався кожен орган, залежала безпосередньо від їхнього розміру: легені, шлунок, нирки, серце та печінка вибухнули з такою потужністю, що призвели до множинних переламів хребта й грудної клітки; мозок повністю розтрощив черепну коробку, капіляри ж викликали порівняно незначне руйнування клітинної тканини. Цей випадок є аномальним, оскільки ще жодного разу в історії не було зафіксовано...»

Дивно. І якось підозріло перегукується з тими глюками, які я нещодавно бачила. Цікаво, що ж воно таке?

Утім, подумаю над цим, коли виберуся звідси. А зараз — до редакції, хутко писати статтю, щоб одразу викласти її на сайт.

Я вже збиралася чесно втекти, але мої плани нахабно порушив той самий патологоанатом, який несподівано повернувся до кімнати для розтину.

— Гей, кицюню, а якого прутня ти тут робиш? — проговорив чоловік із підступною лагідністю, ніби намагаючись приховати свій намір схопити мене за шкірку й дати по морді.

Та не на ту нарвався! Скочивши з місця, я анітрохи не котячою вагою стрибнула на велику стару етажерку, заставлену банками із заспиртованими органами. Яка, відповідно до законів фізики, одразу ж перекинулася. Ну а я, ухилившись від бризок формаліну, що розлетілися врізнобіч, чкурнула геть, вислуховуючи дорогою яскраві епітети на свою адресу.

Коли я повернулася до центральних районів міста, лишалося ще трохи часу до початку робочого дня в редакції. Тож я влаштувалася у скверику й набрала на смартфоні статтю, яку одразу й скинула собі на робочу поштову скриньку.

Аннограй тим часом потроху прокидався, починав гудіти та метушитися. І в мене попереду вимальовувався цікавий день.

— Привіт, Алісо, — дофарбовуючи пишні вії, весело привітала мене колега та приятелька Рая. — Чого так рано? На тебе не схоже.

— Та не спалося. Мабуть, магнітні бурі, — усміхнулася я. — Ранні пташки росу п’ють, а пізні слізки ллють! Такий матеріальчик дорогою трапився…

— Мені теж підкинули трохи росинок у вигляді однієї сім’ї, точніше — матері-одиначки з сином-підлітком. Уявляєш, він від учорашнього ранку не з’являвся вдома, мати вже подала заяву в осавульський відділок... і тут повернувся годину тому, весь у засохлій крові та з опіком у формі долоні на правому плечі. Ти навіть не уявляєш, як це цікаво!

Ох, Раєчко, це ти не уявляєш, як це цікаво…

— А що за хлопець? — немов знічев’я поцікавилася я, поки дівчина підфарбовувала блиском пухкенькі губи.

— Слідчий мені поки не казав, тільки призначив зустріч, де все розповість і передасть фотографії опіку.

— Чого так?

— Мати хлопця попросила не розголошувати їхнє прізвище, та й сам він поводиться якось дивно. Ну то я побігла, не хочу запізнитися, — підморгнула вона, хапаючи зі столу рожевий телефон, звідки саме долинув дратівливий рінгтон — новий хід поп-ідола Сладіка Попкіна.

Я теж не хотіла запізнитися. Тому хутко переслала щойно написану статтю разом із фотографіями на скриньку відповідальному секретареві та побігла наздоганяти Раю. І коли гламурна журналістка вмостилася за столиком однієї з літніх кав’ярень поруч із симпатичним чоловіком трохи за тридцять, я навіяла ілюзію та причаїлася на даху прилеглого до забігайлівки старовинного одноповерхового будинку.

— Цей хлопець каже, що зовсім нічого не пам’ятає?

— Так, Раю, але… Це не для статті, та я думаю, він бреше. Можливо, сталося те, про що він просто боїться розповісти. На його мати в нас давно заведено справу, років шістнадцять тому в неї був перший привід за проституцію. Звичайно, тепер вона вже виглядає так, що за нормальні гроші себе не продаси, тож працює звичайною прибиральницею… але сама розумієш. Та й хлопчина ріс без батька, чи хоч когось, хто б про нього дбав. Його виховала вулиця, тому ти певно здогадуєшся, які в нього можуть бути друзі та пов’язані з ними проблеми. Принаймні все, що він нам розповів, обмежується часом від ранку, коли вийшов із дому, і до шостої вечора. Він геть нічого не пам’ятає про те, як опинився на порозі власної квартири.

— Може, його чимось накачали? — припустила Рая, накручуючи на пальчик пасмо білявого волосся.

— Навряд. Тести не виявили слідів наркотиків у організмі... що для шістнадцятирічного хлопчака, який живе таким життям, навіть трохи дивно. Можна було б припустити, що хлопця просто вдарили по голові й він усю ніч пролежав безтямно в якомусь підвалі. Але медичний огляд не виявив жодних тілесних ушкоджень, окрім отого дивного опіку на плечі.

— До речі, а фоточки ти мені скинеш?

— Звичайно, ось, — заквапився слідчий, дістав планшет і перекинув кілька фотографій на Раїн смартфон. А вона відразу почала гортати файли, давши мені можливість гарненько роздивитися опік.

— І ще одне. Ти сказав, що мати просила не розголошувати їхнє прізвище. Але хоч імена сказати можеш? — запитала дівчина, обмахуючи співрозмовника пишними нарощеними віями.

— Мати звуть Дариною, а хлопця Вадимом.

— Можеш розповісти ще щось? — грайливо підморгнула Рая.

— Та ні. Це все, що я знаю.

— Добре. Станеться що цікаве — дзвони.

— Сподіваюся, вечерю зі мною ти вважаєш чимось «цікавим»?

— Антончику, котику, ну то взагалі поза чергою, — усміхнулася Рая, поцілувавши слідчого на прощання.

Що ж, зрозуміло звідки вона однією з перших у редакції дізнається гарячі кримінальні новини. Пощастило з кавалером...

Але це аж ніяк не означало, ніби я їй, боронь боже, заздрила. Пригод на любовному фронті я не хотіла, тож і не шукала.

Прогнавши зайві думки та спогади, я розвернулася й помчала назад до редакції. Мені пощастило дізнатися корисну інформацію, ім’я та обличчя слідчого, а рознюхати решту буде нескладно. Тож настав час повертатися до своїх журналістських обов’язків.

О другій годині дня я дізналася, що за статтю з багатообіцяючою назвою — «Труп розмазало по асфальту» — мені вже нарахували непогані грошики. І тепер отримала нове завдання. Як на лихо, журналістських пригод не передбачалося: мені доручили писати про урочисте відкриття супермаркету в спальному районі сьогодні ввечері. Доволі різкий контраст, коли порівняти зі щойно написаною статтею, яку безсумнівно в паперовому випуску поставлять на першу сторінку, посунувши бійку на засіданні міської ради.

Ось тут уже точно не станеться нічого, що стосувалося б цієї замороки... та й загалом хоч чогось вартісного. Але хтозна? Може, редакція сподівалася на бійку в натовпі, де хтось когось штрикне ножем? Ну не послали ж мене туди писати про те, як добре, що в Аннограї буде ще один супермаркет! Якось несхоже це на «13-й канал».

Хоч куди не попхнися — скрізь гармидер і тиснява. Під ногами бігали дітлахи, які поспішали взяти участь у різних конкурсах левелу «дешевий весільний тамада, який підробляє на новорічному капуснику». Люди набивали візки продуктами так, ніби завтра настане голод...

Ось воно, класичне відкриття супермаркету в Аннограї! Як завжди, море акцій на кшталт: «Купи якоїсь там прутні на стільки-то грошиків і отримай знижку в кілька відсотків», фірмові ручки, приклеєні скотчем до пачок чаю, та звичайно ж, дегустація дешевого майонезу. І все це — під пісні Сладіка Попкіна, які виривалися з динаміків між оголошеннями класу «УВАГА, АКЦІЯ!», та безкінечною рекламою крендельків, які я ще жодного разу не куштувала, але вже зненавиділа.

Я чесно виконала свою роботу, зібравши максимум інформації. Окрім кількох дрібних крадіжок, нічого цікавого не сталося. Що ж, залишалося стати в позу якогось супергероя, патосно сказати, що мою роботу тут закінчено, та йти додому. Але спершу — ще раз пробігтися торгівельною залою, аби купити гречки.

— Чого ви тут стоїте? — роздратовано поцікавилася я, намагаючись проштовхнутися крізь натовп у відділі спиртних напоїв.

— Та тут таке... — нервово вигукнув якийсь чоловік.

— Що?

— Якась аномалія! Хвилину тому я стояв, вибирав горілочку. І тут підійшов до тих полиць якийсь хлопець — сам весь задрипаний такий — набрав повен кошик різного вина, коньяку, пива... і раптом зник!

— Як це зник? — здивувалася я.

— А так! — підтвердила повненька жінка, утрутившись у розмову. — Я теж це бачила. Ось щойно стояв собі хлопець із повним кошиком спиртного й закусок. А тут наче крізь землю провалився.

— Може, він просто втік?

— Та ні! — вигукнула худорлява матуська, тримаючи за руку хлопчика років шести. — Він прямо на моїх очах узяв і зник.

— Навіть так?

Відчувши запах «смаженого» (серед того й на вечерю), я поквапилася до кімнати охорони, де вже знайомий мені менеджер витріщався в монітор таким здивованими очима, що я перестала сумніватися в достовірності свідчень покупців.

— Аліса Гайлінова, «13-й канал», — удруге за вечір відрекомендувалася я і підійшла до моніторів.

На екрані побачила натовп, серед якого стояв хлопець із низько насунутим на голову каптуром старого худі. У руках він тримав кошик, здавалося, ладний зламатися під вагою пляшок зі спиртним. Поклавши в нього останню, хлопець озирнувся і… справді щезнув! Ніякого тобі туману, спалахів, пориву вітру або продуктів, що попадали з полиць. Просто ось він є, а ось його немає.

— Що за чортівня? — судячи з інтонації, уже не вперше вилаявся менеджер. — Супермаркет хіба на якомусь кладовищі збудували? Цей хлопець точно повз каси не проходив?

— Ні, пане Гавченко, — відповів охоронець.

— А вам що треба? — запитав менеджер, нарешті звернувши на мене увагу.

— Як я вже казала, Аліса Гайлінова, «13-й канал».

— А-а-а... — пробурчав той. — Тоді, гадаю, за ці три хвилини, які ви простояли тут, вам уже відомо те саме, що й нам. Із записів камер ми встановили, що він зайшов усередину в натовпі пів години тому, кілька хвилин просто тинявся торгівельною залою, потім підійшов до полиць у відділі спиртних напоїв. А що було далі — ви бачили.

— Невже жодна камера не зафіксувала його обличчя?

— Ні, він ховав його під каптуром. Як же цьому вилупку вдалося все провернути?

— Вибачте, — заявила я. — Мені для статті потрібен запис із камери.

— Та беріть, що нам, шкода? Може, хоч так його швидше знайдуть.

Уже уявляючи на своїй зарплатній картці гонорар за цю статтю, я перекинула на смартфон відео з камер спостереження та радісно насвистуючи, пішла додому.

Спочатку мені хотілося сісти на маршрутку, щоб уже за пів години опинитися вдома, але сьогодні мені на матеріали очевидно фартило. Тому я, на свій страх і ризик, пішла пішки — аж раптом, коли вже так поперло, то ще й третій хлібний матеріал дорогою трапиться? Урешті-решт, після цих двох років хуліганів я не боялася, а альтернативна загроза — тобто нова почвара — була б для мене «приємним» сюрпризом.

Єдине, що справді турбувало, то це той хлопець. Цікаво, хто ж він? Ще одна жертва обставин? Чи якийсь незвичайний ворог, можливостей якого я навіть не уявляю?

Ну що ж, бачили очі, що купували, їжте, хоч повилазьте! Дорогою додому таки трапилася чергова потвора. Але тепер на мене чекало дещо «веселеньке»: їх було двоє. Уперше за два роки на вулицях Аннограю одночасно з’явилися дві почвари! Те, що я вийшла з цієї бійки живою та без серйозних травм, не інакше як диво.

На щастя, я встигла прошмигнути до своєї квартири ще до того, як Юлія Іванівна підбігла до дверей і зазирнула в шпарину. Тож занадто допитлива сусідка не відстежила, у якому вигляді я повернулася додому.

Ті два виродки буквально відбили в мене бажання писати статтю, тому я твердо вирішила взятися за неї завтра зранку. А зараз — душ. І слід ретельно обробити рани.

…Але чому чудовиськ було двоє? Цікаво, чи не пов’язане це з учорашнім явищем, а заодно і з хлопчиною, який був у супермаркеті? І чи не може він бути?..

Мої роздуми зупинив дзвінок у двері та нахабний писклявий голос Юлії Іванівни:

— Алісо, дорогенька! Не позичиш трошки солі? — проскреготіла вона крізь двері.

Удіяти було нічого, довелося відчинити. Ну хоча б лампочка в коридорі кілька днів тому перегоріла й ніхто так її не замінив. А вмикати світло у своїй квартирі я не збиралася.

— Звісно, Юліє Іванівно, — ґречно відповіла я, зачинивши двері до своєї квартири, перш ніж піти на кухню. Інакше б випхати її було неможливо, аж доки вона не роздивиться під мікроскопом кожен клаптик мого тіла та не обшукає всю квартиру. А в шафі вона могла зайти меч, ланцюг і два кинджали.

Менше ніж за хвилину я повернула їй заповнену до країв сільничку — альтруїстична щедрість тут була ні до чого, просто так я надовго відібрала в неї цей привід заходити до мене в гості. Привітно всміхнувшись, уже хотіла грюкнути дверима, коли зрозуміла, що зробити це заважає нога набридливої бабці!

— Щось іще? — поцікавилася я ввічливо-напруженим тоном.

— Та я хотіла в тебе спитати, чого це ти так пізно сьогодні додому прийшла?

«Не твоє діло, довгоноса відьма», — аж свербіло відповісти їй, але натомість я натягнула на обличчя доброзичливу усмішку:

— Сьогодні ввечері було урочисте відкриття супермаркету. Я про це писатиму статтю, тож збирала матеріал.

— Як цікаво! Обов’язково куплю газету.

Зазвичай під «куплю» Юлія Іванівна мала на увазі: «Ти мені безкоштовно принесеш примірник із редакції». Фактично саме тому пенсіонерка, що не мала комп’ютера чи смартфона, так нечасто читала пресу.

Ще раз, удаючи привітність, я делікатно виштовхала ногу Юлії Іванівни та хряпнула дверима, перш ніж вона встигла попроситися в гості на «добросусідський» чай.

Ну ось, якщо після зустрічі з двома потворами я ще була на щось здатна, то це страховисько остаточно мене доконало. Знесилено впавши на ліжко, я швидко провалилася в глибокий сон.

Наступний день для мене минув абсолютно буденно і ніщо не викликало занепокоєння. Як я і передбачала, моя вчорашня стаття про розмазаний по асфальту труп опинилася на першій сторінці паперового номера. Згодом редактор переглянув матеріал про відкриття супермаркету, а заразом і про аномальну зону. І тоді його очі враз засвітилися, наче трансформаторна будка, у якій я вчора підсмажила одну з почвар, що на мене напали.

Потім мене послали писати про столичну театральну трупу, яку занесло до нас на гастролі. Нарешті не передбачалося нічого незвичайного, окрім ексцентричного режисера. Та й дорогою додому ніякі чудовиська не причепилися. Сповнена оптимізму, я чеберяла до своєї хатоньки.

Хтозна, а раптом пощастить, і наступні кілька днів виявляться спокійними? Урешті-решт, з’явився ще один привід для гарного настрою: Юлія Іванівна на вихідні поїхала погостювати до сина та невістки з благою метою — утаємничити всіх тамтешніх бабок щодо кожного підозрілого подиху на своїй вулиці. А заодно все дізнатися навіть про незнайомих людей у районі, де вона вже пів року не була.

Удома я роззулася, попередньо поклавши на поличку ножа, захованого під штаниною, увійшла в кімнату й завмерла: біля вікна стояв незнайомець!

* * *

— Цікава історія, — зітхнув Каріл, доливаючи собі чаю. — Я б сказав, що дуже. Але найбільше мене цікавить отой хлопець. Ти знаєш про нього що-небудь, про що могла забути повідомити?

— Ні. Я розказала все, що знаю — його звати Вадим і йому шістнадцять.

— І чогось мені здається, ці знання — крапля в морі.

— Воно то так. Але гадаю, дехто допоможе нам знайти його!

Усю наступну годину чаклун-лісовик з іншого світу поливав кетчупом останні сосиски з мого холодильника, розповідаючи про місце, звідки сюди прибув. Тоді я й дізналася, що хоча його світ і більший за мій, та розподіл етнічних територій приблизно такий самий. Тому серед іншого чимало мов із моєї рідної реальності є й там. А країна, де відкрилася проріха, надто нагадує своєрідну фентезійну версію моєї неньки-батьківщини. І навіть своя «місцева версія москальні» в них, на жаль, є!

— Та все ж, що ти зробиш із тим хлопцем, коли ми його знайдемо? — поцікавилася я, доливаючи собі в чашку зеленого чаю.

— Те ж, що і з тобою.

— А точніше?

І правда, я ж не спитала, що цей тип задумав!

— Розумієш, я ж сюди не на екскурсію прийшов, — знизав плечима Каріл. — Маю важливе завдання. Ми не можемо закрити проріху між нашими світами, поки у вашому лишатиметься наша магічна енергія. Тому мене обрали для того, щоб я знайшов фактор дестабілізації матерії та позбувся його.

Почувши це, сказане таким буденним тоном, я аж закашлялася.

— Та заспокойся! — вигукнув Каріл тоном змученого вчителя фізкультури, який пояснює тупуватій першокласниці, що коли вона впаде не на асфальт, а на спортивний мат, то боляче їй не буде. — Під «позбутися» я не мав на увазі твоє безкомпромісне вбивство.

— А що ж тоді? — простогнала я, мало не впустивши чашку.

— Варіантів два: перший — убити тебе й того хлопця, після чого магічна енергія у ваших душах має сама повернутися «додому».

— Ну дякую, заспокоїв...

— А другий — забрати вас до мого світу.

— Що? — зарепетувала я, на цей раз таки перекинувши чашку. — Я правильно все зрозуміла? Покинути мій рідний світ і вирушити невідомо куди?

— Еге.

— Але я не можу! Тут усе моє життя: вирваний зубами атестат і бюджетне місце в університеті, куди я маю незабаром іти навчатися. Робота, квартира, безлімітний інтерент, комп’ютер із шістьма терабайтами аніме та анонс нової фази кіновсесвіту «Марвел»...

— Я цілий день стежив за тобою, і, може, мені здалося, але... живеш ти бідно, твоя робота якась хрінова, сім’ї не маєш... а друзі в тебе хоч є?

— Раніше були. Але я вирішила обійтися без них, бо всі вони чогось мали одну погану звичку.

— Яку ж — палили?

— Умирали, — огризнулася я, вставши з-за столу. І щоб тупо не стояти без діла, почала порпатися в навісній кухонній шафі. І саме зараз, наче на зло, звідти випав аркуш, який миттю опинився в руці Каріла.

— Ніколи б не подумав, що в тебе було таке довге волосся, — чарівник розглядав маленьку фотографію, роздруковану колись для дурнуватої фоторамочки. — Майже до пояса... Тобі дуже личить, значно більше за каре. Дарма постриглася так коротко. А це поруч твій хлопець? — запитав він, перш ніж я вихопила фото з його рук.

— Колишній. Загинув від лап одного з чудовиськ. Напало на нас, коли ввечері поверталися додому з кінотеатру. Це було ще до того, як я втратила всю свою сім’ю. Саме після їхньої загибелі я й волосся обрізала. Воно заважало.

— Вибач, — делікатно промовив лісовик.

— Нічого. Мені здавалося, що я вже всі старі фотографії повидаляла, а надруковані спалила, — відповіла я, марно намагаючись приховати тремтіння в голосі. І схопивши сірники, підпалила фотографію над раковиною.

Зрештою, ми зустрічалися всього два тижні, і я погодилася на це «зустрічання» лише через соціальний тиск, який відчувала, бо всі однокласниці з хлопцями водяться й дивляться на мене, наче на якусь кінчену невдаху та весело булили із цього приводу. На додачу він сильно мене дратував, як і я його, то ж у майбутньому мати з ним якісь стосунки не планувалося. Якби його не вбили, то через двійко днів ми б однаково розійшлися.

Проте почуття провини це не скасовувало.

Коли папір догорів, я змила попіл.

— Усі, хто опинявся поруч зі мною, гинули. Оцей хлопець… а потім мої друзі та рідні. Коли песиголовець вбив мою родину, осавулам я збрехала. Сказала, що якісь бандити налетіли, хто й чому — не знаю. А сама вижила, бо заховалася. Відтоді я залишилася сама та вирішила, що краще взагалі нікого до себе не підпускати, ніж бути відповідальною за чиюсь смерть.

— У моєму світі ти не матимеш таких проблем, — зітхнув Каріл і обережно торкнувся мого плеча. Здається, саме завдяки цьому його жестові мені вдалося не заплакати. — Хоча там чимало песиголовців та інших чудовиськ, але вистачає й тих, хто може дати їм раду. Погоджуйся, тут ти не маєш змоги використовувати навіть соту частку своїх можливостей, а там на тебе чекає блискуче майбутнє. Ти не уявляєш, наскільки рідкісним є твій магічний дар. Лише двоє-троє зі ста тисяч отримують його при народженні, тому в Ануарі — країні, де я живу — його цінують. Якщо ти погодишся, твоє життя зміниться. Просто скажи «так», це буде для тебе шансом почати все заново. У цьому світі ти чужа вже два роки. До того ж, поки ти тут, не зможемо закрити проріху, через яку межа між світами поступово руйнується. Я отримав завдання, від якого залежить доля відразу двох світів, і зобов’язаний його виконати. А мені зовсім не хочеться тебе вбивати, — приязно підморгнув Каріл.

— А чи не простіше забрати в мене ту магічну силу? — запитала я, опанувавши себе.

— Якби ж це було можливо... Відтоді як Стихії поставили на тобі свою мітку, ти стала чарівницею. Тобі залишається тільки розвивати свої здібності.

— Що ж, якщо іншого виходу немає... — точніше, він був, але зовсім мене не влаштовував. — ...То я згодна.

— От і файно.

— Але що нам робити із тим хлопцем? — згадала я, трохи оговтавшись.

— Ну, звісно, знайти й також умовити піти з нами. І на сумніви часу немає.

* * *

— Ось і його квартира, — тихо сказала я, зазирнувши в одне з вікон багатоквартирного будинку, де мешкав уже знайомий мені осавул.

Як журналістці, що з’їла вже не одного собаку на містечкових розслідуваннях, мені не складно було дізнатися адресу Раїного залицяльника. Для цього виявилося достатньо спочатку знайти його серед друзів приятельки в соцмережах, а потім, користуючись відкритими базами даних в інтернеті, «пробити» там його ім’я та прізвище.

Аби я не світилася перед осавулом, який міг впізнати мене, ми вирішили, що переговори на себе візьме Каріл, попередньо сховавши за ілюзіями візерунки на шкірі та дивний колір очей. І йому це, чорт забирай, вдалося! Дізнавшись прізвище та адресу нашого клієнта, він вийшов із під’їзду, і разом зі мною одразу рушив до зупинки громадського транспорту.

— Тепер залишається провести з цим Вадимом Корсаровим освітньо-виховну бесіду та сподіватися, що правда його не надто шокує, — зітхнула я, виглядаючи маршрутку. — Тому, будь ласка, в перші хвилини знайомства не кажи йому про його смерть у разі відмови.

— Гаразд, — розсміявся чарівник.

Звичайно, П’ятикурівка ніколи не вважалася елітним районом, але такого задрипаного під’їзду я не бачила вже давно.

На другому поверсі я натиснула на кнопку дзвінка, яка була настільки роздовбаною, що ми взагалі здивувалися, коли після цієї маніпуляції пролунав гидкий скрипучий спів пташечок.

Двері відчинив худорлявий клаповухий хлопчина з коротким чорним волоссям. Зі спотвореним гримасою обличчям і вишкіреними кривими жовтими зубами.

Те саме незручне відчуття... коли людина не подобається з першого погляду. І все це без певних причин. Просто нутром відчуваєш щось паскудне.

— Що? — гаркнув хлопець, не поспішаючи зняти з дверей ланцюжок.

— Це ти — Вадим? — більше для годиться, ніж по суті, запитав Каріл.

— Так. Чого вам треба?

— Кілька днів тому з тобою дещо сталося, чи не так?

— Ідіть на… — одразу ж заматюкався Вадим, ігноруючи весь патос, заради якого так старався лісовик. — Ця Яна не від мене залетіла, я взагалі манав!..

— Та ні, — роздратовано випалив Каріл. — Ми не про твоє особисте життя. Годі прикидатися, ми знаємо, що ти отримав силу три дні тому!

Умить хлопець змінився на виду: хуліганська усмішка відразу зникла, на лобі виступили краплі поту, а очі заблищали, наче в загнаного хижака, який готовий кинутися та перегризти горло.

— Ви помилилися, — прошепотів він, запанікувавши, і спробував зачинити двері, але Каріл міцно тримав їх.

— Годі грати комедію, — холодно сказав він, поглядом розплавив ланцюжок і зайшов до квартири. — Ми все знаємо.

— Хто ви такі?

— Пустиш — скажемо, — заявила я, переступивши поріг. — Твоя мати вдома?

— Ні, на роботі.

— Але ж сьогодні субота.

— Вона працює без вихідних.

— От і добре, — зітхнув Каріл і зачинив за собою двері.

— То я можу піти жити в той світ, стати там чарівником?

— Так, — підтвердив Каріл, — знаю, тебе все це дуже шокує. Як і випадкове вбивство людини або несподіване переміщення з супермаркету. Не поспішай із відповіддю, обдумай все як слід…

— Я згоден, — холодно й упевнено відповів Вадим.

— Справді? І жодних сумнівів? — здивувалася я.

— А чого тут сумніватися? Тут у мене немає нічого, окрім злиднів, тупих дружків, проблем із бандюками та щоденної боротьби за виживання.

— А твоя мати?

— Та повія мені все життя спаскудила вже тим, що мене народила. Та й то без ентузіазму, просто надто пізно дізналася про вагітність. А її нескінченні завивання про гірку долю довгими зимовими вечорами доводили мене до сказу. Більше я ненавиджу хіба тільки її рідню, яка про «курвиного байстрюка» навіть чути не захотіла.

По спині пробіг холод. І коли я глянула на Каріла, то зрозуміла, що в нього схожі емоції.

— Тут я ніхто. Звичайне вуличне хлопча з минулим, якого переважно соромляться. Моє сьогодення нагадує пекло, а майбутнього взагалі не видно. А там, якщо ви мені не збрехали, я можу стати могутнім магом і нарешті отримати те, чого справді вартий. Навіщо мені тут залишатися?

Запала тиша. Відчувши деяку незручність, Каріл вирішив порушити надто довгу мовчазну паузу:

— Що ж, тоді збирай речі, тому що ми сьогодні ж вирушаємо до мого світу. Хоча в нас мало часу, ти встигнеш сходити до матері на роботу, щоб...

— Та кому вона потрібна? Переживе, — байдуже кинув Вадим, схопив свій пошарпаний шкільний рюкзак і побіг до сусідньої кімнати.

— Ти візьмеш його із собою? — шоковано прошепотіла я Карілові. — Та він же справжнє чудовисько!

— Хіба я не бачу? — зітхнув він у відповідь. — Але іншої ради немає. Я науковець, а не вбивця. Нам залишається забрати його, навіть якщо він — маргінальний малолітній хуліган. Люди можуть змінюватися, а він просто проблемний підліток. Раптом, отримавши другий шанс, хлопець перегляне своє ставлення до життя?

— Ой не знаю. Аби ж гірше не стало…

— Не думаю, що станеться щось жахливе. В Ануарі понад три тисячі чарівників, і як щось піде не так, то втихомирити його ми завжди встигнемо. А вбивати когось тільки через те, що він нам не сподобався...

— Авжеж, ти маєш рацію. Хто ми такі, щоб засуджувати на смерть хлопця, якого бачимо вперше в житті? Сподіваймося, що перше враження оманливе.

Була вже глуха ніч, коли ми вийшли з автобуса неподалік від старого лісу. Я прихопила лише наплічну сумку з намальованою акрилом «ТАРДІС», куди запхала все необхідне. На стегнах був застебнутий добротний пояс із мечем у піхвах. До рук, під рукавами, я пристебнула чохли з кинджалами. А під джинсами на литці, за старою традицією, ховався мисливський ніж. У боковій кишені торбинки лежали документи, які, за словами Каріла, знадобляться для полегшення процедури надання громадянства та реєстрації в Гільдії магів стихій.

Ось так, не взявши нічого зайвого та покинувши все, що в мене було, я вирушала в нове життя.

— Слухайте уважно, — суворо почав Каріл, дивлячись у ніч. — Зараз ми підемо прямо до проріхи між нашими світами, через яку я вас проведу. До неї від траси далеченько, тому йтимемо швидко.

— Гей, — гукнула я чарівникові, коли Вадим трохи відстав. — Мені давно було цікаво ось що… як я зрозуміла, коли ти прибув до міста, то дістав місцевий одяг. Але ніяк не второпаю, до чого той блакитний пояс?

— Це закон ануарської Гільдії. Кожен випускник університету магії, щойно закінчить бакалаврат, зобов’язаний носити зав’язаний набік шовковий пояс. Колір відповідає стихії, із якої він черпає сили. У мене це вода, тому мій пояс блакитний. У магів вогню він червоний, землі — зелений, а у повітря — білий. Ми можемо одягатися в що завгодно, але пояс мага має бути на нас завжди.

— Ясно. А як дізнатися, яка стихія в мене? Як черпати з неї сили?

— Твою стихію визначать уже в університеті. Сам процес простий. Коли знатимеш свою стихію, тобі необхідно проколоти шкіру до крові та прикласти рану до землі, вогню, води або повітря. Після цього ти вступиш зі стихією в контакт на енергетичному рівні та зможеш брати з неї енергію.

— Мої здібності відрізнятимуться від можливостей магів з іншими стихіями?

— Ні, окрім кількох обрядів і заклинань. Твоя належність до певної стихії визначає тільки джерело енергії, підвищуючи потужність певних стихійних заклинань.

— Хвилиночку, якщо я можу накопичувати магічну силу лише через обряд зі своєю стихією, то як же досі користувалася тими можливостями — на кшталт ілюзії, зменшення ваги, потроєної фізичної сили, надлюдської спритності та витривалості тощо?

— Запросто. Особливі фізичні можливості тобі надає Заступництво Стихій, яке не потребує жодних енергетичних витрат. А сама магічна сила може накопичуватися й без поповнення через стихію, просто так енергії буде вкрай мало, вистачить хіба на два-три слабеньких заклинання. Але зараз не забивай цим голову, в університеті тобі все пояснять і всього навчать.

— Скільки ж триватиме навчання?

— Чотири роки бакалаврату, плюс рік магістратури дистанційно на самонавчанні, коли проходитимеш практику й зокрема розроблятимеш власний стиль магічного бою. А після випуску отримаєш звання офіцерки запасу королівської армії та будуватимеш свою кар’єру магині. В університет зараховують після закінчення школи. Тому до початку навчального року тобі доведеться додатково вивчити кілька загальноосвітніх дисциплін, що стосуються безпосередньо нашої реальності: географію, біологію, історію...

Аж раптом я завмерла, почувши шарудіння в лісових хащах. І не вагаючись, дістала меча.

— Що таке? — буркнув незадоволений Вадим.

Немов відповідаючи на його питання, з кущів вибіг песиголовець! Та роздивитися його я не встигла, бо Каріл одразу випустив на нього крижаного сокола. Щойно птах блискавично досяг цілі, від почвари не лишилося й попелу.

— Йопересете… — тільки й вирвалося в мене.

— Тут породження тіні в кілька разів слабкіші, бо відірвані від рідного світу, — усміхнувся чарівник. — Але впоратися з песиголовцями навіть у нас цілком реально, — додав він і рушив далі через зарості.

Незабаром ми вийшли до підніжжя пагорба із високою травою та парочкою кущів на вершечку. І на цій лисій вершині із землі визирали кілька кремезних валунів. Слідом за Карілом я обережно підійшла до них.

— Який гарний краєвид, — зітхнула я, востаннє роззирнувшись на зелені лісостепи Аннограйщини та й увесь свій світ, який збиралася покинути назавжди.

Дивлячись на сонце за обрієм, я розуміла, що від цього ранку все моє життя залишалося в минулому, яке слід забути, немов сон. А прокинутися належало в іншому світі, не маючи ані найменшого уявлення про те, що на мене там чекає.

Утім, мені не вперше тікати від того, що вирує та відчайдушно кричить всередині мене, та вдавати, ніби досі в моєму житті взагалі нічого не було. Зрештою, саме так я вчинила, коли загинули мої рідні. Інакше б просто збожеволіла.

— Алісо, ходімо, — Каріл підійшов до двох великих валунів, що лежали поруч. Придивившись, я помітила, що повітря між ними треміло, немов вода, в яку одночасно кинули сотню дрібних камінців.

— Слухайте, — почав Каріл. — Я проведу вас крізь проріху й за хвилину ми будемо в моїй реальності. Щойно опинимося там, ви припините бути дестабілізуючим фактором, бо потрапите до світу, якому належить ваша магічна сила, а разом із нею тепер і ви. Тому проріха припинить активно перетягувати нашу реальність до цієї, а маги Ануари згодом зможуть її закрити. А зараз беріть мене за руки й не відпускайте, поки я не скажу. Ви все зрозуміли? Тоді вперед!

Я підійшла до Каріла й узяла його за руку. Вадим теж.

— На рахунок «три» робімо крок, — скомандував лісовик, для підтримки міцніше стиснувши мою руку. — Один, два...

Ну от і все. Прощавай, моя реальносте! Прощавай, рідний Аннограй, «13-й канале», Раю, колишні однокласники (принаймні ті з них, яких я не забанила в соцмережах, бо очі б мої цих вилупків не бачили). Прощавай, моє державне місце у виші, до якого я так і не піду. Могили всіх загиблих родичів і друзів. Квартиро, комп’ютере, колекціє манги, оригінальна фігурко Едварда Елріка і...

Не може бути. Божечки, яке щастя! Прощавайте, Юліє Іванівно!

— Три!

Наступної миті все навколо шалено закрутилося — немов строкатий тунель, що обертався з надзвичайною швидкістю. Здавалося, я всередині тоненької ниточки, яка проносила мене крізь заплутану мережу. Що буде на другому її кінці? За мить я це дізнаюся!

Ох, Каріле... Ти сказав, що вже два роки в рідному світі я чужа. Але хіба в новому світі я буду своєю?

Та я не мала вибору: якщо жити, то лише стрибнувши в кролячу нору. І саме тієї хвилини хтось, перебираючи руками маленький мідний ключ, задоволено всміхнувся, коли побачив як завіса, відкриваючись, здригнулася.

Вистава почалася.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.