Німа Молитва

Запах хлорки — терпкий, впертий — проникав крізь усе. На приглушених тонах, майже пошепки, медсестри схилилися навпроти, про щось обережно перемовлялися. Мій ще кволий, слух ледь вловлював обривки слів — і жодне з них, здається, не стосувалося мене. Я вкотре поверталася до тями.

Чим ширше розплющувались повіки, тим сильніше біле світло з високих вікон різало очі. Здавалося, я лише на мить заплющила їх, щоби вгамувати пекучий біль, але коли знову наважилась подивитися — сонячне світло вже змінилося на ніжне, майже казкове світіння повного місяця.

Дивні, суперечливі відчуття самої себе — вони лякали…

Знову пробудження. Але тепер — тиша, спокій, жодного болю. Легкість. Свобода. Без пут. Але чому?.. Я не хотіла відкривати очей. Що там, за ширмою? Що чекає?

У спробі зрозуміти, прийняти й упізнати себе — ту, що вперто не хотіла бачити світ довкола, — я знову розчинилась у темряві.

Світло повернулося. Я поворухнула пальцями ніг — слухаються. Руки теж. Обережно, повільно, міліметр за міліметром — голова праворуч, потім ліворуч, угору й униз, аж поки не торкнулася підборіддям грудей. Ні болю, ні порушень — лише втомлена важкість затерплих м’язів.

Завмерши, я прислухалась до себе: рівномірне биття серця, легені, наповнені свіжим киснем, ледь чутно видихнули через ніздрі відпрацьований подих. І знову — те саме питання:

Чому я не відкриваю очей?

Що такого там, чого я не хочу бачити?..

Вслухаючись, я дедалі глибше віддавалася оркестрові осіннього дощу — краплі набирали сили, танцювали на підвіконні, перекочувались по шибках, як живі. Заскрипіли старі завіси, і крізь прочинену кватирку в палату увірвався вітер, наповнюючи її терпким ароматом опалого листя — свіжим, з нотками вогкості.

Усередині мене, мов клацнула клавіша «play» на старенькій магнітолі батька — тій самій, “Sony TCM-676”. Спершу — м’який білий шум, потім, нота за нотою, зазвучала його улюблена пісня…

І під той ніжний, майже оксамитовий тембр голосу виконавця на мене накотила хвиля спогадів — глибока, нестримна, мов цунамі, що змиває усе на своєму шляху. Мене поглинуло.

Це був той самий день. Її день народження.

Відпрацювавши скорочену зміну, я злетіла з порога пологового будинку, окрилена. Ще у повітрі пульсували залишки емоцій — тих щирих, прозорих, як сльоза щастя. У голові крутилась лише одна думка — швидше побачити її, її обличчя, її радість…

У хмарах своїх мрій я запізно помітила молоду пару попереду. Занадто пізно.

У відчайдушній спробі уникнути зіткнення я вигнулась у бік, та ноги, як завжди, мали власну волю — послизнувшись, я з розмаху гепнулась прямо в калюжу.

Жінка, що ніжно тримала в обіймах згорток у ковдрі, перев’язаній блакитною стрічкою, злякано здригнулась і сильніше пригорнула дитину до себе. Вона завмерла, а її очі — великі, перелякані — зупинилися на мені.

Оксана… одна з породіль, про яких я дбала всі ці дні. І сьогодні вона мала покинути стіни нашого відділення.

По-справжньому сильна. Жінка, яка десять довгих років виборювала своє право на щастя. Не зважаючи на попередження лікарів, на діагнози, на численні "не можна", вона вперто йшла вперед. Відмовилась від кесаревого — принципово. Зі своїм виснаженим здоров’ям вона народжувала власноруч, як колись наші бабусі — одинадцять годин безперервної боротьби. Не раз втрачала свідомість, але не зламалась. Не здалась.

І разом із нею — у той самий момент — кричав її новонароджений хлопчик: 3 кілограми 600 грамів життя, сили, перемоги.

О 4:48 ранку здійснилось її найпотаємніше бажання.

На цих емоціях, ще не зовсім отямившись після падіння, я розсміялася. Спершу переляк на її обличчі, а потім — усмішка, тепла, материнська. Вона ткнула ліктем свого чоловіка і кивнула в мій бік. Той, злегка розгублений, підійшов і простягнув руку, допомагаючи мені піднятись.

Як виявилося, винні були не ноги — винна голова, що геть забула зняти бахіли. Смішно, до абсурду. Попрощавшись, я змушена була повернутися назад. Не з мокрою дупою ж відзначати таку подію.

Кажуть, «час — як вода», але мій розтікався, випаровувався, мов літній дощ на розпеченому асфальті. Поки я переодягалася, телефон нервово вібрував, наче намагаючись мене вгамувати. На заблокованому дисплеї — два пропущені дзвінки. "Пекарня". І в цю мить мені здалося, що душа вирішила достроково покинути тіло.

Без десяти — шістнадцять. Через десять хвилин вони зачиняються. Судомно кинулась з пологового будинку. Дощ, звісно, не вщухав — навпаки, ряснів ще сильніше. Про парасольку я, зрозуміло, забула. Замичавши від злості, мов загнаний звір, я побігла в бік зупинки.

Дорогою вдалося додзвонитись у ту саму «Пекарню» — там чекав бананово-апельсиновий торт, який я мала забрати ще двадцять хвилин тому. Благаючи продавщицю, пояснюючи все поспіхом і надривом, я таки випросила ще кілька хвилин.

Та час мене не жалів.

Я переступала з ноги на ногу, нервово покусуючи великий палець — звичка, що тягнулась за мною ще зі шкільних часів. Минула хвилина… ще одна… немов вічність у чеканні бодай якогось транспорту.

Дідько! — дві зупинки всього! Я вже зважилась іти пішки, коли різкий, пронизливий звук клаксона сколихнув повітря.

Сріблястий Mercedes, нахабно підрізаючи тролейбус, злітав на тротуар, зачепивши днищем бордюр — іскри з-під машини блиснули, як феєрверк. Він мчав просто в наш бік.

У ту мить, коли авто зрівнялося із зупинкою, час — застиг.

Я встигла подумати лише одне: дарма я переодяглася…

І вже за секунду — хвиля. Величезна, люта, з калюж і потоків води — накрила всіх, хто стояв на зупинці. Люди зойкнули, інстинктивно закриваючи обличчя руками. Збоку озлоблений дідусь вилаявся так, що зів’яли б вуха навіть у пекарського батона, і жбурнув щось у бік авто. Але той, мов примара, зник у густій завісі дощу.

Діставшись до пекарні, я побачила ту саму молоденьку продавщицю, з якою ще кілька хвилин тому говорила телефоном. Побачивши мене — мокру, скуйовджену, з роздратованим виразом обличчя — вона не сказала й слова, просто мовчки простягнула коробку з тортом. Мій вигляд не потребував пояснень — день не задався, факт.

Переживаючи, аби десерт не постраждав у дорозі, я попросила додаткову коробку — для надійності. Акуратно переклавши торт, уже прямувала до виходу, як раптом дівчина вибігла з-за прилавка й, усміхаючись, простягнула мені парасольку.

Я тільки-но відкрила рота, щоб відмовитись, як вона, ніби прочитавши думки, швидко сказала:

— Все гаразд, її забере хлопець.

Я не стала сперечатись. З вдячністю прийняла несподіваний жест турботи й стисла в долоні теплу ручку парасолі.

Сьогодні залишалась ще одна важлива справа — сісти на десятку, маршрутку, яка прямувала просто до дитячого садочка, де біля воріт на мене, як завжди, чекало моє янголятко.

Годинник підтверджував — я встигала. Залишалося тільки одне: щоб цього разу все минуло без перешкод.

Це був один із найжвавіших куточків міста. Варто було звернути за ріг — і здавалось, дощу ніколи й не було. Вулиця жила своїм невпинним життям: люди поспішали у справах, байдужі до мокрих плащів і калюж під ногами. Тут завжди вирувало — навіть у найгостріші хвилі пандемії COVID-19. Студенти з рюкзаками, мами з візочками, літні люди з торбами, школярі, що нишком тікали з уроків… Усе рухалось, дихало, текло, ніби саме місто не вміло стояти на місці.

Зупинка, як і слід було очікувати, виявилася забитою вщент. Через свій невисокий зріст мені довелося стати майже на самому краєчку тротуару — лише так я могла не проґавити потрібну маршрутку.

Галас, що не вщухав ні на мить, огортав усе довкола — уривки втомлених розмов, шелест шин по мокрому асфальту, різкі рингтони, що виринали то тут, то там, зливаючись у химерну, розхристану симфонію великого міста. Раптовий звук клаксона, неприродно різкий, зірвався з вулиці, налякавши зграю промоклих голубів. Я на мить завмерла, дивлячись, як вони злітають, тріпочучи крилами, все вище — і вже губляться в хмарах.

Позаду знову озвався телефонний дзвінок — і серед цього міського безладу я раптом впізнала знайомі акорди. Моя улюблена пісня.

Я лише встигла озирнутись — і світ зірвався з осі. Жах скував тіло ще до того, як свідомість встигла збагнути побачене. Сріблястий Mercedes, мов зграя лез, на шаленій швидкості врізався в зупинку, розкидаючи людей, немов беззахисні кеглі. Глухий удар, і мене підкинуло в повітря — на частку секунди, довшу за вічність.

Салатова парасолька, підхоплена нещадним вітром, злетіла, обертаючись, і понеслась геть, за горизонт. Поруч, на мокрому асфальті, лежала зім’ята коробка з тортом — з її розтрощених боків усе ще тягнувся солодкий аромат бананів.

І тоді прийшов біль — раптовий, гострий, справжній. Той, якого до цієї миті не було. Він змусив мене заплющити очі.