Великодня метушня

На кухні аж гуде від напруження. Всі поспішають. Кусок ковбаси ледве не вліз у сир, Люба свариться на яйця, що лагли неправильним боком.

— Ніхто не бачив баночку для води, — питає Уляна вже тричі пробігаючи попри неї.

Ми з Іваном з побоюванням визираємо з коридору, оцінюючи, наскільки безпечно буде зробити йому чай.

Відповіддю став полетівший зі столу ніж.

— Попий водички з-під крану, — порадив я йому, — вона смачна.

Іван поглянув на мене розгублено, з цією чашкою в руках, бідолашний. Зрештою він кивнув, наче дійсно зрозумів моє нявкання.

— Можеш ще туалетної похлебтати, —докинув я.

Він неуважно кивнув.

— Треба взяти гарний рушничок на кошик. Той з вишивкою. Хай буде новий, старий вже затерся.

— Та це зрозуміло, — відповідає Уляна і біжить по нього.

Люба набирає свого сина.

— Чекай, чекай, — чуємо, як вона кричить до Уляни, — то вони готові, то «п'ятнадцять хвилин».

Страшне з тим Максимом. Все як завжди. Нехай йдуть собі, а ми собі. А так ще чекай на них.

— Усе одно треба це все понакривати, — повертається Уляна і прикріплює до кошика рушничок з вишитими хрестиком пасочками.

— А баранчика ти поклала?

Це вже Катя заглядає до кухні. Я прибрав з її дороги хвоста.

— Нє, він не влізся.

— Та як без баранчика! Він найголовніший. Ми завжди його святили! Витягни ковбасу.

— Нєєєє, — обурююсь я. Ковбаса головніша вашого несправжнього барана. Він ж навіть не з м'яса.

— А я можу чай зробити? — цікавиться Іван.

— Ти шо, ще як зранку пив?! — кричить на нього Люба.

Іван від того ледь не впустив горня.

— Лови його, — нявчу я. Зараз нам всім буде хана.

— Я не хотів заважати, — лепече чоловік і робить крок на кухню.

— Куди! Ти бачиш, що все заставлено. Стільки чекав, то ще десять хвилин зачекаєш.

— Та я ж нічо не кажу, я ж того й питав.

Іван розвертається назад до кімнати, а я думаю, чи слід нагадати йому про кран у ванні.

— То це треба витягати другий кошик, — каже Уляна, і я повертаю голову до них.

— То витягай. Вони і так ще не готові.

Любі дзвонить телефон, щоб сказати, що вони якраз готові.

— Я нікуди без баранчика не піду, — Катя склала на грудях руки.

— О боже, — голоси обох жінок злилися в один.

В результаті Катя тримає мініатюрний кошик, в який вже навіть я не помістився б, але в нього ідеально підходить цей баранчик зі стрічечкою на шиї.

Я бачу, що Катя дуже хоче спитати, як це вона піде з дитячим кошиком, але мудро мовчить.

— Чекайте, ми забули про полядвицю. Чи лишаємо її, вона не поміститься.

— Треба більший кошик, мам, і до баранчика її, — підказує Катруся, киваючи на запашне м'яско.

Уляна вже втретє лізе на антресоль.

— Рухайтеся там, вони будуть вас чекати, — підганяє Люба.

— А ви шо, не йдете?

— Та я вдома буду. Ви молоді, то йдіть.

— Як то ви не йдете. Я не знаю, що там їм потім з кошика віддати, які паски на армію давати, тому не фантазуйте, а вдягайтеся.

— То я тоді швиденько.

— Ну та та, ви що, смішні.

Максим знову подзвонив, щоб попросити ще дві хвилинки часу.

— А я казала, — кричить з вітальні Люба, натягуючи штани.

Іван знову визирає з дверей. По його очах видно, що він би всіх звідси випер на деякий час. Ну крім мене, звичайно.

— Фасолю, — він кличе мене до себе.

Я охоче йду.

За рекордні хвилини Люба зібралася. Вони всі вдяглися, взулися, в сотий раз зідзвонилися і навіть вибралися з дому.

На кухні знову запанувала тиша.

Я скручуюся клубочком на підвіконні. Весняне сонце ніжно лоскоче ніс. Кінчик хвоста звисає над пасками під вікном, чия поверхня звабливо поблискує випеченим тістом. І тільки вода побулькує в чайнику на Іванів чай.

Десь в куточку з полегшенням зітхнув всіма забутий великодній кошик.