Великодня метушня

Ранок був спокійним, навіть на кухні вперше за ці дні запанувала тиша. Чудовий час погрітися на освітленому сонцем підвіконні, зажмурити очі й виставити білі вусики назустріч весні.

Поки як грім серед ясного неба об стіну не гримнули дверима. Мій хвіст рефлекторно смикнувся на різкий звук, вуха настовбурчено затріпотіли.

Люба з Уляною гарячково відчиняли і зачиняли шафки, раз по раз хлопали холодильником і голосно дзенькали кришками баняків. Їхні ноги крутилися, мов у танці. Це було дике танго тарілок, ножів і кухарського начиння.

Усе поринуло в суцільний хаос.

«От і подрімав».

Я вибрався в безпечний мирний коридор, смачно позіхнув і потягнувся.

Нема ради з ними, то Різдво, то Великдень. Аж не віриться, як швидко пролетів час.

Наступне позіхання перервали чотири дерев'яні ніжки табурета, що вдарились об підлогу, грізно нависаючи наді мною.

Ну от, подивіться — ледве не прибили кота.

Уляна спритно викарабкалася на табуретку, доки я роздумував, чи безпечно мені залишатися внизу.

Тим часом з антресолі жінка дістала плетений кошик з білої лози. Нарешті його час настав. Незважаючи на свою старість, він і далі виглядав святково. Такий неушкоджений, як і відпочатку, хоча в нього й намагаються запхати половину продуктів щороку.

На кухні запищала духовка, повідомляючи про спечений сирник. Кошик опинився на підлозі, тоді поспішні кроки — і духовка стихла.

Я помало вийшов з укриття і спробував лапою на міцність плетіння. Принюхався, потоптав лапою дно — чи не розвалиться в дорозі. Впевнившись в якості кошичка, я вмостився там клубочком. Якраз для мене. З такої нагоди мені згадалося, що я ще ніколи не був освячений. Неподобство.

Та цей зовнішній світ такий небезпечний, мій набагато спокійніший. «І навіщо мене кропити, я й так ідеальний кіт».

Уляна повернулася, збираючись прибрати табуретку, коли задзвонив її телефон. За ковбойською мелодією я визначив, що дзвонить Максим.

По жіночих очах, що якраз округлилися, я зрозумів, що вона теж це знає. Як знає й те, наскільки вони не встигають.

З року в рік одне й те саме.

— Ви вже одягнені? Ой, та ми ще не поскладалися, — її погляд знаходить мій, коли вона дивиться на кошик. Я зручніше вмощуюся. — Може ви їдьте машиною, а ми прогуляємося. Ми дійсно ще не готові.... Так? Ну гаразд.

— Це Максим? — зі своєї кімнати висовується Іван з чашкою в руці.

— Так, вони вже готові, а ми ні.

— Шкаши, що ми маже вше, — попросила Катя із ванної.

Дівчина затисла зубну щітку, водночас проводячи гребінцем по сплутаному зі сну волоссі.

— Та зовсім не «вше», я тільки кошик дістала, — відповіла Уляна дочці.

— Чий відбиток лапи в маслі!

Люба з'явилася в дверях кухні, тримаючи в руці кришталеву мисочку масла. Посередині красувався слід від лапи.

Івана як вітром здуло. Тільки звук дверей, що зачинилися, свідчив, що він тут ще секунду тому був. Катя теж заховалася у ванній, відкашлюючи пасту й зачиняючи по собі двері.

Я лише глибше зарився в кошик. Проте він був замалий для того, аби сховатися повністю. Мої вуха зрадницьки стирчали з країв.

«Кіготь на відріз даю, не знаю, чиї то лапи».

Та й взагалі мені лише ковбаса потрібна була, я того масла просто не розгледів.

Люба більше нічого не сказала, але всі зрозуміли: як втрутяться — дістанеться не тільки власнику тих лап, ким би він не був.

За хвилину двері голосно стукнули, і я з полегшенням видихнув.

На жаль, зарано.

— Хто впер ковбасу?!

Від такого крику в кошик помістились навіть вуха.