Спалах. Розділ перший

Місто захлиналося у холодних потоках і, благаючи про притулок, стукотіло у шибки. Та люди безжальні ‒ своїх турбот вистачає. Однак затяте місто продовжувало барабанити, адже знало: десь його таки впустять, варто лишень трішечки потерпіти і не здаватися. Безліч років митарювань і невгамовної гризоти навчили не відступати назад. Не можна. Ані кроку! Інакше загибель.

Столітнє місто усе ще наполегливо стукотіло, але я, як і інші, намагалася не звертати на нього уваги. Я думала лише про те, аби трамвай швидше довіз мене додому. Страшенно хотілося спати! Очі заплющувалися самі собою. Даремно я не поїхала на таксі, вже була б у ліжку і спала міцним сном, набираючись сил задля досягнення, не побоюся пафосу, нових трудових звершень, бо в інших сферах життя давно вже нічим вихвалятися. Мабуть, я роблю щось не так. Проте переглядати власний спосіб життя, його ритм і розклад мені зараз точно не хотілося. Іншим разом. Черговим іншим разом.

Аж раптом я побачила тебе. Усередині зойкнуло. Широко розплющені очі миттю забули, що, як і весь організм, ще секунду тому потребували відпочинку. Два трамваї, що рухалися врізнобіч, зустрілися на зупинці. Два намоклих вікна на хвильку заклякли менше ніж у метрі одне від одного. Два погляди пронизали один одного наскрізь так, що у мене перехопило подих, а серце розігналося до максимальної швидкості, аби впоратися з цим божевільним навантаженням. Господи, як же боляче! Знаєш, а ти зовсім не змінився. Втім, два роки – занадто короткий час задля значних змін. Той самий «їжачок» чорного волосся, карі очі, що продовжували приваблювати, ніс із горбинкою, по якому я колись любила проводити пальцями згори вниз лінію і цілувати прямісінько у цю саму горбинку. Ми не подали один одному жодного знаку, не сказали ані слова, лишень дивилися в очі, проникаючи все глибше і глибше, безнадійно чіпляючись за гострі скалки пам'яті. Але коли трамваї розпочали свій рух, ниточка поглядів напнулася до межі і, зрештою, розірвалася, залишивши мене у здивовано суперечливому стані. Нібито нічого особливого не сталося, а відчуття, наче хтось удерся до моєї кімнати, ключ від якої зберігався біля самого серця, і влаштував там повний гармидер, викинувши речі з шафи, стягнувши покривало з дивана і скинувши на підлогу годинник, фотографії, ба навіть похвальні грамоти, що висіли на стіні.

Трамвай просто рухався далі, а місто, тихенько зітхнувши і похитавши головою, продовжило свій пошук. Наступною буде моя зупинка...

Я прокинулася. Знову цей сон. Минуло стільки часу, але він не залишав мене, переслідував, йдучи назирці. Сама винна. Забудь вже його, скільки можна так знущатися над собою.

Голова сильно боліла, тіло ломило. Я ніби відчувала кожну свою клітинку, кожну молекулу організму: як вони взаємодіють, підтримуючи життя, подають мені сигнали. Судячи з усього, зараз вони чимось незадоволені. Я розплющила очі ‒ спочатку картинка вперто не хотіла збиратися в єдине ціле. Здається, я так і не виспалася.

Але що це? Де я? Залишки сну як рукою зняло. Я вже сиділа на дивані, злякано озираючись навсібіч. Переді мною була кімната, схожа на готельний номер з двома вікнами і виходом, що вів у передпокій. Нічого примітного: журнальний столик, холодильник, тумбочки, телевізор, диван, на якому я прокинулася, і двоспальне ліжко; на стінах ‒ сріблясто-блакитні шпалери з великими бутонами якихось рожевих квітів. Брр, повний несмак.

‒ Гей, відгукніться, хто-небудь!

Мій голос розрізав тишу. Але відповіді я так і не почула.

‒ Агов, що за жарти?

Ситуація починала насторожувати, а всередині прокидалися молекули переляку. Потрібно було вставати і розбиратися з тим, що відбувається, але я боялася навіть ступити ногами на паркетну підлогу. Здавалося, що диван ‒ єдине безпечне місце. Я не знала, де я і як сюди потрапила, а, отже, можна було чекати чого завгодно.

Притиснувши ноги до себе, я обійняла коліна і схилила голову. Згадуй, як ти сюди потрапила. Ну ж бо! Може, ти просто трохи перепила вчора, і тебе прихистив хтось із знайомих, або ти робила репортаж у іншому місті, а потім, не встигнувши на потяг, вирішила заночувати у готелі. Але проблем з головою у мене раніше не спостерігалося, і я розуміла, що обидва сценарії невірні. Тоді, що сталося, і як я тут опинилася?

Мабуть, все-таки треба вставати. Інакше користі не буде. Сидіти і тремтіти від страху точно немає сенсу. І взагалі, чого ти панікуєш. Я обережно ступила босоніж на підлогу. Шипи в ноги не врізаються, сокира зі стелі не випала ‒ вже добре. Оце в мене чорний гумор аж зашкалює, якщо «зав'яжу» з журналістикою, то, мабуть, піду в сатирики. Усміхнувшись, я повільно попрямувала до виходу з кімнати.

‒ Люди! ‒ я знову кричала в порожнечу.

Перший раз в житті таке. Відмотуючи пам'ять назад, я збирала пазли вчорашнього дня і, на мій жах, абсолютно не могла згадати, як я тут опинилася. Але хіба це можливо? Мабуть, варто звернутися до лікаря. Втім, я все одно не піду до лікарні, лише у крайньому випадку.

Я вийшла у передпокій, згадуючи чомусь задушливий запах лікарняних стін, який мені раніше неодноразово доводилося вбирати. Але тут пахло інакше ‒ не ліками і хворими тілами, а свіжим ремонтом. Лише одне об'єднувало і палати, і цей номер: тут відсутнє головне ‒ запах життя.

Передпокій був абсолютно непримітний. Все як завжди: тут тобі і велика шафа, і вихід до ванної кімнати, а головне ‒ заповітні двері, що ведуть назовні. Завмерши на секунду, я кинула погляд назад, ще раз оглянувши місце свого пробудження. Втім, номер був не такий вже й поганий, і якби я потрапила сюди за інших обставин, то, можливо, помилувалася б цьому скромному, майже домашньому затишку. А життя... Його можна вдихнути, було б бажання.

Я попрямувала до дверей, але уже за кілька секунд потому моя свідомість нанизувала на мозкову ниточку в голові всього дві бусинки: номер порожній і двері замкнені. Як я не намагалася боротися із замком, він не піддавався. Здається, починають виправдовуватися мої найгірші побоювання.

Швидким кроком я повернулася до кімнати і наблизилася до вікна...