Зміст
  • Д-і-М
  • Д-і-М (продовження)

    • Д-і-М

    Олександр Євтушок

    Д-і-М (продовження)

    17\18.

    щось ти\яРозговорив\ла\ся, треба ощаджувати.

    — ощаджувати що?

    мовчить. і я дивуюся власній глупоті.

    — батареї? повітря?

    — Ні.

    — їжу, воду, ампули?

    — Голос до самої себе\чи до самого... Тому, що без повітря люди дихають одне одним. І без нього найперше чуєш дзижчання. І коли над цим думаєш, то, водномить, усе затихає. Усе і навмисно. Коли чекаєш своєї черги, так, черги, моторошним є навіть найлегший повів. Ще гірше, коли розумієш, що з’являється все ще нізвідки. Що за вітром не знати що буде.

    Каже, без людей присмак вітру інший. Усе східний, дух забиває. І таки інколи дзижчить.

    Дивиться тверезо. І йому дивно, що я тут, і та ж кімната, третій поверх гуртожитку. Що будинок так і стоїть на перехресті соборної, княгині ольги та володимира. Що зупинка навпроти, попід коледжем, однаковісінька, а та, — що повернути до білого лебедя — так само виводить на третю, до спаленого пасажу квітникарів. І що те-це «покровський» теж закатруплено, і правильно, дебільним був...

    А ти однакова? Малєшина дора, повариха без роботи? — так запитує. Комарик... ні-ні, ми не у буді. — У буді й пешті?

    І чую, що є підказка.

    Вигляд останньої людини. Петьки та його мамашки, не важливо, остання, твоя, моя, наськіна, інших, — а голоси, а школа, здолбунів, усе рівне — може, це повернення сюди — твоя помилка. Ми ж звільнилися, хіба не пригадуєш.

    Дивлюся, як ступає східцями, йде коридором, наче востаннє був хтозна коли. Ним уподобаний гуртожиток. І зразу уліво — чекаю, коли зіллє і вийде. З бачка не задзюрчала.

    Гукає, що у підвалі душові теж без води. Чоловічі на соборну, жіночі на парк. Каже у його\моїй черзі відлити зранку, що продерти сліпцю очі. Й не тому, що скінчився напір у водогонах [заходимо у кімнату, наська усе чує, шокована не менше, якого біса він тут!?]. І хоче [замість мене] у пляшку з-під мінералки — і збирається сам виносити. Вчора, каже, у панельці знайшов [тобто, каже, я знайшла] на дев’ятому старе пиво. Пусти. Термін ще діє. Я, каже, не могла відмовити. Вижлуктив з одноразового. Каже, зараз не... Що. Каже, розуміє, що то омана, але чому б і ні, все ще обмальована. Не я — кабінка з бачком. «Мужики з Північного — це підараси», «Вся власть членососам — черга буде їхня», «Куплю недопалки\прокладки з ж.... — 1 кг.\2 грн. на бальзам «Настоянка-любві» — 2 грн.\1гр. 0633853897»... [а наська не заспокоїться: це морок і без пробілів]. А він: бо я скучив\ла за чоловічим, навіть запахом, тому й бігає... — І тихо. [це той кінець має такий вигляд?] наська, замовкни]. Ні, каже, що збожеволів через те, що зникла вода в унітазах. Кожен зі своїм неповторним дзюрчанням, так по-живому. Ніби хтось зайде і наспівуючи... Але теж затихли. І не смердить.

    Або не чую. І якщо злити мінералкою, стікає. Це святе, не дарма зводили пам’ятники. Ю нид асс. І заново: брудним\ою тепліше, жир утворює кірку, як у волоцюги.

    [наська питає: це тому, що по ньому нині мали бути сороковини?]

    Сам їй і заперечує, бо нині 11 жовтня і це п’ятдесят другий день його черги. [коза не дорізана, як би хотіла бути\стати\влізти на його місце — щоб узяти на себе це божевілля]. Кричить, що воно не його божев... Ага, моє. [мій комарику, прости мені]. І раптом, ага, кидає пляшку і боляче ляскає по стегнах, і нікого не має, тільки оце...

    А ще резинка треться. От що. Окрім пива знайшов\ла диктофон і ді-ві-ді диски. Подумав\ла, що погоджуся передивитися на наськіному ноуті — а я, що батарея сіла. І не відступає, давай і давай дивитися. Я тобі гору принесу — я знаю, де батарей і батарейок.

    Ти недавно бачив, де, точно бачив? Але ж, блін, [блін, тут страшно вийти і підійти до машини, й на руки води немає, тягнеш бозна на третій, ні-ні]. Перед очима був постійно. Перед тим? Купу? Ну ж бо, згадай: де саме\От тільки не згадує. [де-де, на\в тому світі, наська, заткнись]. Не лізь. Поки не знайдемо\ш батареї або алкалайти — зась.

    Бурчить, та знайду тобі, — це ж раритет, скрута — батарейки\батареї як щурі-собаки-ворони-жуки-комахи-комарики... А хочеш, на пояс. Тому, каже, боксери натирають. Гм... та ні, там шов, миколко. [наська ніфігасє, це йому так лобовим чи дверцятами?] Там порізано. Болить? Це не вухо і не шия, підключити до хенд-фрі не можна.

    Постійно записувати що, ну що?

    Каже все, що роблю або бачу. Що смерджу, знаю — ні, це [наська пирхає] щоб не забути вчорашнього, а то кожна хвилина схожа до наступної, а наступна до наступної, всі будинки такі — і я перестаю думати... Перестану зовсім. З’явилася жива, як колись, підозра, що — о, зірвався у коридор і засліплений\на до туалету. Куди ти? До розмальованої, кричить. Пляшка тут, не бігай. Я відвернуся. І наська. А він, що переплутав\ла сторони світу і що всі уже разом з матір’ю та батьком, бухенвальдом і школою, тобою, наською і поетом-недо-директором — ніби усі-усі пішли у гості — але ось-ось вернуться. Чи просто розбіглися на роботу, гуляти — і тупо пощастило, що зараз жодної живої, весь поверх, гуртожиток і вулиця — мої\його. І якщо хто лишився, то посюсяти тій, жодній живій не кортить. І саме в цю мить.

    Посюсяти. [гм, смішне слово. насьці не просто]. Каже, коли малим був так батя казав... [блін, нафіг] ти\я [те пиво йому дозволила]. У тебе\нього там не позаживало. де, де — на боці...] Наська, іди в жопу, так, і двері закрий.

    Не дивись на неї... Що працюватиме крім унітазів? І довго-довго?

    Нічого? Розповідай, не слухай, чого замовк. Це без повітря, голосів, батарейок?.. Блін, та що?

    Я, — відштовхую, умовляю, що ввижається, — мені? — ну, пусти, не напирай, прошу. збиваю його руки, сновидою, розкритими губами, ротом уп’явся у щоку, мені страшно, пусти. що робити, запитує, хоч не можу і пальцем ворухнути. цілує у шию, затиснув стегна, руку просовує до живота, аж задриготіла, й не так болить, бинти там... як несподівано скис. зачудовано дивиться.

    раптом обличчя перекосило, вдарив по щоках.

    змертвіло видихнула, що зробив таке перший і останній.

    до столу і розмішала холодний чай, сьорбнула. потім викашляла жовтавою тягучкою, а він каже, що то не жовч, а його\той\твій бензин\соляра. скривившись, подає «поляну». це страшить більше. п’ю, аби удавано. це через твої\його очі. так. це через те, що тепер перехотіла бути ним\тобою. ні стати, ні влізти на твоє\його місце не хочу, ні, не хочу брати божевілля.

    а ти\він як закричить\ш. що таке? «вони десь ще поруч?!» ні, кажу. а він: «не бачу, або ховаються». і що оглядається, оглядається від скошених поглядів, каже, очі болять. досі постійно оглядається.

    знову йде перевірити.

    каже самій буде страшно. як тоді\коли, о, так, від невідомих. коли посеред усього один. та так, що хляпання халяв лякає денну тишу. вулиці цвинтарів і квартали за кварталом. міста, поля і села — величезні цвинтарі. жодного мертвого тіла — ага, каже їздив, бачив, копав... жодного. дихати можу, а жодної людини, чи жодного трупа.

    і ніхто не знаходив.

    і продовжує своє, черевики, сука, можна навернутися... і в коридорі тихіше, ніж у туалеті... блін, він знову панікує... вікна, бач, сусіднього наче рила подиву і осінній легіт, бо під вікнами, в асфальті ряди ям, реально каже, думали закопувати заради експерименту. і знову крик про те, що є тільки одна точка неповернення. де ти сам\один.

    — Ти ж пригадуєш той будинок? Тобі ще не вірилося, чому я, а не інший. Який — на даху чи вілла — коли одразу з шашликів.

    я ковтнула:

    — так — добре пригадую, краще ніж...

    — Думала, що хочу стрибнути з даху. Це ти побачила? Чи це я тебе? — і знову слово до слова. і схилилася над тобою\ним. А він зовсім щось божевільне. — Ні-ні... тебе я... знайшов у будапешті. Чому цього немає на відео? Ти у черзі була чи ні?

    киваю аби кивати, ніби була, мабуть.

    — Ну і комарика теж... це я? І у тебе було дванадцять — це правда?

    — що ж ти хочеш цим сказати, я не розумію.

    — Брешеш. Чому з них — я?

    не отримавши відповіді, каже, що нам ніхто не міг сказати про якийсь голос. але на диски можу надіятися... і що знайшов батарейки, і включив диктофон. хоча нам\же\мені\ти\я\тобі ніхто не міг сказати, чий голос був потому, чий насправді.

    коли влігся, я хочу прибрати.

    бачу прозорий судочок. сичу, розкидаючи його лахи, і наполохано роздивляюся на світло. є, є! в одному з чотирьох кутків виднілися дрібні-дрібні, ледь видимі уламки. жмутик пилу. манюсінький клубочок пуху. посеред крихт — одна чи дві лапки біля застиглого тільця.

    я не знала будити тебе\його чи ні.

    хочу вийняти з-під голови покривало і накрити, але нема тебе\його — пішов, утік. буцім ті вигадані батарейки, диктофон, і сріблясті кружальця дисків... і думаю, ні — це теж усе не правильно — бо тоді б ніколи у цей гуртожиток не повернулися. тільки не сюди. я можу повірити у те, що був\ло\ диктофон і відео-файли, у пошті, повірити у голос... але повернутися до гуртожитку ми не могли.

    18\19.

    ... зірвалася і побачила, як слина потяглася до подушки. переляк, бо витягнула з-під покривала руку від його\твого дотику. дарма волосся розпатлав.

    від цих ляків голова репне. а руки бліді, аж білі. бридливо сховала.

    — чого ти?

    мабуть, думає, якщо не завішуся, то викинуся.

    — страшно мені. ти знаєш, що сама з собою розмовляєш? з наською. або зі мною.

    мовчу.

    — зробив би усе сам.

    не зважаю\не зупиняю\рота не закриваю.

    — ну, що, не захотіла побути, боїшся? що не так? спочатку? смерджу? не усе одно з ким — з мертвим чи живим?

    його\тебе таки затіпало і я заспокоюю:

    — не злись… холодно? накрити?

    тепер він мовчить, намагається витримати якнайдовше.

    — ну, от... так і знала. аби тільки зміг.

    нарешті:

    — це ти спокушала, чи я?

    — не знаю. треба вколотися, так?

    вийняла з-під голови одіяло і накривала.

    ти ти\миколка вже марив пожежами, ніби виглядаючи їх, то з княгині ольги, то від собору униз по володимира до набережної. звідки близько і до твоєї\його волинської дивізії. квартира сто сорок чотири.

    очі заплющувалися самі і я\дора дивилася, як ти\він склякає, як прилягає поперек зсунутих ліжок.

    — слухай, а може, нам таки поїхати?

    — додому?

    — ні.

    — на південь? знову куди очі бачать і туди, багато куди?

    тому пропонує останній, як думає, варіант:

    — то давай знову посваримося. але з умовою, що через якийсь час, ну, там рік, хоча це занадто, зустрінемося — розкажемо, що ми бачили. скажімо у...

    — а варто?

    — тоді згадуй, нарешті, де ти ховалася по справжньому? до того, коли я знайшов. може, нам тільки туди й треба.

    — тебе ніхто і ні про що узагалі не просив.

    — просила.

    — тобто, це у мене був вибір?

    — ні, ну ми знову про одне й теж, одне й теж. думаєш, брешу, вигадую, піддурюю, і зараз не з тобою — чи ще когось бачиш?

    мовчу.

    — що, не ти хіба казала, що у своєму житті не мала жодного закінченого кохання? що тобі хтось допоміг, бог? зізнайся нарешті... — я мовчу, — хто ж ще. люди, сама казала, нас можуть хіба терпіти. це ти повинна була бути на моєму місці — ти ненормальна. і це тебе треба щоб ковбасило без вітру і всякого дзижчання.

    — ти чуєш дзижчання?

    — тепер віриш. а що у черзі дітки не народжувалися? може, щезали прямо з пуза? чи не могли розродитися? надієшся, вони у вічному житті?

    не витримую:

    — а чому тебе кинула? а тепер знайшов? чому пустило до мене зараз?

    — давай включимо твої ді-ві-ді, диктофон й послухаємо. я вже казав: диктофон — твій.

    клацнуло і голос:

    «ні, ні... тільки не це... (тільки не знову до аварії, чого ти не міг раніше, ще з балкона приступа це зробити? дві аварії це не одна? тоді чия?) більше не можу, не хочу цього терпіти і переглядати, бо я не пам’ятаю S... — ненавиджу тебе, дурна хрінофанерина, ти, зараза».

    19\20.

    спершу подумала, постарів так... ні, не петька, а ти. витягував сріблясту і чорні штуки. розуміла, що зображення у записі — чи вкотре помиляюся... якщо ні, тоді у якій тошнології я заплуталася, заплуталася.

    обвітрений звертався:

    передай, що я, миколка... Щодень ніби (2)4=3)8=(4)16=(5)32=(6)64=(7)128=(8)256=(9)512=за номерами мобільних (10)1024=(11)2048=(12)4096=(13)8192=(14)16384=серіями і цифрами паспортів, водійських, ідентифікаційних, (15)32768=(16)65536=(17)131072=(18)262144=днем, місяцем і р.н. (19)524288=(20)1.048.576=до кінця вересня останні «=» це будь-яке рівне, чи область... у мене одна смска. одна.

    потім клацнуло і перед чи за юнаком\тобою\ним інший голос, харчало, голос мій не мій, наче підслуховував, а його\твої губи повторювали не усе, тільки час від часу:

    м’ясо не перше... сало... ковбаси, ага, не усі... риба, жуки... бляшанки «душенини» продавали повітря... коли наська пішла, ага, я молилася: скільки дає роз’яснення та насолоди, скільки бажання жити через найпростіші звуки, ще хоч раз, хоч один людський натяк. не мертву вітряну тишу.

    голос мій!

    навіть через м’ясо щось. гриби говорили. і його\твій просвітчастий судочок, з напівстертими «піцц...для сал...ого» хрускав ум’ятинами. світло свічки\з вікна. дрібний жмутик. відкривала... і уявляла, що то знерухомлений ти\комарик, лапки твої\його відламалися. теж утік... ага. і відкидала до холодної батареї.

    голос перебило:

    ніч буде найстрашнішою. кричали: не плюндруйте... ані ногою. все порожньо... сама, як труп.

    пече... але й пече, мля... ідіотка смердюча... норфлоксацин ні...

    «ну, то скажи, скажи. прямо з камери».

    перебило:

    від сили кілька сотень. стільки за життя людина потребує інших людей... а скільки без голоду. дві тисячі калорій на добу, так. сімсот тридцять тисяч, або півтори тисячі шоколадок, сто кіло ковбаси, чотири мішки рису... а сім, чи скільки, мільярдів на дві тисячі... і без тварин, комах... а у скількох будинках... і з весільного прокату лімузин: салон, кермо, сидіння облізли. кістка слонова, черепашача, людська.

    голос себе перебиває:

    копати не буду... що, чи є «екскременти»? у каналізацію не заглядаю...

    перебило:

    черга без болю. ага, без — кричали «електромагнітні коливання колайдера не прослідковуються...» чому не лусну... аж репнути сласно, і напихає-пихається хтячка... розклеїлася зовсім.

    перебило:

    щось у мені ще є і на місці, проте нікого — все-е — всеее... таблетки і дериват... червоно-синя «здоров’я нації»... ні, завішуся, викинуся з тієї контори... каністру, шланг, нести, далеко, і згоріти... гуртожиток чи у здолбунові?.. батько казав, що важко підпалити, але ще важче загасити... шбссс... якби з маркета. не вийде... могил немає, а то ще після одинадцятого дня.

    перебило:

    дух забиває. коза... від кладовища, тікала?

    знатимеш — оце то, йо, спіткнулася, брдими — амізон парацетамол мартіні... іч очно уде найстрашніша…

    скільки насолоди... навіть салосардиниволіїгрибинетещокомариків. пошли ж почути хоч щось. або зникнути... це ікона?.. твоя? це ж досі собор?

    а за мить:

    аптека... аптечка... аптека... аптечки... аптеки... закликалка термометр. була тут. шсб-сшсшсшсшсшс...

    і гівно... так, в унітаз. перевірити... перевірю.

    нарешті! є, щось є! швиденько... не встигли, звісно — пішли, так, вона. усі не встигнуть... чотири ампули... ну, так, гівно-гівно. де шприци... от... і танцювати.

    а ти думав у казку попав. страшно?

    «трохи... а чуєш як — як сама з собою?»

    бачиш — це заїзд мозку — це як чмешкою до величезної кузні, де надимають на міхах, розливають тепло і тісто кують солодкими м’язистими ручиськами-молотами, тілами обняли, дорцями. от це, здрастє, попала у казку. погартують, погартують і — вибіжу на двір — і хапну холодного... жовтень, бляхамуха, я люблю тебе.

    «я тебе таки витру».

    перебило:

    страшно мені, комарику, хоч ти не кидай мене.

    «хоч одну есемеску маєш?» — зморено встав і заходив, то зникаючи, то з’являючись. понад обмальованими, обписаними шпалерами.

    яку?

    «від антигомосеків, антиглобалістів... були, хто у цифри не вірили\ять... я про ту, що діри, про алярм-пункти».

    брехня.

    «сафеті-роад’с номер м-нуль-шість-жовта е-п’ятдесят-зелена, ем-нуль-п’ять жовта, е-дев’яносто-шість-зелена, стамбул... або ем-п’ять синє... знаєш, де це, сербія... ти ж там була... а в стамбулі діри не було... пам’ятаєш?»

    а мені треба щоб не заснути... та купа заліза...

    «і не пригадуєш, як переїжджали гори у словаччині та сербії?»

    пауза...

    «а кисень не щезає — щезне? не вірю. дерева тільки на зиму...»

    думаю: тоді чому досі тут. не вірить, бо боїться лишитися надії?

    «а на диктофоні віриш, чи вигадуєш? і де ми — стамбул, буда, рівне, люблін, біля купи заліза, знову діра, любл..?»

    пофіг... щезнемо, аж коли бацили, або нестача кисню і галюни.

    «знайти мікроскоп?»

    попри удавану задуху на обличчі тебе\його розлізлість зображення, з’явилися чиїсь очі і стали чудно заглядати у камеру.

    чиї, чиї, це очі.

    аж вивернуло... і запахло соляркою.

    20\21.

    А\01:00:02\12-10-15...

    ти записуєш чи підслуховуєш?

    що — я марю?

    ти\він не віриш\ть, що зовсім одна?

    чому ж не запитаєш, — зараз, — чи є молоко?

    що ощаджувати?

    а батарейки де взяв? не з розбитого пасфайндера?

    В\23:12:12\13-10-15... хочеш аби вірила, що брати і сестри. навіть не чоловіки та жінки? тоді не лови за язика, що те-бе і нет вибивало на десятий, коли тридварази вигадали типу заспокоєння, увівши підрахунок на екрані — півтисячі на день. наступного згасло. а на дванадцятий електрика. вода то з’являлася, то ні... радіо... наська на шістнадцятий, після машіванівної. автомобілями без глушників, щоб здалеку... ні-ні, ворони, горобці, на небо не... що собаки з м’яса кричали не по те-бе і радіо, а тупо, коли почали ховатися — де? — наська думала, одні так... — у парку, за вікном, полювання за равликами і дощовиками. тарганом чи павуком, і пацюками, ага. вулицями їхав з гучномовцем, на лімузині з весільного салону, що терористи-учені, і лишаться найчистіші генетично, тобто коні й акули... не встигали за двоногими, а то за... — просто м’ясо, білок, калорії... ховалася з ноутом під ліжками, у двері гуртожитку грюкіт, а я батарею, наськін дев’ятнадцятий день повидла, вітали з машіванівною, брати з кільчиками у ресторан — і без мене... двадцять п’ятого жовтня теж було б.... а двадцять шостого травня було душно, як у теплиці, і ти приніс гранат з шоколадом — два чудових дні — а через місяць... машіванівна тринадцятого. метушня. сьогодні мародери, назавтра немає. стріляли, ага. малюки ходили отупілі, усміхнені й плакали, бігли на постріли. збирали, з гучномовцями і хто міг, а потім не звертали, убивали може, крики... ніби смажили собак чи тарганів... на сімнадцятий оргія у кафе на першому. ніч під ліжком. заснула на мить. ранок — і тиша. я вибігла...

    сказав, хоч у кінці молоду... смерділо, за сидіннями каністри. не ревнуй, комарику — старий таксував на самоcвалі, — тормозить, бризкає пивом, кричить, що я, дирка, переплутала міський морг з обласним, нафіг мені морг!? ну, потім: панятна, оно ж такоє чєловєк, ми, тоїсть — ето же нєсколько тисячь трахань за жизнь, нєсколько тисяч бутилок водяри, нєсколько баб, я беру в срєднєм, ну і тони гавна! нє, ясно, шо у кого-то нєсколько судімостєй, міліардов, лексусів, куча дітей, нема разніци, правильно об’явили — усі м’ясо і калорії!.. йому здавалося, що ходять люди і тому сигналив, лаяв, бо ніхто не хотів користатися таксі, суки, просто піпєц, і як ще одне на одного обращають увагу, тіпа ти інша тварь, ілі сущєствуєш.

    подумала: жити самому по собі як окремий вид ліпше?

    ні, ні разу. пофіг, що серед перших. чи бачила братика?.. ні, два рочки, той на двадцять, через рік не приїхала, і другий, а гроші переказувала. дзвонить, я кличу старого. від нової через ніч вертався, так, малий, ну, десять. перевіряв, як доня... у нової сусідом петьчині. ага, малєшин микола микитович, сцепщик, любить вестерни, бо паровози. дзвоню на дев’ятий день, а він, що без електрики обійдуться, п’яний типу, пів-здолбунова умовляє, і ще кількох з пто, зняти паровоз з постамента...

    комарику, га, комарику, чи це вигадуєш ти, коли ти з’явися?.. таксист же останній був, зрушував гуркотом, криками, виттям, плачем, ніби гавканням, покликами, — я вистрибнула і ховалася... мовчання, одні нерухомі авто.

    стихло все. нічого не пробивалося і не здавалося. тиша, чуєш, обсідає...

    С\23:37:56\13-10-15... комарику, не замерзни, прошу... ага, йду. сам не хочеш. що?.. що лишилися… нічого — макарони, печиво, за вікном мерзлий щавель, цибуля, кропива, оливки, фу... хочу хліба напекти. ну, борошна з маркету… чи зможу без уколів?.. а пригадуєш, як пахло, коли хтось гладив сушену на морозі постіль... твоя?.. ну, знаю я, ага, уночі, так, удень страшно... йомана. та щоб на все те не дивитися. щоб комин не поїхав............. о, дивись — є!.. стій, йоханий ліхтарик глючить............... щось я розматюкалася… не кину я твого судочка!..

    з вікна — і чому як прив’язана — рубали на дрова, лежать абияк пиляні — але зараз же темно, темно... де? а-а, по княгині? ага... палахкотіли хрущовки, і двір з дитячим, і три панельки. а хто ж? коли щезла кроляча шубка наськи... остання після нас надія... ага, підпалила... і що?.. лишаєшся тільки ти...

    А\01:59:59\13-10-15...

    правда?

    о, комарику, вікно, а... радіо про те, що села, в яких ревло, що скотина мучилася найбільше і ми дуріли, а тварина слабша... слава, ага, не чула.

    мабуть, швидко. голова закоцюбла, не пам’ятаю... що думала? може це, а може... оте. вікно?.. не знаю, чую тишу, повторюється і повторюється, чуєш. йти на поклик? боюся... у голові, яка мовчить без людських голосів, здичавію, забуду усіх... ні-ні, оце, не думаю...

    В\03:12:12\14-10-15... лю...ди...на? я проковтну. ні, закривали мародери-християни. щоб більше урятувати. що.. ну, нічого не означало — щодень все менше... хто... а, ті... у будинках, у квартирах. по офісах, магазинах, своїх і чужих. шасть за рогом у під’їзд. з вулиці на вулицю, мов від вогню. у вікно бачить і сахається. тих мало, що тулилися, у парку два вогнища, кукурудзу, картоплю, яблука, аж слинка... боялася. хто? не знаю... тіла старі, молоді, здорові, хворі, убиті, самогубці.

    не просто щось невидиме. помічаєш, а не помічається. закриваєш, а очі невидимі... і не виколеш цифрами, тоннами м’яса, собаками чи комахами, усі — сотнями, тисячами, мільйонами. ніхто... все безвсюдніло...

    ні решток, ні одягу. тиша і невидимість. мовчазність.

    ні-ні, навіть для експерименту. ті, хто бачив — тих не бачила... наська на чужому мобільному, — зарубали, але не зняло як, і з душогубцями. свідки, і... ми з наською спочатку не... що: один день — людина, другий — дві, шістнадцятий по шістдесят п’ять тисяч п’ятсот тридцять шість — потім по те-бе, що насправді разом. день — і по половині міста. якщо останній мільйон, і... тринадцятого вересня стрінеш, і погляд, а там, ну, от як — як, як, як вони зникають у їхню душу мать? усі... а мені що, ні?..

    В\03:42:12\14-10-15... а... ти про список, хто і за ким.

    я не вмію, і не навчусь. га́ряче і безполєзно, і не про це — бо коли що, коли я чи ти першим, тоді біль, комарику, від... не збореш, де той день чи остання мить, кінець якої...

    зараз, зараз. з кінця... таксист... дівчинка з кооперативного, вікно з синіми шторами на другому, тітка з юнаком по княгині, або перебіжками, і проїжджі. а може, наснилося, брешу.

    прости, комарику.

    ксенька поляруш з тридцять першої, віка григоренко, гуменюки люда та борис, ярик грендиш, ігор ровенчак, антончуки з другого, — ну так, наська на шістнадцятий, — а тринадцятого машіванівна, прибігла з криком. це ті, що уночі… у мерії штаб якийсь. закривалися все одно. не усі, чекай... діти у хрущовці навпроти фітнесу, п’ятеро. а вагітна валька здуріла, коли зранку чотирнадцятого думала, що плід щез, дівчинка... ні-ні, усіх не згадаю... листя... люблю вересень, і травень — і ти прилетів. може, моя матиме невидимий... краєвид час сюрприз...

    В\04:00:56\14-10-15... чуєш, завиває. дощик милосе... стукає... вчора один, сьогодні... замість усіх вікон...

    ні, комарику. при мені наська і машіванівна, а ті... одинадцятого прибігла машіванівна, кричить, що її коханець з двома дочечками з квартири і без дружини, — а що ж думала, тільки інші — наська й врізала.

    ксенька під нашою, на другому, порізала і у відро. машіванівна на ксеньку аж ногами тупає, — я туди, а наська зриває ампули й у рот, кричить — заспокойтеся. ксеню у біле простирадло типу якийсь її чотириюрідній брат. сіллю і парфумами, і чимось — не страхом, бо от чому тіло досі не щезло, закоцюбле і крові витекло мало, поки зупинилася. вона ж не валька, не кричала аборт. коли тіла до вечора не... — з вікна вилетів її брат, до речі, хто управляв, інженер енергетики, шукали тут... фіг’зна, чи це...

    та не смерділо, тупо-тупо-тупо йшли, тупо згадувати, чуєш. не вистачало щодня... машинами куди очі — а ті, кого бачили там, дальші тобто, де і коли, яка різниця... план і сенс.

    перші дні, що то неправда. ага, неправда. але тебе вже не... чуєш. а як тоді пояснити скільки і чого людина передумає на самоті, — день, тиждень, а місяць.

    від останнього, того таксиста, вискочила на ходу, ледь не поламала... — й усі дні вже нікого...

    я розумію, що омана, але чому б ні. у третій од вікна «...ви з північного...» — і тихо, — гірше, — ніж коли вода.

    так скучив\ла за чоловічим духом, навіть запахом. тому й бігаю, так. наська, казала їй, ну заткнись ти... ти забула, як сама... як сиділи, тупо мовчали. заснули утрьох, а проснулися удвох. машіванівна... але похрін — вона не хотіла ні до батьків, ні до братів... яка різниця, оченятами карими просила, казала: добре, — умовляючи ніби — завтра поїдемо разом.

    слухати музику? голоси? взагалі, мов не жили?

    ні-ні, я ж молюся — щоб хоч не...

    стіни мої, мої усі, що у цьому ще може бути, крім них та себе, голих дерев, що бачу, те й моє.

    де ти, комарику, де ти.

    «Отче наш, що на небі, ти ж знаєш — і все — більше не буде. Ти і його забрав\ло?»

    помилк...

    «Я ж не знала, що призначиш одне з двох: я або цей крихітний живий клубочок».

    помилк...

    «Не дай змиритися. О, боже, ні, ні-ні, не треба так, не витримаю сама. Поверни його. Даватиму тобі\йому щоденно крові скільки завгодно. Він же, ти ж єдине моє живе. Мій. Не введи у випробування, нехай дзижчить. Нехай це вона — а я... Але дай терпіння якомога довше. Через те, що твого царства, і сили, і справжніх людей не стало. Визволи від думки, визволи, думка прогризла голову і душу. Ні, визволи, щоб не думала, якими будуть останні. Або віддай комарика. Якщо лишуся сама, тоді будеш тулитися? І твоє царство, і твоя мовчанка, і слава, і амінь?»

    помилка надсилання. спробувати знову?

    «побачу своє щезання?»

    так. ні.

    «я люблю читати твою\його єдину есемеску. у кімнаті сідають тіні з парку — «помниш»?»

    помилка надсилання. спробувати знову? так. ні.

    «перші не прийняло. спробую короткі».

    помилка надсилання.

    «і другу, третю, четверту».

    спробувати знову?

    «уявляю на ліжку. гладжу по волоссю і розказую».

    помилка надсилання.

    «тому досі тут».

    помилк... так!

    «лишаюс... так, одна на гуртожиток... я ще тут».

    помилк...

    «але комарику мій, може завтра мене вже не буде. де ти?»

    помилк...

    «боюся, що серце ніколи не зупиниться. це страшно?»

    помилк...

    «я і тиша. я і мертва благодать».

    так. ні.

    «а барабанні перетинки стукають від мовчання. я здурію?»

    помилк...

    «ніби уроки. а у бухенвальді, «помниш», порожньо. ні галасу, ні калюж, капусти чи каші, ні розбитих стаканів, дзвінків на перерву. за спиною-перегородкою нікого не чути».

    спробу...

    «метушню хочу, човгання, брязкіт, крик, регіт, чергу за здобою. чергу. о, так, чергу».

    спробу...

    «бо мені не байдуже?»

    помилк...

    «це скінчиться, так, скінчилося, змиритися насправді?»

    помилк...

    «як не побачу? своєї?»

    помилк...

    «знищити лист і три файли?»

    помилк...

    «ні. руки трясуться».

    спробувати знову?

    «комарику, ти\він останнє щось живе. якби ти\він зараз побачив моє мертве тіло, або я твоє, то померла б од розриву серця».

    спробу...

    «хочу щоб розірвало. хочу, хочу, хо...»

    спробувати знову?

    «а не пішов би ти, сам знайдеш, як...»

    байдуже? хочеш спокою?

    «ні! це тобі верзеться!! ні, не через тебе! комарику, де ти».

    знову?

    «наська, га, де він».

    так. ні.

    «я мовчу? щезну чи полечу?»

    С\06:09:00\23-10-15... де, де, де, де — де ж подівся? утік, утік?

    це ж не правда, ну, не правда? це що ж, точно? це ж київська, он вокзал, чи мерещиться?

    чого так страшно... щастя таки на цифрах? і з тих, хто разом зі мною, могло ж кілька тисяч — в одну й ту ж секунду — угу, до мілісекунди — четверо, двоє, один, або номер сто. або — перший. може я номер два з кінця списку?

    швидше, швидше, бігти — чекай, зараз — я біжу. само…

    куди, куди — це він що, стрибнув? це де — це ж дев’ятий...

    бо теж не знає куди всі, чи не бачив?

    пити, хочу пити, вколотися, східці мля кубатурні... не хочу, ще шість поверхів... щастило, не перерізав горло, ніхто, крім, ох дядечку, де ви, божевільний ви мій комарик, чому не перерізав і не до смерті...

    а може, жити... жити?.. починати, чи закінчувати? йоперний тіатр, боюся. чому, чому? це ж його, його самосвал. бо серце не витримає гаркоту?

    ні, ні, не витримаю, крім тиші... ні-ні, не буду...

    так... зараз... набратися і заглянути.

    солярою, солярою... і більше сидіти не буду, зрозуміти, що мерещилося... якщо заведеться... у здолбунів к’їдрєніфєнінійматерігетьзвідси............

    с\оо

    хух, не можу дихати... не дійду... бігти, бігти... ні-ні, тільки — додому — і більше не вийду.

    до гуртожитку і я... це тільки хасевича, а до чайкіної-райкіної ще ж, ще п’ять, ще... сама.

    ні, не скінчилися. ух, славно, чи — ага, таки ні. а то, о, моя кімнатко, ні-ні не збожеволію, ще ні — це ж треба — так, так, так без голосу, де була, здурію геть. думатиму, ніби й не їздила... о, дорогенькі мої, та хрін така музика-самоскид, вулиця. тиша, тиша, тиша, краще тиші немає........

    дурепа, з такою сміливістю, що там, це ж додумалася усе, бач, об’їздити, що нікого так і не буде…

    с\страшно.

    комарику, комарику, комарику — де ти.

    д\\00-0-00 це так довго. надходить не на весь світ. тільки у це набридливе сіро-синє вікно. а там, за деревами з панельки сіріє стіна... ага, досі у безсніжно вкриту голодну землю, якої не бачу, вкриту таким мовчанням, що вийти... ні, не можу...

    \... ні-ні, буду тут чекати... сльози котяться солоні, наче моторошні, не віриться, що це мої, ні-ні, ще прилетить, буду тут, нікуди не... не можу ревіти, чуєте?. фотки, які фотки... чому, чому, не пішла і не взяла хоч твого помаранчевого комбінезону, того байку, тих черевиків з високими халявами... я вам не шматочниця. це ви модні.

    \... скільки затримка — думаєте, це кінець?

    ніхто не зупинявся, я не чула.

    гола. замерзну і помру, не помітивши? не знаю... пофіг... я ж сама на вутлому плотику, так... а як перевірите — прямо-таки чи не точно — думаєте, варто цим морочити-дурити голову?.. не усе одно... хліб пекти треба — це… а воно ж не сходить, не сходить, це колотушка, а не... ці сухарики — не хочу, чуєте, я ваших сухариків. і хліби не нагадують... а коли дам слово, що без їжі — він повернеться?

    \... чим вколешся на завтра... пофіг... аби сьогодні...

    \... де вони, аптека тут чи що… стій, заспокойся сліпото п’яна... може, до тебе розгребли. не піду я... головне, як існували з електрикою — ось що... з гримкотливим звуком, музикою і криками, кожне ж уміло репетувати я, я. а ті дрелі та тролейбуси, чи електрички, а освітлені вулиці. дурдом... а скільки красивих було, а потвор... а, може, все привиділось... уявімо, якщо хтось лишився, жінка чи чоловік, але злякалися, бо подумала-подумав, що усе одно чужі, усе одно зникне сама-сам. чи тому, що я зникну, вчепляться, бо якась не така тиша. бігаюча, стрибаюча, жива. лякатиме з-за спини, гах. оглянуся, нікого не побачу, і... якщо обернуся і хоча б зауважу, що тут щось не так, чогось бракує, чи що все наче на місці, але насправді нікого немає — я збожеволію швидше і остаточно...

    \... снила, що група чи то істинних християн, чи мародерів останнього дня — стріляють на замовлення. йшли і гукали, хто живий — можемо розстріляти за... наська з туалету кричить, покажіть рила — у масках були, але один зняв — і аж присіла, шепоче, що то знайомий її, гінеколог. гад ти, кричить, і ви, і ага...

    а після: як думаєш, повернуться, мене буде не запізно? а ти?..

    ні, у будапешті були не трамваї — електрички, комарику, як у нас... посеред міста потяги метро. ти ж комарик?

    ні-ні, трамваїв не було\не має... ти мене знайшов у здолбунові? а як же будапешт? ні, відкри... кватирку — запали мангал, кни... я ж визбирала до папірця, щоб тільки не виходити, не вештатися без уколів... замерзну..? що б’є? і плавить, і мозок зупиняється? тому і не знайшла солярки?

    я боягузка і дурепа? а ти ні?

    приходжу до тями? ти сволото, куди йти, шукати солярку? щоб розігнати самоскид і прямо у заправку, бо не вибухне і не кінець?.. вже не вересня, а листопа.. 20(...)5 року?

    ні, то так... тобі здалося... який дзвінок скайпу, ти що. наркоманка логічно так мислити не могла? що ти знаєш... а перед смертю?

    ну включи, включи... тепер, бачиш?

    23\22.

    потім відео. я\Дора роззирнулася — і вперлася очима в рецепшн.

    — а як подивитися... що тут прийшло? — у них було не так, як у Наськи.

    — Сірожа, допоможи.

    оп’ять Сірожа.

    підійшов, пацик як пацик, і запитав на що зберегти, на диск чи флешку.

    — а у вас можна відкрити ай-пі і перевірити, звідки це надіслали?

    — ні, дєвушка. такого я не вмію. якщо самі умієте — то можете пробувати. але через периферійний комп у вас нічого не получиця. треба з главного — а ми такого, канєшно, не дозволимо.

    хтось пирскнув:

    — зате красіва.

    — так, мальчіки, — обурилася рецепшн, — а ну с уваженієм.

    Сірожа сказав, що це легко записати на болванки. а нік «огтб» нічого не означає. «букви на клавіатурі». і те, що за собачкою, теж не в курсі. може, з якої соціалки. питаю: що таке соціалка. «ну, — вконтакті, однокласники, фейсбук, твітер, жеже. для знайомства, для общєнія».

    я\Дора тепер не чула дихання і серце боліло, боліло по-справжньому, — здалося, що з’явився перший абзац. оглянулася — і... комарику, ти сволото. що ти зробив! й чому так довго треба було чекати у Наськи.

    ти\ж\він не просто: «настя — передай дорі... (2)4=(3)8=(4)16=(5)32=(6)64=(7)128=(8)256=(9)512=рівне і типу область, за три тижні усі...» — ти п’ятнадцятилітній пацик, не міг такого, не міг і з відео промовляв:

    «не знаю, яка за ліком... І жодної кісточки чи одягу, чи зотління, жодного черва. Ну, черви, це саме собою. Я то вже знаю — це ти не повіри... Для тебе і копаю... Хух... Кажеш, комарик не\прилітав. Щаслива\тут жодного руху. Одні рослини, чи як вони. Жодної комахи, тварини, риби чи птаха. А ще, видається і мерещиться, коли залишений на вітрі одяг. Ким лишений? Та вами, усіма, — не чортами з пекла (так хоча би ясніше стало) — вами, вами, усі звідси зникли — з планети. Крім мене — нікого... А ти не віриш... Якщо ти тут — на цьому світі — не був любимим, і\або не любив — то що там робити, по тому. Нічого... Бо чому бог не дає шансу тут любити\бути любимим. Чи вже — давав і саме тому кінець?

    не знаю — як ще доказати. Тому з твого примусу — як вже зумію... Бо тепер знаю, чому лазила на могилу. Здогадувалася, що його там не повинно бути — що там і немає, я знаю, це правда — бо він не повинен тупо згнити і розкластися... Адже гниття тупо заперечить той світ\Бога? Але думала\бачила, що він там, через його матір...

    до речі, про пекло — я бачив ДІРУ. Або то знову мерещилося.

    о, я, — так — везу нас у той бік, де хорватія-чорногорія. Здається, перед чергою так називалося. Пригадай, мене відправляли... А як мої, як горе? Хух. Скажи, що я цілий. До них не хочу... Але чомусь не заживає ребро... У тебе не заживає ребро. І якщо думаєш, що мати петьки це і моя, ну то думай.

    і, щоб ти знала, діра — не символ. Це не до пекла було входом, а — як це слово... проміскуїтету. Для тих, хто втручається... І, до речі, що закличне світло — так думаю — це може бути помилковим бажанням. Перекажи про це приступу, або комусь з тих, кому хочеш. Щоб про діру забули. Тобто — якщо не захочеш до мене... Бач, я думаю, як ти... Трупи не повинні гнити — хіба зникати. Щоб не заперечувати той світ — гнити не повинні.

    знаю, чого. Я тому тут, щоб доказати, що у тебе більше нічого не буде, нічого за петькою, так? Ні зі мною, ні з ким? Зі мною тим паче — чуєш?

    сама казала — слухай мене, комарику. Якщо не любила, або любила і втратила... Я доказ, тут, де нікого немає, навіть у могилах кісток, навіть мощей у монастирях, ні тварин, ні жуків.

    одне хіба — рослини, вода і повітря.

    але можу зв’язати більше ніж два слова — ти бачиш. Я тут розумніший за тебе, хоча ти тут, є також.

    знайшов тебе у твоєму здолбунові, на в’їзді. Ні, не «будапешту». Правда, непритомну. Не знаю тільки: ти це, чи марево, двійник, чорт, мій ангел, клон, моя хвора уява. Ребро болить. Твій дурдом. Ти ж утекла, дурепо, дівчинко моя... хоч до цього все було гаразд, до мрачного цього заїзду.

    привіт-послання-вістка з того. Твого світу. І мого. Послання перше... і останнє... огтб...»

    24\23.

    коли бігла у клуб, то все оглядалася, щоб не наздогнала і не налетіла Наська, що я собі думаю, хто буде у бухенвальді, вертайся негайно, як на це Машіванівна подивиться. Наська злостилася направду.

    тому я\Дора пішла сама, тому так самотньо і з трьома дисками квапилася додому.

    до поштамту людей і бачила, і ні. а за підземним переходом, очманіла від п’яної млості квітникарських кіосків, зачудовано піднімалася повз аптеку, банк, і парк. а за водніком общага кооперативного...

    я постояла, думаючи про шмалюку... постояла і під сусіднім домом. навпроти мерія, ресторан і наш банк... окинула вулицю і нарешті над головою «36 і 6». з товстого, голого гілля каштанів скапувало. я і не помітила, що пройшов дощ. кооперативний, перехрестя, собор і кафе «кобза», навпроти якого другий Сірожа ставив тоді джипа. я ненавиджу тебе, комарику.

    вмикаючи ноут, пальці тремтіли. диск, гадина, заколібав, та чого ж воно... ну, ну, знизу ж тримаю, як і показувала Наська. знизу, дурне ти недоробло. знизу оцю хрінофанерину. та зараз!

    на екрані — у неї\мене був не здоровий колір шкіри. це кидалося в очі зразу. огида залежала на перший погляд саме від цього. ніби й не було свіжої, звичної, білошкірої зі здоровим рум’янцем.

    натомість бліда засмага брудного кольору.

    й інші кольори і чіткість зображення.

    попри сутінки екран плеєра показував в русі і перескоках якусь дорогу, — потім щось типу церкви. і між скель. і головне, це зовсім не переконувало у присутності мене\Дори поруч тебе\Миколки.

    потім щось таке, що показує, як лопата копає землю.

    вовтузишся у лахах, у тій же церкві, чи щось на церкву схоже.

    і твій\Миколки зляканий голос:

    «коли їхали до… то мусив запам’ятовувати. Але далі будапешту — гірше. Бо навіть не знаю, звідки взялися каністра і пет-пляшки.

    набережна проспектів була забита причалами. Листя розмітало уже того бензинового кольору. Висотки, як і тут, місцеві або транснаціональні. Одна, пригадую, терасами — кругла, баштова і квадратна. Між ними приземкуваті, квартирні, під черепицею. На асфальті дрібні генделики.

    і мости — тягнуться і тягнуться. Під одним, розбитий трамвай. А машин жодної.

    бусом їхали на острів, через мис, корабельний наче.

    тепер там сама гуляєш? Серед доріжок, під жовтавими деревами.

    о, так, набережна буди, зашита бетонними та кам’яними плитами, а на неї викинуло череваті пароплави, — лежали наче мертві, — одній не страшно?

    ти гуляла там — тому, що у мегаполісі більше корисних речей для виживання? Теж є електрички, метро?

    а якщо чудилось і щезла зовсім з усіма, тоді чому я один, — а чому не я? — чому повинен марно чекати сам?

    о, дівчинко, чому я не з тобою. Адже то був пешт?

    а може, не щезла... І не у будапешті. А там, у дірі. І як дізнатися... Бо сумка — це дурниця. І тут мости вищі та довші. Це нас чекало попереду...

    не один пешт....

    нам було на протилежний берег. Вказівки на щитах — дико стрибаючі довгі словеса. На мапі тільки центральна частина і розв’язки околиць. Тому розвернулася посеред вулиці й назад. А коли орієнтиром вибрали гострошпилястий палац з куполом посередині, й загальмувала, бо знову ніби заплутались, бо набережною хотіли за місто — хмарочос і спорткомплекс «гунн». Оце я пам’ятаю.

    легковушка стояла біля басейну з водою, що нагадувала лайно — але ми то знали, що лайна немає. Від дунаю ряд кленів, поруч корти. Вискочили, похитали — злили літрів шість. А в зламаному багажнику порожньо.

    пешт величезний і помпезний, з кам’яницями, наче прямокутні піраміди, прикрашені вензелями та вікнами, — домини, поверхиська, перестарілі мешкання. Вулиця й тріумфальні мости на дагеротипному параді. За одним з таких виднілося щось червоною цяткою. Закликали дерев’яні або понтонні пристані. Звісно, усі пароплави викинулися на тому березі.

    ми дихали вологим повітрям і видивляли на буді крутоверхий пагорб, де величезний палац, наче обсерваторія. Кутастий, з анфіладами колон.

    далі шпилястий, наче мега-собор. По обидва боки ще два.

    найвищий горб з голомозим парком — скальп здерли наживо. Так, мабуть, запікається і чорніє кров. Втім, крові з тобою\дорою теж давно не бачили. І чи могли, коли усе щезало. Телевежа і дерева вигоріли вщент. А та червона цятка виявилася атракціоном…»

    зображення погасло... зображення чи відображення слова, не знаю, злилося в незрозумілий біль, а поки вгамовувала, зігнувшись над коліньми, чорне зображення стихало і вибілювалося. стало зрозумілим, що і не словами, і словами, і картинками, і наживо, і боляче, і пече, і переноситься в очікуванні, щемить рухом, це не притома, це справді. як знайшла сили дивитися — тепер не згадаю, повір.

    «мені стало тебе трохи шкода. Гаразд... Включи скайп — ти ж за наськіним?

    алло-о? алло-о! алло-о алло-о.

    дівчинко моя, я не можу писати, я рвуся до тебе. Нехай зовсім маленький. Нехай... В моєму мовчазному літанні довкола я застряг над дзижчанням — я ж навіть цього не можу — застряг на одній-єдиній...»

    я ледь не стекла кров’ю.

    «дів... моя. Я тут на дощі. Волого і дико холодно. Але в цьому зморенні так і бачу твої оченята, сині-сині, в мертвій мокрій жовтизні і бурій мертвечині. Там десь, на комарика падають з гілля краплі. І він, я, закривши очі, уявляє\ю, як його\мене шукає улюблена дівчинка. Шукає і вже не знаходить... алло-о? алло-о! алло-о алло-о».

    25\24.

    «... чому не пішов за сумкою з твоїми лахами?

    тому ж, чому не знали, що чекає попереду. Я ж кажу — знайшов тебе під терасою будапешту чи «будапешту» — ми там домовлялися — наркоманкою, худою, побитою… А інше наробила сама.

    біла пудра солодила погляд, і морозець над шосе щойно дзвенів.

    у повітрі одні ми. Наче знезаразились.

    чому... Може, зима, а може тому, що ти\дора вивела наш «фольксваген» — сама вибрала — прямо, і дорога котилася рівно-рівнесенько, затягуючись прямотою на невизначений час.

    а може тому, що це дурниця, але спогад, що здаля бігли череп’яні дахи поблизьких сіл, залягали у снігу. Але було не холодно.

    бачу, що ем-вісім й синє ем-дев’ять уздовж заплав та дамб дунаю. Сільські набережні рівно-рівно на південь. До п’ятдесят першого зеленого, а там залізничний вузол байя.

    далі зеленим 55-им уліво, на 53-тє, і — до суботіци, на прикордоння. Бус от-от міг в’їхати у передгір’я (друге чи третє після нашого виїзду). Пам’ятаю — пасма височин з безпросвітними тінями і дорога мчала, тримаючи пасма справа.

    де кордон, не помітив. Але на невелику, як і усі містечка перед тим, ще не видиму, череп’яну суботіцу вказував поворот до «зоопарку». Твого\її почерку не маю, бо то я сам черкав прикмети та стрілки на полях. Ти чомусь пригальмувала. І потім підозріло запитавши — «Уперед?» — таки повернула до суботіци. А я скорчив зле обличчя. Ну, не вірила, що там збиралися по смс-ках на «пункти».

    раптом — з-за рогу першого будинку вискочили легкові та вантажні. Табори з наметів, як кибитки кочівників. Вулиці без тротуарів. Ти\дора направляла бус між автокранів та авто-ескаваторів. На мапі накреслено риску та число двадцять один. А може, більше. Удалині автомобільні таборовиська понад рівним полем та кількома озерами, ніби трибуни стадіонів і синій бронеавтомобіль інкасаторів «банк рай...» налякав — букви ж стерло.

    і на дорожніх щитах висіли вицвілі полотнища, величезні, обтріпані халамидини. З написами-закликами.

    ані щілини, щоб пропхнутися. Далі — тільки затор, колеса атракціонів — і в’їзд на розбомблені вулиці приміста.

    я розглядався, але ти\вона вже лізла дверцятами наверх. Крикнула звідти. Й не те, що хотів.

    — схоже, на рівне зі здолбуновим.

    я відповів:

    — ще згадуєш?.. Поверни на оте передмістя.

    на предграде. Уліво — і полем.

    пам’ятаю, буксували стернистим сірим полем завмерлої міграції, розбою чи розпачу, словом розпуки відчаю та безнадії. На мерзле підвищення до ребристої вежі-опори електропередачі. Дроти обірвані й обвисли халамидами, закликами — курс валют = 0.00... наркотик=$секс всілякими мовами — бачу, записав guildhall... тreffpunkt... station...destination... אזעקה לכתוב זוֹעֵק לַשָמַיִים... огтб — де зірки, хрести, символи. Наступне підвищення з уламком фортеці. І вона пістрявіла кольорами.

    усе заставлено технікою далеко уперед.

    ти зупинила бус. На шию далековид, і — у затор. А я не був певен. Мені між автівками спирає дихання.

    весь мокрий. А ти\вона, не боячись щось побачити, чи не знайти зовсім нічого, — навіть тут, — подерлася на електровежу першою. Оглянулася: ти гусениця. Так незграбно підсобляв правим ліктем. Ребро ж боліло весь той час. Тому підтягувався гачком.

    вітер дошкуляв. Фанерні листи, полотнища-халамиди, важко триматися. Удалечінь, і знову правою. Ти\дора теж оглядалася.

    СПОЧАТКУ панорама здалася полем битви. Тільки без солдатиків і біженців. Побачивши нас — всі поховалися, і не хочуть вилазити. Я не вірив, що бачив.

    тому і розповідаю, як ти\дора, на диктофон.

    — ого. Тут не МІГРАЦІЯ… — її\твій крик затулив вітер. — Це...

    а я бачив фарс... Чому саме суботіца.

    досі не вірю, що там — не тут.

    зі сторони, звідки приїхали ми, автівки одна за одною, і все ж нерозбірливо, упиралися у непереборну\поперечну — у залізничну колію. А насупроти ще більш розмашисто і кольористо, на далекі кілометри червоне, синє, біле, зелене, вишневе, морської хвилі, кавове і камуфляжне, побите й досі яскраве... Це могло з півдня. Розбиті гелікоптери, як це... ар’єргард плямистої бронетехніки, артилерії, і всуціль залізних зелено-коричнево-синіх, ніби пластилінових, автобуд та тентових вантажівок, гусеничних кранів з понтонами.

    перед нами розкинулося щось типу кладовища відпрацьованої техніки. Не було хіба літаків.

    втім, жодного сліду битви. Ні влучань, ні вирв.

    а за тим — просто ПРОСТЕРЛОСЯ, — наче накриваючи — сягало плацдармом до вторгнення гігантських розмірів іграшкового парку, зібраного від усіх дітей світу на довічне консервування за якусь провину.

    все, що змогло приїхати до того, як... Шукали сюди дорогу?.. Тепер розумієш?

    без неї\тебе це вже не важливо.

    вчепившись до іржавої станини, ми оглядалися й оглядалися. Страшно? Гм... халамиди довкола і понад усім, знизу і з далини. Це тисячі рук.

    запитала, чому про це не знали у нас.

    — без те-бе, нету, зв’язку?

    — а як же твої смски?

    відповів, що ледь тримаюсь. Закоцюбли пальці, не слухаються. І ще, почуваюсь останнім дибілом, який вийшов на арену, а глядачів немає.

    — може, нас розігрують, — і ти\вона далековид звірила по компасу (де його взяла?). І знову далековид. Снігу майже не видно. Авто, гармати, сліди вогнищ... Її\твій ніс трохи не побуряковів. Прядка волосся, яке вибилося на чоло, всіялася інеєм. Бачив твої\її очі.

    — стій!

    — що там?

    ти\вона дивилася правіше.

    — ні, я не помили… — простягала далековид.

    зсудомленими пальцями спробував прикласти до очей.

    — дивлюся правильно?

    відповіла, що так, так.

    — здається майоріє і темніє, але надто низько, — і вказала на халамиди.

    десь там мусила бути суботіца. Але міста не(було)має, або, — я так і сказав, — мені ввижається.

    і бачу, ти\вже злазиш.

    — мене жди.

    — туди, туди.

    злазити було значно довше.

    але чекала, і зразу — коли зістрибнув — рушила між автівками, звіряючись з компасом. Я дістав цигарку, гукнув — стій — іншого захисту від зболеного ребра не мав. Довго прикурював, а вона... о, як розболівся бік.

    розкривалося за останнім автом, за скам'янілою тривісною «татрою»-морозильником.

    зупинився, хотів розглянутися. Але ти зухвало спинилась над чимось. Ухопилася за голову і накрилася ліктями. Присіла, пискнула і застогнала. Рух-вигук, схлипування і розпач могли вмістити і радість, і плач. Коли залишалося ступити останні кроки.

    тому, що побачив океан пропалої землі. На горизонті лиш маяла смужка, — далекого, протилежного, того, що попереду, того, що обірвало й там. Не зрозуміло, якого берега. Бо між тут і маревом там — лежала пустка. До низу, нижче і нижче, доки сягало око.

    я можу забути це видовище. Але не зараз.

    сніг де-не-де притрусив різко вертикальні стіни. Нижче не чіплявся. І темна, смугаста, шар за шаром порода опускалася прямовисно, залягала і залягала, глибше, глибше. Погляду не вистачало. Широчезна, гігантська яма на місці міста. Пустка здавалася дивно неосяжним кратером, каньйоном чи кар’єром. Гігантською каменярнею чи розломом.

    німа бездонна глибина. Думаю, це слово підходить якнайкраще. Все заглядаючи униз і намагаючись зловити дно, я ударив і себе у чоло. Кулаком. Не вірилося.

    вітер шугав беззвучно. Як німий.

    тебе\дору крутнуло на місці, і ти випередила знову — підняла обома руками камінь і щосили пожбурила у провалля. Тиша тривала довго. Той камінь порушив її тільки раз, коли стало схоже на обвал. І знову жодного звуку, ані руху.

    стала навколішки, обережно, наче собака, зиркнула через край. Туди тягнуло ненавмисне. Ти\вона відповзла, вдихнула повітря і заглянула знову.

    хотів зробити так само. Однак, заглянувши, спершу побачив, що під краєм, прямовисно коливалися різної величини все ті ж халамидини. І те, що побачили — в далековид — і ти\дора крикнула: «Дивись. Писали: «боже ми тут», — і різними буквицями — якщо це можна назвати так, — усе пробував читати — висіли чим нижче, тим рідше. Як їх приладнали — рядів з десять — не наважившись чи не в змозі опуститися у ЦЕ — ПРОВАЛЕНЕ в землю, у ДІРУ, у чорне без дна.

    ми деякий час мовчали.

    — і сюди закликали... есемесками? Це така могила? Справжня? Бездонна направду? — її\твої запитання злилися, намагнітились.

    я поточився і оглянувся на автівки. Потім до краю, силкувався зрозуміти. Чим це — атомною?

    — може, це тут? Усіх? І нас? Там пекло чи магма, чому не світиться? Ти думаєш, що кінець? — питаннями хотіла читати мої думки.

    я не вірив, але ти\вона це бовкнула:

    — може, якщо туди пішли, то звідти й повернуться?

    стряснула головою. Ні страх, ні захоплення її\тебе таки не покидало.

    мерзлякувато повів плечима. Дивилися і дивилися — не знаю скільки — на зяючу провальнечу, яка утворилася на місці тутешньої землі. Яка точно щезла з-під ніг в цьому місці.

    і темряві унизу направду, ні кінця, ні краю.

    і замість дна — наближення — віддалялося під ногами до розмитої, незрозумілої, неохопної. Чим більше змоги приймати це очам та подумки, усмоктуючи видовище, тим сильніше переконувався, що це правда. І тим менше шансів, що зможу про це тверезо думати. Що переді мною те саме, що й перед тобою. Але видовище чого?

    стояли ніби спочатку, майже не ворушилися. Вітру не помічаючи.

    навіть заплющивши очі, те провалля лишається в очах досі.

    запитав: чому сама до себе киває.

    я і не схаменувся, що сутеніє. Мороз, на її\твоєму лиці біліла шкіра, наче морхла. І нікому, нічому — подумав за тебе, — до нас жодного діла.

    ти\вона на мене також жодної.

    я кинув грудку якомога далі. Лівою. І вона\ти встояла переді мною... ДІРА. Я не вірив, що «пункт» збору — це отаке НІЩО, до якого так довго добиралися, до якого так жорстоко вламував тебе\її єдину, хто...

    як на те було дивитися? Від атомного вибуху ми б уже корчилися? Чи такої ДІРИ не зробить жодна бомба?

    а ти\вона теж: А може навиліт? А якщо в цьому причина — і під сподом не пекло? Що, не уявляєш?

    — може, вилізла біда з того колайдера? — Це я подумав спочатку.

    проте альпи щонайменше за півтисячі кілометрів. А то й більше. Подивилася підозріло, не вірячи, що знаю більше, ніж вона\ти.

    — ні, — я відкинув це, — швидше, таки місце збору.

    — але чому діра?

    ото ж то.

    — ходімо.

    — куди?

    — звідси. Тут робити нічого.

    — ні, лишимося. Придивитися треба, — і почалося. — А якщо спуститися?

    — як? Ти альпіністка чи вертольотом?

    — дочекатися ночі — щось запалити і кинути.

    — а не страшно буде?

    о, як молила лишитися. Кричала — що, може, це остання перепона. До смерті, зникнення, усього, нас, її\тебе.

    але більше я не мав розуміння. І так шкодую, що ти\вона пішла за мною. А не я за тобою\нею. Що не дав шансу.

    я ж кинув тебе\її і побіг. Сутінки опускалися на п’яти, аж задихався. А вона\ти слідом, збиваючи мозок докорами про боягуза і проханнями лишитися. Кричала: чому, чому ні?

    я до цих пір не вірю, що були ті, хто щезав у черзі — і то, припустімо, добровільно, — і що усіх ДІРА затягнула. Або когось, може, насильно привезли, пригнали, залякали.

    але чому не затягнуло мене, не захотів чому? Чому тоді тебе\її ні? Що зі мною, що з...

    тобі\їй так хотілося обійти довкола периметру. Намагалася переконати, доганяючи, кричучи, вимолюючи. Але перебороти упертість страху не змогла.

    втеча звідти. Спочатку до буса... Ти\вона рефлексивно сіла за кермо і я сказав — рушай. Так подивилася, ти не хотіла, ні — і замовкла.

    у чому корінився страх — упасти в ДІРУ? І померти? У тому, що все так і лишилося, що нічого не відчув?

    не розумію.

    26\25.

    ти\вона гнала згідно моїх настанов.

    за мапою звіряю шлях і бачу, що протискалися околицею зниклої суботіци на сегед. а з сегеда по е-сімдесят-п’ять, воно ж ем-п’ять синє.

    вздовж залізниці, яку, що уперед-то більше заторювали авто, авто, авто. у сутінках, розлякані обриси легкових, вантажівок, зграї мотоциклів — розбігалися. і тут же завмирали.

    аж тоді зрозуміли причину затору, коли у світлі фар зринув напіврозбитий літак — з обидвох напрямків електропотяги, вони і зупинили утечу. тікали від ДІРИ так само нудно, як ми?

    коли усе більше й більше захоплював початок ночі, а бус напружувався на добрячій швидкості.

    пригадую убивче знайомі назви ясени та білої церкви. по мапі наче заковтували одноманітність. вигукнула — це річка.

    будинки на плаву місцевої рив’єри.

    а побік то стовпчики, то чорно-білі бар’єри — їхали, як зашорені коні — не пригадую ні розбитих смугастих шлагбаумів, ні поруйнованих митниць. ні того, коли і як з’явилися високі білі кручі, покреслені голим лісом.

    годинник на німій автомагнітолі вказував на ранок. хоч довкола темніла-темніла ніч. я почав дивитися по мапі де, де ж можна. не побачив і відповів, що ось виберемося з каньйону... тоді ти\дора, певно, думала, що мені увижалася погоня. бус минав вигини та кряжі, повторюючи маніакальну ідею цієї утечі — від найдивовижнішого, що стрілося на усьому безлюдному безтваринному безкомашиному і давно онімілому шляху від черги до...

    на мапі — любавна, світла і дубова пристань. нічого не викривилося, не змінилося.

    чому не слухав її\твоїх доводів.

    бо скелі понад дунаєм нагадували ДІРУ?

    чи тому, що мовчала?

    мовчала. і я ж не чув тебе\її.

    а потім колесо вилетіло на обочину — наче повело у бік ріки, — вискнуло, заскреготіло. ти\вона вдарилася об кермо грудьми та животом, і скрикнула. я об дверцята та панель, хапаючись лівою за бік. ребра наче проткнули (о, ті ребра). ти кричала. ти\дора нарешті розлючено питала: куди? куди? куди?

    коли світло відскочило від білої стіни і застигло, я вже примушував себе не стогнати. валялися порожні ящики та картонні мішки. подвір’я межувало з обочиною і впиралося у веранду на прямокутних колонах. двері не пригадую — навстіж чи... якесь самотнє святилище — сказала ти, — а мені здавалося невеличким придорожнім заїздом. присвітила салон і вихопила мапу.

    — це мрачний монастир.

    — і тут ми, — запитав, — спатимемо?

    сказала, що піде оглянути. погасила фари і з ліхтариком до дверей. незабаром крикнула, що можна умитися, чаша просто величезна, є вино.

    той чан стояв у гроті. пляшки біля аналою, чи як воно іменувалося.

    вижлуктила дві склянки підряд. принесла пледи, спальники. з сумки викинула рушники, білизну, косметичку.

    я обдивився на той чан і висловила припущення, що для освячення на повен зріст. а ти вже роздягнулася, перегнулася і зафиркала.

    — м-м, холодна, але не льодяна.

    потім я. думав, що попустило, ох, як у чані одразу полегшало, і ти\вона зраділа. збирала лампадки, розставляла довкруж, вихоплюючи лики і павутину. багаття, думаю, з тих мішків. консерви, сухарики, незмінні оливки, шприц, повний твоїх припасів та дві запилені, з товстого скла пляшки. на лавах було доволі зручно. все переконувала, що ночувати тут не страшно.

    від уколу відмовився.

    — упевнений? — кивнула на мій бік.

    відповів роздратовано: я не доктор, а ти? — не думав, як бути. адже все так само, як і було\буде. думаю, ти\вона не зрозуміла. тому образилась. і, згодом, лиш перепитала: їхати зможеш?

    так, їхати зможу. просто зморився.

    хрустіли на твоїх\її зубах сухарики. я ледь стримувався. і від сухариків, і поновлення болю. сказав, що завтра повинні доїхати до стамбульських мостів. подивилася, зрозуміла, і знову, як перед цим, нагадуючи, жалкуючи, що це неможливо, — завела про свіжоспечений хліб, бо сухарики лиш нагадують, сказала, ех, хоча б запах почути.

    не змовляючись стелилися. ми не говорили про те, що було, про те, що нічого ж не відбулося — типу, просто ДІРА, нікого немає та й годі — тим паче про те, що для мене, начебто, геть точно нічого не трапилося.

    димок витягувало. там я, здається, бачив дзвони.

    хоч і гойдало від утоми та болю — спочатку це не додавало сну ані на грам. холодними пальцями застебнула на мені спальника, загасила лампадки, зашивалась у свій... і...

    га, ну от чому зникали\щезали саме так, що за глюки, у чому задум?

    тобі\дорі стали не інтересні — тоді чому, чому ти\дора примусила себе їхати за мною, і я за це навіть не дякував?

    адже біля ДІРИ ні ти, ні я не бачила\бачив нічого, окрім кинутої техніки, безлюддя та халамид. ні пояснень, ні натяків, одне розчарування. узагалі не ясно, що то за місце і для чого туди збиралися. для сходження в пекло?.. чому мене звідти погнало якнайшвидше покинути місце зниклої суботіци — місце, до якого перед цим уперто тягнув і тебе... а ти завзято впиралася.

    і не можу я без тебе, не можу... наче діра у пам’яті.

    чому не передчував, а утікав, не помічаючи твого заміру вже тоді — твого?

    зранку — коли змерз, а крізь віконця блимав день, коли глянув на порожній спальник, — її\тебе вже не було.

    я погукав тебе\дору.

    від голови упав і забрязкав твій\той диктофон. той самий.

    а ти\вона не відгукнулась.

    у мішку нестерпно, бо ребра знову ломило, крутило і торигало. невже я не спав.

    зібрався встати, розім’ятися, умитися — і остаточно проснувся.

    я гукав, я вийшов на вулицю зляканий. я чув одне відлуння скель. і спочатку\майже не вірив, що тебе\її не має — що ти\вона щезла.

    бігав, гукав, кричав, плакав, гнівався, молив повернутися — ах ось як! щезла, утекла?

    але того ранку ти щезла.

    дурепо, якщо назавжди, то це кінець. це ж не тільки у будь-яку, це ніколи не знайду. гм... дурепо, ти не зрозуміла... а якщо щезла...

    і я пішов до води. берег оббивало високими хвилями і усе несло, несло. роздягнувся, щоб знову полегшало, хотів плисти, щоб саме. далі не пам’ятаю...

    перш ніж запитати, куди щезла, треба пояснити, як тут опинилася, так — тому, що ти — це я?

    бо навіть не упевнений, чи не з диктофону воно — чи не з твоїх думок. або дисків, які не можу подивитися. про пасфайндер, вірно?

    ні про що не здогадалась, і лише кинула, не думала про біль і ребра.

    гм, а справді, з якої причини — втім, я й сам не знав.

    бо мене і тут лякають халамиди, якими обвішано, чи ДІРА там?

    стараюся згадати твої\її резони — резони комарики, і чому ти не дзижчиш — і придушую сам хід згадування.

    дів... дівчинко моя... чому не слухав, коли автокран перекрив дорогу до буса, кричала, учепившись і спиняючи: «стій же. скільки того клопоту — тросом спуститися... га?.. ні?..» «а що ж?» «ну, давай хоч просто сидіти і спостерігати?.. гаразд?» «недоумок сцикливий... ну, куди?» «ти що, недоганяйло? тут, тут треба»

    так була упевнена, що на відповіді ніяк не заслуговую. слушно, дів... наш білий бус теж обзивала гандоном, пісюнами обкладала, сракотрахами. як і я потім. і бус, і себе. відчула це?

    чому спробував завести? стало байдуже куди і що?

    так. ні... не знаю.

    просто подумав, що наздожену тебе\її.

    хлюпіт хвиль чую лише на кабаташі. тут.

    там не чув... каньйон тих залізних воріт за ніч присипало сніжком. порожні скелі обережно підносилися наді мною, і водою, воду гнало стрімко, бурхливо, куди збиралися продовжувати і сьогодні. але змертвіло. чи оніміло.

    обдувало холодним і вологим вітром. десь нижче нуля.

    тут, під мостом фатіха султана мехмета, — уяви, теж басейн і такий же бус.

    а там — виявилося, двигун потребував розігріву.

    поки розпалив картоном вугілля, поки нібито грілося, шукав тільки одне. твої\її сліди.

    анічогісінько, розумієш… могло, звісно, сніжком присипати — тоді ти пішла вже давно, так?

    бус погано слухався на літніх шинах. і ребра від напруження боліли дужче. я нічого не упізнавав, доки вираховував час і швидкість пішої ходи.

    коли з’явився вказівник дубової пристані та будинки, — я загальмував і безсило впав на кермо. вітрове скло запітніло. а я не міг ворухнутися.

    я починав розуміти, що це не ти щезла. це я, безсилий, не у той бік їхав.

    якось розвернувся, не вірячи, що згаяв стільки часу. ти не могла утекти чи сховатися, ти кинути не могла.

    жар заливав дорогу...

    зупинився перед вилучиною. знайшов у бардачку дві твої ампули, уколов, й спробував перемотатися еластичним тісно-тісно. ті дві останні ампули. руки піднімаю, в очах темніє.

    занотував, що над притокою бетонний місток — щоб не забути — крейдяна скеля бородатого обличчя... буквами «decybalus rex-румунске лице дупе-жури в ред. бог је рекло»...

    їдь — підстьобував, бо не витримаєш — треба, треба шукати в тому напрямку, у якому погоджувалася вчора. може... побите асфальтове покриття плелося берегом, одні за одними вигулькували з-за лозняку чи кам’яних поворотів маєтки та хижки — я ні разу не зупинився. не підпускав до себе думки, щоб зупинятися й роздивитися, чи погукати, покричати, або тупо посигналити. може, лякливо доганявся думкою, що десь там і пропустив. і не міг зупинитися. наче ніяк не міг вирішити, що ж робити.

    ... потім тільки плакав, що утекла, що мені шкода. аж поки не під’їхав, де потрощені шиби де-не-де виявили залишки червоних хрестів. навстіж двері, порожні скрині та приладдя. багато непотрібного і незнайомого. не пригадаю, скільки шукав — підходящого не було, я без тебе\неї нічого не міг знайти.

    біль і переляк за горло і ребра хапали, хапали, боявся не знайти і що ж це, доведеться знову тільки уперед чи все-таки назад.

    хотів хоча б пригадати голос, твої\її сині очі. щоб приглушити.

    першою каністрою обхлюпав і себе, і землю. люто поліз за другою.

    і раптом — за сумками й пет-пляшками — під ногами захрускотіло чіпсами та сухариками, — о, до цих пір колюся... дора\ти будеш найкращою форевер. ампули, ампули.

    легше, вільно, хороше — одразу, одразу, одразу... скільки проспав чи продрімав, точно не міг визначити.

    двигун вимкнув чи ні. хи-зи.

    я ж думав, що з уколами наступна зупинка того ж дня — що обидва через босфор... ніколи не бачив... не знаю... думав, нікуди вже ти\дорунька моя, швидше за все, не хотіла.

    страшно. бо, коли виходили ампули, робилося не просто страшно. я думав, що я щез.

    (адже якщо ти — тоді зовсім гірко. і вибір невеликий — розвертатися назад або з’їхати убік. на смерть-самогубство. це саме воно. самогубець лишається один сам. сам... сам... сам... сам... поки тримається його свідомість, моя, за те, що сам я, один, поки тримаюсь за думку... це ще останнє щось, ще хвилини тривають, проживається — але щойно втрачу думку... хоча б на мить випущу з уваги — сам, сам, сам я один... мене винесе звідти геть... не стане, перестане все, все, все перестане, все зникне, щезне. ні, щоб щось зникло, щезло треба від чогось іншого відштовхуватися, або від когось, або хтось, а якщо нікого — тільки уперед, або смерть. само..?)

    далі пригадую не по мапі. я боявся не доїхати, а мусив їхати саме тому, що це єдине, про що не кричав на усенькі груди, зриваючи легені, серце, бік, ребро, руки, чого боявся викричати, боявся виклянчити і воно зникне у повітрі упорожні. марно... ні за що зачепити(ся)... летіти від болю до забуття, ні, не забуття, а щезання. зслизання з себе самого сам само сам нема навіть марень. вони одні ці марення...

    це мене й втримало? марення? чи те, що коли нарешті вибрався зі здавалось нескінченного, глибочезного, як задуха у горлі, каньйону, — стали мелькати всуціль спалені лукойли, самотній відін, чималий, низький і подовбаний кількома бомбардуваннями? чи те, чому уцілів міст-ракета?

    щось втримало, бо за софією вздовж автобану потягнулися вервечки покинутої техніки, і я мусив повільніше, менше п’ятдесяти, тому й не заснув і не з’їхав у кювет.

    чи тому, що є запис на полях мапи, коли проїжджав пловдив, багато одно-двовісних возів, з обвислими путами упряжі — бо керував лівою?

    тому, що чекав, коли щезну, чи думав, що це сниться початок чогось, адже цей початок все продовжувався і продовжувався, без продовження, я по інерції чи з відчаю чекав, коли щось станеться, але нічого не відбувалося, не зупинялося і не продовж..

    чи через враження, що за пловдивом погнав сто-сто шістдесят, через все більш засніжені череп’яні дахи?

    мабуть, не пам’ятаю — не можу казати переконливо.

    тільки засніжена даль шляху, обидві сторони якого перетворювалися на жовтаво-бензинові вже тоді.

    бо так само, як не можу сказати, чому не звалився, не задрімав у відключці назавжди — сніг падав пухкий. і чомусь далі зупинив підземний тунель. й усі авто застигли, як замерзлі звірюки. довжелезна шеренга-черга, так, тягачів й перевіз баштових кранів. туди ж — куди і я правив шлях.

    на всяк випадок, вколовся.

    я мусив.

    це і був стамбул.

    і таки заснув. назавжди? я думав, що відбувається моє самогубство, бо скрізь я сам.

    здавалося, що це вона\ти\дора тікає\ш. а через мить, що я сам від неї\тебе. сам себе наче поглинав. кусав. і не було на то ради. бо думав, що щезаю теж. не можна людині лишатися одній і назавжди. як не можна було пробиратися й пішки. самому.

    зранку вколов ще.

    і пробирався пішки. через кілька годин блукань, зрозумів, що бус доведеться лишити.

    за змертвілими магістральними автобусами, тракторами, причепами, велосипедами, повозами без коней, морозильниками і мотоциклами — передмістя ті нагадали безлюдні вулиці у якійсь вічній вже мерзлоті. квартали, квартали черепиці ледь стримували товстий шар снігу.

    стільки техніки ні дорогою від нас, ні, тим паче, у нас, у… у… рівному-здолбунові? а у нас же людей жило не менше. і у любліні, і через карпати, і залізничні вузли, і аеропорти, і автобани, — а ти бачила(иш)?

    ми ж про це разом...

    я стояв посеред снігу і знову мертвого міста — емігрант, який божеволіє на чужині й ось-ось переконається, що повернення неможливе.

    а може, глючило.

    так і сталося — я вийшов до босфору наступного дня. наче у нас десь, де ріка та кручі, тільки крутіші береги і гарніші хвилі. і все вищі, вищі хмарочоси. й без тебе. і дихалося, як ніколи, одиноко.

    ти\казала, перестали відмічатися, так? ну, а мої у жек першими. з оголошенням офіційної черги. черги, так... ну, так, про неї кричали... а школу розпустили другого вересня? і не збиралися? хоча б раз біля неї, ех, не багато збиралося, друзів, чи — так?

    це правда?

    я про це не хочу, але це правда? курили? музика?

    думаєш\ю, що і тут таке коїлося?

    і електроенергія до одинадцятого дня і останніх котів з собаками?

    уявляєш вирази їхніх пичок?

    а з мостів кидались?

    з ким балакаю знову? з тобою\тією, яка могла вийти з ДІРИ чи з тим\ним, хто туди не захотів?.. два брехуни однієї правди не скажуть. тобі ж не сказав, що була ще одна смска — про «пункт» на півдні, до якого стільки ж, як і сюди... але чи напевно від того ж номера, що й про суботіцу — не можу розблокувати карточку. поки тримали, перебрав стільки батарей і мобілок — краще вколотися. краще щезнути — вийду і почвалаю до мосту. тільки сніг і мороз. мовчки. сам.

    тепер довго стою.

    на блакитно-синяві хвилі, на зірки, куполи або хмари, дихати неприємним повітрям крижаної протоки-ріки та круч, потім на єдине, окрім мене, живе — на вогонь — грітися і тягнути ніби твоє\дорине мартіні.

    тут десь діра є своя?

    ніколи не переймався, вірю чи ні. однак, якщо ті, щезлі, не бачили нічого-нікого, окрім ДІРИ та обтріпаних халамид з простирадл чи покривал, чи коли потім або, на тому... тобто, якщо так само нікого і нічого нового — то це означатиме одне.

    щось не так і тут.

    угу... замудоханий харамами та халялали, понадто під похиленою фермою фатіха та наїле султан сітесі, чую німотний плеск, подув, скрип, полотно мосту забито на усі вісім... не поскидало їх. і до сих пір не знаю, що на тому... де лежить ферма, здається, там і підірвали — троси з тулуб людський постріляли у глибінь.

    тут теж південь, але чомусь стільки снігу. удалині видніється точно такий же уцілілий — у всякому разі, на перший погляд і звідси.

    луна страшніша — до, до, до, ра, ра!

    може, захотіла б на крижану гладь човном, або уплав. зуміла б?

    може, ти на тому березі?

    не менш крутий, забуд\...\емердженсі чорну скриньку з ампулами, прихопив і жменю пластикових скальпелів.

    моє пристанисько — будинок на скількись поверхів, серед вищих. на першому «шаурма» і «гриль» у вітрині, чисті вертіла, ані крапельки засаленя, углибині випічка — між ними червоні дерматинові сидіння. сигарети, ґудзики та презервативи. вколюся — шукаю меблі й рубаю. дечка підсмажує розмочені сухарі. розкриваю ананаси і мрію про м’я... ех, до... оливки не допомагають.

    «блю леді» — справжня фубля, як і твоє\її мартіні.

    полощу зуби і випльовую. точно харам.

    роздягнутися, не зачепивши бік, витертися снігом або нуднуватою артезіанською. кричу... болить. рубаю — болить. під фатіхом спробував тільки спайку артезіанської у покинутій емердженсі…

    від омовіння в чані, відбиваючи вогники, твоя\її шкіра почервоніла на передпліччях, на животі та стегнах. охкала, як холодно, одягаючи велосипедки, колготи, два светри та старі джинси.

    це я тебе\її довіз до ДІРИ — і утік...

    від мене таки смердить. і тут були могили. хоча, думав, що хоронять по-іншому. проснуся — міст зустріне снігопадом і промоклим вітром.

    і я таки вернувся до буса. такому ти не повіриш. лягаю у твій\її пустий спальний мішок. це не запах іншої, а шматок синтепону, і твій\її стразик-у-губі разом з тобою\нею теж.

    і балачки з-за пазухи — так... батарейки ще є. стою і слухаю… хто ж ще, сама казала, люди можуть хіба терпіти. це ти повинна була бути на моєму місці — ти ненормальна\!..\ований висотками. сонце б’є у вікна, захід чи схід, на скинуті з мосту автівки.

    один, загострений чотирма мінаретами, напівзаковтнув глобус, сталактити валют=6.65+секс-секс-секс, — а на двох з шести сіро-голубого навіть нашими — «гідрокарбонатнаковбасазажигає». між ними згарище-звалище з очеревиною двоповерхового автобуса. чотири з шести повалені — харамні гігантські члени. і дрібними халялами מומראֲנוּסִיםموريسكيونf a l о́ d e l l e v a n i t а́ I n q u i s i t i o H a e r e t i c a e S a n c t u m O f f i c i u m D i e s k a b a l l s m k a n I b a l l s m C h e S a v o n a r o l a محمد‎‎ M u ḥ a m m a d e n I m I s m I m K u r 'а́ n ’d a M u h a m m e d İ n c i l ’d e A h m e d T e v r a t ’t a A h y e d ’d I r l o v e i s f r e e...

    жодного корабля, куди, де зараз плюскочуться теплі-теплі океани, я б і сам, ні, ні, не можу — страшно. дор...дів...ти...як...

    27\26.

    Каламутним тлом рухається червона цятка. Тиша.

    Зображенням напинається велетенський міст, який з’єднує круті пагористі береги. Засніжені та забудовані різноповерховими житлами. Удалині високими та ще вищими.

    Через даль важко розрізнити, але це крокує істота. Йде по тлу.

    Коли зупинилася і задерла голову, тло зосередилося на товстих фермах. Завішених ликами і халамидинами. Кольористі, де вицвілі, де ще яскраві й закличні.

    Перламутрова каламуть змінюється знебарвленими сіро-блакитними торосами — і водна гладінь моторошного мерехтіння.

    Тим часом істота підійшла до високого, тонкого паля і зупинилася. На верхівці порізнені куски фігурок, ніби оголені, припнуті, прикуті.

    Щось виймає, незграбно посковзнулася, котиться униз.

    Потім таки піднімається до безлистого, обмерзлого дерева і по ньому чимось лупить.

    Зображення править віддаль. Постать з напнутим проти сильного вітру каптуром тримає вудлище. Поряд човен, стукаючи боком, розхитує піняво-синючі хвилі. Лежить біле побите днище і палацики з косогору омивають свої підмурівки.

    Над ними авто, авто косогором — і ті самі частини довготелесого мосту на два береги.

    З’являється кілька цяток — лапатих, падають одна за одною, то віддаляються, то стають чіткішими. Лице...

    Раптом істота кидає вудлище, наче ноги — послизнувшись — летять. Коли хвиля ударяє особливо потужно, руки наче надломлюються, намагається і триматися на хвилях, і скинути неслухняний каптур. Істота ніби гасне, віддаляється разом з прямокутним тлом.

    Тло загоряється зблизька. На ньому скло зеленого авто. Ще ближче, ближче. Миттю — темний отвір, і сизий дим застигає на двоповерховому будинку скособочено.

    Треться і рипить миготіння — істота тримається за живіт.

    «Ти?» — Розкриті дверцята, сидіння. Голос істоти захриплий. — «Знайшла».

    «Знайшла», — з-за тла другий голос такий же хрипкий.

    «Знайшла».

    Незабаром виринають двоє. Істоти збентежені своєю однаковістю. Одна повертається, хапає рукою тло.

    Зморхлі банани, потовчені грона рожевого винограду і поруділі, нерівні боки гранату.

    Тло довго чекає. І на обличчі проступають обвітрені, засохлі виразки. Сухі обвітрені губи п’ють. Коли тло хитнулося і зникло, проступила постать. І схлипування, сякання.

    — Стільки музеїв. А мумії — жодної. Свинина харам, свині жер..ли все, що... Пили навіть лайно.

    — Лайно?

    — І жаби, краби, мідії, устриці, раки харам. Бо раки люблять падалину. Креветки можна. Халял. Саранча — халял. Про змії сперечалися. Крокодилів — ні. А видр і черепах обов’язково різати.

    Мовчанка.

    — Буклетики для наших, щоб не ображали... Пишуть: можна з іудеями та християнами ділити стіл правильно зарізаної і правильної тварини. Прикинь, коли в пустелі не було що жерти, навіть їхній пророк — коли у нього запитали (Хочеш, почитаю, от, слухай)... Нехай благословить його аллах і привітає...

    — Ще раз скажеш харам або халял!

    Навпроти вікна нікого.

    — Ті, що у пакетах та консервах? Бачу в пекарні не експериментував.

    — Ти зняла страз?

    Голос перекривив:

    — Страаз... А як вибралася з води — сама чи ти. А волосся вже не фарбуєш. А чого так схуудла...

    — Чому вернулася?

    — А чому тікав.

    — Я тікав? Це ти де була.

    — Що ти тицяєш?

    — Тут ребро. — Шурхіт. — Вирізано.

    Скрик.

    — Та ти... Що це?

    — Помацай.

    — Вирізав ребро?!

    — Що? — істота розмахує вкороченим рухом долоні, націлюється у бік і всаджує сірі, вирячкуваті очі у тло. У неї закривавлене місце на животі. — Ні, ні-ні. Це не я, побачиш.

    Тло гасне. І у темряві:

    — Батареї завжди сідають. Забери... — І голос розчаровано, знущально. — Ми не там... не в неті... скайпі.

    — Забрав.

    — Ні у якій ми не черзі. Ти здурів.

    — А де ми?

    — У чистилищі, де ж іще.

    Мовчанка.

    — Чистилище... Ні. Всім оголошували: передавати, говорити, що це черга. Сама говорила.

    — Коли? Я?

    — Так... А хто. На даху — пам’ятаєш? А у гуртожитку? А діра — у дірі когось бачила?

    — Ніякої я діри не бачила.

    Мовчанка.

    28\27.

    Обидва дихання важкі й уповільнені. Надслуховують.

    — Та ребро це.

    Стогін, крик обридження.

    — Ти думаєш, що змінюєшся. Ти збожеволів — це юродство.

    — Мацай, як зрізано. Хіба зміг би? Тільки б покалічився. Рівно, як хір... І не знаю як. Але ним і перевіримо. Дерева не халял і не харам. Дерево рубала?

    — Вони мертві.

    — Але ж не щезають.

    — Значить у чистилищі так заведено.

    — А море пахне?

    — Не пахне. Сіль мертва.

    — Мертва? От, пробуй-пробуй, солона.

    — До чого тут сіль. Це тут так.

    — Тут. Воно, якщо б тоді ще — то його б повинні бацили зжерти. Так?

    — Бацили теж мертві.

    — Оце от — ребро — подумай, га. Подумай про бацили.

    — Що тут думати.

    — Це підказка.

    — Підказка — думаєш, не щезне?

    — Воно тут і не щезає. Бо не я. І не ти його вийняли.

    — А хто, ти дурний геть? Бацили щезають. І все щезне.

    — Бо зараз черга бацил? Це ти дурна. Тут зараз зима, і якщо покладемо у землю, то у мерзлу. Бо взимку бацил немає.

    — Куди покладемо? Може, ще й мене чи тебе? Давай-давай. Я тільки за.

    — Та не нас. Закопати — і подивитися. Боявся, що щезне саме. А воно от і не щезло... Але треба не у мерзлій землі. Тільки там, де завжди тепло, на південь далі.

    — І це все, і там будуть бацили, гниття? На південь — і все вияснимо?

    Довга мовчанка...

    — А ти не відчуваєш нічого нового? У собі.

    — Та ні… Не віриш, що я цього не робив? Так чистилищем теж не переконала.

    — Це чистилище. Що ж інше. Чистилищем стали називати нас, усіх. Одразу на дев’ятий день. Так очищається земля.

    — Та чую. Але, на дев’ятий оголосили, що це — черга.

    Жовтаво-коричневий зріз дуги запікся, і наче тлів блішками мерехтіння.

    — Поки я тут — ти мене створюєш, так я думав... Ти повинна відповісти: «і ти мене»... бо нікого довкола. А я би відповів: пари для того, щоб люди були справжні і людина творилася іншою людиною. А не самотньою... Всі інші — парні... Розумієш.

    — Ми значить не парні, і тих не існує через це?.. Маячня. — Істота відсунулася від тла і дуги. — Який сенс, провчити?

    — Не маячня. І навіть бог твій саме для цього, щоб коли ти зовсім одна, і тільки він з тобою, то зрозуміти, що ти — не людина — що це не можливо.

    — Що не можливо?

    — Бути одній людиною. Сама згадай, як там... до черги, по-твоєму... чистилища. Як повторювала, убивала, відмовляла. Не давала, бо не хотіла... Що любив не любив — усе. Тобто, відлюбив і більше не людина. А коли не любив узагалі, то подвійно не був людиною.

    Схлипи:

    — Отже, моя порція любові закінчилася, і всі щезли, так? А інші теж з цим згодні, теж про це казали, усі-усі, по те-бе, нету, по радіо, скрізь писали-обписували: винна Дора? Так?.. Типу харам чи халял, чиста, не чиста?

    — Ти казала. Не я.

    — Я. — Сякання. — А може, закінчилося щось інше.

    — Чиясь інша порція? Я думав...

    — Дурня якась. Все провалилося від чийогось шансу? І від твого теж могло, так, виходить?

    Мовчанка.

    — Не знаю.

    — То, може, шансу і не було. Але я знову запитаю: яка ціль? А що потім? Їхати на південь і просто дивитися на те, що й так перед носом, бо зараз бачиш не те, і соку рослин не буде, бо це через зиму?

    — Хоча б це.

    — Що одні вегетаріанські, зсохлі, консервовані харчі? Та без рослин у нас не буде повітря, розумієш. Не зима це.

    — Боїшся голоду?

    — А коли поїдеш на південь і не проснуться, що тоді, — голос перестрибнув. — Значить, щось пропустили? І що скажеш, якщо весною не почнеться сокорух, мовчиш?.. А я знаю... що... Навесні просто не буде сенсу пертися на південь. І на північ. Земля мертвіє, мерзла чи ні... У цьому чистилищі все мертве. Зрозумій ти. Тут усе до дупи, тут нічого не буде... І мені здається, не мусить бути, не повинно.

    — Чому?

    — Звідки мені знати. Може, усе так, бо немає значення, що після життя. що смерті. Головне, що нікого немає і не буде. І не повинно. Крім нас, чомусь.

    — То як ми тут, це…

    — А найпростіше. Хоча теж не важливо.

    Тиша. Вона затягувалася з кожною хвилею.

    — Не розумію, що це за урок.

    — Ціль у тому, що вирішальним є те, що це сталося.

    — Ти точно не до діри втікала?

    — Діри. Угу... Побачиш сам. Та я звідти йшла, була вже там. І що з того. А ти про діри, про чергу... Чистилище скрізь, чистилище. Без дір і черги. Яка різниця. Кажу тобі.

    — Ти ж не закопувала?

    — Закопувала що.

    — На півдні.

    — Немає різниці — на півдні чи на півночі. Черга і чистилище це одне й теж.

    — То ми їдемо? Чи я сам?

    Невисокі квадрати та прямокутник на засніженому пустирі. Далекі халамиди на мосту. Рух зупиняється. Зліва істота скидає лаха і вішає на гіляку — починає рубати. Невдовзі кидає і переходить до кущів.

    Чорне тло і чути сопіння.

    — Тут сидів довго?

    — Шістдесят третій день сьогодні. Стій же. Боляче.

    Чути плюскіт і щось вимочується у воді. Скапування та зливання. На зображенні накип чорних і брунатних пухирців пропалює стьожки. Дуга нагадувала висушену галузку без кори. Блідо-воскову, наче зліплену — її взяли пальці.

    — Всихає?

    — Угу. Як рослини. — Тло застрибало. — От бачиш, бачиш.

    — Що бачиш? Хіба воно й там, перед чергою не так робилося?

    — І що — де всі ці всохлі мумії тепер — чи як ти собі це уявляєш? Ну що, що — заснемо, думаєш, нас із мумій роздує, з цього ребра — як з лялечок, і вилетимо ангелами. Ні... І з ребра теж.

    Знову сопіння.

    — Тобто, ми не щезнемо?

    Рука поклала дугу й відсахнулася. Тло застрибало й потягнулося до напівпрозорого пуделка.

    З горшків спадають безвільні, зеленаво-жовтаві стебла.

    — Це для чого?

    — А спирт із рослин. Колись спробуємо.

    Висвітлювалися чітко у шерензі, різноманітної форми, від темно-зеленого та темно-брунатного до білих з кольористими або холодно-простими малюнками. «Absinthe», «mildiani chacha», «El Massaya arak», «Frambuase Reserve».

    — Думаєш, будуть і харчі?

    — Ті, що у пакетах та консервах? Бачу в пекарні не експериментував.

    Варіант 2

    29\28.

    Дотик захвилював тло.

    У картатій, чорно-синій льолі, Дора закасувала рукави.

    Відштовхнула простягнуту долоню й обернулася:

    — Дай слово.

    — Якщо побачимо не діру і не щось подібне — повертаємося додому.

    Потягнулося небесно-нахмуреним кольором авто і встигло вчепитися за писаристий, нерівний орнамент ’bu haram’. Тряске тло і блискітка поту на верхній губі.

    — Солярку чуєш... Пахне.

    — Це пасфайндер, а не маршрутка.

    — Може, сядеш ти?

    — Ні, сьогодні треба до мерсіна. Це тисячу до узбережжя.

    Тло відсунулося і Дора, стенувши плечима, скривила губу.

    Обмотку на кермі затиснули нігті. Під ними бруд.

    Скреготнуло і рівно зарохкало. Тло темно-синім вивернуло уліво від цегляної стіни.

    Спочатку повз будинки, стіни, дахи.

    Між двома рядами стовпчиків хіба похитувалось. А затим, ніби звільнившись, побігло засніженою рівниною. І справа, на усю далину, потяглися завмерлі авто. Вантажні та легкові. Надписи, прописи — ’b’u’h’a’r’a’m’... ’h’a’l’a’a’l’.

    Коли пронеслася вервечка запахторених й начорно опалених стін з літерами ’m’, ’t’, ’e’, ’l’ — снігу вже не виказувало — ні на обочинах, ні серед заліснених гір.

    — Це ж сосни.

    — Що — знебарвлені, мертві, усохлі?

    — Це не сосни.

    — Зупинитися?

    Щоки Дори показали ямочки. Тло різко повело і відпружило. І трюхикаючи по узбіччю, підкотилося до приліску. Вискнуло і повело уліво біля побіленого стовбура. Побіленого літерами «bu haram». Товсті, розкидисті дерева разили блідо-охристими стовбурами і чимось жовтавим замість зелених гілок.

    — Іди-іди, рубай.

    Мовчанка.

    — Ще зима тут.

    — Сосна вічнозелена.

    — Вона хвою теж міняє. Або тут такі сосни. І кущі, і трава, і все.

    — Приїдемо — покажу.

    — Що, далеко була? Чи ти пішки? Дір немає?

    Побігли суцільною стіною білі скелі з вивітреного каменю.

    Кинуті та побиті гарби. Височезні, як каруселі, низенькі, як довгі човни... і по них де-не-де ’b’u’h’a’r’a’m’...h’a’l’a’a’l’...

    Вдалині вивітрені крутогори й вибалки.

    — Подивися довкола, — вказала Дора, — камінь сіріє, але трапляється жовтаво-зеленуватий. Це мох або трава. І однаково жовті.

    Тло погасло.

    Перегодя — високі будівлі, стрункі, подібні до писал або — геть стрілами, чекали наче обеліски.

    Коли переїжджали збезлюднілі вулиці, минаючи авто та різнокольорові стіни, густі високорослі сосни і безлисті сіро-набряклі вузлуваті гіганти завмирали всуціль у жовтавих відтінках. Зелень ніде не вгадувалася.

    Голос сам з собою:

    — Ес-кі-ше-хір... на мапі вказано, що ліси дубові та ялинові. Тут була?

    — Барва така. Як бензин. Або соляра.

    — Скажеш ти чи ні?

    — Жовта мертвечина та купи заліза.

    Вихопило літери ’c’-’i’-’f’-’t’-’e’-’l’-’e’-’r’.

    Попливли поля. І від пониклого жовто-коричнево-сірого поголів’я аж зарябіло. Підбігали то лисі, то червонясті, аж почасти блідо-рожеві чагарники.

    Переїхали мостом. Над коліями та закляклим залізяччям.

    — Схоже на пізню весну. У нас.

    — Дивись пильно. Харами та халяли вже закінчилися.

    У сутінках тло розверталося услід сяйву й жорств’яній обочині. Легкові, легкові. Два трактори. І самоскиди.

    Світло зупинилося перед велосипедами, скинутими на мотоцикли.

    Літери на вказівнику були заретушовані смолянистими знаками.

    — Хочу спати.

    — До тартуса ще кілометрів чотириста. А це ще турки. І це тарсус.

    Від розцяцькованої панелі лице Дори освітлювалося ледь голубим. Волосся запелехатилося і руки потягнули лаха з опушкою.

    — Знімаєш? А, може, продивишся, чи я є.

    — Є, не лякай.

    — Зляканий, не зляканий, парні, не парні. Відчуваєш себе живим чи мертвим?

    — Живим. А ти зараз говориш сама з собою? Може, назвеш мене на ім’я?

    — Хлопче.

    — І треба нові акумулятори.

    — Шукай сам.

    — Боюся.

    Дорога тягнеться у гору.

    Справа скелі. Крізь опущене скло лунили розігріті камені. Все це мелькало і щезало що уперед, то дужче у пустельну місцину. У низину, на тлі сонця, що сідало чи сходило.

    Прямо понад шляхом лежав на череві й без коліс. А наче цілісінький. Білий, шість круглих віконець уздовж синьо-червоного надпису.

    — Ти бачиш?

    — Бачу... їдь... я хочу спати.

    — Щоб потім не сперечався.

    — Камера працює.

    Понад стрічкою шляху, ген-ген у сухих жовтих полях, завиднілося ще два. Значно більші.

    — Бачу!.. Військово-транспортні літаки. Море близько?

    — Я не чула. Кажу ж тобі. Не чула його запахів.

    — Галюни.

    Хитке зображення почало вихоплювати лежачі, зім’яті по боках літаки. Хвости уціліли, а от крила... Один на віддалі другого. Тло перескочило й мигнуло: ‘t’-’r’-’ā’-’b’-’l’-’o’-’s’\’طرابلس’\’e’-’l’-’m’-’i’-’n’-’a’\’الميناء’, ‘b’-’e’-’i’-’r’-’u’-’t’\’بيروت’, ‘d’-’i’-’m’-’a’-’s’-’h’-’q’\’al-Shām’\’damascus’, а попереду на ‘القدس’\’יְרוּשָׁלַיִם’\’al-Quds’\’j’-’e’-’r’u’… 420 ‘k’-’m’.

    Вигулькували нові й нові падіння, приземлення, малих і великих, сірих, білосніжних, плямистих, барвами розцяцькованих. Розкидані уламки сусідували з уцілілими.

    — Ти чув, знав про це?

    — Не пам’ятаю.

    Дора з’явилася на тлі, і зло водила очима, ворушила губами, шкірою на підборідді, бровами.

    Блакитне-блакитне, а униз і ближче до берега — мутна і зеленава гладь до обрію. Одне від одного плавали закіптюжені або підтоплені сіро-голубі й з високими бортами, ледь утримуючи різноколірні куби. Завмерли наче нашпиговані. З громіздкими овалами чи тарілками — один, два, три наче острови чи плавучі летовища з рядами хвостів та крил. У найдальшого червоно-біло-голуба смуга навскіс і двоголовий птах.

    Біля причалів дрімали білосніжні та хижі, наче із зеленими від сонця, заскленими бортами терас. Поміж них — з щоглами, полотнищами й халамидами.

    Раптом почервоніла тонка шия, зміїсті брови та ямочки на сухих щоках. Все побігло пожежами і обвалами. Тло не встигало показати скільки їх впало. Одні завалювалися на бік і ламали крила, а другі хіба добігали, скидаючи колеса.

    — Може таки до моря? Переконаєшся, чи є яка бацила.

    Але Дорі не відповіли.

    Опасисті жовтаві сосни, ялини та безлисті розкішні стовбури брунатних гігантів, усе листя жовтаво-охристими килимами, тло нагнулося уперед — щось замайоріло, ніби удалині закрутилося колесом.

    Вулиця була роздоріжжям під чотирма арками височезного колеса-млина. Чувся плескіт і торохкотіння, черпаками крутило вісь, затихлим плесом тягнулася загата. У кінці не кружилося друге.

    Дора наближалася від берега. А застьожкована хрест навхрест штуковина впиралася у тло збоку. Пальці видзьобували ледь рожеві, сукровичні зерна.

    — Кисле?

    — Гірше. Ледь смачне.

    — Вітер чуєш? Не пахне... Весна, чорти б її взяли, весна брехлива, ось-ось, а не може... І тепер ніколи не зазеленіє.

    — Як скажеш. Там не зібрано теж?

    — Наполовину. А гранатовий сад був гарний.

    — Їдьмо.

    — Хочу розкрити.

    — Ні.

    Вказівний та великий пальці, за підтримки середнього, взялися за лезо і завмерли над застьожкованою штуковиною.

    — Та глянути — може, видно.

    — Я ще не готовий. Стій... Прошу.

    — Слухай, ти не думав, наскільки вистачить кисню — може, ти знепритомнів саме так. А поки того — відрізали.

    — Хто?

    — Не знаю... Може, ми точно дві найтупіші людини. Навіть лайно щезає. І твоє, і моє. Чому б не щезати повітрю.

    Пообцюкувані стіни та письмена ’c’u’s’t’o..h’..u’s’e’ה’מ’..ס’ا’ل’..م’ا’ر’ك’. А поруч цілісінькі, пофарбовані в пустельні брижі, товстостінні куби.

    — Це зброя?

    — Зенітки.

    Косогори раптово обривалися.

    Коли зображення вибігло на рівний шлях, який огинав узбережжя синьої гладі, враз перегуд нерівно зачохкав. А тло зупинила пустельна обочина.

    — Що таке.

    — Дивно. «Що таке»... Дивно.

    Заскреготіло і захлинулося.

    Знову. Й знову обірвало.

    — Спробуй ще. — За тлом чулося нетерпіння та неспокій.

    — Не чуєш?!

    — Пробуй. Чого воно — соляри ж півбака.

    Але перегуд не повторювався. Скреготіло, захлиналося і затихало.

    Голос відкашлювався, спльовував і відсапувався.

    Від обриди на щоках Дори поглиблювалися ямочки.

    — Візьмемо з отих. Це ж усього півсотні ке-ме.

    Мигнули авта з в’язками, скриньками, скринями та мішками. Брязнуло від удару по металу. Потім на Дору.

    Раптом різкий, писклявий підзвук: блюмк-блюмк.

    Дора зойкнула:

    — Що то!

    — Камера. Сідає батарея.

    Голос знову закашлявся.

    Світлим-світлим тлом Дора йшла намотавши білу шмату на голові. Темно-синя льоля, довгі розтягнені рукави, штани і запилені черевики з високими халявами.

    Прямо — мерехтіння далеких жовтих пустельних косогорів. Їх де-не-де засівали одноповерхові, наче під лінійку, білючі житла. За ними виглядали рівнесенькі лагуни відкритої води.

    Замайоріли сірі, білі та сріблясті розбиті хвости. А за ними вихоплювалося марево далекого міста.

    — Треба змити соляру. — і голос додав невпевнено. — Чи поки не знайдемо працюючого авто — не зупиняємося?

    — Це ти помітив. А те, що напився соляри... І яка на смак?

    — Противна.

    — Гм. Якщо це справді соляра. Нам у кінець — до аеропорту.

    — І що, викупаємось там?

    — Вода. Душ. Рай... Побачиш. Кораблі бачив. Літаки. Ще й не таке побачиш.

    Оминаючи два авта знову блюмкання.

    — Та бляха ж муха.

    — Треба замінити.

    Коли знову зачохкало і замовкло, Дора прямо на тло голим животом і зав’язаною на вузол картатою льолею.

    — Це що, у всіх з електронікою, чи готуються щезнути?

    — Та соляра, кажу ж.

    — А ти як їхала?

    — Усе більше зацікавлює, чи не так?

    Тло піднялося ніби саме, і пішло. Шлях був геть забитий автомобілями. І шепіт:

    — Хайфа: нот плейс, кабалісти-всє-сукі, рускіє гов хоум... і ми гов.

    Тло приглядається до піщаної землі.

    — Чого ж не сказала.

    — Та не знала я.

    — Ти ж доїхала. Про запас, про запас треба було... набрати про запас.

    — Треба йти. Ночувати тут боюся.

    — Чекай, заміню. У мене останній акумулятор.

    — Та покинь.

    Як та вулиця чи проспект називається, голос прочитати не міг.

    — Не розумію. Йди сюди. От же свинство.

    Тло розвернулося і у світловому колі вихопило карлючки 130, 160.

    — Посвіти, тут повинен... Є.

    — Ко-ма-рик... І це знак?

    — Треба ще пів міста.

    — Ні.

    — Чому?

    — Втомився.

    — Прекрасно... Але якщо далі щось буде не так — я тебе попереджала.

    — Знаю. Поїдемо додому.

    — Я ж сюди заради тебе. Тільки заради.

    — Все одно. Утомився.

    Коли Дора прикрилася картатим покривалом, тло згасло.

    — Там лежать такі ж камери, як у мене.

    — Цілі?

    — Дивися.

    Тиша і сопіння.

    — То що це доказує?

    — А нічого... Все. Бо і судочок забули... У пасфайндері. У твоєму — ти ж звідси їхала на ньому, так?

    — Так, так. Вже спати не хочеш?

    Щось зашкряботіло і почулося плямкання, булькання дрібними ковтками.

    — Це що?

    — Вино якесь. Забули не тільки судочок, ще й мою піддослідну випивку.

    — І як ця?

    — Бридота.

    — Гидким буває одне мартіні або віскі.

    — Води спробуй.

    Важке пирхання.

    — Не хочеш запитати, яка на смак?

    — Що? Вода?

    — І вода. І солярка.

    — Після солярки пити не боїшся? — Мовчання. — Ну і...

    — Ніяка... І бензин, скоріше, теж ніякий.

    — І вже нікуди не доїдемо... і не вернемося.

    30\29.

    По дахах-маківках довжелезних будов тло вихоплює промені сонця.

    Чорне кубічне авто протаранило вибілені чотириноги, сітку і металеві, кручені шворки.

    Попереду виднівся прохід з такими ж чотириногами, — уцілілий і відкритий для заїзду.

    До синьо-зеленавої гладі простягалася помальована пасмугами рівно заплескана сіра поверхня.. По ній наче скляні більма та перепони. Тріпотіли полотнища з шабелинами.

    А рухливо-мерехтлива гладінь, сягнувши тла, виказувала циклопічну купину незлічених зламків та уцілілих хвостів, крил, обшивки — накиданих одне на одного. Громадище прямо посеред плеса, де похилене, де прямовисне, ніби ліплене абияк, абияк стирчало накидане ярусами, хитросплетіннями поверхів, рядів, анфілад.

    Поверх нього три напнуті халамидини:

    نهاية العالم世界的结束בקו doomsdayКОНЄЦНЄЗДЄСЬ

    А хвилі облизували розбиті, стягнуті одне до одного носи і борти і вгрузали під купину.

    Тло хитнулося.

    — Це справді? І сюди мене везла?

    — Показати, — голос Дори за хрипотою зробився схожий до голосу за тлом. Якийсь роблений і тому приглушений. — Солярка і бензин, бачиш, як прекрасно вийшло. Все стало ясно і без цієї купи.

    З’явилася Дора. Показала кудись вперед і знову зникла.

    — Я думала це якийсь розіграш. Думала зліталися, виходили чи вибиралися з-під уламків і йшли далі.

    — Все одно облом. Ти досі думаєш, що ми у чистилищі, і що тут нікого й не повинно бути?

    — А ти що хотів?

    Дора зайшла за тло і воно повернулося за нею управо. По боках смуг стояли вервечки білих колісних важких чотириосьових авто. На кожному намальовано перевернуту до низу підкову та чіткий зигзаг.

    — Чому жоден не упав на злітну?

    — Не знаю.

    — Чи ми знову не на те, що треба, дивимось?

    Тло обрізалось.

    — То що скажеш.

    — Не знаю... Просто їхати додому?.. Чи тепер уже не зможемо? А судочок?

    Мовчанка.

    — Таки закопати?

    — Ну так кінець світу не тут.

    Повз тло накрапав дрібний чи дощ, чи сіялося бризом.

    Піняві хвилі билися об мур і кутасті, абияк розкидані, сірі триноги та кубиська. З’явилася Дора з вудлищем. Подерлася на один з кубів, криво осілий у піску. Замахнулася невпевнено і, не втримавши вудлище, яке вислизнуло з рук і полетіло — обернулася і крикнула:

    — Це все чи будуть ще забаганки.

    — Думаєш, діра теж фарс? Судочок можна у діру. Або самим туди.

    — Якщо існує насправді.

    — Ну спуститися.

    — Хочу додому.

    — Чи закопати тут десь і колись вернутися.

    — Просто додому.

    — У нас холодно. Ти хіба не для цього сюди їхала.

    — А ти не зрозумів?.. Я думала, як ти. І есемеску вкрала твою.

    Дора почала замотувати на голові зелену косинку. А вітер заважав.

    — Запахи чуєш? — крикнула. — Моря, ще чогось?

    — Ні.

    — Я так і думала... Гаразд, йду. — І, злізши з куба, — Досі б знайшли велосипеди і їхали. Ти пам’ятаєш, де судочок?

    — На початку затору... Звідти. Значить — у кінці звідси. Я тебе вимкну — а то батарей, поки що, не бачу.

    Раптом зображення захиталося і наче ступило два кроки уперед, а один назад. Тоді кинулося за Дорою на темно-синє авто.

    Поспіхом відчинивши дверцята, Дора зашарила по сидінню. Полетіла лаха з хутром. Щось почулося. Раз, другий. Писк чи скиглення.

    — Спробуй, чи не з’явилося молоко.

    — Не мели дурниць.

    За тим мигнула ганчірка. А у ній і не висхла сіра дуга, і не пуделко. Уже без стьожок. Дора, тремтячими руками, наче не видно, що у ганчірці біля грудей.

    — Побачимо.

    Дора сиділа на колінах і тримала на лікті дуже обережно наче живий клубочок. Дивилася мовби на щойно побачене.

    Тло похапцем вибирало освітлення і у нього згасаючим поглядом зиркнула Дора. Буцім розглядала себе в зображенні. Ні, вигляд Дори був такий, бо тримала щось не просто незвичне — а таке, що могло на неї вплинути, що це воно могло б пищати, скиглити, плакати від болючого жалю, гарячкової туги чи гіркоти. Чи від млосного переляку.

    Те, що вчувалося — те у Дори було написано на обличчі. Вразливі й підозріло болючі схлипи грали її бровами.

    Глипала по черзі на тло і на те, що тримала. А рука її тягнула тло на себе і нахиляла упритул... На лікті, у ганчірці починали коїтися якісь звичайнісінькі дивні речі. Це в ганчірці, в ній справа, у ній схлипи. Або над нею. Голос за тлом белькотів і не міг чітко вимовити ані слова.

    Бо ось він, обрізаний шмат голої плоті.

    Не висхла сіра дуга.

    Яка вона оце стала. Як воно так могло зробитися.

    — Поглянь, — промовила тихо Дора.

    Тло гасне. Блюмк.

    Запалюється чорно-білим. Зображення кепське, пошкрябане.

    Дора заглядає здалеку і підходить ближче. Тло трясеться, але незабаром зупиняється наче на своїй же подобі у люстерку. Тільки чорній і з наче настовбурченим прямокутним вухом. До нього щось прилаштовано на кшталт малюнка. Лице чи то юначе, чи чоловіче, худорляве і насуплене. Й дівчина, тягнеться поцілунком, дуже схожа на Дору. Тільки губи пухкі, надуті, а на щоках глибші ямки. Ніби кривляється, аж мружиться.

    З’явилися очі й чудно заглянули, мов роздивитися, які вони, ці очі. Або чиї.

    Голос за тлом:

    — Чому не називаєш комариком?

    — Ну, і?

    — Називала мене?

    Але Дора пішла.

    Порожнє, кругле сонце спадало або все-таки здіймалося. Здавалося, що промені губляться на тлі далеко-далеко, рівно вистеляючи поверхню та смуги. Повітря схоже на жовтаву прозорість чи серпанок. Голос щось сказав, але нерозбірливо.

    Варіант 3

    31\30.

    Джип небесно-нахмуреного кольору змигнув перед тлом і зображення ледь устигло вчепитися за кузов, за літери «пасф...»

    Чути, як скреготнув і рівно запрацював, а за мить почало вивертати уліво від цегляної стіни. Потім котити повз двоповерховий будинок, два заметені снігом авто і розганяти повз такі ж двоповерхові будинки та будиночки, дахи, глухі стіни — і ось, повністю зосередившись, ніби звільнившись, взявся торувати шлях вперед та вперед білим настилом.

    Миколка вів джип уважно.

    Утім, усе це супроводжувалося млосним пошептом. Наче вихитуючи дорогу втомою. Наче очужіла та обривиста балачка неприродно охриплого, жіночого голосу через мовчання Миколки — може, навіть сумне…

    Самотність

    Або

    Варіант 4

    32.

    Тонкі покришки котилися не інакше, як з сухим лопотінням. Минули стадіончик, зчорніле згарище під буквицями «а-зе-ес», наче услуховуючись у сіре вуличне покриття.

    Зближалося перехрестя, тому Дора на кермі клацнула.

    Миколку, разом з клумаком пристебнутим до багажника, хитнуло на червоних поребриках. Ще мить, і тандем підкотив до бордюру.

    Вулицю засусіджували громіздкі будинки, обляпані зжовклими палісадниками та живоплотами. Вони наслуховували дерева, кущі, галявинки, усе жовтаво посохле.

    — Ти чого.

    — Думаю, чи тут краще.

    Миколка лишив Дору й пішов до синього стовпа-вказівника.

    — Так... Район незалежнощи, поніквуда, люндова, закренту, устронна, вєйска, проста, луць 300 ке-ме, кракув 300, капліца швєнтего ніколая уніатскего, 500 ме, мєйсце стели єдносткі всхудней і друґей уньї люблінськей, постерунку мешкань півтисячі, останні: шістнадцять на 21-го.

    Над черепичними дахами плив зеленкуватий шпиль з хрестовинням.

    Дора замахала рукою:

    — Цей.

    Забриніла дзвоником і повела тандем вилинялою нажовто травою, оглядаючись на всохлий водограй і повалене створіння — у двір, мощений кам’яними доріжками. Створінню прив’язали чорний, на один, два, чотири, семисвічник і повалили на землю. Гостряки вказували на ріг будинку.

    Тандем до стіни, оглянулася на вулицю.

    Спіткнувшись об скляні прошнуровані брязкальця, передпокоєм пройшла до лежака з вигнутою спинкою. Лежак підсунутий до закіптявілого каміння.

    Голі стіни… - Дора вернулася на ґанок.

    За рогом посохла галявина, хідники, і біля кованої огранки розкидано скрині та ящики, блакитні бутлі, оберемки шмаття, лахів, довгасті посудини, склеєні чимось прозорим. Все вичікувало несміливо, запилене та брудне.

    — Агов!

    Прислухалася.

    — Де ж подівся?

    Обійшла попід будинком. Штовхнула двері у стіні, — піддалися і рипнули, — далі розкриті ворота. Окрім реманенту, бляшанок на поличках, механізму-візочка, купи аркушів, товстих і тонших — пустка.

    Повернулася до дверей. У пройму пітьми спускалися східці. А на них стосик аркушів.

    Дора у будинок і на другий поверх.

    Однаково порожні, обписані стіни. Такий же, як унизу, лежак. Комірка з піддашковим віконцем. Два залізні ліжка. Розсунула засклений вихід на балкон. Унизу розкидано полінця.

    Дора зачепила те, що стояло обіперте. На чорному воронованому металі крапельки. Червонясто-жовтава гладенька станина, а скло у понівеченій трубці розбите.

    Каміння ніби тесане. На полиці, розміром з долоню, лежало пуделко з тоненькими біло-жовтавими штуками, обмальоване червоним кружком з буквицями. Дора черкнула іскрою, понюхала і фиркнула.

    Біля каміння рівно складені тріски.

    За передпокоєм сусідній — заставлено довгими металевими ящиками. Високий циліндр. Повисали лискучі посудини, шеренга ножів, ночви. А прямо — скляні двері до всохлих квітників.

    Повернулася і, сівши на лежак, крикнула:

    — Агов, ти де? — і до себе: — Невже, гад, захоче в інший. Не утік же.

    Між камінням палало тихо, ані потріскування.

    Миколка стукнув дверною клямкою, зайшов і всівся на лежак. Дора з другого поверху саме стягувала лежак. Навпомацки гриміла одвірками, східцями. Припасувала навпроти Миколки, посиділа й пішла на ґанок.

    Занесла оберемок полін, потім покривал.

    Втягла клумака.

    Коли побачила, що Миколка з розплющеними очима, а до лежака приставлена чорна металева штуковина, торкнула її ногою.

    — Де був.

    — Шукав мікроскоп.

    — Стріляти умієш?

    — Не знаю. Це гвинтівка у дорогу.

    — Отже, ти згоден.

    Кивнув заперечливо.

    — Ти шукала їсти?

    — Може. А де камера, у твоїх чи моїх?.. У підвалі харчі зіпсовані, але не смердять.

    Дора розкладалася, запалювала вогники.

    — Спирт не годен.

    — Є свічки. Тут і костел є. Слухай, а може, ти замість мене ляжеш?

    — Скільки про це говорити.

    Дора усміхнулася:

    — Пристрель оцим.

    Виймаючи пальцями, запивали з високих, прямокутних пуделок, а витиралися рукавами. Вогонь то мерехтів, то грався на обличчях масним палахкотінням.

    — Оливки.

    — Ні.

    — Що ти як! Поговори зі мною наостанок.

    — Думаю, чи зможемо додому, — обіперся, наструнчився і, уважно вдивляючись у Дору, запитав. — Тобі щось сниться?

    — Так, минулої ночі коні. Приємно.

    — Брешеш.

    Відвела очі.

    — А ти розкажи про свої.

    — Не сниться.

    — Так і мені давно. Чому ж питаєш.

    — Я б хотів з електричним освітленням. Світлофори, вулиці в ілюмінаціях, будинки, галас, музика, крик, пилосмоки, зупинки. І магазини, телевізори. І компи. Останній був, що все є, але якось...

    — Якось ніби.

    — Так, — гмикнув. — Хочеш саме могилу?

    — Так. Тільки з...

    — Зі мною? — І, не отримавши відповіді, продовжив: — А ті світанки. Хотів би... Коли ніч закінчувалася, я ледве витримував. Думав людей кликати, такими довгими були. Бо, знаєш — ранки надходили не на весь світ, а ніби тільки тиснулися у те набридливе сіро-синє вікно.

    — Вже розповідав.

    — Ти мене ненавидиш. А у сусідньому стіна дуже сіріла. Витріщався, наче це замуровані вікна, де сам — у твоїй кімнаті чи...

    — Досить. — Дора фиркнула. — Було на диктофон як я, надгробними присвятами.

    Але бачачи, що перестала брати с пуделок, продовжив:

    — Ранкове світло таке велике, а все одно влізти в одне віконечко не може. Довге, не увіпхнутися у багатоповерховий будинок, у погляд...

    Змах Дориної руки, і потягнувши за червонясто-жовтаву станину, підсунула Миколці.

    — Добий цим. Ти давав слово.

    — Ти не божевільна. І я ні.

    — Не божевільна, коли будинки ще темні, але вже ранок? Коли ні гуртожитку, ні вулицям, ні дня, ні сонця не треба, тільки мені?

    — Все одно ні.

    — Я хочу певності. Бо глюки від самотності не збороти. Це страх, розумієш? Повернення у гуртожиток або твою квартиру — це гірше, ніж черга, ніж чистилище... Ні тут, ні там не краще. Я хочу померти.

    Миколка відмовчувався.

    — Все повторили? Чому нам час померти зрозуміло?

    Станина у руці затіпалася і забрязкало долівкою. Дора осіла.

    — Я лягаю одна. Я.

    — Усе?

    — Не муч, прошу, ну, будь ласка.

    — Повторюю: могила не допоможе.

    Дора піднялася.

    — Значить, почищу зуби і умиюся. Посплю і ти усе зробиш ранком.

    — Угу... Коли насниться вже цей, але весь вимерлий світ.

    — Умитися й поспати.

    Миколка підкинув полінець. А Дора крикнула з сусіднього покою:

    — Йди сюди. Швидко!

    Біля довгих ящиків Дору показово стукала у високий циліндр, а той глухо-глухо відгукувався. І стрибала на місці, аж метлявся її підпоясник.

    — Газ. І картопля.

    Наказала тягнути свічки, і три бутлі з артезіанською водою щоб змити ванну.

    Сама розпалювала один за одним чотири вогники на ящику, ставила на них ночви, заливала з бутлів.

    Коли висипала з пласкої посудини цілу купу чогось хрусткого, усе дійство освітлювалося запаленими цурпалками. З них скапувало.

    — Картопля несмачна, закришила консервованими оливками, баклажанами, квасолею. Пахне?

    — Ні. Слухай, а як газ горить?

    — Горить.

    — Не такий, як соляра та бензин?

    — Не знаю. Як думаєш, у сусідніх будинках вколотися є чим?

    — Зілля? — Миколка застиг. А коли піднесла сьорбнути з посудинки — відсахнувся.

    — Не пахне? Це ж кава. Чи уже? — Подмухала, сьорбнула і усміхнулася. — Не будеш, то наливай і носи. Я першою.

    Не помічаючи прикрого погляду Миколки, заклопотано вказала на ночви.

    Важку купіль тьмяно осявав товстий огарок. Півсутінки стискали простір і квадратовані стіни.

    — Будь тут.

    — Страшно?

    Повернулася спиною і почала скидати лахи, одну льолю, другу, укладати на кріселко. Розстебнула набитий підпоясник, стягла штани на шлейках, другі.

    Залазила блідо-сіра і якась набрякла. І Миколка — наче не бачив, наче сама не бачила в собі\своє\їх грудей, живота. Між стегнами було схоже на неї, голу, наче у пів потемках або на дні. Розглядалася у прозоро-голубій воді, наповнюючи груди боязким диханням, — повздовжні відсвіти й стікаюча вода мигтіли чи то синцями, чи тінями. На колінах, плечах, набубнявілих пипках.

    Тицьнула на полички.

    — То сіль та масла? — Вибрала трикутну з рожевим рисунком і маківкою. Розхлюпнувши щось дрібне, пірнула з головою. Видихнула:

    — Треба ж, як вдало. Ах, прекрасно. І пахне.

    — Пахне? — Миколка розчаровано закліпав очима.

    — Хіба ні?

    Мотнув головою. А вона терла себе долонями, шкрябала нігтями. Руки рухалися то рвучко, то сонно.

    Раптом посоловіло глипнувши, почала вставати.

    — Швидко холоне.

    Але витиратися не квапилась.

    — Чорт, ми багато вже, а от.

    Між стегнами схоже на неї ще прозоріше, голу й мокру. Наче не в ній щось, не в тілі, а в обличчі Миколки тануло, у пів сутінках, у яких мов ні її, ні його самого.

    — Ти... гм.. хочеш, наостанок? — не закінчила і дивилася очікувально.

    — Все? Вода охолоне.

    — Так, — темно-світле волосся із жмаканими пасмами зміїлося, наче завмерло. — Ти став нездалим?

    — Нездалим? — скидав через голову мішкуватий візерунчатий лах.

    — Не бачиш? Втратив і нюх, і відчуття?

    Знімав такі ж, як і в неї штани на шлейках, і її очі впиралися у його спину.

    — Раніше хотів, — і переступила через край купелі. Дивилася з ненавистю, страхом. — Ну ж бо. Зупинилося тіло чи бажання, так?

    — Ні. Іди собі, — хапнув її лахи, тицьнув у руки, і стидливо зігнувся у купелі.

    — Доведи.

    Кинула лахи й почулося, як у них торохнуло.

    — Просто не пахне. Я не втрачав.

    — Значить, таки визнаєш?

    — Іди звідси. Ти, ти підступна.

    Ступила впритул.

    — Для твого блага, дурню.

    — Іди.

    — Ти уяви, тіло було і помираєш. Воно зогниє чи всохне. І от — куди потім, де ти, і чи ти, і хоч якось є? А якщо є — то хто, що, і без тіла? Тіло відчуваєш?

    Крикнув:

    — Так. Як і вчора, сьогодні. І перед цим.

    — А може, здається. І, насправді — його не помічаєш?

    — Я сказав тобі.

    — Але ж ти вперто не помічаєш моїх думок. Хоч прекрасно про них знаєш. І що слушні. Ще й як.

    — Я знаю?

    — Що, не віриш навіть тілу?

    — Ти знову. Ми ж домовилися!

    — Бачу, все бачу. Своєму тим паче. І не тому, що я така, а ти не такий. А тому, що тепер і тіло ненадійне, як і все, що бачили, що було і є зараз. Все — і як ті, тілами, все тілами. І моє або твоє. А ти все про те, що, може, десь ще такі ж, один-два-троє на материк. Були і поховалися по норах — чого б це, га. Треба чекати, коли останній чи остання, що, може, це ми, що це єдине, що у людини точно її і безсумнівне, і точно, що тут я у цьому? Але тепер — ні?

    — Я хоч довіряв. А ти. Хочеш щоб здурів дочиста? Що ти підступна і нічого ненадійне? І погодився на твоє рішення? На це штовхаєш?

    — Так! Це рішення не прийшло вчора, коли ледь на тій гірці не розбилися. Це ще... Знаєш, скільки затримка? Три місяці. Це не коли ти…. Ще коли ти... розбився... ні... То всього лиш тіло розбилося. Але тоді щез. Тут і там не стало. Поряд зі мною. Гнив прямо там. На кладовищі, куди ходила, а тебе не було, розумієш. Буцім рідне і от гнило. Якби ж то душа — було б зрозуміліше — гнила би, типу, і тому закономірно зник би, адже душа зникала. Я б це побачила навіч і повірила. І повірила, знаєш, чому?

    Процідив:

    — Сотні разів чув. Іди.

    — Та тому, щоб ні ти, ні я зараз знову цього не пережили. Бо нікому так і не стало зрозуміло, чому тіло і душа разом тільки до певного моменту. Всі тупо щезли навіть не дізнавшись чому разом від початку, коли з клітинки з’являється зародок і плід росте. І чи від певного часу і чи до певного. Чому не вічно. Згадай усі випадки, коли тіло підводило, не слухалося, боліло. Коли цього не хотів. Згадай, наскільки було не під силу щось підняти, роздерти, або зібрати своїми ж руками. Зараз чуєш?

    Миколка мовчав.

    — Коли ти зн... Я ж тому й не хочу так думати, жити так і не зрозумівши. Бо, може, тебе зараз теж немає? А це тіло не твоє — а моє. І не надійне. Може, я виходжу з нього і думаю, що це ти. А я — це той, хто бачить зараз тебе збоку.

    Миколка кинувся до її лахів і почав роздирати підпоясника.

    — А це як — для чого ховаєш, як поясниш? З’явилося чи було? Лишилося? Гівно й кров щезають, а це ні?

    З ганчірки розмотував стукітливе пуделко. І коли збирався розкрити — ухопила за плече.

    — Віддай.

    — Для чого.

    — Ти знаєш, з ним ляжу. Віддав біля діри. І пообіцяв слухатися, що б не вирішила.

    — Ні. Це моє. Забула?

    Рукою за пуделко.

    — Обережно.

    — Не дам — ні з цим, ні без цього.

    — От побачиш — віддай.

    — Ні, — відштовхнув.

    — Упертюх. Та, може, лю...ди досі на місяці. Може перетворилися на ангелів або безтілесних духів. Але чомусь, от, не я і не ти!

    — Ні. Спалю і побачимо, що або хто. Я це чи ти.

    — Віддай, будь ласка.

    — Думаєш потрапити, куди збираєшся? І куди? — ступив до дверей.

    Вдарила і повалила. Спробував вивернутися і обіпертися на стіну. Полетів до купелі, хапнувши за край. Вогник від огарка затіпало й темінь затряслася. Била куди бачила.

    Її підкинуло з криком, і вдарилася об стіну. Але рачки посунула знову.

    — Тупий упертюх, — стогнала. — Справді тупий. Досі не повірити. Я теж не хочу здуріти без відповіді!

    Вчепилася і повисла. Це було наче не пускала, а він тягнув на спині. Але вже побачила.

    Його бік покрився темними патьоками. На животі тряслися, граючи, пальці, а Дора хапаючись за нього ж, підхопила і потягнула.

    — Роздерла? Дуже, дуже? Кажи.

    У передпокої заметушилася, роздмухала.

    — Дурепа. Знову.

    Запалахкотіло світло.

    Гарячково роздирала стьожки, витирала патьоки і обмотувала, ледь не торкаючись лицем його живота, наче хотіла притулитися, чи важким диханням винюхати, що проступало на стьожках, чим вимастила руки.

    Миколка тримав пуделко.

    — Ш-ша... Завтра копатиму сама. Відхились.

    Натиснула на червону пляму.

    — Це точно я? Болить?

    Важко задихав, зірвався і побіг до дверей. Хряснуло.

    Коли пролунало два виляски — один геть глухий, другий гучний, з подовженням — у вікнах замерехтіло.

    Потім лунало дрібніше і наче билося скло. Удари відскакували і летіли далеко, протяжно. Інші падали ледь чутно, ніби гамувалися. За ними стрімко проривались короткі й ледь чутні.

    Дора вигляне у темне вікно, запалахкочуть різкі відблиски, і ховається.

    А знавіснілий голос кричить:

    — Виходьте, суки, я вас не бачу!

    І знову бахкання.

    — Агов, святі, чи хто там, покажіться! Привиди, демони, ангели — виходьте! Останній шанс. Ми таке задумали. Чуєте, покидьки! Я вас не бачу. Ні живого, ні мертвого!

    Поруч Дори струснуло двері.

    Прочинила й посунула сірою стіною.

    Яскравий місяць осявав голу постать Миколки. Кинув щось долі — і довго засипав землею. Одноманітно це було, препогано. Тому Дора деякий час тислася до стіни, не озиваючись.

    Застромивши два цурпалки, перев’язані навхрест, притоптував.

    — Це все. А ти собі йди, як хочеш. Йди.

    Прошепотіла:

    — Божевільний, — і спробувала попід стіною.

    Прогучав крик: «Лягай», — угорі сутінково запалахкотіли сальви, і ніби задихнулося гілля, опадаючи дахом.

    Дора скрикнула й щось під собою намацала.

    — Жива? Я тільки перевірити, щоб не копати! Але чуєш, як вибухає?

    Дора кинулася й знову лунко. Тепер біля сусіднього і вихором іскри.

    Тишу порушив стук.

    Дора розкрила і побачила на ґанку Миколку.

    Забулькало, буцім ковтав навхильці.

    — У підвалі бачила? Ті дурні ховалися, меблі, і все... Скоро не горітиме й дерево.

    Праву руку на брудному животі. У лівій згорток.

    Підійшов до полум’я, тихий, наче сонний. Потім кинув Дорі згорток.

    — Брехун, — заховала під лахи.

    — А резон-то?

    Потягнулася до каміння. Черкнула і закашлялася. Звіддаля чувся чи то стогін, чи хникання.

    Розстібаючи запоясник, руки тряслися, щось висипала. Коли причалапав закутаний у рушник, лахи натягав довго.

    — Де взяла? Заначка? — застрибав поглядом по тому, що протягнула на долоні.

    — Менше треба про своє ребро. Будеш?

    Замотав головою і стежив, як підкинула полінець, як тріснула у пальцях, як готувала хрусткі жмутики і пласкі дрібнички, розривала і розкладала на колінах.

    — Не зарано?

    Дора мовчала.

    — Бачу, не просто упевнена. Бачу ногою чи ампулою вже там.

    Опустивши шлейки, потерла стегно. Під льолею, забіліло хрест-навхрест дві смужки.

    — Що на животі?

    — Щойно настромилася, коли утікала, — заштрикнула в стегно, і знову розтирати.

    Коли підтягнув лежака до каміння, відблиски заграли по ньому яскравіше.

    — І багато знайшла?

    — Бачу, хочеш. Хочеш.

    — Ні.

    — Правильно. Або разом, або тільки тому, хто йде.

    — А може, мені заболить.

    — Тоді сам винен. А я от не зможу далі. І їжа вся отут! І парся собі з рослинами, дірами, повітрям, яке невідомо скільки ще протримається. Я — не хочу. Гнівайся, твоє право.

    Потягнувся за станиною, заклацав металом. І розчаровано прошепотів:

    — Ну чому, чому, гм — чому ми?

    Дора покосилася.

    — Тому і тікаю звідси, — стукнуло металом. — Ти стріляв, щоб дізнатися, коли перестане?

    — Можна підпалювати порох.

    — О, ти прозріваєш?

    — А якби знайшли щось інше? Або знайдеться? Не шкодуватимеш?

    — Знову. Ну от хочеться вертатися до одного й того ж. Сам же кажеш. Воно здається, що винаходиш нове й нове. А сенс один, — її слова звучали зло, — Як порнографія.

    Рукою потирала щоку, ніс, підборіддя, ніби щоб не морщитися і не торкатися лиця, шиї. Щоб не розтирати, бо перелякано закрутила очима і раптом стенула по лежаку.

    — Та йомана ж рот його, — забилася об долівку коліньми. — О, йоманарот — ох, не чую.

    І знову, знову збиваючись на крик.

    — Та що? — плечі її замоталися в його руках, як шматяні.

    — Невже і це зупиняється, невже і це не діє. О, суче життя.

    Вся напнувшись, аж заціпеніла.

    — Що зупиняється, дихати?

    — Не діє! — заревіла, а він мляво усівся на лежак. — Як же, що тепер, як піду?

    Схлипувала і, збиваючись, рихтувала щоб знову закотивши льолю вколоти у живіт.

    — Це ж градус... його рівно по грамах. А це ні. Бо наче вигадувати зовсім новий... хоч і знаєш, що градус більше дев’яносто шести не підвищиться... що... але це, воно більше ста давало... Як м’яко розігріває голову, душу, живіт. Як гарно і тепло. А тепер — все... І наплив більше... не йтиме — од живота до... середини прямо. Тепер... О, як уперед-уперед, від живота, осереддя, до незнайомих закутків по тілу. Або як нагрівалася разом душа і тіло, від одного точного градусу. Мозок аж теплішає, суголосний з градусом у гармонії. Орга... Як протаранює плоть, повітря. Хоч би весь-весь день довкола. Як за долю секунди усім тілом відчути. Від порожнього черева до розпогодження, так хмарно, душно, але наче паркий червень... Роздуті буханки, наче свинцеві хліби убирають мокрий розпарений асфальт і каштани зеленіють... навіть в піт кидає. Не руки, не ноги, а буханки. Слина клей... Правда ж... Слабшати з власної волі. О, йом... Аби тільки не блювати... Але то, наче м’який трамвай, а не тремтіння. Тепло, все залізо в тілі, весь біль розм’якшується і розтискається. Таке тремтливе, як гаряча грілка-поцілунок у самісіньку середину, до нутра.

    Поки не увірвався терпець:

    — Може заткнись? Вже розказувала на диктофон свій.

    — Тебе цілували у живіт? — Дора визвірилася.

    — Ти... Колись.

    — Краще померти з голоду чи замість їжі гівно, кров? Усе досліджувати, поки не щезло? Сам, чи допомогти?

    — Ну ти... Хотів вибухівкою, а доведеться в лоб.

    — Та краще тільки піти.

    — Іди.

    — Ну й длубайся один, на здоров’я!

    Раптом притихла — очі пильно встромила у нього.

    — Може, ти спробуй? Чуєш? Так-так. Це мабуть на мене не діє. Будь ласка, спробуй, прошу тебе, ко... Я знаю. Ти зрозумієш через кілька хвилин.

    І коліньми до нього.

    — Це підступ?

    — Ні, що ти, дурненький.

    Сидів і поки готувала тривожно дивився на її пальці, у очі.

    — А якщо не подіє?

    Дора завмерла в очікуванні. Опустила заштрик і затрусилася в плачі. Замахнулася.

    — Гаразд-гаразд.

    Ухопила за його руку, закотила до плеча і лепетала.

    — Кілька хвилин.

    — Що?

    — Любов, про це я, — і розтирала йому плече. — Сам казав, що кайф у животі, як і любов. Бо потім, коли сама... Але ж сам зараз почуєш... Ну як, тремтиш?

    — Ні.

    — Повинно вколоти, і разом до верху, де груди. Мацати серце, підливати до горла. У голові гримкотить? Ну?

    Закрив очі.

    — Ну, кажи.

    — Ні.

    — А що, що, кажи.

    — Нічого.

    — Ні? — якусь мить не вірила. І схлип, — «От» — вирвався знову. І опала головою на долівку.

    — От і все. Я ж тобі постійно… Про це у ванній, а ти, — перепитала без надії. — Ні?

    Очі вибалушила і дивилася на його рот.

    — Навіть не можна порівняти?

    — З чим? Ні... не думаю.

    Заревіла дужче:

    — Отже, все? — і подивилася так улесливо. Аж зірвався на ноги.

    — Тобто передумала?

    Дора вдарила його по нозі.

    — Та ні ж!

    — Буде страшно, сам щойно бачив, — застеріг наче. — Може, це сигнал, що не варто?

    — Який сигнал? Знову?

    — Що за смертю — того світу теж немає. На який ти... Що не повинно існувати. Що не варто, бо з єдиного відомого зараз. Ми вже тут. Того не існує й прагнути не варто.

    — Варто. — так і сиділа. — Тільки не думай, що любов у тому, що не діє. Там же все і всі. І я не боюся. Це ти боїшся лишитися сам.

    — Думаєш одразу до них?

    Перебила:

    — Слухай, то і застрелитися теж ні?

    — Мабуть... Хіба через раз.

    — То не тягнімо, — й відсовуючись від лежака, вчепилася за станину руками.

    Хвилька уваги. Стискала і розтискала станину. Крутила у долонях.

    — Еге ж. А там запитаєш: чому ми і нікого. А потім і мені знати.

    — А ти ще скажи, що моя пара і чому не називаєш комариком.

    — Тоді стріляйся сама.

    — Йдеш зі мною, чи ні?

    — Ні.

    Дора деякий час відмовчувалася.

    — Правильно, — кинула зло. — Ти не мій посібник, у животі чи де. Це я рішила, що вертаюсь.

    — Торочиш одне й теж. Або того світу ще немає — або ще немає без нас. Того немає і той не буде тим. І не цим — і не іншим. Ти хочеш усе спочатку?

    — А який сенс тут? Однаково боятися?

    — А там знову чекати якоїсь черги або чистилища?

    Дора стала мов без погляду, однакова.

    — Як думаєш, чому в черзі ніхто не народжував: переношували, недоношували, зникали ще з черева?

    — Не знаю, — Дора відповіла не думаючи. Хіба злегка усміхнулася і вийняла згорток. Ближче підсунула й станину. Потягнула на себе покривало.

    — Якби я, то... Щось підказує... Лише у животі... що першим у мене був би хлопчик.

    Мовчали. Виходив за полінцями.

    — Кров у ванній щезла?

    — Не дивився.

    — А останнього разу чия швидше?

    — Не пам’ятаю. Можна, ще подивлюся?

    Дора нехотя простягнула.

    Розмотав, сколупнув накривку й додивлявся.

    А коли хотів кинути у вогонь, Дора, ледь не закривши собою, настрахано замахала. І зрозуміла.

    Адже накривка до багаття не долетіла. Загорнув і віддав, улігся на лежак і Дора, витягнувши шию, довго чатувала, як він дихає. Згорток лежав у неї на колінах.

    Більше не заговорили.

    Тиша... й між камінням, під жовто-яскравими променями ледь попеліли головешки.

    Коли попіл ворухнувся, почулося:

    — одразу... О-о, боляче... Треба різати. Ні, треба. Ти сказала, це нам покаже. Це не страшно, це ж не рука чи нога... Різати?.. Ріж. Відрізай... Різати?.. Так. Тут, тут, а де ж... Розкопати-закопати. Де не замерзаємо... Інакше ніяк... Повітря... повітря — задихаюся — а ти… Розкопати, випити його до кінця — так... Людина не є випитою — в цьому її подоба, єство, призначення...

    Голос впав — затихло так само несподівано, як і почалося. І одразу за тим, зовсім поруч каміння та попелу, де валялися розірвані квадратики і дрібні скляні уламки — інший позвук, наче нутряне бекання-векання. А відтак, наростали та все швидше наближались, — один за одним — інші й інші:

    — алло-о, ко-о… коль? а... хто? медсестра?.. а як мені з... будь ласка... забагато дзвонять? не родичка, ні... не підписана? ну і що?.. подруга, так... дора... можна йо... а сам не... де? токсикоз... а це що за?.. не сиділка... вибач... пізніше? алло. повідомлення не доставлено?.. спробувати ще?

    — база, чєтирєста пітнадцатая, атвєтьтє... привіт, брехливий покидьок.

    — ти щось тут забула?.. ти нікого не закопувала, щоб дивитися. а це хто?

    — алло, синку. ти де? а ми з... це ж ти оце?.. хто, хто?.. приступ?.. олексан... степ..? як?.. не чую... обкурився знову? що?.. з балкону? розбився..? в машині. я...

    — от воно що... що?.. то потерплю... ні, не умовляй, не прийду... га... не мовчу... я не вірю ву... уявляєш, як тепер мені... тебе ж страшно буде торкнутися... що... бідолашненький ти нещасненький, чекай, дай тебе пошкодую, обманули противні віру в кохану дівчину.

    — я не знаю... не знаю... ну, що я можу... ні... та я не ображаюся... просто не знаю... ага, пізніше передзвоню... так, дуже, трохи... ні, допомагаю готувати день народження... вибачте, у мене інший дзвінок... о, блін... алло. коль, я сказала, що не можу... так, я...

    — знаєш, як люблять представляти власні похорони.

    — бути одній людиною. сама згадай, як там... до черги, по-твоєму... чистилища. як повторювала, убивала, відмовляла. не давала, бо не хотіла... що любив не любив — усе. тобто, відлюбив і більше не людина. а коли не любив узагалі, то подвійно не був не людиною.

    — та тому, щоб ні ти, ні я зараз знову цього не пережили. бо нікому так і не стало зрозуміло, чому тіло і душа разом тільки до певного моменту. всі тупо щезли навіть не дізнавшись чому разом від початку, коли з клітинки з’являється зародок і плід росте. і чи від певного часу і чи до певного. чому не вічно. згадай усі випадки, коли тіло підводило, не слухалося, боліло. коли цього не хотів. згадай, наскільки було не під силу щось підняти, роздерти, або зібрати своїми ж руками. бо, може, тебе зараз теж немає, а це тіло не твоє...

    Над цим бамкало сполохом. Чи то з дзвонів над дахами, чи перебріхувало перехрестями вулиць. А нудний зудливий марш плюмкав сердито: та зараз, зараз, не розрядишся ти вічно... що?.. з банку?.. зняли з карточки в мінус - «І це з черговим подорожчанням не найкращого бензину... Коли вже на тих електрока... На тому світі, певно, і без мобілок...»

    Какофонію, то перебивали нові голоси, то наслідували попередні, — з вікон сіялося ранкове, мрачне світло — і прямо на лежаки. Повітря над ними вбирало у себе, перед голосами і дратівливим, принизливим, майже убивчим плюмканням, воно виокремлювало падаючі слова, заковтуючи: вас вітає служба тестування зв’язку скайп після сигналу у вас почнеться запис вашого повідомлення довжиною десять секунд бульк затим ви зможете прослухати свій запис бульк бульк якщо ви слухали свій голос значить налаштували ваш скайп правильно якщо ви чули свій запис але не чули свого голосу значить ваш скайп налаштований не правильно за додатковою допомогою можете звернутися на веб-сайт служби скайп точка ком всього найкращого бульк... і буквиці дора не відповідає.

    — ти ж не віриш. не віриш. типу, впарюю тобі крадений наркоманський софт. дів... ді... моя... ні, не можу так називати. ти ображалася, що я недоумок, а я клянуся, що бачив і був там. це ти не чула, бо типу я усього лиш комарик без рук і ніг, і двері розкриті, а ти дора малєшина з їдальні, і вже мертвий лежу на дні судочка. дів... ді... моя... ти хочеш сама до всього прийти. я знаю. але без тебе світ щезне.

    Цей перебій чи перебрехи гамувало дзвінке, стрімке постукування заліза, грімко, пронизливо, а голос вивертало: таки бачив, і ти йшла коридорами, а ті мурзілки з шкєтами знову смішили — добрий день памідоро — і стояло, голосило, наповнювало і носилося будинком. У двері, навстіж, на вулицю, геть по вулиці.

    І ось залунало ще щось, або здалося, як у какофонію, наче звідкись на волю, вплелося мало чутне бриніння на межі набридливого, дражливого, майже непотребного свербежу. І так задмухало, задмухало, витаючи над лежаками, що своїм дзижчанням аж піднялося вище, й петлями, то опадаючи, то безладно злітаючи, подмухало услід протягу, повіву з дверей. Наче геть-геть від затухаючої какофонії. Щоб так і не дослухати, хто в ній переміг. Який голос чи стугоніння.

    І по цьому лишався хіба слід. Наче на півдорозі.

    Однак, ні Миколки, ні Дори — ні біля каміння, ні в сусідніх частинах будинку, ні на ґанку, ні біля водограю — і полетіти-полетіти, не побачити їх на дворі також. Хіба\мабуть\проте десь на другій, дальшій, іншій півдорозі.

    Однаково все щезне.

    Все щезне. Так...

    p.s.\оо:оо:о1\01-01-01: від автора, по тому, як книгу покинули два останні герої.

    адже якби був комариком і замість крові упивався атраментом (слово «чорнило» звучить не зовсім літературно), то закінчив би описувати цю історію саме так: без диктофону, камери, скайпу, без фейсбуку та електрики. просто скінчивши записувати, що сталося з світом.

    і полетів би за тими двома — якби зумів стати тим, хто зі згортка, у якому пуделко — полинув би на пошуки подальшого або хоч якогось півшляху книги чи героїв. полетів навіть якби комариком навчився дихати, тим непростим, невагомим простором, пропускати його крізь себе, як це, — може, — зробили ті двоє, коли у фіналі моя героїня та мій герой у себе в середині виявили не тільки анонімність та самість, а, може, навіть інакше повітря. і полетів би шукати їх саме отаким способом, як і вони — коли змогли зникнути, пропускаючи крізь себе, він-її вона-його. одним словом туди, де моя героїня та мій герой досі разом, і без мене.

    може, це ілюзії — може, таки ні. звичайно, ні.

    автор міг би закликати читача приміряти роль комарика на собі, або спокійно лишалися там, де читачу ліпше усього, з своїми або іншими людськими голосами. у будь-якому разі, якнайдалі від черги та чистилища, пекла, раю, тобто того світу, не покликані туди лише завдяки героїні, й почасти герою, якнайдалі від проблеми: чи існує певність того невідомого існування, і, тим паче, чи воно потрібне.

    а ще, міг би назвати цю історію книгою-нещастям, невдалим репортажем з того світу, і що подібний доробок експлуатується на рік по кілька разів, і що цю історію вже випередила не одна книга, не один автор чи режисер. і що подібне давно приїлося, і читачу, і глядачу.

    або замість будь-яких реверансів у бік читача та критика, автор може визнати лише один здобуток — адже саме завдяки цій історії знайшов музику, під яку писав текст від початку і до кінця, і що таке трапляється не вельми часто. і навіть якщо багатьом фінал видасться незавершеним і не доведеним, автор з такою точкою зору все одно не погодиться. бо фінал, себто світ без котрогось з нас, без двох, чи без усіх — таки щезне. світ без людини вже не буде світом. і це не повинно лякати. бо... p.s.s.:

    Якби дехто з тих, про кого прийнято думати, що вони так гарно все записували — якби ці вимогливі записувачі не були такими обмеженими та сліпими, і відповідальніше б нотували, то про інші місця чи інше повітря знали би не згірше, ніж про бога\богів. Варто було тільки про ті місця у бога\богів серйозніше запитувати.

    Бо гірше не можливості написання, може бути хіба замовчування.

    Автор раніше вірив у рай і пекло — десь там. Не кажучи вже про героїню та героя. Надіявся було і на чистилище.

    І якщо не можеш витримувати самого себе, тобі нічого не допоможе. Якщо не любив — не допоможе навіть рай, якщо не ображав і не мав злості – не допоможе пекло, якщо був ніким — навіть чистилище.

    І єдиний спосіб уникнути будь-яких або будь-чиїх ілюзій — самому зникнути назовсім. А це можливо хіба розпилившись у всьому. Так або ні.

    27 серпня 201... р.

    Діра замість міста та громадище побіля узбережжя — то можуть бути фантоми, залишені не моїми героями.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Артур Сіренко
    23.11.2025 18:15
    До частини "Д-і-М (продовження)"
    Цікавий і змістовний твір. Зачепило. Успіхів!
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
    • Олександр Євтушок
    08.01.2026 07:11
    Дякую. Просто давно не чув добрих слів на адресу цього колись улюбленого тексту))
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше