Німа Молитва

Шість років тому, 4 грудня, у день, коли світ відзначає Всесвітній день азбуки Брайля, моє життя змінилося назавжди.

— Ірко, ти з нами? — голос подруги, злегка насмішкуватий, пролетів повз, не зачепивши мого заглибленого у думки розуму. Я саме прокручувала в голові все, що чекало на мене вже навесні: випускні іспити, практика, інтернатура... Усе це ще здавалося далеким — за вікном лише грудень, але навчаючись у медичному коледжі, не можна дозволити собі легковажність. Кожен крок мав бути чітко спланованим. Усе змішувалося, накладалося одне на одне, і тяжко осідало на плечах. Та я сама обрала цей шлях, і скаржитися могла хіба що собі.

Батькам — нізащо. Сором не дозволяв. Вони в мене прості, не багаті, зате глибоко віруючі. Мої переконання часто йшли врозріз з їхніми, і через це ми не раз стикалися лобами. Та коли я вирішила вступити до коледжу, не вагаючись, вони взяли на себе всі витрати, пов’язані з навчанням. І хоч я ніколи прямо не говорила про це, але вдячність моя була безмежною. Мені хотілося довести їм, що я виросла — не просто подорослішала, а справді стала на ноги. За ці чотири роки самостійного життя я змінилася, і навіть попри суперечності в поглядах, вони не приховували гордості за свою доньку.

— Ірааа! Земля викликає! Хоч на хвильку повернись із космосу, а то з таким підходом залишишся старою дівою! — підсипала ще трохи дотепу моя подруга.

— Гей... — тільки й змогла видавити з себе, ображено зиркнувши на неї. Ми стояли в коридорі, повному студентів, і хоч я й хотіла сказати щось гостре у відповідь, язик не поспішав допомагати.

Вона — мій повний антипод, моя найкраща й єдина подруга. З характером — справжній буревій: пацанка до мозку кісток, і не лише внутрішньо. Її зовнішність могла з легкістю дати фору багатьом хлопцям — коротка стрижка, впевнена хода, голос, що лунко віддавався в коридорах. Її поведінка, стиль, одяг — усе часто вводило в оману тих, хто бачив її вперше.

Та й набридло вже постійно виправдовуватись перед її упередженнями. Про свій «бутон», зірваний ще в дев’ятому класі, я якось вже розповідала їй — без прикрас, прямо, як є. Але навіть попри цю сповідь, за чотири роки нашого знайомства в її очах я залишалась типовою зубрилкою — правильною, сухою, майже безтілесною. Ніби зазубрені параграфи анатомії виключають із мене саму можливість бажань.

І хоч як би я не посміхалась її жартам, сама не раз про це думала. Хіба є щось надзвичайне в тому, що молода дівчина хоче простого жіночого щастя? У моїй сумочці вже деякий час лежить упаковка куплених колись контрацептивів. Потрапили на очі в аптеці — рука сама потягнулась. Але от уже скільки часу вони лежать недоторкані, ніби символ чогось невикористаного, застиглого між планами і реальністю.

— Гаразд… — протягнула я не надто переконливо, зітхнувши.

— Та невже?! Справді підеш? — її голос зазвучав веселіше, з тією ж дитячою радістю, як у людини, якій нарешті вдалося зрушити камінь із місця.

— Справді… справді, — кивнула я, більше не маючи сили опиратись її захопленню.

— О, тоді давай якнайшвидше звільнимось і гайда до тебе — наводити красу! — вже за секунду вона палала ентузіазмом. — На честь такого випадку навіть сарафан свій позичу, — з гордістю додала вона, ніби йшлося про царський дар.

І я вже не могла далі її ігнорувати. Адже з усього потоку студентів лише я одна з нашої паралелі жила окремо — хоч і в тісній, убогій однокімнатці, далеко від гуртожитку. І тільки вона — єдина — завжди приходила, коли мені найбільше було потрібно бодай якесь людське тепло. Не зважаючи на погоду, час чи відстань.

Знаючи її легковажність, особливо в питанні, як вона це називає — «швидкого пошуку інструменту для зняття стресу», я заздалегідь вирішила: моє перебування на вечірці завершиться не пізніше десятої вечора. Особливих очікувань від заходу не мала — хіба що віддати подрузі борг за її постійну підтримку та нескінченну завзятість витягати мене «в люди».

Усвідомивши це, я зібрала думки докупи й попрямувала на останню пару в аудиторію. Після занять, як і домовлялись, розбіглися по домівках. На збори у нас було близько двох годин. Юля вже летіла вихором у своїх клопотах, а я, як завжди, не поспішала — усе робила у своєму звичному, злегка повільному темпі.

Найбільше зараз мені хотілося під теплий душ. Опалення в аудиторії залишало бажати кращого, тому до вечора ноги перетворилися на льодяники. Я ледь встигла розслабитись під струменем гарячої води, коли душ був грубо перерваний — у двері почали наполегливо стукати, а за хвилину їх мало не виламали.

Вона влетіла, мов буревій: розпатлана, спітніла, щоки палали морозним рум’янцем. Ця шалена дівчина — дуринда, що й казати. І разом із нею до мого спокою вдерся справжній хаос.

Очікувано, «обіцяний» сарафан, зважаючи на мої форми, мені, м’яко кажучи, не підійшов. І от тепер, наче після бурі, весь мій скромний гардероб розлітався кімнатою, як осіннє листя на вітрі. А в центрі цього стихійного лиха — вона. Юля. І, як не дивно, я посміхалася, дивлячись на її обличчя, переповнене щирим, дитячим натхненням.

Коли нарешті її «модний лук» було зібрано, а макіяж і зачіску завершено, я з подивом подивилась у дзеркало. І вперше за довгий час мені стало трохи соромно — перед самою собою. Мішки під очима, що вже стали звичними супутниками безсонних ночей, зникли. Очі виразно сяяли з-під підкреслених вій і чітких брів, а губи, прикрашені помадою, надавали всьому образу несподіваної завершеності.

Я виглядала... справді добре.

— Ну, ну, як тобі? — Юля крутилася навколо мене, як непосидюча дитина, жадібно чекаючи похвали за свою «роботу над помилками».

— Якби ти стільки ж енергії вкладала в навчання — вже давно була б викладачем, — не стрималась я іронічно.

Вона зрозуміла мій сарказм, але все ж надула щоки. Цей вираз обличчя я бачила не раз — знайома до болю «образа», така по-дитячому щира, що мимоволі тягнешся її обійняти. Ну як тут не розчулитися? Милаха.

Поки ми клопоталися з одягом, зачіскою й макіяжем, час пролетів непомітно. Шлунок почав голосно нагадувати про себе, бурчанням протестуючи проти нашого шаленого графіка. Врешті-решт ми вирушили на вечірку.

Їхали, як і годиться двом бідним студенткам, — громадським транспортом. І хоч це був звичний маршрут, сьогодні я чомусь особливо гостро відчувала на собі чужі погляди. Здавалося, навіть собаки на вулицях дивилися нам услід. Тут я пригадала мамині улюблені слова: «Кожен мужик, як собака — завжди голодний!»

У народі жартують, що якщо в родині з’являється донька — батько має купити рушницю. В нашій же родині ту умовну рушницю тримала мама. І тримала міцно. Часом я дивувалась, як вона взагалі вирішила вийти заміж за мого батька, враховуючи всі свої принципи та заскоки.

І ось він — сімнадцятий гуртожиток. Серце студентського епіцентру, де проходили всі, бодай трохи пов’язані з медициною, святкування. Місце, овіяне легендами й плітками, із найрізноманітнішою репутацією серед студентів — від захоплення до щирого жаху.

Надворі вже добряче стемніло, і грудневий вечір дав про себе знати на повну. Ми йшли у легких сукнях, а зимовий вітерець, зухвалий і колючий, обдував нас без жодного натяку на сором.

«Хочу назад свої панталони, ковдру і велику чашку розчинного шоколаду з корицею», — з сумом подумала я, коли черговий порив вітру знову підняв поділ сукні вище, ніж це було б пристойно на заледенілій стежці.

Я ж дівчина в розквіті — невже маю це терпіти? І чому, в двадцять першому столітті, щоб привернути увагу чоловіків, жінки досі мусять відморожувати те, що їм самим же й потрібно? Від цих думок я зайшла в хол із легким тремтінням у колінах і рішучим небажанням повторювати цей «подвиг» наступного разу.

Наш пункт призначення — четвертий поверх. Ліфт, як завжди, гордо красувався табличкою «На ремонті!» — чергове розчарування вечора. Юля, помітивши, як у мене на обличчі відбилося все невдоволення світу, лише весело підморгнула:

— Та невже не подужаємо? У тебе ж ноги від вічного сидіння на лекціях не відсохли?

Як їй відмовиш. Стиснувши зуби, я ступила на сходи. Другий проліт ми подолали швидко, але музика, що лунала зверху, вже почала дратувати. Або я стала надто вибагливою, або ті, хто зібрався на вечірку, мали вельми специфічний музичний смак. Якщо це взагалі можна було назвати музикою.

Я лише зітхнула й продовжила дертися далі, слідом за подругою, яка легко піднімалася, ніби це були не сходи, а сцена перед фанатами.

Очікувано, як тільки ми ступили за поріг кімнати, на нас накотив знайомий студентський «аромат» — алкоголь, дешеві парфуми і щось, що могло бути піцою… або ж залишками нещасної булочки.

Куди не глянь — морди, які вже встигли як слід «відсвяткувати». Юля не стала зволікати — залишила мене на самоті біля входу і щезла десь між танцями, явно націлена знайти бар або щось подібне до нього.

Чесно кажучи, я мріяла просто опинитися вдома. Живіт бурчав так голосно, що, здавалося, навіть музика не могла його заглушити. А той крихітний настрій, який ще жеврів по дорозі, давно вже розвіявся холодним вітром і чужими поглядами.

Я знала — Юля й без мене тут прекрасно проведе час. Вона завжди знаходить, із ким посміятись, про що пожартувати. І все ж, у глибині душі щось трохи стискалось. Не за неї — за себе. За свою невидимість у цьому гомоні людей і фарб. Ми з нею надто різні. Вона — яскрава, вільна, як вогник. Я — тиха тінь поруч. Але попри все, вона ніколи не залишала мене осторонь.

Зібравшись із силами, я рушила слідом.

Шот за шотом — і світ навколо ніби трохи змінився. Став м’якшим, гучнішим, розмитішим. І ось зазвучала знайома мелодія. Ноги самі пішли в танок, серце ожило, а на обличчі з’явилась усмішка, така ж щира, як у дитинстві. Юля не сходила з поля зору — стежила, щоб я не згасла, не заховалась знову у свій кокон. Вона завжди вміла відчувати межу. І щиро намагалася подарувати мені відчуття легкості.

«Ще трохи — і я занудьгую…» — колись би я так подумала. Але зараз, уперше за довгий час, відчула себе так, ніби повернулася у шкільні роки — коли все ще здавалося простим і можливим.

Кожна клітинка мого тіла дякувала за цю коротку відпустку від «сухого закону», який я давно собі влаштувала.

Я ж мала піти ще до десятої. Принаймні, такий був план. Але зараз — вже майже пів на одинадцяту, а Юля досі поруч. І знаєш, мені раптом зовсім не хотілося поспішати.

І тут — мов грім серед ясного неба — на сцену, потіснивши ді-джея, вистрибнув світловолосий хлопець із голим торсом. Зухвало вихопив мікрофон і, ледь тримаючись на ногах, голосно, із хрипотою в голосі, оголосив конкурс краси. Публіка загула, а я… я прикусила губу, не в силах відвести погляду від його засмаглого тіла з рельєфними м’язами, що мерехтіли в світлі софітів.

Алкоголь, що вже розливався жаром під шкірою, спотворив відчуття міри. У голові лунало одне: «Анатомічний манекен, прощай!» Бо на фоні цього видовища — всі попередні уявлення про тілесне зникли без сліду. Мене накрив несподіваний, тривожний потяг, аж до того, що найпотаємніші частини тіла пульсували, немов від власної зради.

Задихаючись, схопила найближчу пляшку пива, пачку чіпсів і, намагаючись не зустрітися ні з ким поглядом, вибралася на балкон. Потрібне було повітря. Просте, свіже повітря — бодай трохи охолодити цей вогонь усередині.

На тісному балконі вже стояли двоє хлопців, щось жваво обговорюючи, затягуючись сигаретами. Їхні погляди ковзнули по мені, але вони швидко змовкли. Зрозумівши, що я не налаштована на балачки, делікатно залишили мене наодинці. І я вдячно зайняла місце біля самого краю — ніби між двома світами: гучним, перегрілим зсередини й холодним, байдужим — зовні.

Вітер хльостав обличчя, але розум потроху прояснювався. Оцінюючи себе збоку, я гірко всміхнулася. «Ну, а чого я очікувала? Ілюзії — не для таких, як я».

Горло пекло від гіркоти пива, пальці машинально тяглися до чіпсів. Смак був різкий, надто яскравий, як і весь цей вечір. Хотілося додому. До тиші. До знайомого відображення в дзеркалі, хай навіть втомленого, але справжнього.

Порпаючись у сумочці в пошуках гаманця, я нервово зачепила помаду. Та, ніби навмисно, вислизнула з пальців і стрімко полетіла вниз, до темряви під гуртожитком.

Ще одна втрата — спіткала невиразну мене.

— Ну й добре, — буркнула я сама собі, перевіряючи, чи вистачить грошей на таксі. Цілком вистачить. Рішуче зайшовши назад, відчинивши двері, я зупинилася, не зробивши й кроку — і не тому, що було лячно, просто щось у повітрі змінилося.

Серед натовпу мою увагу миттєво привернула знайома постать. Юля. Але вже не в тій своїй легковажній сукенці. Тепер вона була в чорних штанах, накинута недбало біла сорочка, а бордова краватка вільно бовталася на шиї, додаючи їй ще більшої зухвалої чарівності.

Коли вона тільки встигла переодягтись?! — подумала я, прориваючись крізь людей ближче до неї.

Навколо Юлі згуртувалася група хлопців — хтось захоплено підсвистував, інші намагалися зав’язати з нею розмову. Її сміх, упевненість, легкість — усе в ній сьогодні було ніби з іншого світу. Я знала, що вона має свою особливу харизму, але такої реакції не очікувала. І щось усередині мене… сколихнулося. Ревнощі?

Раптом якась незнайома дівчина, прорвавшись крізь натовп, схопила Юлю за шию й поцілувала. Просто, легко, не питаючи дозволу.

А так, виявляється, теж можна? — майнула думка. Не те щоб мене тягло до дівчат, але картина, яку я щойно побачила, була відверто еротичною. І, що найгірше, я раптом відчула себе зайвою. Знову.

Та блін, зі мною щось не так! Невже я настільки непримітна, що мене завжди оминають, навіть поглядом?..

Не витримавши, я рішуче проклала собі шлях і схопила Юлю за руку, відтягуючи вбік.

— Ти чого в такому вигляді? — вихопилося занадто різко, ще не впоравшись із хвилею запізнілих ревнощів.

Вона розсміялася, як завжди — щиро й трохи зухвало: — Та ну, це ж конкурс краси! Розслабся і отримуй задоволення, — останнє слово вона протягнула, ніби дражнячи мене.

Я мовчала. Вона в своїй стихії — я ніби гість на власному святі.

— Вибач, я, мабуть, перегнула…

— Та годі вже, — махнула рукою Юля, — ходімо назад, ніч тільки починається. Ну давай, хоча б сьогодні — відрив по повній, разом, як раніше.

— Гаразд… — не опираючись, я пішла слідом. Можливо, справді варто хоча б раз дозволити собі бути легковажною.

Коктейль, шот, пиво — і так по колу, поки світ не почав розпливатися, а думки плутатися між словами. Юля, не відходила ні на крок — її посмішка миготіла перед очима то зліва, то справа, то зовсім близько, як внутрішній компас, що не дає втратити рівновагу.

До опівночі міркувати — не те що говорити — ставало дедалі складніше. Голова шуміла, ноги ставали ватяними, і я, відчуваючи, що ще трохи — й мене винесе, тихо вийшла на балкон.

Там було тихо. Сніг сипав беззвучно, дрібний, лапатий, ніби пудра, що танула, торкнувшись розпаленого обличчя. Кожна крапелька — наче прохолодний дотик реальності. Я зітхнула, сперлася плечем об стіну, закрила очі на кілька секунд.

— Ну ось і опівніч. Пора додому, — прошепотіла сама собі, тягнучись до телефону, щоб викликати таксі.

Світло екрана різко блиснуло — і тут же згасло. Я моргнула, намагаючись зосередитися, коли раптом відчула — поруч хтось є. Погляд ще не зовсім повернув чіткість, але я вже знала — вона.

Юля стояла навпроти, мовчазна, дивлячись прямо мені в очі. Її погляд був незвично серйозним, майже зосередженим, ніби вона шукала щось на моєму обличчі. В її очах — питання, відповідь, сумнів і впевненість водночас.

— Та що з нею коїться! — не встигла я повністю отямитись, як Юля різко схопила мене… і поцілувала. Не в щоку, не в чоло — просто в губи! Та ще й як — справжній, щирий, до біса неочікуваний французький поцілунок.

— Ні, ні, ні! Та що це взагалі зараз було? Зупинись! — паніка накатала, ніби хвиля, поки розум безуспішно намагався зрозуміти, чи це реальність, чи алкогольна галюцинація. Вона справді зупинилася, але язик у мене вже встиг оніміти, а думки заплуталися в клубок.

— Ми за чотири роки всього два рази спали в одному ліжку! І то — в піжамах! Ну, був, звісно, той випадок, коли вона жартома запропонувала разом у ванну… але жартома! Це ж був жарт… був?

— Ти що витворяєш?! — очі мої мало не вивалилися з орбіт, поки я витріщалася в її самовдоволену мордочку.

— Перевіряла…

— Що саме ти перевіряла?!

— Суто медичний інтерес, — незворушно видала вона.

— Медичний?! Та ти мене щойно по-дорослому засмоктала, дурепо!

— Не обзивайся, — образилась, надувши щічки, — Так треба було. Там один хлопець… ну, питав за тебе. Серйозно питав. То я й вирішила перевірити. Щоб потім не було соромно перед ним.

— Соромно?! — я захлиналась повітрям, — Та я… я навіть слів підібрати не можу!

— Гаразд, мені вже час. Побачимось завтра.

— Куди це ти? Ми ще не закінчили! Чого тікаєш? Пішли разом!

— Тобі зі мною не можна… — вона раптово нахилилася, притулилася до мене й прошепотіла, — хіба що ти згодна на трійню…

Я заціпеніла. П’яна реальність навколо ще більше нахилилася вбік. Усе, що відбувалося, виглядало як повноцінний сюрреалізм.

— Гаразд, дивись, он той… — вона невпевнено вказала у віконце, намагаючись сфокусуватися, — Бачиш? Запам’ятала? Ну, удачі тобі й твоїй недовгій цноті!

І вона пішла. Просто так, залишивши мене стояти в тиші, наодинці з пляшкою пива, снігом і повною головою заплутаних, дражливих, абсолютно неконтрольованих почуттів.

Мені й справді чужий цей її настільки розкутий світ. У глибині душі я ще чекала на свою казку — де принц, побачивши мене, закохається з першого погляду, де будуть довгі прогулянки під зорями, невимушені розмови, короткі, ніжні поцілунки… де кожен ранок починатиметься з "як спалося?" і "що робимо сьогодні?". А потім — ресторан у теплих вогнях, він стає на одне коліно, а я — в білій сукні з трояндами в руках, посміхаюся, знаючи, що саме цей момент ми згадуватимемо крізь роки.

А тепер — ось вона, реальність. П’ятий французький поцілунок. Від подруги.

"Ну, блін, і вся моя романтика!" — зітхнула я подумки, при цьому досі відчуваючи тепло на губах. Скільки б розум не опирався, тіло зрадливо погоджувалося. І хоч зізнатись у цьому самій собі було важко, але треба віддати Юлі належне — цілується вона вміє. О, ще й як.

Та найбільше лякало не це. Лякало, що після поцілунку мене не полишала спокуса. Все ніби роздвоїлось: одна частина мене кричала "ні!", а інша шепотіла — "а чому б і ні?". Урешті-решт, якщо вже один раз стався… боятися більше нічого. І завдяки подрузі пошуки "об'єкта" вже викреслені з плану.

Отже, завдання наполовину виконане. Справа за малим.

Я перевірила свою заначку — упаковка контрацептивів із пошарпаними краями ще була при мені. Ніби підтвердження: "Так, усе під контролем". Серце шалено калатало, поки я прямувала до вбиральні — не стільки припудрити носа, як зібратися з думками.

Кожен крок лунав гучніше, ніж хотілося. У голові грав адреналін. У тілі — тремтіла впевненість. Залишалося тільки зробити перший крок. Чи, може, ще подумати?..

— Гаразд, не маленька. Впораюся! — кивнула я собі у дзеркало, вдивляючись у власне відображення.

Зібравши залишки впевненості, вийшла з вбиральні. Серце одразу пустилося в шалений танок. Я розуміла: якщо зараз хоч трохи протверезію — усе це може обернутися на втечу. Тому, навіть не зупиняючись, попрямувала до найближчого столика з алкоголем — мені терміново треба було повернути легкість.

Він з’явився майже одразу, ніби весь цей час просто стежив за мною з натовпу. Варто було мені зупинитися — і ось він уже поруч. Привітний, упевнений, не надто настирливий. На тлі нової, трохи нав'язливої, але дивно заспокійливої мелодії, я мовби опинилася у фільмі, де всі події відбуваються саме так, як і мають.

Не вагаючись, я схопила зелений коктейль, що стояв повний до країв, і випила одним ковтком. Мені потрібно було вирівняти дихання — тілом уже керувало щось інше, не розум. Він почав із жарту, щось легке й дотепне — і ми заговорили. Просто, невимушено, як ніби давно знайомі. Усе закрутилося з новою швидкістю: танці, сміх, ще шоти, нова музика.

Коли ми опинилися на балконі, між нами стався перший поцілунок — зовсім інший, ніж той, що був раніше. Він був м’який, теплий, з обережністю, яка водночас розтоплює і зачаровує. Його наступні жести ясно давали зрозуміти, до чого ми наближаємось. Я не відступала — ні. Та мені ще на мить хотілося затриматися у цій романтичній мильній бульбашці, не лускати її надто швидко.

— Ходімо ще потанцюємо, — запропонувала я.

У залі людей ставало все менше, простір дихав спокоєм. Те саме місце, що раніше здавалося мені чужим, тепер здавалося напрочуд затишним, майже інтимним. Було навіть трохи шкода, що останній акорд цієї ночі мав би прозвучати вже не тут.

Але все своє має час. І десь через пів години я сама, без натяків і пафосу, сказала просто:

— Пішли.

Згадавши «напутнє слово» подруги перед відходом, я все ж вирішила ще раз зазирнути до вбиральні. Варто було переступити поріг, як хвиля змішаних запахів — алкоголю, парфумів і чогось ще важкого — вдарила в ніс так, що в голові закрутилася круговерть. Тіло миттєво здалося: ноги ватяні, подих уривчастий, до горла підкотився клубок. Шлунок, який весь вечір чемно мовчав, зненацька згадав, що залишився порожнім.

Я вчепилася в холодний унітаз, стискаючи пальцями краї, немов тримаючись за життя. Усе інше — вечір, музика, коктейлі, мрії, поцілунки — відійшло на другий план. Залишилося одне: позбутися важкості. Скільки часу я провела в цій тісній кімнатці, сказати важко. Можливо, хвилин десять, а може, й цілу вічність.

Коли нарешті підвелася і вийшла, хлопця вже не було. Чи розчарування це, чи полегшення — я навіть не намагалась розібратися. Просто стало байдуже.

Я викликала таксі. Оператор холодно повідомив: машина прибуде за пів години. Знаючи, що чекати доведеться, вирішила хоч трохи привести себе до ладу. В роті залишився неприємний присмак, та води не було. На столі стояла незаймана пляшка пива. «Хай буде так», — знизала я плечима. Випила залпом. Нехай уже краще гіркота, ніж те, що може відчути кожен, хто підійде надто близько.

Усе далі здавалося змазаним. Пам’ятаю лише, як присіла на кушетку, сказавши собі: «На хвилинку, просто перевести дух». Але хвилинка розтягнулася в безтілесну порожнечу — думки розчинились у тиші, що накривала, як ковдра, а очі злипались попри спроби триматися. Тіло більше не слухалося.

І більше — я нічого не пам’ятаю.

*****

О шостій ранку різко заграв будильник — глухий сигнал, як удар у скроню. Прокинулася я не від нього, а від внутрішнього стогону: все тіло боліло, голова гуділа, а шкіра, здавалося, натягнута надто щільно. Похмілля накрило з головою, та найбільше дошкуляв не він — а щось невловиме, щось, що підкрадалося, тривожне й холодне, як вода, що просочується під двері.

Запах у повітрі був чужим. Пам’ять уривками повертала події минулої ночі.

— Ні...

Я різко підвелася, і все навколо одразу закрутилося. Перед очима — незнайома кімната. Коли погляд опустився вниз, я завмерла. Біль різко прорізав низ живота. Сльози самі покотилися щоками. Сукня, розірвана, ледь прикривала тіло. Бюстгальтер зсунувся, стискаючи грудну клітку, трусики безглуздо бовталися на одній нозі. Поруч на підлозі валялася сумочка, а поруч із нею — порожня упаковка від контрацептивів.

Я озирнулася. Порожньо. Навіть пил у повітрі, здавалося, завмер. Захриплим голосом спробувала озватися:

— Тут... є хтось?

Тиша відповіла глухим порожнім ковтком.

Руки тремтіли. Серце билося, мов загнане звірятко, я ледве дихала. Те, що ще кілька хвилин тому здавалось п’яною плутаниною, зараз викристалізовувалося в одне страшне.

Мною... скористалися.

Усвідомлення прийшло не одразу, але його не зупинити. Я схопила телефон — пальці слизькі, нігті впивалися в пластик. Кому телефонувати? У поліцію? Батькам? У голові не було жодної чіткої думки, тільки паніка й дике бажання вибратися, сховатися, стерти себе з цієї ночі.

— Юля...

Натисла «виклик». Гудок. Ще один. Іще. З кожним наступним очікуванням мене починало трусити все сильніше. Відчуття безпорадності, оголеності, зради — усе накотило одночасно. Усвідомлення набирало обертів, душило.

Я була сама.

— Алло! — голос Юлі, такий знайомий, раптово став тригером, запустив хвилю істерії. Один мій схлип, кілька уривчастих слів — і у відповідь прозвучало:

— Я зараз буду!

Я сиділа на краю кушетки, втупившись у двері, мов у них ховалася відповідь на всі запитання. Минала хвилина за хвилиною, а я не могла зрушити з місця. Усередині щось горіло, душило, ламало. Злість? Так. Але на кого? На себе? На Юлю? На нього?.. На весь світ?

Моя лють билася в замкненому колі. Злість змінювалася відчаєм, розпач — байдужістю, а байдужість знову народжувала гнів.

Двері розчахнулися. Юля, задихана, з обличчям, скривленим у болі, кинулася до мене.

— Пробач, люба… Пробач мені… — вона схлипнула, впавши колінами переді мною, її сльози краплями падали мені на ноги.

Чому вона плаче? Це ж не з нею сталося. У неї все гаразд. Вона весела, красива, вільна… А я — зламана. Саме як їй і хотілося — більше не стара діва, тепер я просто нічия.

Я стиснула руку в кулак — хотілося вдарити її, виштовхнути з кімнати, закричати, щоб вона зникла. Але чому? Я не розуміла власних почуттів. Це лякало сильніше за все.

Я повільно вдихнула, намагаючись хоча б на мить повернути контроль. Розтисла кулак, поклала долоню їй на голову — і погладила.

— Давай підемо звідси… Будь ласка… забери мене…

Вона кивнула, мовчки. Допомогла одягнути роздерту сукню, накинула своє пальто, обережно підтримала за плечі. Ми вийшли з кімнати, вийшли з ночі, вийшли зі сну, з якого не хотілося прокидатися — але довелося.

На вулиці вже стояло таксі. Літній водій, помітивши нас, вийшов з машини, не кажучи ні слова, відкрив дверцята і допоміг сісти. Його мовчання було найкращою підтримкою.

— Куди їдемо? — спитав він спокійно, так, наче йому були знайомі подібні світанки. Голос його був тихим, несудженим, теплим.

Я ледь відкрила рота, намагаючись озватися. Юля почала щось пояснювати йому, сперечаючись, але я, зібравши сили в грудях, чітко, хоч і шепочучи, сказала:

— Додому. Відвезіть мене додому.

І поки машина рушала, мене знову хилитало в сон. У цьому теплі, в обіймах подруги, в шурхоті шин і затуманених вікнах, мені майже здалося, що все це — просто страшний, абсурдний сон.

У маренні я проспала до пізньої ночі. Кожного разу, коли відкривала очі, в розмитому напівсвітлі бачила силует Юлі — мов тінь, що не відходить. Залишки алкоголю поступово залишали тіло, та з собою забирали не спокій, а лише залишали біль. Біль у місцях, де похмілля його не залишає. Біль, який не має права там бути, але є.

Прокинулася остаточно в темряві. Повітря стояло важке. Спробувала піднятися — ноги не слухалися, наче кам’яні. Я потягнулася до вимикача нічника — м’яке світло розлилося кімнатою, й тоді я побачила її. Юля. Вона заснула, сівши біля моїх ніг, з розмитим слідом сліз на обличчі. Весь день вона була поруч, не відходила.

— Не сон… — прошепотіла я. Хвиля жаху накрила з новою силою, усе тіло стислося від огиди, відчуття себе — брудної, чужої, порожньої. Хотілося здерти шкіру, влізти під киплячу воду, стерти себе до кісток, лише б позбутись цього відчуття.

Я шарпнулася, Юля прокинулася одразу.

— Я маю помитися… Допоможи мені… — прохання вийшло майже беззвучним. Вона похитала головою, стримуючи мене за зап’ястя.

Між нами почалася довга, виснажлива розмова, яка ніби йшла не словами, а якимось глибшим рівнем — поглядами, подихами, уривками фраз. Я бачила по Юлі — їй усе це надто знайоме. У її очах було більше, ніж просто співчуття — якась тиха впевненість, що виникає лише з досвіду. Вона почала пояснювати, що треба зробити. Говорила, що митися поки не можна, що спершу — поліція, заява, огляд. Що треба все фіксувати, не змарнувати доказів. Згадала й про дзвінок батькам — я ледь не здригнулась від самої думки про це.

Вона запитувала, чого я хочу, як вчинити, обіцяла бути поруч у всьому. Пропонувала допомогу — повну, безумовну. Пояснювала все крок за кроком: заява, розслідування, відновлення справедливості — ніби знала наперед, як усе має бути. А я не могла слухати. Не хотіла. Кожне слово було зайвим, мов шум у вухах. Бо єдине, чого я справді хотіла — забути. Вирвати ту ніч з пам’яті, вирізати, випалити. Змити з себе кожен дотик, кожен слід, кожну тінь — так, ніби мене там ніколи не було. Щоб не залишилося нічого. Навіть підтексту. Навіть натяку.

Довго сперечаючись, Юля нарешті здалася — але з умовою: ми підемо до гінеколога разом і якнайшвидше. Я кивнула, бо сили опиратися не залишилося. До самого ранку не виходила з ванної, сиділа під душем, поки шкіра не зім’ялася і не стала білою, як папір. Юля заглядала часто, щоразу знаходячи якийсь привід. У її погляді було більше тривоги, ніж слів, наче остерігалася чогось.

На ранок вона пішла. Я не спитала куди. Та й навіщо? У кожного своє життя. Я свій вибір зробила, і тепер жодні умовності більше не мають значення. Витягла з аптечки знеболювальне, знайшла снодійне, все змішала і залпом проковтнула. Сон — мій єдиний порятунок зараз. Ліки, які залишила Юля на тумбочці, я просто сховала. Не хотіла бачити. Не могла допустити думки про таке "після".

Прокинувшись, побачила, як Юля розкладає речі з пакету на поличці. За вікном стояв яскравий день — неочікувано ясний, мов нічого не сталося. Та варто було глянути на телефон, як все стало на місця: я проспала цілу добу. Мабуть, вираз мого обличчя сказав більше, ніж слова, бо вона, не чекаючи запитань, тихо промовила:

— Я вирішила пожити в тебе трохи. Якщо ти не проти.

Я хотіла відповісти, але в горлі стояла сухість, немов усі слова давно висохли. Вона простягнула пляшку з мінералкою, і я випила все до останньої краплі. Відчуття, що тіло нарешті отримало ковток життя, дозволило мені хоч трохи видихнути.

— Навіщо? — тихо запитала я. Захотілося сховатися, залишитися на самоті, навіть від неї — подруги, яка щиро турбується. Але вона не відповіла. Просто мовчала. Я знала: вона хоче якнайкраще, хоче підтримати. Та мені потрібно було зовсім інше.

— Я сказала, що ти захворіла. Декілька днів тебе не буде на заняттях. Можеш не перейматись…

— Не варто було… Я в порядку! — автоматична відповідь, якої вже сама не вірила.

— Не варто ховатися. І казати, що все гаразд… Подивися на себе.

Краплі — одна за одною — стікали по щоках і падали на простирадло. Я не витирала їх. Не могла. Руки тремтіли, і навіть найпростіший рух здавався зрадою — ніби я намагаюся стерти щось, чого не можна забути.

Сором. Безсилля. Біль.

Вони не в криках. Вони в тиші. У тому, як голос зривається на вдиху, але не стає словом.

Я дивилась на себе, ніби вперше. Віддзеркалення в очах Юлі — не відображення того, ким я була, а вирок того, ким стала.

Жертва.

Це слово раніше здавалося мені чужим. Далеким. Абстрактним.

Я співчувала — як співчувають із безпечної відстані: коли читаєш статтю, бачиш сюжет у новинах, кидаєш банальне "жахливо" і гортаєш далі.

Я не розуміла.

І ось тепер — я.

Не в сюжеті. У власному тілі. У власній шкірі.

Я — та, що мовчала. Та, що тепер знає, як кричить душа, коли рот закритий. Та, що не може відповісти на запитання: "Чому ти не втекла?" "Чому не захистила себе?" "Чому дозволила?"

Та, що тепер розуміє: ніхто не дозволяє. Просто перестаєш бути.

І, мабуть, найболючіше — це не те, що сталося.

А те, як я колись думала про інших.

Тих, кого називали «жертвами».

Я не бачила. Не чула. Не знала.

А тепер — знаю.

Біль не видно ззовні. Його можна тільки прожити.

— Давай, збирайся. Я майже склала речі. Підемо.

— Куди?.. — голос звучав так, ніби не належав мені. Тихий, зламаний.

— До поліклініки. Ми ж домовлялись.

І справді. Домовлялися. Я пам’ятала. Але всередині все стискалося. “Я не готова говорити. Не готова, щоби хтось чужий торкався моїх ран — навіть для допомоги”

— Ні! — різко. І ковдра — мій щит — знову накрила мене з головою.

— Гей… — її голос був м’який, майже невагомий. — Все добре. Це просто огляд. Ніхто тебе не змусить говорити, якщо не захочеш.

Вона. Сіла поруч. Її обійми — тихі, як присутність, а не дотик. Вона просто була поруч.

Мовчання. Але в ньому щось потепліло. Не зовсім, не до кінця. Але вже не так гостро.

— Тихо-тихо… — Вона сіла поряд, обійняла через ковдру. Її долоня лагідно гладила моє плече. — Ніхто тебе не змушує. Підемо, коли сама будеш готова. Домовились?

Мовчки кивнула, ще не визираючи з-під захисту.

— Хочеш їсти? — запитала після паузи, тихо, якось дуже просто.

Морально — ні. Але фізично шлунок стискався від голоду.

— Добре… давай.

Прісний суп швидкого приготування здавався майже їстівним у поєднанні з куркою-гриль, яку Юля прихопила дорогою. Запечена шкірка — хрумка, злегка пригоріла — завжди мені подобалась. Я їла повільно, без апетиту, але слухняно — тіло вимагало хоч чогось. Вона мовчки сиділа навпроти. Її погляд — важкий, присутній — обпікав сильніше за чай у чашці.

Щось у мені підказувало: вона знає. Не лише здогадується, не просто співчуває — вона знає цю тишу, цей біль, цей бруд, який не зникає навіть після сотні душів. І від цієї думки десь під грудьми знову зібралося туге, тривожне щеміння.

Хотілося запитати. Просто сказати: “Ти теж?” Але щось зупиняло. Страх. Якщо вона кивне — нас стане двоє. Двоє тих, над ким поглумилися, зламали. І тоді вже не буде вороття назад.

"Не варто посилювати те, що так сильно хочеться забути..." — прошепотіла думка, і я проковтнула її разом із останнім шматком хліба.

Один за одним минали дні. Юля весь час була поруч. Вона майже не з’являлася в університеті, пропускала заняття, і хоча її успішність і так залишала бажати кращого, про навчання вона навіть не згадувала. Я не раз просила — повертайся до свого життя, я вже справляюся. Але вона кожного разу знаходила відмовку. І залишалася.

Біль, яка спершу не давала дихати, відступала повільно, ніби відходила по краплі. Не зникала, але ставала не такою колючою. Тіло ще боліло, але розум — вперше за ці дні — почав прокидатися. Ми проживали тишу разом, як дві напівзламані тіні, що намагаються знову навчитись жити у світлі.

На дванадцятий вечір ми лежали спинами одна до одної. Було тихо. І саме в цій тиші Юля заговорила. Вперше не про мене, а про себе.

Це сталося на початку першого курсу, ще до нашого знайомства. Її запросили на вечірку. Привітальна, як усі. Алкоголь, сміх, знайомства. Але ніч закінчилася зовсім інакше. Вона була при свідомості — бачила, відчувала все. Безсила, знерухомлена, з порожніми очима дивилася, як її ламають. Її, як і мене. І вона, як і я, вибрала мовчання. Бо хто повірить сільській дівчині проти міських мажорів?

Я мовчала. Прикусила губу, щоб не зойкнути. Її правда пройняла мене до кісток. Ми обидві лежали в темряві, плакали — тихо, в одну подушку, у різні сторони. Але в ту ніч ми стали ближчими, ніж будь-коли. Не словами. Болем.

Вона довго мовчала, перш ніж додати: — Знаю, як це звучить… Але я відчула полегшення. Не тому, що з тобою сталося щось жахливе. Ні. Просто… я більше не одна.

Її голос тремтів.

— Я стільки разів уявляла, як хтось поруч скаже: я розумію. Але ніхто не міг. Навіть якщо хотіли — не могли. Бо вони не знали, як це — мовчати, коли хочеш кричати. Ховати себе, бо здається, що вся шкіра просякнута соромом.

Вона перевернулась і лягла обличчям до мене, майже шепочучи:

— Може, це не правильно… Але якщо тобі це допоможе рухатись. Іти вперед. Якщо моя присутність хоч трохи полегшує — я не проти.

А вранці я прокинулася сама. Порожня квартира, тиха кімната. Але десь у мені стало легше. Ніби частина тягаря, що стискала груди, розчинилась у її словах. У тому, що ми більше не поодинці.

Я встала. Перше — вдяглась. Потім — вийшла на вулицю. Маленька перемога. Мій шлях лежав до найближчої аптеки — знеболювальне, вітаміни. Тіло потребувало догляду. А серце — впевненості, що все ще рухається вперед.

Світ жив далі. Люди сміялися, сонце світило, ніби нічого не сталося. І, мабуть, у тому було щось лікувальне. Тепер я знала: я не одна. Те, що здавалося кінцем, може стати початком. І, повернувшись додому, я вперше за довгий час подивилась на монітор. Там — недописана дисертація. Життя не зупинилося. Попереду — завершення навчання, нова сторінка, нове місто. Я знову зможу обирати. І жити — так, як мені хочеться.

Коли я повернулася, Юлі ще не було. У квартирі стояла тиша, яку я не помічала давно — не тривожна, а спокійна, майже обіймаюча. Але всередині мене наростало інше — нове, несподіване. Бажання щось змінити. Закреслити хоча б частину тієї сторінки, яка не давала спокою. Почати дихати інакше.

Я зібрала все необхідне й попрямувала до ванної. Ще не до лікаря — поки що ні. Перш ніж довірити себе комусь іншому, я мусила поглянути на себе сама. Побачити. Переконатись. Довго відводила очі, боялася побачити щось невиправне. Але зараз була готова. Принаймні так мені здавалося.

Огляд був повільний, обережний. Кожен рух — як перевірка себе на міцність. Все ще боліло, але вже не так. Я змогла не здригнутись. І це вже щось.

Я заспокоїлась. Потім просто чекала. Не думала, не планувала — просто сиділа і дихала.

Коли за дверима почулися знайомі кроки, я підвелася. І, щойно вона переступила поріг, обійняла її. Міцно. Без слів, тільки серцем.

— Дякую, — прошепотіла я. — За все.

Юля здивовано озирнулась, випустила з рук пакет. Її очі миттєво затуманились, але вона лише посміхнулась і притисла мене до себе.

— Ти повертаєшся…

— Так, — тихо. Але впевнено.

Того дня я вперше відчула: я повертаюся не лише до звичного життя, а до себе.

За кілька днів усе наче увійшло в русло. Мене чекала неприємна розмова з ректором — довелося вигадувати пояснення. Потім — ще важче: розмова з мамою, яка дзвонила щодня. Сльози, напівправда, мовчанка — але ми порозумілися. Поступово все ставало знайомим. Навіть навчання перестало лякати.

Біль зник не до кінця, але тепер він не керував мною. Він просто був — фоновий, притлумлений. Як відлуння.

А на душі все ще залишалася порожнеча. Холодна, безіменна. Але я вчилася жити поруч із нею. Не боротися. Не тікати. Просто — бути.

Грудень закінчувався. Дні зливалися один в один: посиденьки після пар, спільні вихідні, нескінченне зубріння, робота над дисертацією. Усе це заповнювало простір і час, створюючи відчуття, ніби я живу не сама, а просто рухаюсь за інерцією.

"Цілеспрямовано займати себе роботою — такий був мій план втечі". І я трималася. Хапалася за кожну справу, ніби за рятівну нитку, сподіваючись, що час пролетить непомітно, навіть не зронивши тіні.

Але одного ранку я прокинулася від знайомого, тривожного позиву. Блювота.

Спершу не надала цьому значення — втому списала на щільний графік. Можливо, харчове отруєння. Та згодом симптоми стали наполегливішими. Запах їжі, парфумів, навіть мій звичний шампунь — усе викликало хвилю нудоти.

А місячні… про них я воліла не думати. Все, що стосувалося тіла, жіночого, — я навчилася ігнорувати. Доти. До сьогодні.

Ми стояли біля дверей поліклініки. Холодний запах хлорки пронизував хол — різкий, стерильний, безжальний. Мене знову нудило. Не від хімії. Від страху.

Юля щось говорила — стиха, трохи сердито, з втомою в голосі. Її слова я пропускала крізь себе, мов крізь фільтр. Вона дорікала, але я не відповідала. Знала: мала піти до лікаря раніше.

І хоч у словах був докір, в очах — турбота. Щира, болюча. Від неї хотілося відвести погляд.

Двері прочинилися — і я зрозуміла: час настав.

Юля залишилася чекати. Лише кивнула, стримуючи себе, стискаючи губи. А я побачила, як вона покусує великий палець — моя звичка, тепер уже її.

У кабінеті було прохолодно. Порожній живіт судомило, жовч підступала до горла. Тіло діяло з затримкою, ніби не було моїм. Ватяне, мляве, відсторонене. Механічно відповідала на запитання, дозволяла торкатися.

Коли все закінчилося й я вийшла, Юля підхопилася з місця. Сиділа, згорблена, така маленька в тому безликому холі. Її очі — налякані, уважні до найменшого мого руху.

Я зустрілася з нею поглядом — і ледь стримала сльози. Усе в мені хотіло розридатися прямо тут, у стерильному світлі поліклініки.

Бо в її очах я побачила те, чого досі боялася побачити в собі.

Минуло два дні, а я все ще ніби зависла в повітрі — між тим, що було, і тим, що тепер.

Юля знову переїхала до мене. Взяла на себе всі побутові справи, мовчки намагаючись повернути бодай частинку звичного життя. Але я не могла підключитися до цього руху. Не мала сил. Просто була.

"Я вагітна…"

Ці слова не вкладалися в голові. Вони звучали абсурдно.

"Я залетіла від людини, якої навіть не бачила. Від незнайомця, що забрав у мене все й… залишив у мені частину себе."

Юля обережно підняла тему переривання. Спокійно, без тиску. Вона просто хотіла, щоб я знала: варіант є. Але вона не знала всього.

Я не розповіла їй про кісту.

Про те, що цей випадковий зародок — єдине, завдяки чому її виявили. І про слова лікаря, які не дають мені спати:

переривання — це не лише втрата дитини. Це — операція. Видалення кісти. І, як наслідок, обрізання труб.

Це означає: другого шансу вже не буде.

— Я більше не зможу мати дітей… — вирвалося вголос. Несвідомо. Як подих.

Юля завмерла. Подивилася на мене — довго, уважно, з тривогою, що повільно заповнювала простір.

Потім різко потягнулася до моєї сумки.

Витягла медичну картку.

Я не зупинила її. Не мала сили. Ні на пояснення, ні на виправдання. Просто сиділа, дивилася, як її пальці тремтять, як змінюється вираз обличчя — недовіра, шок, біль.

Сльози побігли щоками, вона ридала майже беззвучно. І я зрозуміла: їй зараз боляче навіть більше, ніж мені.

Мовчала. Бо що сказати, коли на кону стоїть усе твоє життя?

Я мала зробити вибір. Один-єдиний.

І він усе змінить.

*****

За вікнами аудиторії впевнено крокувала весна. Світ теплішав, розцвітав, а я — ховалася за вільним сарафаном, намагаючись не привертати зайвої уваги до живота, що вже чітко округлювався.

Залишитися матір’ю-одиначкою без професії здавалося мені найгіршим можливим сценарієм, тому я трималася за навчання, як могла. Не пропускала жодного заняття, хапалася за кожну можливість вчитися. Це був мій єдиний шлях уперед.

Коли батьки дізналися — почалося. Довгі суперечки, крики, звинувачення. Мене майже не слухали.

Мама… Вона поставила крапку. В ім’я Господа. Назвала мене гниллю, зрадницею, і відреклася.

Тато, хоч і мовчазно, але продовжував підтримувати — нишком, без її відома. І навіть ця маленька допомога здавалася мені рятівною.

Зі мною залишилася лише Юля.

Їй пропонували інтернатуру в іншому місті, і я щодня переконувала її не відмовлятися. Спочатку вона впиралася. Казала, не поїде, не кине. Але я знала: не можу ламати її життя лише тому, що сама боюсь залишитися одна.

Зрештою, вона погодилася. І я вчилася приймати цю самотність.

З чималим уже животом я влаштувалася працювати в пологовому будинку. Не в тій ролі, в якій мріяла, але принаймні не сиділа склавши руки.

Житло залишилося тим самим — змінити нічого не вдалося, але господиня квартири відреагувала несподівано тепло. Стала на мій бік.

— Життя важке, але воно триває, — сказала вона, і я повірила.

Пологи наближалися.

Я не мала ілюзій. Готувалася до всього. Навіть до найгіршого. Написала від руки заповіт. Лежав на видному місці — на випадок, якщо не повернусь. Можливо, надто драматично. Можливо, смішно. Але це був мій спосіб контролю — хоч щось тримати в руках.

Юля, та дурочка, що щодня телефонувала з погрозами приїхати, встигла знайти собі не лише хлопця, а й майбутнього чоловіка. І тепер він розривався між роботою й вагітною пацанкою, яка відмовлялася бути жертвою.

А я просто жила. І чекала.

Вивчила напам’ять усі етапи: кесарів розтин, видалення кісти. Прокручувала їх у голові знову й знову — від сприятливого сценарію до найгіршого.

Під серцем жила дівчинка. Я вже дала їй ім’я — Марічка.

У значенні цього імені було щось світле. Від мене вона мала взяти самостійність, упертість — від тітки Юлі, а любов — від нас обох.

Бо, крім нас двох, тут її поки що ніхто не чекав.

Лежачи на хірургічному столі, я вперше по-справжньому відчула, як мало можу їй дати. І водночас — як багато вона вже значила для мене.

Та слава Богу — усе минуло добре. І моє одужання, і її народження.

Маленька ручка обхопила мій великий палець, ніби хотіла втриматися за життя, яке щойно почалося.

Уперше в моїх обіймах, вона вже заповнила собою всю мене.

Я знала: я не помилилася.

Юлька, як і слід було чекати, не витримала — приїхала.

Дві дурочки, ми сиділи й плакали, як діти. Але ті сльози були не від болю — від полегшення.

Я не хотіла навантажувати її своїми труднощами, раділа за неї, хотіла, щоб вона жила. Але вона все одно залишилася. Була поруч, поки мене не виписали.

Ми поверталися додому втрьох — я, Марічка і тиша, що вперше не гнітила.

Мама так і не визнала ні мене, ні свою онуку. В ім’я Господа.

Тато прийшов лише раз. Приніс люльку, в якій я пізніше знайшла трохи захованих грошей.

Перший рік був нестерпним — іноді здавалося, що розум от-от зламається.

Потім мама захворіла й потрапила до лікарні. Так і пішла — непохитна у своїй вірі, так і не побачивши онучку. Через пів року пішов і тато. Десь усередині частинка мене відчувала, що це вона його забрала — лише щоб не залишатися сама.

Від них лишився будинок, а від будинку — гроші, на які вдалося придбати невеличку квартиру.

Життя, хоч і повільно, наче равлик, але рухалося.

Юля, хрещена мама Марічки, не пропускала жодної важливої події.

Щоразу приїжджаючи, бурчала: коли ж ти, нарешті, когось собі знайдеш?

Я тільки посміхалася — мені подобалося дивитися, як її дрібна копія бавиться з Марічкою. Вони були, немов брат із сестрою.

Таким, мабуть, і має бути життя — живим, простим, наповненим людьми, подіями, рухом.

Я вірю, що моя дівчинка пізнає справжнє щастя. Бо вже зараз вона — усе моє.