Демон

Артем сів на крильці пограбованого будинку, спираючись на холодну, побиту цеглу. Зсередини ще доносилися поодинокі, вже зовсім тихі, перелякані стогони Трощили, що переходили в хрипи. Демон, виконавши наказ, замовк і стояв поруч, його червоні очі були прикуті до входу, ніби він просто чекав наступної команди. Артем відчував прилив адреналіну від бою, що закінчився, і дивне, глибоке задоволення.

"Душі... що ж це таке?" — пробурмотів Артем собі під ніс. Він відкрив консоль Системи, сфокусувавшись на вкладці "Душі", що тепер яскраво блимала.

На екрані вискочило віконце з надписом:

[Душі: Особливі очки, що можуть бути вкладені у посилення характеристик. Душі можуть отримати тільки Темні Класи, такі як: Демон, Некромант, Воїн Хаосу та інші.]

Артем здивувався, прочитавши це. Він не пам'ятав таких класів, коли обирав собі свій. "Значить, не всім випадають однакові класи," — зробив висновок Артем, відчуваючи легке здивування. Це означало, що його клас був чимось унікальним, пов'язаним саме з цією "темною" природою, що давала йому доступ до душ.

Далі йому відкрилося інше віконце, що миттєво змусило його посмішку зникнути:

[Увага! Чим більше накопичених душ за 7-тижневий цикл, тим складніше вам буде контролювати себе. Душі сприяють проникненню у вас темної сутності, якою ви володієте. Ви можете відчувати посилену жагу до насильства, маніакальні нахили, втрату емпатії та посилення гніву. Це шлях до абсолютної сили, але ціна може бути надто високою для вашої людяності.]

Артем не на жарт здивувався. Він буквально відчував, як ці слова відгукуються в ньому. "Ось чому мені так сильно хочеться помститися... ні, це не зовсім помста," — його очі звузилися. — "Це просто жага до вбивання. Це... це їх вплив." Він згадав свою маніакальну посмішку під час розправи над рейдерами. Це було не просто задоволення від перемоги, це було щось набагато глибше і темніше. Він відчував це. Це було тривожно, але водночас дивно привабливо.

[Ви можете вдосконалити навички на 1% за кожну душу.]

Під цим попередженням був перелік характеристик, які можна було покращити:

1. Здоров'я

2. Демонічна Енергія

3. Регенерація

4. Регенерація Демонічної енергії

5. Збільшення очок досвіду

6. Загальний Урон

7. Захист

У нього було 4 душі, 2 отримані від Сокола і Трощили. Подумавши, Артем не довго думаючи вирішив вкласти всі душі у Захист, збільшивши його на 4% (по 1% за кожну душу).

Артем відчув легке поколювання, коли чотири душі немов розчинилися в його сутності, посилюючи його захист на 4%. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як його м'язи немов стають трохи щільнішими, а шкіра — міцнішою. Хоч це був лише невеликий відсоток, у цьому світі виживання залежало від кожної дрібниці.

Що ж, чому саме Захист? — промайнуло в його голові. Він міг би збільшити Здоров'я, щоб просто мати більше очок життя. Або Демонічну Енергію, щоб частіше викликати Демона чи використовувати його здібності. Чи Урон, щоб бити сильніше. Але Артем був прагматиком.

Нещодавно, під час бійки з цими упирями, я відчував кожен удар, який отримував Демон. — Він згадав різкий біль, коли вогняні кулі та стріли влучали в його Сутінкового помічника. — Якщо я збираюся використовувати його як свого основного бійця, а я збираюся, то я буду відчувати і його біль. А це може дезорієнтувати, збити з пантелику, навіть паралізувати в критичний момент. Якщо я втрачу свідомість від шоку, Демон зникне, і тоді всі мої плани підуть до біса. Я повинен бути стійким, щоб керувати ним ефективно.

Він стиснув кулаки. Моє виживання – це пріоритет номер один. Демон був потужним, але Артем був його мозком, його волею. Без нього Демон був би лише купою темної енергії. Якщо мене вб'ють, то й Олександр, і Аліса залишаться беззахисними. Я не можу цього допустити. Він вже бачив достатньо смертей, щоб знати ціну власного життя. Інші характеристики, такі як Урон чи Енергія, були важливими, так. Але їх можна було наростити пізніше, з новим досвідом, з новими трофеями. Або просто покладатися на Демона, який сам по собі був машиною для вбивств. Але без базової живучості, без здатності витримувати удар, всі інші навички втрачали сенс.

І це попередження про "темну сутність"... — Артем здригнувся. Слова Системи все ще відлунювали в його свідомості: Чим більше накопичених душ... тим складніше вам буде контролювати себе... жага до насильства, маніакальні нахили, втрата емпатії. Він відчув, як ця жага до крові, яку він щойно випробував під час розправи над Соколом, була не просто емоцією. Вона була впливом. Якщо я дійсно буду піддаватися цьому впливу, мені потрібен міцний "фундамент" – моя власна стійкість. Можливо, Захист був не лише фізичним показником, а й певним бар'єром проти цього внутрішнього, морального гниття. Він не хотів повністю втратити контроль і перетворитися на бездумного монстра, як зомбі, чи ще гірше – на такого ж жорстокого рейдера, як Трощила, але з надприродними здібностями.

Крім того, — його думки перейшли до більш прагматичних міркувань, — Захист – це пасивний бонус, який працює завжди. Він не вимагає активації, не залежить від кількості енергії. Він просто є. Він зменшує всю вхідну шкоду, роблячи кожен бій менш ризикованим. Це краще, ніж покладатися лише на Регенерацію. Краще взагалі не отримувати багато шкоди, ніж потім її довго відновлювати. Навіть невеликий відсоток може зіграти вирішальну роль у критичний момент, коли на кону стоїть життя.

Так, Захист. Це мій щит. Моя броня проти цього світу і проти самого себе. Артем відчув, як його рішучість зміцнюється. Він, можливо, і відчував жагу до крові, але міг нею керувати. Поки що.

Артем вклав останні консерви до рюкзака, відчуваючи дивне, майже тріумфальне задоволення. Він кинув погляд на прочинені двері будинку, звідки вже не долинало жодного звуку від Трощили. Демон стояв у дверному отворі, нерухомий, як гаргулья, що спостерігає за світом. Сокіл залишався лежати на асфальті, його тіло вже починало притягувати мух. Залишатися тут було небезпечно – шум привабить зомбі, а тепер ще й інші рейдери можуть прийти на полювання за своїми зниклими товаришами.

"Ходімо, друже," — подумки наказав Артем Демону, і той безшумно рушив за ним, його важкі кроки були абсолютно беззвучними на мокрій землі.

Вони рушили назад, обережно обходячи центральні вулиці, пробираючись глухими провулками та дворами. Ранок повністю розвиднився, розвіявши залишки туману. Сонце, хоч і слабке, пробивалося крізь хмари, освітлюючи похмурі руїни міста Доманівка. Кожен тінь, кожен звук міг приховувати небезпеку. Артем пильно озирався навколо, в той час як Демон йшов попереду, його величезна фігура була невід'ємною частиною навколишньої тіні.

Раптом, з-за купи сміття, що була раніше дитячим майданчиком, висунулася постать. Це був Зомбі-громила — його роздуте, почорніле тіло було величезним, вкритим гнійними пухирями. З його пащі виривався хриплий, утробний стогін, що рознісся вулицею, змусивши Артема мимоволі здригнутися. За ним, хитаючись, брели ще два стандартних Зомбі, їхні руки були витягнуті вперед, а обличчя спотворені голодом.

"Демон, вперед!" — подумки скомандував Артем, і Демон миттєво відреагував. Перед боєм Артем активував "Зв'язок Душ"). Він відчув, як його власна сутність переплітається з демонічною, посилюючи Демона на 15% у плані здоров'я та шкоди. Він відчув, як Демон стає міцнішим, а кожен його рух – швидшим і більш нищівним.

Бій з Громилою був значно складнішим, ніж Артем очікував, навіть з активним "Зв'язком Душ". Демон підняв свій Покращений Демонічний Меч, наносячи нищівний удар, спрямований прямо в голову Зомбі-громили. Проте, замість очікуваного розколу черепа, меч лише глухо врізався в тверду, наче камінь, плоть Громили, залишивши глибоку, але не смертельну рану. На подив Артема, "Пекельний Вогонь" (Рівень 3) не спрацював — не було ані додаткової магічної шкоди, ані ефекту горіння. Артем здригнувся від усвідомлення: Схоже, ця навичка працює, лише якщо вдається пробити захист цілі. Якщо я не можу пробити шкіру, то й полум'я не діє. Це не така вже й імба, як я думав.

Зомбі-громила, з ревом, що змусив задрижати повітря, вдарив у відповідь своєю величезною, роздутою рукою, просоченою гноєм. Демон встиг ухилитися, але повітряний потік від удару був настільки сильним, що відкинув його трохи назад, а частина гниючої плоті з руки Громили все ж зачепила плече Демона, викликавши пекучий, пекельний біль у Артема. Навіть 4% додаткового захисту не могли повністю заглушити цей пронизливий біль.

[Вам завдано 15 шкоди. Ваше поточне ХП: 195/275.]

"Чорт! Він навіть торкатися не повинен!" — подумки вилаявся Артем, стискаючи зуби.

Два інші зомбі, незважаючи на бійку свого "товариша" з Демоном, продовжили свій безглуздий рух, намагаючись дістатися Артема, який ховався за побитими автомобілями. Але Демон був сфокусований на Громилі. Він знову кинувся на Громилу, наносячи серію швидких, нищівних ударів мечем. Меч дряпав, різав, але не проникав глибоко, наче Громила був вкритий шаром броні. "Пекельний Вогонь" знову мовчав, розчаровуючи Артема. Зомбі-громила відповідав ударами, кожен з яких міг би розтрощити камінь. Один з таких ударів влучив у бік Демона. Артем відчув пронизливий, тупий біль, наче його власні ребра тріснули, і його дихання перехопило.

[Вам завдано 30 шкоди. Ваше поточне ХП: 165/275.]

Артем скрипнув зубами, але не видав ні звуку. Він бачив, як Демон використовує свою спритність, щоб уникнути важких, повільних ударів Громили, який раз у раз кидався вперед, намагаючись схопити чи вдарити. З кожним блоком чи ухиленням Артем відчував, як напружуються м'язи Демона, як він працює на межі своїх можливостей.

Зомбі-громила, що здавалося, набув якоїсь первісної люті, раптом кинувся вперед, збивши Демона з ніг своєю масою. Важка туша зомбі притиснула Демона до землі. Артем відчув жахливий тиск і новий, гострий біль. Демон намагався вирватися, але Громила не відпускав, намагаючись вкусити. Артем відчував, як кігті Громили впиваються в тіло Демона, розриваючи плоть і завдаючи ще більше шкоди.

[Вам завдано 25 шкоди. Ваше поточне ХП: 140/275.]

"Він його розірве!" — промайнула панічна думка Артема. — "Треба щось робити!"

Зібравши всю свою концентрацію, Артем подумки наказав Демону сконцентрувати всю силу в одному точному ударі. Демон, зібравши залишки сил, зробив відчайдушний поштовх, відштовхнувши Громилу. Потім він блискавично кинувся вперед, наносячи удар під роздуте ребро Громили. Цього разу меч увійшов глибше, викликавши огидне хлюпання. Оскільки захист Громили був тимчасово пробитий, від цього удару "Пекельний Вогонь" нарешті активувався, і тіло зомбі почало диміти та горіти, завдаючи йому додаткової магічної шкоди та ефекту горіння. Зомбі-громила застогнав, його тіло затремтіло. Демон відтягнув меч і знову, з усією силою, вдарив, спрямувавши удар прямо в центр грудей. Цей удар був вирішальним – Покращений Демонічний Меч прорізав наскрізь, розколюючи кістки. Громила закричав востаннє, його тіло засмикалося, а потім безвільно впало на землю, звалившись з таким гуркотом, що розлетілося сміття навколо.

[Вам нараховано 750 очок досвіду за знищення Зомбі-громили!]

"Ось це так," — прошепотів Артем, здивований тим, наскільки міцним виявився цей новий вид зомбі і скільки шкоди Демон отримав, незважаючи на посилення. 750 очок досвіду – це було значно більше, ніж за звичайних зомбі, підтверджуючи його небезпеку.

Поки Демон розправлявся з Громилою, два інші зомбі підійшли ближче до місця бою. Демон, закінчивши з Громилою, без зусиль відштовхнув одного ногою, а потім, з блискавичною швидкістю, загнав свій клинок прямо в серце іншого. Тіло впало, смикнувшись в останніх конвульсіях. Останній зомбі, щось прохрипівши, кинувся на Демона, намагаючись вчепитися зубами. Демон без зусиль відштовхнув його ногою, а потім, з якоюсь первісною жорстокістю, наступив на голову, розчавивши її, немов стиглий фрукт. Повітря наповнилося огидним хрускотом.

[Вам нараховано 250 очок досвіду!]

[Вам нараховано 150 очок досвіду!]

Шлях до аптеки тривав ще близько п'ятнадцяти хвилин. Артем постійно озирався, але більше нікого не зустрічав. Лише моторошна тиша і зруйновані будівлі супроводжували їх.

Коли вони нарешті дісталися аптеки, Олександр вже сидів на матрасі, потираючи потилицю. Його обличчя було блідим, але в очах вже не було того панічного жаху, що раніше. Поруч, на своєму матрасі, прокинулася Аліса. Вона виглядала втомленою, але вже набагато краще, ніж вчора.

"Ох, слава Богу! Ви живі!" — вигукнула Аліса, її голос був сонним, але сповненим полегшення. — "Я вже почала хвилюватися."

Олександр, побачивши Артема і Демона, який стояв за ним, здригнувся, але стримався. Його погляд був змішаним – острах, здивування, і, здається, нотка поваги. "Ну, Артем... я ж казав, що ти щось приховуєш," — буркнув він, його голос був хрипким.

Артем, зі спокійною посмішкою, зняв рюкзаки і акуратно поставив їх на підлогу, щоб не пошкодити вміст. Потім він дістав із одного всі трофеї: кілька банок консервів, пачки макаронів та круп, а також чотири пляшки води та стільки ж з іншого , ніби рейдери розподіляли порівну свої знахідки – подумав Артем. З-за спини виступив Демон, тримаючи свій величезний меч.

Очі Олександра і Аліси розширилися.

"Ого! Скільки всього!" — вигукнула Аліса, підходячи ближче. — "А де... де ти це все знайшов? І так швидко?"

Олександр теж підвівся, його погляд був прикутий до припасів. "Так, Артем, що це за магія? Я цілий день нещодавно шукав, і то менше знайшов. Та ще й... з цим," — він кивнув на Демона, його голос був сповнений поваги, але все ще з нотками обережності.

Артем задумливо почухав підборіддя, вигадуючи на ходу. Він не збирався розповідати про рейдерів та криваву розправу. Правду про це знав лише Демон, і йому Артем довіряв.

"Слухайте, я знайшов покинутий будинок. Видно, хтось там жив до нас, але вже давно, можливо, з самого початку цього... пекла," — почав Артем, намагаючись виглядати максимально переконливо. — "Двері були міцні, але ми з ним," — він кивнув на Демона, — "змогли їх відчинити. А там ось це все було. Наче хтось збирав припаси на довгий час, але потім, мабуть, тікав поспіхом і не забрав. Мені самому дивно, наскільки нам пощастило."

Аліса недовірливо примружила очі, але її обличчя все ж осяяла посмішка. "Нам дійсно пощастило! Це просто неймовірно! Тепер ми зможемо протриматися набагато довше!"

Олександр же, схоже, не до кінця повірив, але вирішив не сперечатися. Він знову кинув погляд на Демона. "Ну, з таким "ключником" не дивно, що ви двері відкрили," — пробурмотів він. — "Але це... це справді дивно, що нікого там не було."

"Але є ще дещо," — Артем змінив тему, щоб відвести розмову від своїх "ключницьких" здібностей. Його тон став серйознішим. — "На зворотному шляху ми зіткнулися з новим видом зомбі. Це Зомбі-громила. Він величезний, наче гора м'яса, і неймовірно живучий."

Олександр скривився. "Громила? Ще й цього нам не вистачало..."

"Так. Навіть Демону було доволі важко з ним розправитися. Його шкіра настільки міцна, що наш меч лише з великими труднощами пробивав її," — Артем не став приховувати складності бою, щоб вони усвідомили нову загрозу. — "Він завдає потужних ударів, і потрібно бути дуже обережним. За його вбивство, до речі, Система дала мені 750 очок досвіду, це значно більше, ніж за звичайних зомбі. Так що, якщо зустрінете такого, будьте вкрай обережні. Краще уникати прямого зіткнення, якщо є можливість."

Олександр і Аліса переглянулися. В їхніх очах знову з'явилася тривога. Нова, небезпечніша загроза.

"Зрозуміло," — сказав Олександр, його голос став серйозним. — "Будемо мати на увазі. Що ж, головне, що ми в безпеці, і у нас є припаси! Треба все розсортувати."

Артем кивнув. Він відчував втому, але водночас був сповнений рішучості. Місія виконана. Помста відбулася. Тепер можна і відпочити. Але думки про душі та про попередження Системи не покидали його. Ціна сили. Чи зможе він її витримати?

Припаси були розкладені, і аптека, хоч і тимчасово, знову перетворилася на відносно безпечний прихисток. Напруга після зустрічі з Громилою потроху спадала, але Артем відчував, як потреба у відпочинку тисне на нього, незважаючи на відновлене ХП.

"Фух, ну й деньок," — видихнув Олександр, потираючи потилицю. Його погляд зупинився на рюкзаку, який він приніс з собою. З нього він обережно витягнув плоску металеву фляжку. — "Я, звісно, не любитель, але... гадаю, сьогодні можна. Це останнє, що залишилося від моєї колекції, віскі."

Аліса здивовано підняла брову. "Віскі? Олександр, ти справді тримав це при собі на випадок кінця світу? Я думала, що такі речі давно зникли."

"У такі часи потрібно мати щось для душі, Алісо. Або хоча б для забуття," — він криво посміхнувся, діставши з іншого відділення рюкзака кілька пластикових стаканчиків. — "Ну що, шановні? За виживання? За те, що ми досі тут, в цьому, хай йому грець, світі"

Артем кивнув, відчуваючи, як легка посмішка торкається його губ. Ідея випити здалася привабливою. Він мовчки взяв стаканчик. Демон, як завжди, стояв поруч, нерухомо, як статуя, мовчки спостерігаючи за сценою.

Олександр налив по невеликій порції бурштинової рідини в кожен стаканчик. Аліса обережно пригубила, її обличчя скривилося. "Ой, міцне!" Артем відчув пекучий, але зігріваючий присмак, який розлився по всьому тілу. Тушковане м'ясо з консерви, розігріте на невеличкому вогнищі з уламків меблів, було чудовим доповненням. Смак справжньої їжі після довгих днів невизначеності здавався розкішшю.

Олександр: "Знаєш, Артем, ти сьогодні здивував. І я не тільки про ці припаси. Ти... якось змінився. Або завжди таким був, а я просто не бачив. Важко повірити, що ще якихось кілька місяців тому я читав лекції з квантової фізики в університеті, розповідав студентам про фундаментальні взаємодії, а тепер ми п'ємо віскі з пластикових стаканчиків і обговорюємо, як виживати в цьому... пеклі. Це сюрреалістично. Моє життя було таке впорядковане, зрозуміле, з чіткими правилами."

Аліса: "Це просто божевілля. Світ перевернувся з ніг на голову. Пам'ятаю, як я готувалася до сесії, до цих нескінченних іспитів з анатомії та фармакології, мріяла про свою першу практику в клініці, як буду рятувати життя. Я студентка п'ятого курсу медичного університету, спеціальність терапевт. Я уявляла себе лікарем, який допомагає людям, лікує хвороби, а тепер... ми тікаємо від смерті, ховаємося від монстрів, і єдине, що я можу, це бинтувати ваші рани, якщо пощастить знайти бинти." Вона гірко посміхнулася. "Вся моя освіта, весь мій досвід... здається, марний тут."

Артем: "Життя завжди було дивним, Алісо. Просто тепер воно стало більш... очевидним у своїй дивності, чи що. Зникла ця оманлива завіса нормальності, яку ми самі собі створили." — Він зробив ще один ковток віскі, його погляд став трохи відстороненим, дивлячись у простір. — "Я працював сторожем на кладовищі. Звучить дивно, так? Мабуть, найдивніша професія для когось. Але це було ідеально для мене. Тиша. Жодного зайвого слова. Людні місця, гамір, порожні балачки, ці всі соціальні ігри – я ніколи цього не розумів, це мене дратувало. А на кладовищі... там, здебільшого, вже не було живих людей, або вони були... спокійні. Це місце не брехало. Воно давало відчуття... порядку. Кожен на своєму місці, остаточно. І до певної міри, це було дуже заспокійливо. Там я відчував себе набагато комфортніше, ніж у метушні міста. Це, мабуть, була моя своєрідна втеча від того, що я не розумів у людях. А викладач фізики, Олександр... цікаво. Досить далеко від нашої нинішньої реальності, але, мабуть, твій розум звик до порядку, що зараз, мабуть, особливо важко приймати хаос."

Олександр: "Насправді, не так вже й далеко, Артем. Фізика, знаєш, вона про порядок речей. Про закони, що керують Всесвітом. Про спроби зрозуміти фундаментальні принципи. Це була моя пристрасть. А тепер цих законів, здається, немає. Або вони кардинально змінилися. Я також маю другу освіту – фармацевтичну. Думав, як це допоможе людям, буду виробляти ліки, покращувати життя, боротися з хворобами, допомагати людству. А тепер єдині ліки, які ми знаходимо, це бинти та сумнівні антибіотики. І то, якщо пощастить знайти щось, що хоч якось працює, і не викликає ще більших проблем. Наші знання, наш досвід, тепер здаються такими... незначними перед лицем цього всепоглинаючого хаосу. Якось усе, чим я жив, знецінилося."

Артем: "Це все добре, шановні, що ми випили і поговорили. Це допомагає, відволікає від жахів. Але нам потрібно бути реалістами. Цей світ не буде чекати, поки ми звикнемо до нього чи відпочинемо. Зомбі стають сильнішими. Ми бачили цього Громилу, який ледве піддався Демону, навіть з усіма моїми здібностями. А що далі? Завтра, післязавтра вони можуть стати ще небезпечнішими, швидшими, розумнішими, хтозна. Нам всім потрібно почати тренуватися. Потрібно вчитися битися, захищатися, шукати свої сильні сторони, навіть якщо це не наша стихія. Інакше ми не виживемо. Просто сидіти тут і сподіватися, що нас не знайдуть – це самогубство. Ми просто застрягнемо ту, і станемо легкою здобиччю, як ті, хто не встиг адаптуватися."

Аліса: "Я розумію, Артем, я справді розумію. Але... як? Я ніколи навіть ганчірку не піднімала в бійці, не те що зброю. У мене немає жодного бойового досвіду, я навіть фізично не дуже витривала. Я можу перев'язати рану, надати першу допомогу, навіть поставити крапельницю, якщо знайду розчини. Але битися з цими монстрами... це зовсім інше, це проти моєї натури." Вона похитала головою, в її голосі звучала розгубленість. "Я навіть не уявляю, з чого почати. Може, мені варто навчитися стріляти, якщо ми знайдемо зброю?"

Олександр: "Артем має рацію, Алісо. Те, що ми бачили, це лише початок. Здається, що сама світобудова дала збій. І ось тут моя фізика... можливо, має якесь пояснення. Я маю одну теорію, яка, можливо, здасться вам божевільною, але... в цьому світі нічого не здається нормальним, чи не так? Тож, послухайте мене." Він зробив ще один ковток віскі, його очі заблищали, а голос став більш впевненим, немов він читав лекцію.

Олександр: "Уявіть собі, що наш Всесвіт – це нескінченний, ідеально відкалібрований механізм, де кожен атом, кожна енергія підпорядковуються строгим, незмінним законам. Від гравітації, що тримає нас на землі, до тонкощів квантової механіки, що описує поведінку частинок на мікрорівні. Все працює як годинник, з абсолютною точністю, без збоїв. Але що, якщо стався якийсь... квантовий дефект? Можливо, це не був великий вибух, чи метеорит, чи вірус з лабораторії, а щось набагато фундаментальніше. Мікроскопічна похибка на самісінькому базовому, фундаментальному рівні реальності. Дефект, який, мов ракова пухлина, почав розростатися, спотворюючи саму тканину простору-часу, спотворюючи самі фізичні константи, що визначають наш світ. Ми, можливо, опинилися не в оригінальному Всесвіті, а в його дефектній копії. У цій копії основним дефектом, головним проявом збою, є саме ця Система, яка з'явилася нізвідки. Вона – це наслідок, а не причина нашої біди. І від масштабу цього дефекту, цієї аномалії, Система може бути, теоретично, майже як бог. Якщо основні закони світобудови дали збій, якщо причинно-наслідкові зв'язки ослабли або змінилися, то вона може мати доступ до можливостей, які ми, з нашого 'нормального' світу, вважаємо неможливими. Створювати те, чого не повинно існувати – наприклад, цих зомбі, цих монстрів, які кидають виклик біології та фізиці. Змінювати реальність – надаючи нам надзвичайні здібності, ці 'навички' та 'характеристики', які ми бачимо у своєму 'інтерфейсі'. Це все може бути проявом цієї дефектності. Ми, по суті, живемо в аномалії, де все можливо, тому що правила зламані, а сама реальність – це зламана копія, що функціонує за своєю, досі незрозумілою, але, без сумніву, потужною логікою."

Артем: "Тобто, ти хочеш сказати, що ми в якійсь... цифровій симуляції, де хтось натиснув не ту кнопку, і тепер ми маємо баги і глюки у вигляді зомбі і цих дивних здібностей, а Система — це інтерфейс для налагодження?"

Олександр: "Не зовсім симуляції, Артем. Це тонкіший момент. Скоріше, це як якщо б ідеально чиста вода раптом отримала домішку, яка змінила її властивості на фундаментальному рівні, але при цьому вона все ще залишається водою. Ми все ще люди, ми все ще живі істоти, але тепер з новими, непередбачуваними характеристиками та можливостями. І Система – це, можливо, спроба цієї дефектності якось себе організувати, дати нові правила замість старих, які перестали діяти. Це пояснює її хаотичність, її появу з нізвідки, її нелогічність, і водночас, її дивовижну цілеспрямованість у керуванні нашими 'статусами', 'навиками', 'досвідом'. Це, по суті, нова реальність, що функціонує за своїми, досі незрозумілими, але, без сумніву, потужними законами."

Аліса: "Це... це занадто. Моя голова йде обертом. Я просто медик, я звикла до того, що людське тіло працює за певними законами хімії, біології, анатомії. А тут ви говорите про якийсь космічний збій, про квантові дефекти, про те, що реальність зламана. Це означає, що може з'явитися що завгодно? Будь-яка химера? Монстр з восьми руками і шістьма очима, що плюється кислотою, і якого неможливо вивчити за жодним підручником з біології?" В її голосі прозвучав відтінок істерики, змішаної з розпачем.

Олександр: "Теоретично, так, Алісо. Якщо немає фундаментальних обмежень, якщо закони фізики не діють так, як раніше, то й уява може стати реальністю. Саме тому Артем має рацію: нам потрібно адаптуватися. Ми більше не можемо жити за старими правилами, бо їх просто немає. Ми маємо навчитися грати за правилами цієї нової, дефектної реальності, або загинути, намагаючись дотримуватися старого."

Артем: "Саме так. Цей новий світ не просто небезпечний. Він вимагатиме від нас стати його частиною. Подобається нам це чи ні. Ми не можемо просто чекати, коли прийдуть інші, або коли ми помремо від голоду, хвороб, або просто від безвиході. Можливо, в майбутньому доведеться приєднуватися до великих груп виживших, шукати союзників. Самотужки ми не протягнемо. Ця аптека, це місто — лише тимчасовий прихисток. Для виживання потрібні більші ресурси, більше інформації, більше людей для захисту, для нападу, для видобутку. Це неминуче, якщо ми хочемо вижити довгостроково і не просто існувати, а жити."

Аліса: "До груп? Але... Артем, а якщо вони такі ж, як ті, кого ... хто напав на тебе? Я не хочу потрапити в лапи до бандитів, які вважають, що вони можуть робити все, що завгодно. Це ж просто перехід від одних монстрів до інших. Невже людство так швидко деградувало?"

Олександр: "Це ризик, Алісо. Великий ризик. Ніхто не гарантує безпеки. Але й можливість. У цьому дефектному світі виживають найсильніші або найхитріші. Або ті, хто можуть адаптуватися і об'єднуватися. Ми не можемо залишатися в цій аптеці вічно, це глухий кут. Нам потрібні більші ресурси, більше інформації, більше людей для захисту, для організації. Це неминуче, якщо ми хочемо вижити довгостроково. І, можливо, серед тих груп є і нормальні люди, які просто намагаються вижити, як і ми, звичайні, незламані люди. Ми повинні спробувати, чи не так?"

Аліса: "А що ми будемо робити, якщо вони не приймуть нас? Або якщо вони виявляться... ще гіршими? Я не знаю, я боюся, що ми шукаємо порятунок у вогні."

Олександр: "Страх - це природно, Алісо. Але ми не можемо дозволити йому керувати нами. Потрібно бути розумними, обережними. Оцінювати ситуацію, шукати надійних. Це буде як нова гра, але з дуже високими ставками. Нам доведеться навчитися довіряти, але й не довіряти надто легко."

Артем: "Так, і довіра – це те, про що я хочу поговорити далі." Він зробив останній ковток віскі, відчуваючи його тепло в горлі та легке запаморочення. Він дивився на Олександра й Алісу, їхні обличчя були освітлені м'яким світлом ліхтаря, на них читалася тривога і в той же час якась дивна надія. Вони довіряли йому, і це викликало дивне, незнайоме відчуття відповідальності, але й самотності. Настав час розкрити все.

Артем: "Слухайте. Те, що я зараз розповім... це нелегко. І це... це може змінити ваше ставлення до мене. Але ви повинні знати. Це стосується мене, моїх сил, і того, що я здатний робити. На вилазці, коли ми шукали цей будинок і припаси... ми зустріли не лише зомбі. Були й інші. Люди. Рейдери. Двоє з них. Вони були озброєні і дуже небезпечні."

Аліса ахнула, її рука мимоволі потягнулася до горла. Олександр зблід, його очі розширилися, але він лише кивнув, немов вже про щось здогадувався, можливо, відчув недобре.

Артем: "Вони напали першими. Без попередження. Вони хотіли нас убити, забрати все, що ми мали, і... я не міг дозволити цьому статися. Я не міг дозволити їм нашкодити ні мені, ні тому, що я збирався принести вам. Демон... він їх розірвав. Жорстоко. Це було... необхідністю. Це була самооборона, але виглядало це жахливо. Я бачив це... все."

"І коли це сталося, коли їхні життя обірвалися... я відчув щось. Щось перейшло до мене. Щось, що було їхньою суттю, їхньою силою. Система назвала це Душами."

Артем зробив паузу, дивлячись на них, намагаючись зрозуміти їхню реакцію, відчуваючи, як нерви напружуються. "Я ще не до кінця розумію, що це, навіщо вони потрібні, як вони працюють. Я навіть не знаю, чи це добре, чи погано. Але я відчуваю їхню присутність всередині себе. І щоразу, коли я вбиваю, або Демон вбиває... вони додаються. Система показує їх кількість. Зараз у мене 0 Душ, бо я не вбивав відтоді, як ми повернулися з тієї вилазки. Але коли вбив тих рейдерів... я їх отримав. І, здається, вони дають мені силу. Дають можливість покращувати себе, свої здібності, ставати сильнішим. Це те, що дало мені змогу впоратися з Громилою мабуть в цей момент він кинув погляд на демона. Але, можливо, це небезпечно. Можливо, це має свою ціну, яку я ще не усвідомлюю. Чи це змінює мене? Чи впливає на мою людяність? Я не знаю. І я можу... бути небезпечним навіть для вас. Не в тому сенсі, що я хочу вам нашкодити, ніколи. Це не в моїх намірах, і я буду боротися з цим, якщо відчую такі зміни. Але якщо ця сила пов'язана з чимось... темним. Якщо вона змінить мене, мою свідомість, мою людяність. Якщо одного дня я перестану контролювати Демона, або самого себе. Я не знаю. Я просто повинен був вам про це розповісти, щоб ви знали, з ким ви маєте справу, і щоб ви могли вирішити, чи хочете ви залишатися поруч."

Мовчання опустилося на кімнату, важке, як свинець. Лише потріскування вогню порушувало його. Олександр дивився на Артема широко розплющеними очима, в них читалася суміш жаху, шоку і... можливо, болісного розуміння. Аліса сиділа, мов скам'яніла, її обличчя було блідим, а рука міцно стискала край ковдри. Вони бачили його рішучість, але й відчували невідому, лякаючу загрозу, що виходила від цієї розповіді, від слів про Душі та небезпеку, яку Артем міг становити для них і, що ще гірше, для себе самого.

Мовчання опустилося на кімнату, важке, як свинець. Лише потріскування вогню порушувало його. Олександр дивився на Артема широко розплющеними очима, в них читалася суміш жаху, шоку і... можливо, болісного розуміння. Аліса сиділа, мов скам'яніла, її обличчя було блідим, а рука міцно стискала край ковдри. Вони бачили його рішучість, але й відчували невідому, лякаючу загрозу, що виходила від цієї розповіді, від слів про Душі та небезпеку, яку Артем міг становити для них і, що ще гірше, для себе самого.

Аліса: (голос, ледь чутний, але з кожним словом набирав сили, немов повертаючись до життя) "Артем... Після всього, що ми пережили разом, після того, як ти буквально витягнув мене з пащі смерті коли на будинок напала орда зомбі... після того, як приніс нам ці припаси, ризикуючи всім... я з тобою. Я довіряю тобі. Ти врятував мене, коли я вже думала, що це кінець. І ти захистив нас сьогодні від того жахливого Громили, навіть якщо це коштувало тобі... і Демону... такого болю, такого ризику. Якщо ці... Душі... дають тобі силу захищати нас, дають нам шанс вижити в цьому кошмарі, то я готова прийняти це. Я не розумію цього до кінця, і це лякає, але я вірю тобі. Ми разом у цьому. І якщо ти відчуєш, що втрачаєш контроль, що щось змінюється в тобі... ми знайдемо спосіб. Ми – команда. Ти не один. Ніколи. Ми будемо поруч, чим зможемо допомогти. Ми впораємося. Разом." Вона підняла на нього свої величезні очі, в яких блищали сльози, але погляд був рішучим, сповненим незламної волі.

Олександр повільно видихнув, немов щойно затримав дихання на кілька хвилин. Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти залишки шоку. Потім його погляд зупинився на Демоні, який стояв, як вірний охоронець, нерухомий і страшний, але зараз не здавався настільки загрозливим.

Олександр: (його голос був низьким і хрипким від віскі та емоцій, але сповненим рішучості) "Аліса права, Артем. Світ змінився, і ми мусимо змінюватися разом з ним. Це лякає. Не буду брехати, дуже лякає. Те, що ти розповів про ці... Душі... це шокує до глибини душі, вибач за каламбур. Але померти ми завжди встигнемо. Зате зараз... зараз ти, Артем, і твій Демон, на мій погляд, це наш єдиний захист, а не небезпека. Принаймні, на даний момент. Ця сила... вона, безумовно, моторошна, нелюдська. Але вона дає нам шанс. Шанс вижити там, де інші не мають жодного, де інші вже загинули. І ми маємо використати будь-який шанс, який дає нам ця дивна нова реальність, навіть якщо він загорнутий у таку темряву. Ми з тобою. І ми це переживемо. Разом. Головне, щоб ти сам не забував, хто ти і заради кого ти борешся."

Артем відчув, як з його плечей спадає важкий тягар. Це було саме те, на що він сподівався, але не був упевнений, чи отримає. Їхня довіра, їхня віра в нього, незважаючи на все, що він розповів, була для нього надзвичайно важливою. Він кивнув, його погляд трохи прояснився, і на обличчі з'явилася майже непомітна, але щира посмішка.

Аліса: (знову трохи жвавіше, віскі, схоже, знімало останні бар'єри) "Отже, виходить, що я теж можу мати якийсь 'клас або навички', якись 'досвід' і 'рівні'? Олександре, Артеме... ви говорили про якісь 'класи' і 'рівні'. Що це взагалі таке? Це як у комп'ютерних іграх, чи що? І чому у вас це є, а у нас – ні? Чи це тільки для обраних, типу... для крутих хлопців з Демонами, які бачили кінець світу і не збожеволіли?"

Олександр: (легкий, хмільний смішок) "Ахаха, Алісо, крутих хлопців... може, і так. Ти ж бачиш, що Артем у нас справжній демон-воїн, а я, мабуть, якийсь... 'професор хаосу'. Але це не тільки для обраних. Це частина цієї... Системи, про яку ми говорили, пам'ятаєш? Вона, ця Система, схоже, дає нам інструменти для виживання в цій новій реальності, ніби ми дійсно в якійсь грі на виживання. Коли ти робиш щось значуще, щось, що виходить за межі звичайного виживання – наприклад, знищуєш сильного зомбі, або виконуєш якесь завдання, що визначається Системою – вона нараховує тобі досвід. Коли досвіду накопичується достатньо, ти отримуєш 'рівень'. З кожним рівнем ти стаєш сильнішим, витривалішим, і можеш покращувати свої здібності. Артем, наскільки я розумію, вже має клас 'Демона', що дає йому ці унікальні можливості з Демоном, і він, по суті, його аватар. У мене поки що немає явного 'класу', хоча я сподіваюся, що він з'явиться – можливо, 'Алхімік' чи 'Механік', хтозна. Але я вже досяг 3-го рівня, що дало мені певні, поки незрозумілі бонуси до... чогось, можливо, до розуму, чи здатності краще шукати. А ти, Алісо, ймовірно, маєш 1-й рівень, хоча можеш цього не усвідомлювати, оскільки не маєш такого чіткого інтерфейсу, як Артем, чи, можливо, ще не активувала свій клас. Система, здається, обирає клас залежно від твоїх початкових здібностей чи якостей. От, наприклад, Артем, мабуть, був дуже замкнутим і зосередженим, тому й отримав Демона, який відображає його внутрішню силу, чи щось таке. А ти, Алісо, з твоїми медичними знаннями, можливо, станеш якимось... 'цілителем' чи 'біологом-виживальником'?" Він посміхнувся. "Уяви, які можливості відкриваються! Це може бути нашим козирем."

Аліса: (замислившись, трохи хмурячись) "Тобто, мені теж потрібно вбивати зомбі, щоб отримати рівень? Але ж я... я не можу це робити, я не здатна забрати життя, навіть якщо це зомбі, вони ж були людьми, а я давала клятву Гіппократа!" Вона здригнулася, уявляючи собі жахливі сцени, її обличчя знову поблідніло. "Моя професія – рятувати життя, а не забирати їх. Це ж проти всього, чого мене вчили, проти моєї суті!"

Артем: (його голос став спокійнішим, впевненішим) "Не обов'язково тільки вбивати, Алісо. Система, схоже, реагує на дії, що сприяють виживанню або прогресу. Допомога, пошук ресурсів, навіть лікування, можливо, може приносити досвід. Це ж роль лікаря, правда? Твоя медична освіта може бути твоїм ключем до отримання досвіду і, можливо, навіть класу, який буде використовувати твої знання, а не твою здатність вбивати. Але так, битва – це найшвидший і найефективніший шлях. І нам потрібно це робити, якщо ми хочемо вижити. Поступово, разом, ми можемо це освоїти. Я можу вас прикрити, поки ви будете вчитися. Я буду вашим щитом, вашим мечем. Головне – це навчитися діяти разом, як єдиний механізм. Ми знайдемо спосіб, як ти зможеш здобувати досвід, не переступаючи через себе. Наприклад, ми будемо битися, а ти – лікувати і підтримувати, це ж теж буде корисно, чи не так? Це вже командна робота."

Олександр: "Саме так, Артеме. Нам потрібні сили, і свіжий розум для планування. Враховуючи, що ми вже добряче випили віскі, а сил на бійку сьогодні вже немає, та й голова вже починає трохи крутитися... думаю, на сьогодні з нас достатньо. Сьогодні відпочиваємо, набираємося сил, перетравлюємо всю цю інформацію, яка звалилася нам на голови. І, чесно кажучи, віскі допомогло хоч трохи її прийняти, зробити реальність не такою гострою. А завтра... завтра ми йдемо на підняття рівня." Він подивився на Артема, його погляд став серйознішим. "Ти поведеш нас, Артеме. Покажеш, як це працює, з чого почати. Нам потрібно стати сильнішими, інакше... це місце стане для нас могилою, і ми просто приєднаємося до тих, хто не впорався. Ми повинні хоча б спробувати стати чимось більшим, ніж просто здобич. Це наш єдиний шанс. Що скажеш? Згода?"

Аліса: "Я... я згодна. Мені потрібно це. Відчувати себе не просто жертвою, яка ховається по кутках, а частиною чогось, що може протистояти цьому жаху. Я боюсь, Артем, дуже боюсь. Але я готова спробувати. Лише... будьте обережні, будь ласка. І не давайте мені вмирати. І якщо я впаду, витягніть мене." Вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла трохи кривою і втомленою. "Це буде божевілля, але, здається, це єдиний вихід."

Артем: "Ми будемо обережні. І я не дам вам померти. Ми будемо триматися разом."

Аліса: (після невеликої паузи, погляд її знову став занепокоєним) "Але якщо ми будемо постійно ходити по місту... Це ж підвищує ризик зустріти інших людей, не тільки зомбі. Ми вже говорили про пошуки союзників. Чи це досі актуально? Чи, можливо, це занадто небезпечно, і краще сидіти тут, у цій аптеці, поки нас не знайдуть?"

Артем: "Так, це актуально. Дуже актуально. Самотужки ми не виживемо довго. Рано чи пізно, ресурси закінчаться, або нас знайдуть. Але ми повинні бути надзвичайно обережними. Зараз, як я вже казав, багато на наш погляд, банд і мародерів – вони швидше за все будуть полювати на слабких, на тих, хто ще не адаптувався, або на тих, хто має припаси. Вони жорстокі, безжальні. Вони вже втратили все людське, перетворилися на хижаків. Можливо, пощастить, і ми знайдемо групу звичайних людей, таких як ми, що просто намагаються вижити, зберігаючи залишки людяності, які ще залишилися у цьому світі. Але й з ними потрібно бути насторожі, бо голод і страх можуть змінити навіть найкращих, перетворивши їх на щось не менш небезпечне, ніж зомбі. Довіряти не можна нікому, допоки не перевіримо."

Олександр: "Точно, Артеме. Адже існують ще й військові. Хоча, не факт, що вони зберегли свою організованість. Після такого хаосу вони могли перетворитися на що завгодно – на таких же бандитів, але з більшою дисципліною і кращою зброєю, або обєднатися з цивільними і жити звичайним життям. Навіть такі можуть бути не дуже приємні, знаєш, коли навколо бандити і монстри, коли світ руйнується, хто буде вірити, що ти не маєш злих намірів? Або що ти не несеш якусь загрозу, чи не є шпигуном? Вони можуть бути агресивними і небезпечними через власний страх і потребу в тотальному контролі, через свою травму і втрату всього, що мали. Ми бачили, на що здатні звичайні люди в таких умовах. Це не ті люди, до яких ми звикли в мирний час. І це лише верхівка айсберга, хтозна, що ще там ховається."

Аліса: "Тобто, навіть якщо ми знайдемо табір тих, хто вижив, це не гарантує безпеки? У них можуть бути свої правила, свої лідери, свої закони, які можуть бути ще гіршими за беззаконня, яке панує на вулицях? Це просто пастка?"

Олександр: "Саме так, Алісо. В кожному таборі є свої керівники, і вони теж можуть бути не дуже адекватні. В умовах тотального хаосу і боротьби за виживання влада часто приваблює найжорстокіших, тих, хто готовий йти по головах, хто не має жодних моральних принципів і не зупиниться ні перед чим. Багато нюансів, Алісо. Дуже багато. Ми повинні бути готові до всього, до будь-якого повороту подій. Наразі, думаю, нам потрібно сконцентруватися на власній прокачці. Стати сильнішими, незалежними. Чим сильнішими ми будемо, тим більше шансів у нас буде, щоб протистояти будь-якій загрозі – чи то зомбі, чи то інші люди, чи то нові, невідомі монстри, які можуть з'явитися. І тим більше у нас буде вибір, до кого приєднатися, а до кого – ні. Можливо, ми навіть зможемо створити свій власний табір, свої правила. Але для цього потрібна сила. А час покаже, кого ми зустрінемо на своєму шляху, і чи варто буде довіряти. Зараз важливо не втратити себе, свою людяність. Це теж частина виживання, яка може виявитися складнішою за боротьбу з зомбі."

Вони допили віскі. Порожні пластикові стаканчики залишилися на підлозі, як свідчення цієї незвичайної ночі відвертостей. Напруга в кімнаті трохи розсіялася, поступившись місцем стомленості та усвідомленню того, що їх чекає попереду. Настрій був дивним: суміш безнадії від обсягу проблем та рішучості боротися, надихнутої алкоголем та спільною довірою. Демон продовжував стояти нерухомо, немов охоронець їхніх спільних, щойно народжених планів. За вікнами тихо завивав вітер, несучи з собою обіцянки нових випробувань.