Крук та Чорний Метелик 1. Голос давніх сновидінь

— Ах ти ж срака собача, Каріле, чому ми знову вляпалися в якесь лайно, га? — простогнала я, відчайдушно женучи коня до річки.

— Це ти мене питаєш? — огризнувся лісовик.

Останні кілька днів дорога вела нас на південний захід: далі від моря і лісів, до випаленої сонцем трави і степових квітів. За словами Каріла, неспішний шлях верхи до місця розкопок потребував близько тижня. Торгових маршрутів у Диких степах не проходило, тож на караван можна було не розраховувати. І нам, на свій страх і ризик, довелося вирушати в цей шлях лише вдвох.

За сімнадцять років свого життя я напевно могла б уже й засвоїти закон Мерфі та зрозуміти: якщо може статися якась прутня, вона станеться. Але-але!

От і тепер трапилось дещо прикольне.

Спершу все було спокійно: Каріл читав мені лекції з історії, я раз по раз то поверталася думками до пригоди в каравані, то роздумувала над майбутнім вибором чарівної спеціальності.

...До тієї самої миті, як ми, поглянувши на обрій, помітили, що до нас наближаються вершники, аж надто схожі на розбійників.

— Дідько буряковий, невже ніде поряд немає аванпосту?

— Одного разу спробували такий встановити, — тяжко зітхнув лісовик. — Але степовим бандам це не сподобалося, вони об’єдналися й розбили його. Король дуже розсердився і вислав туди гарнізон, який міг би розбити всіх їх разом узятих... от тільки бандити лише покрутили пальцем біля скроні та не стали нападати на таку міць. І все було б добре, якби ця купа солдатів не потребувала коштів на своє утримання. Менш ніж за місяць король порахував, скільки йому коштують чотириста бійців, які тільки те й роблять, що грають у карти. Монарх трохи посивів, зрозумівши, скільки грошей вони проїдатимуть щороку, і відкликав усіх, окрім півсотні. Коли це сталося, банди знову об’єдналися і від застави не залишилося каменя на камені. Король знову розсердився, наказав відбудувати її і знову посадив там чотириста солдатів. Далі все йшло за старим сценарієм із невеликими нововведеннями, які не змінювали суті. Ну а після четвертої спроби бажання продовжувати цю шляхетну справу в короля відпало і Дикі степи залишили напризволяще. Тож вони, загалом, лишились специфічною територією зі своїми законами.

— Слухай, а може, тоді просто перемістимося?

— Я б, звичайно, міг, але тоді тобі глина. Я ж не крук, аби самотужки перемістити ще когось на велику відстань. Звісно, якби зі мною був ще один хоч трохи навчений маг стихій, хай навіть студент, який поділився б зі мною силою, то жодної проблеми... але що поробиш.

Панічно вигнавши з думок образ Ларгуса, я знову подивилася на бандитів, які невблаганно наближалися.

Трохи сповільнивши хід, ми спрямували коней до невеликої річки. Намагаючись не думати про холодну воду, я спробувала сконцентруватися на густому лісі, що розташувався на тому березі. Там ми зможемо відірватись від погоні...

Поплакала і СТОП, як ми раніше про це не подумали?

— Каріле, забираймося звідси! — закричала я на все горло, щойно копита коня ступили на протилежний берег.

— Що трапилося?

Відповідати не довелося. Замість мене з цим чудово впоралася дюжина озброєних до зубів вершників, які вискочили з гаю, наче Пилип з конопель, та з криками понеслися на нас.

Зрозумівши доцільність моєї поради, Каріл пришпорив коня і помчав уздовж річки, а я — слідом за ним.

Ото вляпалися! І чому ми не подумали, що саме на нашу переправу банда могла розраховувати від самого початку?..

— Як це вони так швидко тут опинилися? — закричала я, побачивши попереду розбійників, які переправилися через річку, хоч не так давно були далеко позаду нас.

— Прокляття! Напевно, в них є якийсь ілюзійний артефакт, який ввів нас в оману візуальним збільшенням відстані.

— То куди нам тепер бігти?

На мить Каріл замислився: позаду — вершники, попереду — вершники, ліворуч — річка, праворуч — ліс. Два перші варіанти не кращі, ніж стояти на місці, повісивши на себе мішені. Третій безглуздий: до того, як ми знову переправимося, нас так нафарширують стрілами, що від їжаків не відрізниш. А четвертий варіант особливих надій не давав, тому що зараз, коли розбійники настільки близько, спіймають нас там ой як швидко...

Але на безриб’ї і рак — риба!

Кинувши роздратоване «срака-мотика!», Каріл розвернув коня праворуч і за хвилину пірнув між деревами. Я, відповідно, слідом.

Як і очікувалося, дуже скоро нас наздогнали привітні звуки на кшталт лайки, стукоту копит і свисту шабель. Не змусили чекати і самі розбійники, які з підлими посмішками вискочили із заростей перед нами. Ми хотіли рвонути назад, але там уже спозирали такі самі інтелігентні пики. Вони ж, власне, з’явилися і ліворуч, і праворуч... Тоді я зрозуміла: триндець помідорам!

Кільце бандитів поступово звужувалося. Готуючись до бою, ми дістали з піхов мечі, а лісовик готував бойові заклинання. От тільки навряд вони нам сильно допоможуть. Б’юся об заклад, ці добрі люди обвішані протимагічними амулетами, наче гламурна блондинка стразиками. І поки Каріл самотужки чаклуватиме, намагаючись пробити незначний захист, цим паничам вистачить часу, аби нас прикінчити. Робити було нічого. Відігнавши думку: «Був би тут Ларгус...», — я підняла меча і вже збиралася з криками побігти на ворога... аж раптом закричав хтось замість мене. А наступної миті якийсь хлопець на білому коні, розмахуючи батогом, ніби Індіана Джонс, прорвав кільце і під’їхав до нас. Вони з Карілом швидко обмінялися поглядами, а потім схопили мене за руки.

За мить я опинилася в зовсім іншому місці. І, до речі, без коня — тільки з мечем і дорожньою сумкою.

— Що це було?! — озираючись, закричала я.

— «Це було» Фамал, — усміхнувся юнак.

Тепер, стоячи спокійно, я його нарешті роздивилася: високий, волосся світло-русяве, очі сірі. Обличчя приємне, навіть симпатичне. Тіло треноване. На зап’ясті зав’язана зелена шовкова стрічка. Загалом хлопець симпатичний, але в око особливо не впадає.

— Каріле, як ти зміг так вляпатися і хто твоя супутниця? — засміявся він, потискуючи лісовикові руку.

— Моя супутниця — абітурієнтка магічного університету Аліса Гайлінова. Мав необережність стати її другом, тому так вляпався. Привів її з того світу, до якого пробило проріху. Алісо, знайомся: Фамал Гаран, студент університету магії, від осені — третьокурсник історичного факультету. Проходить практику на тих самих розкопках.

— Дуже приємно, — посміхнувся хлопець і галантно поцілував мою руку.

— Мені теж, — знітилася я. Чорт забирай, не звикла до такої ввічливості. — То що ви вдвох зробили?

— Перемістилися з тобою на сімдесят свагів, — втомлено пояснив Каріл.

— А коні?

— А коней довелося залишити, їх перемістити нам було несила. То що за кисла міна?

— Ти ще питаєш? Цікаво, як нам добиратися до місця розкопок? Пішки? Тоді ми не тільки йтимемо туди до старості, а й матимемо всі шанси натрапити на чергову банду.

— Алісо, спокійніше, я й так за день утомився. Переночуємо, я трохи відпочину, вип’ю настоянку проти головного болю, а потім скористаюся силою Фамала, щоб зробити черговий стрибок переміщення. Завдяки тому, що він нас перестрів, ми швиденько доберемося, — відмахнувся Каріл. — Фамале, краще скажи, як тебе сюди занесло?

— Дізнався, що ти їдеш, і вирішив тебе зустріти, щоб скоріше дещо розповісти. Річ у тому, що під час розкопок ми випадково натрапили на запечатану таємну залу.

— І що тут такого особливого?

— Від неї просто тхне чарами невідомої природи. Вирішили без тебе туди не лізти. А зараз пропоную зробити привал: і ви, і я дуже втомилися через цю біганину. Та й смеркатиме з хвилини на хвилину.

— Я, звісно, щиро перепрошую, — буркнула я. — Відпочинок дійсно був би доречним... от тільки чи ви не забули, що нас може вистежити банда скажених головорізів?

— Не хвилюйся, — сказав Фамал, поклав руки мені на плечі та посадив на травичку. — Ми дуже далеко від них, та й відстежити переміщення зможе хіба що досвідчений чарівник, тому шукати нас будуть довго. Чесно кажучи, гадаю, вони й не стануть цього робити.

— Чому ж?

— Тому що ми залишили їм коней і майже всі речі, а заради наших скальпів і того, що може лежати в наплічних сумках, вони голову морочити не стануть. Тому ти посидь, відпочинь, а ми з Карілом забезпечимо багаття і вечерю.

— Але багаття помітять...

— Та не помітять. Я поповню магічні резерви і захищу наш табір ілюзорним колом, яке приховає як вогонь, так і нас самих, — заспокоїв хлопець. — Спокійно, не забивай цим голову. Просто відпочивай.

Схоже, мені нічого не залишалося, окрім як послухати Фамала. Йому б з таким голосом у психлікарні працювати... Після його заспокоювань і буйні пацієнти лежатимуть у ліжечку спокійні, наче дубові двері, навіть якщо над ними нависне песиголовець із бензопилою.

Фамал наполіг, щоб я не вартувала, тож вперше за останні кілька днів у дорозі з’явилася можливість виспатися.

От тільки саме зараз спати чомусь не хотілося. Я лише переверталася, ще більше забруднюючи одяг пилом. То заплющувала очі, то роздивлялася зірки.

І що мене цього разу не влаштовує? Втомилася, наїлася, не треба вартувати... але все одно заснути не можу, зате думаю про людей, яких краще з голови взагалі викинути.

Я плюнула на все та сіла, обхопивши коліна. Саме тоді в поле мого зору потрапив Фамал. Помітивши, що я не сплю, хлопець привітно всміхнувся та підійшов до мене.

— Чому не спиться?

— Гадки не маю, — прошепотіла я. Не люблю брехати... а чого це я, власне, вирішила, що брешу? Дійсно не знаю, чому весь час так переживаю, і всілякі круки тут абсолютно ні до чого. — Просто останнім часом місця собі не знаходжу, — відповіла я і через силу всміхнулася.

— А ти спробуй думати про щось обов’язкове, але дуже нудне; про те, що наганяє сонливість. Тоді оком змигнути не встигнеш, як заснеш.

— Спробую. Послухай, мені от що цікаво. Чи не застарий ти для третього курсу? Я думала, в університет магії йдуть одразу після школи.

— Я після школи й пішов. Просто після першого курсу мене, як студента, що написав гучну дослідну роботу, запросили на два роки працювати за кордон — розкопувати гробницю шегранської цариці Огнари. Це і престиж університету підіймало, і мені давало чималий досвід. Після цього я продовжив навчання, другий курс закінчив із самими «відмінно», а від початку нового навчального року піду на третій.

— Тобі взагалі подобається твоя спеціальність?

— Звичайно. Ти не уявляєш, як це цікаво: знаходити пам’ятки минулого, обережно витягувати їх із землі, вносити в журнал, обробляти спеціальним магічним розчином, упаковувати, доставляти в музей університету або академії наук і вивчати кожну деталь. Іди на археолога, не пошкодуєш.

— Може, так і зроблю. Просто боюся помилитися з вибором і до самої смерті ненавидіти своє життя.

— Повір, археологія — це спеціальність, з якою неможливо помилитися. Ти навіть не помічатимеш, як за роботою минатиме час.

— Слухай, Фамале, — промовила я, витримавши паузу. — Можеш, як історик, трохи просвітити мене в релігійних системах цього світу? Які тут релігії? І що за віра домінує в Ануарі? Бо якось не второпаю. Скільки їздила країною — не помічала нічого, що на це вказувало б.

— Специфічне запитання, — сумно зітхнув хлопець.

— Тобто?

— Як тобі сказати... Наче як багато тисячоліть тому існувала якась велика всесвітня релігія, однак про неї не збереглося жодної згадки. Зараз, хоч як намагаються історики, їм не вдається навіть зрозуміти, в чому вона полягала. Звісно, було безліч спроб створити різні релігійні системи — як монотеїстичні, так і політеїстичні. Але жодній не вдавалося поширитися за межі певної етнічної території і протриматися досить довго. Якщо висловлюватися патетично, то ми живемо в світі, який давно втратив своїх богів.

— Звучить трохи стрьомно.

— Є трохи. Гаразд, потеревенили та й годі, йди поспи, — несподівано змінив тему хлопець.

— Якось не виходить.

— Все одно спробуй, завтра важкий день, — усміхнувся Фамал. — І не сумнівайся, археологія — це прекрасна професія.

Хлопець повернувся до багаття, а я проводила його поглядом і сховалася під ковдрою. Заплющивши очі, вирішила послухатись поради Фамала. От тільки нічого такого безнадійно нудного в голову не приходило.

Надія заснути остаточно зникла, тому я вирішила заглибитися в роздуми про свою ймовірну майбутню професію.

Отже, археологія? Справді досить цікава робота. Я яскраво уявляла, як їздитиму на розкопки, лопаткою викопуватиму із землі старовинні статуетки та черепиці, обережно вкладатиму кожен в окрему пронумеровану коробочку, потім їхатиму з ними до музею, де розглядатиму експонати, уважно вишукуючи в них маленькі тріщинки...

...І якось пропустила той момент, коли захропіла.

* * *

Незабаром ми прибули до місця розкопок. І щойно дісталися табору, кілька археологів радісно кинулися до магів, про щось їх розпитуючи. А я тим часом з дитячим інтересом обстежувала територію.

Із землі визирали руїни стародавніх будинків. Вони охоплювали таку величезну площу, що їхнього кінця я просто не бачила. І судячи з того, що неподалік археологи продовжували викопувати нові будівлі, то було далеко не все. З цього безкрайнього поля давнини весь час приносили нові «врожаї» цінних для науки експонатів.

Проте наступні два дні виявилися для мене доволі одноманітними. Я тільки те й робила, що читала підручники із загальноосвітньої шкільної програми. Каріл і Фамал весь час колупалися біля входу до запечатаної зали, тому лише іноді забігали до мене поділитися останніми новинами... різниця між якими, до речі, здавалася мені досить відносною.

За весь час, що провела тут, я дедалі ясніше розуміла, що мій інтерес до археології перебуває трохи вище від рівня захопленого школяра, який прийшов до музею: подивитися і вивчити основне цікаво, але годинами розглядати той самий уламок тарілочки зовсім не хочеться.

Роздуми перервав Каріл. Він увійшов до намету саме тоді, коли я намагалась переконати себе, що всі мої думки поглинула принесена ним зранку монографія якогось видатного сивочолого історика.

— О, привіт, — сказала я, вдаючи, ніби відірватися від книжки коштує мені чималих зусиль. — Що трапилося?

— Ми будемо відкривати залу. Хочеш із нами?

— Звісно, — зраділа я, обережно жбурнувши книжку подалі. Сидіти в наметі та читати вже остогидло.

— Але запам’ятай: роби тільки те, що я скажу. Навіть іди лише моїми слідами, поки я не дозволю ступити крок убік.

— Звідки така військова дисципліна?

— Алісо, ми маємо справу з енергетикою невідомої природи, тому головне — це обережність.

— Хвилиночку, хіба ви її не знешкодили?

— Ні. Але ці чари, схоже, не агресивні... принаймні поки що. До того ж їхнє джерело — всередині запечатаної зали, отже, зробити щось іззовні ми навряд чи змогли б. Тому я прошу тебе на певний час забути про самоправство.

— Як скажеш. А ти впевнений, що варто відкривати цю залу?

— Звичайно ж, ні.

Діставши таку заспокійливу відповідь, я мовчки пішла за Карілом. Коли ми дісталися одного з напівзруйнованих будинків, лісовик відсунув завісу входу до темного підземелля. Хоча темним воно було зовсім недовго: трохи далі його освітлювали розвішані на стінах смолоскипи.

Скоро я побачила Фамала, який чекав нас у коридорі. Помітивши мене, хлопець привітно всміхнувся, і вони з Карілом задивилися на шматок стіни. Я особисто нічого незвичайного не побачила — стіна як стіна, ніяких символів або малюнків. Але чарівники напевно так не вважали, тому вже за хвилину витягнули руки вперед і спрямували на стіну промінь світла, який здавався сплетеним з тисяч ниточок павутиння.

Перші три хвилини я захоплено спостерігала. Через десять хвилин мій інтерес помітно зменшився. За годину стало нудно, а ще за дві я вже відверто позіхала. Звісно, я розумію, що творити заклинання, мабуть, набагато цікавіше, ніж спостерігати за процесом. От тільки від цього не легше. Вони б хоч кросворд і олівець мені дали, а потім вже хоч цілу ніч так стирчали...

Я присоромила себе за такі думки і, з усієї сили намагаючись не позіхати, продовжила дивитися на потік світла.

І ось нарешті чарівники опустили руки, заклинання згасло, а ділянка стіни від’їхала вгору і відкрила поглинений непроникною темрявою прохід. Каріл поглядом наказав мені бути тихішою від води, зняв зі стіни смолоскип і першим увійшов до зали. Фамал попрямував за ним, а я замикала процесію. Згораючи від нетерпіння, я увійшла до зали...

І одразу завмерла наче вкопана. У житті не бачила нічого подібного: відносно невисока кругла зала виявилася настільки великою, що світло смолоскипа не сягало її протилежного кінця. Підлогу, стіни і стелю вкривали майстерні орнаменти та малюнки. Найдивовижніші були барельєфи, які прикрашали нижню частину стін: суцільна картина, розділена на секції, у кожній по зображенню людини на повний зріст. Кам’яні образи були виконані настільки деталізовано, що, здавалося, зараз вилізуть зі стін і підійдуть до мене.

У самому центрі зали на стелі ми розгледіли намальовану червоним велику зірку з безліччю тонких променів, усередині якої курсивні чорні літери складали незрозумілий напис. Просто ж навпроти неї, на підлозі, розташовувалася така сама зірка з аналогічними завитками літер.

— Дуже цікаво, — прошепотів Каріл, насторожено схиляючись над написом на підлозі. Чарівник підніс долоні до літер і, сконцентрувавшись, на кілька секунд заплющив очі. — Схоже, це і є джерело чарів, які ми вловлювали. Як я й казав, вони пасивні. Але в таких випадках достатньо найменшого збудника, щоб чари стали ще якими активними.

— Що там написано? — поцікавилася я.

— Точно не знаю. Символи нагадують давньогедарскі, але є щось від тагарерських. Багато чого незрозуміло.

— А загалом?

— Щось про стіну між смертю та життям, сон, самотність... Коротше, якийсь патос. Детально цей напис нехай розбирають криптопалеографи в академії наук.

Каріл відійшов від напису та приєднався до Фамала, який розглядав один із барельєфів. Мою ж увагу привернула незвичайна скульптура біля стіни. Вона нагадувала примітивно висічене людське тіло. Безформна постать, схоже, корчилася в агонії і, якби була живою, то, здавалося, впала б на коліна. Фігура виглядала настільки грубою, що неможливо було навіть визначити її стать, не кажучи вже про риси стертого обличчя.

Та найдивнішим у ній була змія, яка обвивала шию людини, — майстерно висічена, немов жива! Мені навіть здалося, що істота рухається, пульсує і ще сильніше стискає шию безликої людини в смертельних обіймах.

Я заворожено підійшла до статуї і вже навіть піднесла до неї руку, але доторкнутися не наважилася.

— Каріле, Фамале! — гукнула я, не відводячи погляду від скульптури. — Здається, у цій штуці щось є.

— Тобто? — перепитав лісовик.

— Навіть не знаю. Енергія тут якась не така.

— Зараз подивимося, — діловито промовив Каріл, підносячи долоні до статуї.

— Чарівник простояв так з хвилину, а потім опустив руки.

— Ти диви, — прошепотів він, витріщаючись на статую так, немов та була кішкою, яка щойно народила білого голуба. — Тут справді якийсь енергетичний ключ. Він настільки слабкий, що я його ледве вловив.

— І що нам тепер із цим робити? — поцікавилася я, щиро не розуміючи: радіти такому факту чи ще більше насторожитися.

— Ясно що, відкрити. Ця скульптура — не джерело, радше бар’єр між ним і зовнішнім світом. Але як це зробити? Заклинання дивне, нічого подібного я раніше не бачив. Гадки не маю, як його розплутувати.

Я знаю, — сказав Фамал, оглядаючи скульптуру. — Щось подібне я бачив на розкопках гробниці Огнари, структура заклинання дуже схожа. Думаю, впораємося.

Цікаво, а ті, хто так майстерно замаскував те, що там сховане, взагалі хотіли, щоб розумаки на кшталт нас це знайшли? Я вже зібралася поставити це запитання Карілу і Фамалу... але їм, очевидно, було не до мене: чарівники вже занурилися в свою справу. На мій подив і радість, тривало це так довго, як минулого разу.

Варто було їм опустити руки, скульптура від’їхала вбік і відкрила велику дірку в підлозі. У темні глибини цього жадібного провалля вели круті сходи, що нагадували язик у пащі міфічного чудовиська.

В очах археологів засвітився азарт. Каріл поглядом скомандував мені йти за ним і, розрізаючи чорноту світлом смолоскипа, пірнув у таємний хід. Я слухняно попрямувала слідом, Фамал ішов позад мене. Коли сходинки скінчилися, ми побачили низький коридор, і довелося нахилитися, щоб пройти ним. У мене навіть поперек заболів, аж раптом лісовик зупинився: ми вперлися в глухий кут.

— Ну от, погуляли, — розчаровано пробурчала я.

— Не поспішай із висновками, — оптимістично попередив чарівник. — Це більше схоже на двері. Зараз знайдемо ручку...

— Я не повірила своєму щастю: ніяких тобі розплутувань заклять по дві години. Каріл просто провів рукою над стіною, а потім підняв її — ніби це був не камінь, а легенька завіса.

Затамувавши подих із цікавості, я поспішила за лісовиком до таємної кімнати. Як виявилося, її стіни були розписані незрозумілими символами, а посередині стояв один-єдиний предмет: кам’яний саркофаг. Підійшовши ближче, я побачила на кришці висічену з каменю велику змію. Вона здавалася настільки реальною, що спершу я навіть злякалась і лише потім зрозуміла, що дивлюся на звичайну скульптуру.

— Це, схоже, і є джерело, — промовив Фамал, обстежуючи саркофаг. — Ну як, відкриємо?

— Відкриємо, — кивнув Каріл.

Чародії протягнули руки і, потроївши свою фізичну силу за допомогою заступництва стихій, зрушили кришку. За лічені секунди ми схилилися над саркофагом: всередині лежало щось, накрите старим покривалом. Лісовик і його помічник обмінялися поглядами, перш ніж обережно взятися за його край і потягнути на себе.

Те, що я побачила наступної миті, здоровий глузд категорично відмовлявся сприймати за дійсність. Перед нами лежала не висохла мумія, не чорний скелет... а молода красива жінка зі смаглявою шкірою і довгими вугільно-чорними косами! Час навіть кінчиком пальця не торкнувся її тіла, на відміну від зотлілого одягу. Здавалося, вона жива...

— Вона жива! — несподівано вигукнув Фамал.

— Що означає «жива»? — недовірливо насупив брови лісовик.

— А те і означає.

— Фамале, та то ж маячня. Це місто вирувало життям ще до Епохи Троянди. Отже, вона пролежала тут, у запечатаній прихованій кімнаті, кілька тисяч років. Тому живою бути ніяк не може.

— Але це так, сам її обстеж. Вона ледь помітно дихає, серце слабко б’ється. Здається, вона просто спить. А раптом ми щойно знайшли найдавнішого в’язня в історії археології? — азартно усміхнувся Фамал.

Зі скептичним виразом обличчя схилившись над жінкою, Каріл провів над нею рукою. За мить від скептичності не лишилося й сліду.

— Знаєш, я, як маг із чималим досвідом, урочисто стверджую: неймовірно!

Неймовірно? Усе, що він може сказати, знайшовши жінку, яка спить кілька тисячоліть — це лише звичайнісіньке «неймовірно»?

Але ж трясця, яка красуня! Така струнка, а темно-смаглява шкіра — наче шовк. Обличчя витончене і настільки ідеальне, що здається, ніби над ним старанно працював ювелір.

— Цю постать Ночі, дивну й чудову, що спить, лиш ангел міг її створити з каміння і живу в сон занурити… — пошепки процитувала я Джованні Строцці. — Цікаво, хто вона така? І чому її тут сховали?

— Може, якась давня цариця, хтозна. Це вже не нам з’ясовувати, а криптопалеографам, які будуть розшифровувати написи, — усміхнувся Фамал, перервавши мої думки.

— Твоя правда, — погодився лісовик. — А котра там година?

— Четверта ранку, — позіхнув хлопець, поглянувши на годинник.

— Нічого собі, — присвиснув Каріл. — Що ж, гадаю на сьогодні досить. Ходімо спати.

Заперечень не було, тому ми рушили назад. Знову опинившись у залі, я трохи відстала і підійшла до символів на підлозі. Цікаво, що ж там написано?

Я навіть не зрозуміла, коли це літери стали плавитися, зливаючись у чорнильну масу. Невже... Так, дійсно, за хвилину вони знову розділилися і склалися в рядки:

Кордони розуму й душі

Не подолає той, хто сам.

Де смутком сліз ідуть дощі,

Стоїть стіна-в’язниця там.

З одного боку вир життя,

З другого боку смерть, прокльон.

Солодка мрія — небуття,

А посередник — вічний сон.

У мене не було можливості отямитись, тому що напис знову злився в єдину масу, яка поповзла до моєї ноги! Хоч як дивно, чобіт не був для неї перешкодою. Не в змозі поворухнутися, я могла тільки спостерігати. І одразу відчула, як маса пройшла крізь мою шкіру. Ні, це не було фізичне відчуття, таке взагалі неможливо описати. Здавалося, в моєму тілі щось чужорідне. Але це не породжувало страху, не викликало внутрішньої боротьби. Навпаки, навіть заспокоювало. Так, саме цим словом можна описати почуття, яке мене охопило: спокій, абсолютний спокій.

На мить у голові запаморочилось. Я знову опустила погляд, подивилася на напис... і не побачила його. Ті самі незрозумілі курсивні літери чорніли як згори, так і знизу.

Дивно. Може, в мене через перевтому вже галюцинації почалися?

— Алісо, ти де? — долинуло з темряви. — Давай швидше. Не знаю, як ти, а ми з Фамалом точно втомилися.

І правда, мене теж потягнуло в сон. Голова просто вимагала дати їй відпочити, що вже казати про ноги, яким стало нестерпно важко утримувати тіло.

За хвилину я покинула залу, вийшла з підземного лабіринту, буквально доповзла до намету і захропіла, ледь дійшовши до ліжка.

Дивно, але я знову опинилася у великій залі. Поруч зі мною чорнів той самий напис. Здавалося, завмер увесь світ, крім мене. А червона зірка підсвічувала зловісним світлом, виділяючи чорні провалля літер.

Я підвела погляд і побачила, що верхня зірка також засвітилася. І мені це ой як не сподобалося...

Дідько, недарма мені це не сподобалося! Раптом малюнки поєднав промінь червоного світла. Символи зірвалися з місць і полетіли один до одного, зливаючись у єдине ціле посередині променя. Безформна чорна пляма зависла в повітрі та наче чорнило — надто густе, аби потрапивши у воду, розчинитися в ній, — розпливалося в той самий напис, що я бачила раніше.

Від замогильної тиші не лишилося навіть спогаду. Зусібіч залунав ритмічний стукіт, схожий на сотні барабанів африканських шаманів. Світло від променя сяяло дуже блякло, проте, на диво, досягало мало не кожного куточка величезної зали.

А потім я звернула увагу на барельєфи, які пішли тонкими тріщинами. Камені осипалися з них, немов луска. І за ними стояли не гладенькі стіни, а справжні живі люди!.. Хоча щодо того, наскільки вони «живі», я не могла сказати напевно.

Від одягу цих істот залишилися тільки безформні гнилі ганчірки, що звисали з незграбних тіл. Їх розвівав легенький вітер, який розлітався від променя. Але люди дійсно здавалися живими, жодної ознаки тління. Щоправда, їхні очі, хоч і були розплющені, не виказували емоцій.

З губ бранців каменю зривалося якесь незрозуміле бурмотіння. Секунда, ще одна, а потім моя спина різко вкрилася липким потом: істоти покидали свої вікові в’язниці та прямували до мене. Я навіть не помітила, як опинилася в потрійному кільці. Шансів прорватися не було. Куди йти? Що робити?

Аж раптом навіть думки про порятунок згасли, поглинуті заціпенінням, що захопило кожну клітинку мого тіла тієї хвилини, коли я зрозуміла, що саме говорять ці люди. Кожен із них, не стежачи за загальним ритмом замогильного хору, сам собі бурмотів:

Кордони розуму й душі

Не подолає той, хто сам.

Де смутком сліз ідуть дощі,

Стоїть стіна-в’язниця там.

З одного боку вир життя,

З другого боку смерть, прокльон.

Солодка мрія — небуття,

А посередник — вічний сон.

Із червоного променя витягнулося щось на кшталт щупалець із кривавого сяйва, які обвили мене та потягнули до джерела світла. І найстрашнішим було те, що я не могла поворухнутися. Здавалося, навіть моє дихання йому підвладне. Не встигла я зрозуміти, що до чого, коли опинилася в самому серці червоного променя. І тієї самої миті він вибухнув, заповнивши всю залу! Мене понесло вгору...

Не знаю, як це можна пояснити, але я отямилася посеред безмежного, залитого яскравим світлом зеленого лугу. Позаду виблискувало на сонці кришталеве озеро, навколо якого росли пишні дерева з налитим соком листям. Серед них особливо вирізнявся масивний старий дуб. Радісним блакитним небом пливли легкі білі хмаринки. І від того, як ця картина контрастувала з попередньою, мене ще сильніше затрусило.

Спрямувавши погляд в інший бік, я побачила вдалині величезну стіну. Вона була заввишки наче багатоповерховий будинок і здавалася настільки довгою, що я не могла побачити, де закінчувалася, навіть коли максимально звузила зіниці.

Не знаю чому, але мені страшенно захотілося підійти до тієї стіни. І тоді, зблизька, я помітила кілька похмурих бійниць, у яких немов майоріли напівпрозорі вуалі.

Ідучи вздовж стіни, я натрапила на масивні двері з гартованого заліза. Ти диви, навіть не треба шукати пляшечок із написом «Випий мене»!

Якась внутрішня сила тягнула мене туди, і, підкоряючись їй, я обережно відчинила двері та увійшла всередину стіни.

Схоже, вона була не тільки висока, а й дуже широка. Переді мною розкинулися просторі коридори з дверима. Відчинивши одні з них, я опинилася в кімнаті з іншими дверима, які також кудись мали вести. От тільки світла тут було як кіт наплакав і побиті часом речі в напівтемряві здавалися занадто моторошними. Я промайнула кімнату і знову вийшла в коридор, звідки попрямувала до дверей... дивно, не пам’ятаю, щоб зачиняла їх за собою.

Аж раптом позад мене пролунав чийсь меланхолійний стогін. Озирнувшись, я побачила молоду темноволосу дівчину в довгій жовтій сукні.

— День добрий, — зніяковіло промовила я.

— Добрий? Вона ще й знущається, — простогнала дівчина, спершись спиною на стіну. — Втім, якщо тобі добре, це твої особисті проблеми, леле.

— Що з тобою? — ображено буркнула я. — Чорний тарган уранці дорогу під сходами перебіг?

— Мені цікаво, скільки ти тут сидиш, якщо вже дах поїхав ще більше, ніж у мене? — буркнула дівчина з відчуженим поглядом.

— Хвилини три.

— То ти новенька! — засміялася вона так, що в мене вже вкотре за сьогодні по спині побігли мурашки.

—Все, з мене досить. Я йду звідси.

— Дівчина засміялася ще голосніше, і від цього безумного сміху кожен мій нерв перетворився на кригу.

— Ти диви! Вона йде звідси!

— Так, іду! — схвильовано кинула я і знову попрямувала до дверей.

Але голос дівчини зупинив мене немов батіг по спині:

— Не сміши мене. Звідси не можна піти.

— Чому? — прошепотіла я.

— З цим запитанням уже не до мене, леле.

Вона просто божевільна, вона просто божевільна. Навіть за сваг видно, що в цієї дівчини не все гаразд із головою. Не варто було сюди приходити, треба скоріше забиратися.

Я побігла до дверей та швидко відчинила їх. І те, що наступної миті втрималася на ногах, можна пояснити тільки дивом: за дверима не було НІЧОГО. Тільки нескінченна чорнота.

— Що, переконалася? — глузливо кинула дівчина мені в спину. — І не сподівайся, що, стрибнувши туди, ти припиниш своє існування. Про таку розкіш можеш навіть не мріяти. Якщо опинишся там, за мить уже стоятимеш десь усередині.

Ні-ні, це неможливо. Цього просто не може бути!

Я маю знайти вихід.

Увагу привернула невеличка бійниця за кілька метрів від мене. Визирнувши в неї, я побачила той самий сонячний степ, який покинула кілька хвилин тому. Зрадівши, спробувала висунути з бійниці руку, але зрозуміла, що радість була передчасною: рука натрапила на невидиму перешкоду. У розпачі я почала бити по ній кулаками, але нічого, окрім болю в зап’ястку, мені це не дало.

— Припини, леле, — холодно промовила дівчина. — Ти не одна така. Я теж свого часу шукала вихід, але всі ми зрозуміли: шляху назад немає, і вдіяти нічого не можна. Зрозумій і ти! Це Стіна Санкора, звідси неможливо вийти.

Істерично сміючись, дівчина попленталася коридором і незабаром зникла з очей. А я сіла на підлогу й у відчаї обхопила голову руками.