Інтелектуальна біографія Пантелеймона Куліша.

З кінця 30-х років П. Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, однак цей епізод став для нього мало не визначальним в житті. Йому доводилося слухати не будь-кого, а самого Максима Максимовича, з яким йому вдалося налагодити дружні стосунки. [13]

Чоловік займався самоосвітою, вивчав слов’янські та західноєвропейські мови, а також грецьку, латинську, староєврейську. Згодом він зумів отримати місце викладача в Луцькому дворянському училищі. Пізніше продовжував працювати в Києво-Печерському та Києво-Подільському дворянських училищах, в Рівненській гімназії. Куліш багато мандрував: під час літніх канікул бере участь в етнографічних експедиціях (1843-1845), в ході яких були зібрані матеріали до “Записок о Южной Руси” — книжка, що прославила письменника. Ці роки стали найбільш знаковими в житті Куліша. Він знайомиться з В. Білозерським, М. Костомаровим, Т. Шевченком; публікує свою історичну повість “Михайло Чернышенко”; у 1845 р. у журналі “Современник” виходять друком перші розділи його роману “Чорна рада”, найвідомішого історичного роману, у якому зображено події червня 1663 року, коли на чорній раді вибрали гетьмана І. Брюховецького. [13]

Важливою сторінкою в житті Пантелеймона Куліша стала дружба з Тарасом Шевченком, про що варто розповісти окремо. Письменник так описує їхнє перше знайомство в автобіографічнім творі «Життя Куліша»: «Перша зустріч Куліша з Шевченком була характерна. Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. — “Здорові були!.. А вгадайте — хто?” — “Хто ж, як не Шевченко?!”. — “Він і є!.. Чи нема в вас чарки горшки?”. Цікаво, що про себе пише в третій особі, таким чином спостерігаючи збоку за собою і за своїми стосунками.

Їх єднала любов до України, її народу, мови та славного минулого, а також прагнення служити батьківщині. Письменник пізніше описував власні враження: "Це зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини... Один учивсь історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького...; другий до розумувався української бувальщини від такого коліна, що з предку-віку не знало панщини...". [1]

За характерами вони були абсолютною протилежністю. Пантелеймон не терпів лайки й грубого слова, а щиросердний і гарячий Тарас полюбляв гучні банкети й гуляння. Тихий, лагідний та дещо закритий Пантелеймон полюбляв кабінетну роботу. В розмовах Панько завжди добирав слова і все розглядав з об’єктивної точки зору. Тарас же говорив все, що думав. На цих протиріччях вони й часто сварились. Не сходились їхні думки в поглядах на історію. Куліш схилявся до москвофільства, називаючи козацтвом як бунтівливе явище. Шевченко ж навпаки ідеалізував козаччину, а Куліш наївно хотів творити ідеальну націю, вважаючи український хутір за основу своєї цивілізаційної теорії на противагу козацтву. [1]

Коли Куліш видав двотомний збірник етнографічних та фольклорно-історичних матеріалів «Записки о Южной Руси» в Санкт-Петербурзі у 1856–1857 роках, Шевченко про працю свого друга відгукувався позитивно. Ось що він писав: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі». [1]

Куліш займався редакторством творів Шевченка. Він часто звертав увагу Тараса на слабкі сторони його творчості, мотивував ставитися до неї дещо серйозніше. Одного разу Панько опублікував у своїх «Записках о Южной Руси» його «Наймичку» без зазначення автора, лише згадавши, що нібито цей твір був знайдений в альбомі якоїсь хутірської панночки. Зробив це для того, щоб справжнє прізвище автора не нашкодило амністії, про яку якраз клопотали друзі Кобзаря. [1]

Не менш цікавим епізодом в його житті були любовні інтриги автора зі жінками. 15-річна Олександра та її майбутній чоловік, що старший від неї на дев’ять років, познайомилися на хуторі Мотронівка на Чернігівщині, де жила сім’я Білозерських. Куліш приїхав туди погостювати на запрошення свого друга Василя Білозерського, рідного брата дівчина. Як згадує Василь, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», прагнула бути стриманою з Кулішем. «Він(Куліш) пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, поїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Гордий та самолюбний Куліш майже рік намагався забути про Олександру, проте не міг і несподівано знову приїхав на хутір Мотронівка. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини. Олександра, сказала, що кохає Пантелеймона, проте Білозерська-старша заявила, що дочку заміж в жодному разі не віддасть. Сама дівчина заявила матері буквально таке: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком?» [2]

В 1846 році письменник одержав наукове відрядження за кордон для вивчення слов’янських мов, тому перед від’їздом він вирішив побувати в Мотронівці. «Приборкане» кохання відродилося з новою силою, протистояти якій було неможливо. Тепер уже мати Олександри згодилася на шлюб. Ганна Барвінок(псевдонім Олександри Білозерської) писала: «Чи всім так дається в молодості три роки обопільної гарячої любові? І тепер цей запал любові не згас, і тому я так довго живу, що є горючість життя, є фундамент — спогади минулого». [2]

Врешті-решт, весілля молодих відбулося 24 січня 1847 року. Старшим боярином на ньому був сам Тарас Шевченко, який так і сипав жартами, дотепами. Вони прожили разом понад 50 років, і за цей час вони пережили достатньо драматичних моментів. Молодій дружині доводилося стійко переносити приниження під час арешту і заслання чоловіка до Тули, й виявляти дивовижно мудру терплячість під час «романів» Пантелеймона Олександровича з іншими жінками. [2]

Таким романом стали стосунки з Марією Вілінською, що надіслала Кулішеві для публікації свої перші твори, які неймовірно сподобалися чоловікові. При зустрічі молода жінка причарувала всіх. Літературний наставник назвав її "мовчущим божеством" через свою стриманість та сором'язливість. Подейкують, що саме він для жінки вигадав псевдонім "Марко Вовчок”. Факт того, що вона росіянка, яка пише українською про Україну, настільки вразив його, що своїм відкриттям він поділився з Тарасом Шевченком. Ось що він йому розповідав: «Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак, не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру!». Куліш дуже швидко обрид Марії Олександрівні своїм надокучливим характером, що справило на Панька настільки сильне враження, що його депресія доходила до суїцидальних настроїв. [6]

Незабаром він примирився зі своєю дружиною, тому разом з нею поплив пароплавом по Волзі шукати нових вражень. І знайшов він їх у Чернігові, де проживав Леонід Глібов зі своєю дружиною Параскою. Однак Пантелеймон Олександрович іти на остаточний розрив зі своєю дружиною не хотів, тож якийсь час тішився роллю "третього" в родині. Цей роман із юною красунею його відмолодив. У листах він перестав писати про самогубство.

Зрештою, через постійні нервові зриви, Олександра втратила немовля, і більше стати матір’ю їй не судилося. Після цього Куліш постійно дорікав дружині її безпліддям, бажаючи велику сім’ю. Іноді він настільки докоряв, що молода жінка зимою в тоненькій сукні тікала з дому. Тиск із боку чоловіка, постійне відчуття вини спровокувало психічне захворювання. Пізніше саме цим він буде виправдовувати свої романи, а перед друзями виставляв її малограмотною психічно-хворою селячкою. [6]

На межі 1845 – 1846 рр. утворилося Кирило-Мефодіївське братство, в яке увійшов Куліш, який також засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали демократичних принципів та братерства слов’янських народів і майбутньої федерації, дотримуючись ліберально-християнських поглядів. При цьому Куліш дуже серйозно цікавився західною філософією та культурою, творчістю західноєвропейських, польських та російських поетів-романтиків. [7]

З переїздом до Петербурга інтерес Куліша до козацької України тільки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося в його Повісті про український народ» (1846). Займаючись слов’янознавчими дослідженнями, він одержав відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов’ян. Але через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже 1847 р., його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство до Петербурга. Власноручна приписка царя Миколи І веліла: "Запретить писать и на службу в Вологду". [3] У вироку йшлося про чотири місяці ув’язнення й заслання. Завдяки клопотанню друзів покарання замінили поселенням в Тулі та забороною друкуватися. [7]