Інтелектуальна біографія Пантелеймона Куліша.

У 1850 р. Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспільну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І. У 1856-му з’являються “Записки о Южной Руси” – збірка унікальних фольклорних, етнографічних нарисів. У ній письменник використав так звану “кулішівку” – новий український правопис, який покладено в основу сучасного українського (перша фонетична абетка української мови, в якій не було церковнослов’янських літер “ѣ”, її замінила літера “і”; та “ы” – замість неї цей звук позначався літерою “и”). В 1859 році він остаточно завершує та видає свій історичний роман «Чорна Рада». Цей твір ознаменував його перехід від романтичного сприймання національного минулого до історико-етнографічного реалізму. Куліш дивиться на козацтво критично, описуючи його як складний конгломерат осіб різного соціального походження і стану з несхожими прагненнями та політичними переконаннями. [7]

Наприкінці 50-х років у Петербурзі зібралися колишні члени Кирило-Мефодіївського братства. В обстановці суспільних перетворень, ініційованих під егідою Олександра ІІ, вони всі разом активно включилися в роботу. У той час на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл, для роботи яких Куліш підготував і видав свою «Граматику» у 1857 р. Разом зі співучасниками колишнього товариства він створює петербурзьку українську «Громаду», більшість представників якої стояла на ліберально-демократичних позиціях. Члени цього товариства створили журнал «Основа», що виходив у 1861 – 1862 рр. У ньому Куліш умістив кілька своїх літературних та історичних творів, зокрема один розділ «Історії України від найдавніших часів», «Хмельнищину» і «Виговщину». Із кризою українського національного руху в 1863 р., у зв’язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання «Основи». Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 р. переїжджає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно знайомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. [7]

Саме він серед інтелектуалів Наддніпрянської України першим встановлює зв’язки із галицькими народовцями, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема «Руїну», присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць та іноземних інтервенцій. Звільнившись від посадових обов’язків у 1868 р, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. Саме там він знайомиться з колишнім діячем “Руської Трійці” Яковом Головацьким, з яким довгий час переписувався, обговорюючи питання, що стосувалися літератури. Що цікаво, Головацький писав до Панька його правописом, “кулішівкою”, тоді як у тодішньому листуванні із земляками-галичанами відкрито проявляв симпатії до російської літературної мови. Згодом правопис письменника почали використовувати для друкування літератури народовців. [9]

Однак Куліш незабаром висловив готовність зректися придуманої ним орфографії. Ось що він писав в листі до Головацького: "Видя это знамя в неприятельских руках, я первый на него ударю и отрекусь от своего правописания во имя русского единства". [10] Він також висловив бажання написати маніфест з приводу використання "кулішівки". В розпалі мовних суперечок з народовцями москвофіли поквапилися опублікувати в газеті "Галичанин" інформація про те, що Панько готовий зректися свого правопису задля припинення сварок у Галичині. Народовці ж сприйняли цю публікацію як москвофільську вигадку. [9]

Так як обіцяного маніфесту Пантелеймон Олександрович не надіслав, москвофіли опублікували його листи до Головацького, без зазначення прізвища адресата. За день перед цією публікацією уривок з другого листа – "дотичний уступ о кулішівці" – надрукувала москвофільська газета "Слово", зовсім категорично стверджуючи, буцімто в ньому вміщено відречення від так званої кулішівки. Коли Куліш ознайомився з цією статтею, то він негайно спростував, про що стало відомо завдяки львівській газеті "Правда". Згодом у конфлікт втрутилися "Московские ведомости". У їх статті Куліш звинувачувався у тому, що скандал було організовано з метою роз'єднати "русский народ". [9]

Через втручання "Московских ведомостей" у Куліша закралася підозра, що публікація його листів до Головацького була запланованою провокацією з боку московських кіл з метою змусити його публічно зректися своїх українофільських переконань і відмовитися від національно-культурної діяльності, а також дискредитувати письменника в очах як української та російської громадськості. У результаті цієї ситуації Головацький і Куліш розійшлися назавжди як прибічники різних таборів. Пізніше, у так званому соборному посланні до галичан, виданого у другій половині 1871 р., Куліш, як поборник витворення єдиної української літературної мови і противник москвофільського “язичія”, а й широкого використання в літературі західноукраїнських діалектів, заявив: "… вас тільки тоді читатимуть на Вкраїні, коли ви приймете смак український, піднявшись вище Головащини, Дідищини і всієї нової галичанщини." [9]

Наприкінці 60-х років ставлення Куліша до ролі козацтва в історії знову змінилося. Масові народні повстання ХVІ – ХVІІ ст. він трактував як руйнівну стихію, що протистоїть цивілізаторській місії Польщі на сході. Куліш не ідеалізув колоніальної політики поляків в Україні, але вважав вищим їхній культурний рівень. Від початку 60-х років Куліш, як і багато інших українських та російських демократично настроєних інтелігентів, зі співчуттям і симпатією сприймав польський національно-визвольний рух. Але зневага багатьох поляків до всього українського формувала в нього дедалі критичніший погляд на роль Польщі у Східній Європі. Розчарувавшись у цивілізаторських претензіях польських кіл, Куліш 1871 р. повертається в Російську імперію, де продовжує досліджувати історію українського козацтва за допомогою російських джерел. Він не ідеалізував російського самодержавства та його жорстокого ставлення до українського народу. Однак, дійшовши висновку про нездатність козацтва створити власну державу, вважав, що приєднання до Москви було найменшим із можливих. З цих позицій написані тритомна «История воссоединения Руси» з додатковим томом «Материалов» (1874 – 1877), а також «Мальована Гетьманщина» (1876) і «Казаки по отношению к государству и обществу» (1877). У цих працях автор рішуче виступає проти ідеалізації козацтва та гайдамаччини, представляє їх деструктивні сили, позбавлені державницьких ідеалів. [7]

Після Емського указу 1876 р., що забороняв друкування українською мовою в Російській імперії, він у 1881 р. знову переїхав до Львова, де видав другу збірку віршів «Хуторна поезія», в якій умістив «Зазивний лист до української інтелігенції» із закликом до культосвітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам. Він докладав неймовірних зусиль до примирення українських і польських кіл у Галичині, але місцева інтелігенція та молодь ставилася до нього негативно через його погляди. [7]

Розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович наприкінці свого життя повернувся до рідних країв, цілком віддавшись творчій роботі. Будучи поліглотом, він займався перекладом українською мовою Біблії та твори тодішніх західноєвропейських поетів. Помер він на 78-му році життя у хуторі Мотронівка 14 лютого 1897 р. [7] Після його смерті його творчою спадщиною опікувалася його дружина. Олександра пережила чоловіка на 13 років. Її серце зупинилося 6 липня 1911 року. Свій вічний спочинок вона знайшла біля свого Пантелеймона. [8]