Дім

На околиці містечка давно вже красувалась стара розвалина. Вікон та дверей уже як два десятиліття не було. Старе дерево скрипіло від вітру та все ж стояло. До столітньої будівлі завжди заходили гості. У пошуках пригод та романтики відвідували її майже не щодня. А за ними усіма стежило непомітне дівоче обличчя. Найбільше, місце цікавило місцеву дітвору. Завжди цікаво полазити у закинутій будівлі, особливо коли забороняють у ній бродити. Або ж сховатись, аби непомітно від батьків викурити цигарку. Лиш дивом вона не згоріла від недопалків, й не завалилась від снігу.

Попри усі звертання мешканців зруйнувати розвалину, будинок продовжував займати неприбрану ділянку. Історична пам’ятка – відповідали їм, не можна. Мешканці навіть посіяли плітки про привидів, аби відлякати роззяв. Але здається, це лиш посилило інтерес до будівлі. Та він швидко згас, залишившись страшною байкою для малих дітей.

Та все ж вони були. Будинок слугував нічлігом для загублених душ, які подорожували світом у пошуках незавершеної цілі. Їх приймала душа молодої дівчини Анни, яка ніколи не покидала свою оселю. Їй за радість були гості, особливо розмови з ними. Їх розповіді заворожували її. А як залишалась на самоті, слідкувала за людьми, що заходили до помешкання.

Сьогоднішній вечір не став виключення. Посеред заметілі у двері прокралась тінь. Анна побачивши гостю, не розгубилась й запросила до будинку, стараючись не дивитися на спотворене обличчя душі. За десятки років вона бачила усіляке.

– Вітаю вас у своєму домі, - промовила Анна.

– Дім? – здивовано відповіла гостя, розглянувши розмальовані фарбою стіни. – Це важко назвати домом, - продовжила вона, уже вивчивши кожну деталь будинку.

– Так, це мій дім. Я тут десятки літ мешкаю.

– Десятки? Дивно. Дуже дивно. Десятки літ, а ще не знайшла свою ціль. Дивно.

– Краще розкажіть хто ви. І що бачили на своєму шляху. – відказала Анна, намагаючись викрутитись з незручної ситуації.

Дівчина не раз чула від духів про ціль, але вона не шукала її. Анна вважала, що її призначення тут, зустрічати гостей і доглядати за будинком. Жінка вмостилась на розбитій канапі.

– Хто я? Я - Стелла. Блукаю, то тут, то там.

– А можна більш детально? – запитала Анна, намагаючись розговорити співрозмовницю.

– А що детальніше? Будинки, люди, знову будинки, інші духи. Все як в житті. Ніколи не думала, що після смерті теж саме, що й при житті. А тобі, дитинко, - зробила паузу, оглянувши Анну, - а тобі уже пора покинути цю розвалину.

– Але це мій дім. – запротестувала Анна.

Розмову перервав молодий хлопець, що увійшов до хати. Запорошений снігом з голови до ніг. Обтрусивши сніг, хлопець дістав цигарку із внутрішньої кишені й запалив. Він дістав телефон і комусь зателефонував.

– Алло, чуєш мене? Ну і мете. Я в покинутому будинку, зараз докурю й вийду. Все, чекай мене.

Хлопець увімкнувши ліхтарик, оглянув будинок. Та нічим не зацікавився, сховав телефон й насолоджувався цигаркою.

– Шкода, що він нас не бачить. – промовила Анна.

– А навіщо йому нас бачити?

– Ну як… – промовила Анна підбираючи слова. – Мені завжди цікаво стежити за людьми. Але набагато краще поспілкуватися з ними. Почути їхню історію, про їх життя.

– З ними? Здається, ти не про те думаєш. Він із живого світу, а ми…

Жінка застигла. Вона знову оглянула усе довкола. Підвелась і підійшла до чоловіка, роздивилася його обличчя. Анна уважно стежила за діями Стелли, обдумавши кожен її крок. Жінка пустила іскри очима, й на мить, у тьмяному світлі хлопець побачив спотворене обличчя Стелли. Він закричав, відсахнувся, кинув цигарку й накивав п’ятами.

– Навіщо ти це зробила? – лиш встигла скрикнути Анна.

На її обличчі читався розпач, а уже за мить рухнув дах. Стелла стояла посеред уламків і снігу.

– Навіщо? А ти хіба не чула?

– Що? - здивовано запитала Анна.

– Цей шум. Час тобі покинути це місце.

Лиш встигла сказати Стелла, як розвіялась разом зі снігом, залишивши Анну на самоті. Вона ще довго нерухомо стояла, вдивляючись крізь величезну діру. Дівчина приклала долоню до стіни. Подумки попрощалась з будинком, й уперше вийшла у світ.