Д-і-М

Тінь

1-3.

Присвячую Насті К.

4.

ти ж не віриш. Не віриш. Типу, впарюю тобі крадений наркоманський софт. Дів... ді... моя... Ні, не можу так називати.

ти ображалася, що я недоумок, а я клянуся, що бачив і був там. Це ти не чула, бо типу я усього лиш комарик без рук і ніг, і до всього, мертвий лежу на дні судочка чи пуделка.

але я і обкурився, і гальмував, і бачив. Душа без тебе зостановилась, дзвінок на перерву, і ти йшла коридорами, а ті мурзілки та шкєти знову смішили — «добрий день, пані памідоро!» — і хихотять.

двері розкриті.

— я Малєшина. З їдальні.

він зрозумів, хто ти і чому тут. Дивиться, визначає: звабила чи ні. Бурмоче, що «у малоліток завжди стоїть» і сам «був хлопчиком».

ну, так історик, на дівчаток також дивиться. Училка з укри — так, руда ота, молоденька, Лариса Володимирівна — казала, що не бог у поезії, але віршики пише. І, дивак-мужчина, все на п’ятірці їздить. І з сигаретами ловив, запам’ятав. І не один я посилав.

думає: порушення скинуть на нього, бо сам дід мороз, сам і рішай. І про мене думає — я ж бачу. Типу: «Чекати з лікарні чи підштовхування до суїциду. Господи, як ці випадки набридли...»

і головне — не йому, а мені треба. Я ж не думав, що це буде по-мєнтовські, і не випадково.

запросив сідати.

— Лора, так?

— ні. Дора. — Розглядає поварську блузу, штани, косинку, пірсинг, — все правильно, — і чому не усміхнулася.

— отже, Дора. До тебе з’явилися претензії, сказати б, морального характеру. У тебе що, з нашим учнем бурхливий роман?

у мені щось зупинилося.

— ні. — Щоки, чоло, шия зарожевіли, а руки сплела на груди. Дивилася на стіл. А коли перевела на нього, аж занудило. Бо мене чомусь не помітила, не відчула, глухо — ми ж типу посварилися.

і — раптом голос мамочки. Три кіло печива в пельку. Як її то чути стало. Типу: «Вам треба причина, щоб її вигнати? Син у реанімації». — «Знаю». — «Якби одного віку. А то вульгарна і гуляща. Через неї труївся». — «Ви упевнені, що через…» — «Миколка у мене один, рішайте!» — «Ну, гаразд...» — А сам примальовує — «Ні-ні, тут щось не так. Як це вульгарна і гуляща» — бо і школу, і себе підставляти не хоче.

розумієш, усього чотири хапки і ніби душа хоче покинути тіло. На відріз би руку дав, що в середині все зупинилося. Печінку або легені. Ні, краще руку чи ребро, ти ж знаєш. Типу душа не злюбила тошного тіла і каламутно від самого примороченого збігу обставин. На верх каруселі, чортового колеса, і перевертається. Мабуть, так колотить вагітних в обкурці. Дихаю не дихаю, а ти і він, типу з господом богом, не в поезії директором, гірше, ніж на уроках: «Чого ви такі бовдури. Мощі у святих, а мумії — фараонські». З усіма його їжакобакланами та, богами, і випадково чи на купу з мамочкою; батя, — якби знав, — покрутив би пальцем: Віка, якого ти — мухи окремо, Колька окремо. І ви, дві людини, думали не про те, що не бачили мене, і чому я не з вами, і чого так ненароком. Не здогадувалася навіть ти.

на столі завібрував телефон. Козацький марш, чи що.

вимкнув і на твій пірсинг, вирішує, це родимка чи над губою піт блистить.

— давай щиро. Я заслужений педагог, і ми, люди.

— а я щиро. Наскільки це можливо з малознайомою старшою людиною, — і запаленіла.

— ти не зрозуміла питання?

— просто не хочу відповідати.

— он як, — подумав, — Доро, правда чи брехня, усе одно випливають на поверхню.

а ти сидиш, дивишся — і що? — бо до таких залякувань холодна.

— бачу, засуджуєте, — правильно, він не бог, і не в поезії.

— ні в якому разі.

— влазити у моє життя...

— це по-твоєму брехня і наклеп?

— ніхто не має права.

— якого права? Я не маю? Ти щось плутаєш, дочко. Якби не...

бачу, встала і хочеш йти. Правильно, чого терпіти, старий богом себе уявив, піратить і порушує копірайт моєї мамочки. І, здається, починалася друга зміна. А тобі наче засльозило і замлоїло у грудях.

він зупинив.

— стій. Ми не договорили, — бо згадав, що у наш бухенвальд влаштовувала його однокласниця, твоя свекруха. І що ти, — «Таки вульгарна». Ну так, приймав же на роботу, пухкеньку і струнку. Ще подумав про стегна — чи ні. І сам до себе (Я бачу, бачу його!) — «ці жири у потрібному місці, щоб захистити лоно, груди, прич.органи, Іван Єфремов вивів чисто, бо у голод — прости, господи — із цих запасів молоко немовляті».

це судьба, случай такий, шанс, невдача, не просто страшна випадковість — так не повинно, щоб саме в той момент — і ти там. Кажу тобі, це було незрозумілим та каламутно-муторним, не справжньо і справжньо, випадково та навмисно.

ти сіла, а він, типу, погладив сиву бороду, — повір, я так бачив, читав. Зняв окуляри і у вікно.

— Оксано, зроби-но, прошу дуже, кави.

учепившись руками в крісло, ти торохкотіла нігтями.

— це моя школа, і учень є неповнолітнім, — блукав очима по твоєму обличчю. — То що скажеш?

ти поглянула на бороду.

— не треба по-хамськи. Не треба. Хочеш сказати, що з п’ятнадцятилітньою дитиною дотримуєшся цілком пристойних…

— не дитиною, а юнаком. (Ще не зрозуміла... Не міг я підказати, бо твоїх думок не бачив. Одні його думки. Розумієш, не міг у тебе заглядати).

— ще розмалюй, що чоловіком, і з погляду усіх чеснот.

— а з вами теж така?

— а ти не думай, що принижую, бо ложкомия. Погоджувався узяти...

— ми тільки приятелюємо.

— я прожив і такого набачився, що нікому не вірю. (Хоча думав, що розкусив тебе: «Зозуленько ти, правдолюбка. Думаєш, я скотина. Сама з ним розберешся, з його матір’ю. Але поза межами моєї школи. Школи скорочують. Не я роботу шукатиму, а ти»).

— а якщо захочу лишитися?

— напиши, що у вас жодних стосунків. Пояснювальна нікуди не піде, хіба порушиш слово.

— написати що. Що при зустрічі обходитиму десятою дорогою?

подав ручку, папір. А ти так глянула, не слухаючи. І відповіла, що писати не будеш. Бо це якраз доказ.

але не вийшло, сказав, що: оскільки, як директор, не може примусити не брехати, не зустрічатися, не приятелювати, не вступати, і не здужає контролювати — тоді мусить видати індульгенцію.

— знаєш, що таке індульгенції, інквізиція?

ти не кивнула. А мої нутрощі чи кишки усім гімном просилися, бо все таке не справжнє, випадкове.

і ти усміхнулася, мене ніби прочитала.

— гаразд. Пиши на розрахунок. Іди назад у свою контору, в це, Еко.

— мені ще два тижні по закону.

кивнув.

від сікрітутки, чи як її там, Оксани Гандронівної, ховаєш очі. Вона подає чистий аркуш. (А він згадує коли це було: «Старший на десять років. Підписували заяву за свій рахунок, тому, що розбився». — «Ну, то царство йому небесне». — «Позавчора було сорок днів». (Бачив я це і чув. Без них знаю.) Що він, е-е, а сікрітутка, що пацанчик, тобто теж у лікарні. «А може — як це — чорна вдова». — «А рідною, Оксано, як тебе вчу». — «Та не знаю». — «Зозуля, Оксанко, зозуля»).

— жаль-жаль. Оксано Андронівно, прийміть заяву про звільнення за власним бажанням — позаяк такий поворот. Шкода, Доро, втрачати таку чуйну і роботящу працівницю. Але що поробиш — я розумію. Нехай щастить на іншому місці. Але треба попереджати заздалегідь.

відсьорбнув наготовлену каву.

а ти вийшла і почала дзвонити. Я ж не міг відповісти, не міг, як ти не розуміла. Хотів відгризти лікті, свої, його, твої за приниження. На фарш і котлети. (Не розуміла, що єдиною, справжньою і не випадковою, хто був там — це ти була. Тебе не випадковістю бачив. І перед тими двома, і перед собою, і як воно це сталося. І як йшла з кабінету я не додивився через памороки, — а це ж важливо було).

а поет-директор, знаєш, що зробив? Це коли я опритомнів знову. Йому залетіло натхнення і перших два рядки вірша. Як неславлять таку здорову і молоду, і безробітну, бо економічна криза, — «черга тепер за тобою, жорна тебе...» — навіть не так, але чув чітко, буцім словами.

ну от чому, чому досі ними думаємо. Це ж ти чергу не бачила. Не я. Чергу, так... Це ти скажи: чому я бачив. І хто з нас мертвіший.

ти казала: бог не міг бути таким. Проте хуньмуньсунь просциш чому не заступився. Бо випадок цей — то є все між нами. Значить і богом, типу, є випадковим. Більше думала, що смерть, що Петьчина мати, і навіть моя мамаша. Тому, що нікого немає.

чуєш, це ти не знаєш, хто ти. Чуєш, моя дів... Це ти моя комариха. Ти моя комашка, а не я комарик твій.

21\5.

як\саме\тоді, того світанку, чи після шашликів, чи тієї аварії... як.

я вже нікому і нічому не вірила... ні тому, що загинув з батьками на перехресті, й що у пайсфайндері... ні у Петьчину смерть... ні у твоє отруєння, ні суїцид.

але якось змогла почути\повірити в скайп... йшла додому проспектом, бо черга наче тоді почалася, бо — одразу. словами «чомусь» та «якось» можна відповісти на усі питання. саме сіріло, а двері гуртожитку я\дора обстукувала несміливо і малодушно. тьоть Жень, тьоть Жень. добре, банк викупив парадні, а то ляскало б по усій київській разом з собором, кооперативним, перехрестям та «Покровським». бо в аптеку рветься наркоманка. ага, саме так, у «36 і 6» з неоновою зазивалкою.

та що ж це таке — дзвонити до Насті, чого ця вахтерка не чує, шозанах. о, проснулася.

— що, Доро, що проізошло. що у тебе з платтям\оком, де вивалялась, упала чи, о, господи. хто це з тобою, бідолашна, га. може, у міліцію?

— яке плаття\око, тьоть Жень, чиє плаття\око, назюзюкалась я. — очі у долівку, швидше на сходи. — гарного дня. вибачте засранку.

останні кроки тримала по стіні. долівка рипнула.

та щоб, відмикайся, тазик сраний.

я влізла. засвітила нічник. у люстрі лице нажаханої дурепи. туш на вилицю потекла з-під лівого ока, воно жалісливо ховалося, а праве плакати чомусь не захотіло. наче сама собі влупила кулаком. Наська, чуєш, Наська.

але мала́ не відгукнулася.

до покривала, і ледь не скинула з підвіконня її ноут.

там, у примруженому світанку побачила малесеньку, знерухомлену, поламану й тонконогу, тонкотілу, тонкоребру і тонкокрилу комашку мою — і подумала, як буду без нього — це кінець абзац капець... впала на ліжко і заревіла. рвучко, гидко. уявила понівечено-заламаного, скаліченого тебе\Миколку. у труні. і думала все про те ж — слухай мене, комарику, уважно. я про те, що мене ніхто не любить, про те, що коли хтось любив і ти втратив шанс лишитися з ним, то все — це кінець. тобі не страшно? страшно, правда ж, що не тільки не дам тобі, але і що образила цим, ти покинув через це, чи тому, що навіть не збиралася, що не знала, коли давати, коли упевнена, що ти той самий і той єдиний, чи коли просто хочеться, а коли тобі хочеться, але ти не той самий і цілком не мій, і що відповіді на це — коли давати — немає навіть у бога\мого. чого не знати\не сказати мені зразу, ще у дитсадку чи у першому класі. якого милого шукати серед багатьох, коли копати не перекопати. нафіг ці таємниці хто той єдиний!

я чула, як Наська будила на роботу — і без жодного натяку, що треба відпроситись на похорони.

— ей, та чуєш же ти, Дорусько. тобі тут прийшло.

— що.

— тобі на мою скриню лист. від...

я не зрозуміла:

— який лист.

— ну, он, написано: від огтб — Дорофеї Малєшиній. хто це?

я сердито підняла голову, а вона повернула ноут. тупо витріщаюся в екран і нічого не бачу. а подумки, що тільки учора були я і Наськіне «мило». і думаю ж, думаю: «невже не знає?»

— твоє мило нікому не давала.

— гм... а вконтакті, однокласниках?

я закрила лице.

— то що, відкривати, чи нафіг з пляжу?

я крикнула:

— дурна ти, дурна! ти нічого не знаєш!

— чого дурна. сама прочитаєш?

— читай-читай.

— «настя передай дорі, що я зареєстрував на неї електронну скриньку мейл.ру... логін доруськамалєшинасобака... пароль — день народження, нехай обов’язково зайде — там усе побачить... це я, миколка-комарик»... блін, Дорка, що за.

я відштовхнула.

— чого воно?

— дай, — Наська розвернула назад, заклацала, а потім. — та не відкривається. не зараз ти, дибіл київстар. просила ж: давай складемося і купимо щось путнє. о, атачмент, відео-файл, ага, до фіга і трошки. хоч би й не глючив, то не скачаємо.

— забагато мегабайт?

Наська ніяк, розумієш, ніяк не могла. тільки матюкалася, що запізнюємося у бухенвальд.

а я, по ходу, думала не про те, що чекало на мейл.ру. а поки доїхали-добігли, поки переодяглися, то за перегородкою посудомийні вже теревенили:

— гламур та блиск розкоші одних — для того, щоб по-справжньому приховати самоту, убогість і зло інших. це все мода, пустушка.

дивно, правда.

я\Дора взялася пропарювати посуд, а їх було двоє або кілька, і високий бадьористий голос переконував:

— та повірте, цей японо-британець описує, що ми, люди — можливо, усього лиш малопомітні не герої. персонажі, які мусять пережити свій розклад руху між народженням, якого ніхто не пам’ятає, і смертю, про яку мало що можемо сказати. все інше — це сміття, з якого іноді вдається зробити талановитий сюжет при мінімальних витратах на сцени і декорації. гламур — це не страшно. бо, найчастіше, просто помираємо — є погноєм для інших. адже довкола одне й теж: сміття, посіріла, трухлява провінція, латаний асфальт мегаполісів, тупо респектабельні узбережжя невідомого нам світу. світу-ферми, згадайте Орвелла, де нібито вирощують нас, людей, як справжніх героїв утопій, але на заклання і без подарунків.

— Ларисо Володимирівно, ця книга про сни, так і кажіть.

— а якщо сни — то що? сни так само нагадують не впорядковані мрії та надії, як і мрії та надії ті ж упорядковані сни.

— отже, книжка про мрії, або як відчувати себе погноєм з високо піднятою головою? — і перестали слухати.

я виглянула — саме так, руда, молоденька. я ж ще не знала.

що... і чому запам’ятала. я, типу, у них наслухалася? що не все можна отримати зразу і не все хотіти? це втирав з тих мейлів?

до чого тут хотіти...

руда казала правду, бо є речі, до яких богу байдуже — маєш ти це, чи ні. хочеш, чи ні. якщо хочеш — то візьми. не спускатиметься ж і не заборонятиме щоразу, і кожному. тим паче, якщо я чи хтось упевнений, що воно потрібне і що саме на це заслуговуємо. навіть, якщо суперечить бажанню бога чи світу довкола. і навіть якщо довкола все закладено богом — однаково береш сам. або ні. я не заперечую, що...

ага, так... училка не про це...

ти ж не знав, що тоді забігла і до учителів.

а потім й Машіванівній.

я ж боялася. щоб не останнього дня. щоб не зустрітися з його бородою і баньками в окулярах. парила посуд і боялася аби не зайшов — це ж і нагрівача купив, щоб не було бацил, — учителі назвали головкухом.

але замість нього забігла та Оксана...

як пам’ятаю? а фіг зна, оглядалася і пропарювала, і складала на полиці.

— Дора!

Наська кличе — дивиться, ніби чимось вдавилась, ага, дитячою котлеткою. саме збиралася чистити картоплю, нарізати хліб. Наська скривилася і потягнула назад у посудомийню. комарик твій, це — похорон завтра — від школи, ну тихо-тихо, не плач, а то побачать... дурепа мала... потім в Машіванівної відпросимося — зараз нє. чуєш: сказали, буде багато учителів та багато класів. сам то, наш, у лікарні. і кажуть, ні подряпинки. збив машиною свого учня і всім мєнтам блін паралельно.

у Машіванівної вона відпрошувала, бо я втекла, нічого не сказавши. типу, заднім числом. я ж хотіла у трупарню.

але не пустили...

сказали, ти не родичка, а якась хвора.

а потім довгі соплі. назад до гуртожитку не могла наревітися. так хотілося, щоб ти обкурився і випав з балкону ще у Приступа.

у кімнаті, на якусь мить, зупинило. бо на підвіконні побачила тебе. і той судочок. рука аж дриґнула, коли за нього ухопилася. коли тебе у судочок здмухнула і роздивлялася. я уявила у тих крихтах, у тому жмутику, твої ребра.

потім до дна приклеїла скотчом папірець — не торкатись, уб’ю!

вечором Наська побачила:

— ти очманіла зовсім, — далі ми не говорили.

комарику мій. в одній з лапок уявила свою руку. і як затрясу тим судочком.

а коли почула, що засопіла, увімкнула нет і до ранку. проте не запускалося... то гасила екран, щоб не будити, то пробувала знову.

або я все наплутала.

22\6.

але спочатку, знаєш, про ту чергу, ага, про чергу, ніби сам розказував, — і не сперечайся — моїми словами, розумієш... а я\Дора, я ж то знала, що ніколи і ніхто мене\її\з тобою\Миколкою не знімав. ніколи не бачила ні пальм, ні моря.

тим паче у тих місцях, з яких були файли... ну ті, що записали на три диски... і ще.

може, після відео, може, і до скайпу\а може в ньому. не знаю — але дві ночі підряд снилися — ні, цілком можливо, що то два сни за ніч, коли нет не завантажував, — я бачила кольорові, напружені, моторошні. поле схилом — втеча донизу, збігання, переховування, гукання, мене чи нас переслідували посеред де-не-де викошеної сохлої кукурудзи — ганяли косарки, які не лише мене чи нас, чи ще якихось чужих-чужих, але ж ніби і друзів, дівчат та хлопців. втеча змінилася на те, як тримаючись за дверцята вантажівки, можливо, фури або буса, я\вона тікала від водія. він за кермом, а я усе піщаною лісовою дорогою. коли зістрибнула з підніжки — й проснулася, довго лежала, боячись ворухнутися, й придивлялася до стін. сопіла Наська, не відсовувалася, не відступалася навіть сонна. і я згадала шашлики, що треба на похорон, що вчора Машіванівна пообіцяла: ідіть-ідіть, я випрошу з Еко двох інших.

і раптом подумала, що Приступ не підійшов на похоронах, бо щось знав. дурепа, правда ж. Наська сердилася, бо я хотіла підійти. а я про лист і відео тільки підозрювала. дурепа... добре, що не дізналася, як уночі пробувала запустити нет... все заспокоювала, щоб не божеволіла. а я стусонула її у бік, прямо серед процесії до церкви, коли хтось зі старших проказав, що на той світ можна потрапити одним шляхом — померти — і треба ж таке — свого учня збив директор — і що звідти ніхто не повернувся — і тут не реанімація, не богадільня.

тобі\йому, вибач, я навіть не наважилася завезти віночок. як би воно виглядало? і Наська була проти — і біля «Покровського» купили дві кали.

а коли наступного побачила Приступа з вікна, я до Наськи, що треба в туалет — а сама на двір.

доганяю, а з ним кожен по пачці цигарок, тішаться, що нарешті.

— о, До..ти.

— сюди йди, — а він занюняв про те, що на його день повидла. і дивиться так, ніби чи то пихнути, чи до тебе на могилку й наплакатися. а з ним казліни молокососні, на мене витріщаються, наче замість очей муда, повідривала б.

— Колька про нашу сварку щось казав? для мене щось просив зробити? лист, відео?

— Дор... на мій день повидла, як з цим жити!

ох, був шикарний, вищий на голову товстун, а так бляхамуха охляв. І усім же треба повторювати всоте.

— ні, Дор, ніяких пісєм, ні, він не просив, — на сто перший пробило. — спам може, согласєн. щас по контактах і нових мордоглядках... ми ж, Дор, в дружбі клялися, але ж не перед смертю, ні! просто як лучші корєша. на дні ражденья… ти не віриш у тунелі?

— які тунелі?

насупився, ніби повірив саме сьогодні, тобто вчора, чого сам не бачив ні раніше, ні зараз.

— ти думаєш я нагружаю, а я серйозно. бо якщо правда, га... тоді це символічєскі. може, він там. Колька бачив щось після першої хапки, на верблюді казав, ми ржали, канєшно, ніхто не вірив про ту величезну дирку.

— ясно... дирка... а що таке мордоглядки — дзеркало?

— ні-ні, я потім прочитав на вікі, що люцифер з латині, типу, як світлоносець. знаєш, хто такий? світло, що кличе, може бути і ошибочним. люциферовим. світло його обман, а дирка — вихід. може, Колька прямо в обхід світла. в дирку типу. він же із-за нещасного случая, його неумишлєнно, тому й бачив вихід, а не обман. не віриш — в нет-клуб піди. там ай-пі відкриють і перевірять.

маячня. аварія твого дружбана наче у віруючі, й думаю, навернула мозок зовсім.

або все плутаю. і то таки спам. і це не після похорон. а коли... і я тихенько пантруючи Машіванівну, до посуди повертаючись — знову Приступа наздоганяла тільки думкою. що у його словах щось пропустила. і не повірила.

5\7.

хух, слава тобі, гос.. — на мерехтливому зображенні очі повело уліво і пролунав зляканий голос. — ти тут... привіт!.. у-у, ти мій хороший-хороший... ну, не бійся... ще спиш? політати не хочеш?.. мовчиш... та жартую-жартую.

ну, скажи маленький, як ти... що?

витримаю стільки, скільки захочеш пити. не віриш?

точно як... але він хоча б упрошував. і не дала, дурна... хочеш, буду першою... га, комарику... що, набридне з однієї? ну то, цим, попихачем, не все одно, ага. ось, загасила, не бійся, дурнику. нікого більше не знайдеш — ніхто не полюбить. і мене, крім тебе. хіба не знаєш.

не хочеш, бо геть п’яна? ну і що. колись Петьчин старий сказав: якщо друг ляпне дурницю, зроби вигляд, наче не почув. тим паче, коли друг п’яний... що.

а знаєш, як на душі у мене.

а якщо потім не дам?

комарику, котрий день хочеш... і тобі ж цього треба. дивись, роблю вигляд, наче не підозрюю, що ти тут. так легше?

за це воздасться. так, зі мною. ну візьми.

ну, от — усе кружляєш і дзижчиш. не дзижчиш?

може, було вже з тією, — за нею ходило двоє підлиз — і кадрив Приступ, козел-дружбан твій. «Приступ, бо Приступлюк фамілія». може, і він проговорився, бо за сусідніми партами, не свекрухи.

тому не бреши, що не подобаюсь.

ага, розказуй, йоханий тато... ти усього лиш остання жива істота, яку можу... я навіть котів не любила, а то комарика.

знаєш, що Петьчина заявила на похоронах. що не матиме онука!

ну, маленький, ти ж знаєш, як боюся випустити. уяви, що прозорі стінки — це як у нашому бухенвальді — пам’ятаєш, коли заходив і спочатку типу взагалі не бачив. що.. а тому, що знову дурітимеш, не зловлю... потім, не захотіла бачити я?

так зараз бачу. і випустила б... але... так хочу пригорнути, і боюся, таку маленьку комашку. повір, хочу дуже-дуже (тільки ноги довгі, як у нього, у Мик...) Наська заздрила: ех, єслі всєм давать паламаєца кравать... а, коли поцілував у щоку і за язик — це було маленьке диво. навіть щастя... ні, радість. щастя — це лю..ські вигадки. а їх немає, ти ж знаєш.

комарику мій, дорогенький, у нас з тобою тепер ніхто не умре... і за тими сумувати тупо. пізно. це вже усе. кінець. тільки ми.

тоді — це коли? коли не захотіла з Петькою?

не захотіла і все. ні, розвернувся і пішов з близнюками. і сберкаса його, сам знаєш, кого звинуватила... ти ж не утечеш, правда, даєш слово?

ну, добре-добре, не бийся так, ще поламаєшся. як без тебе буду. треба ж тобі усе розказати. і що Петька якраз перед цим. і може перший пішов. у труні бачила, але…

чому не молюся.

ти не чув. ну-ну... і вони молилися, і кричали. мусиш пам’ятати. як за тими мертвими уночі все ставало дибки. а в панельках... і за мертвими плакати не можна. сонце зайде, і не можна. лише молитися. у нього, ага, не запитують і не просять.

що.

ні... я знаю, чому ти... ну, він... ну, цей. я знаю чому ти, комарику... не дзижчиш. чуєш, яка холоднеча. але підставлятиму руку, груди, живіт — бери, — і розказуватиму про те, чому саме з тобою, чому ми одні. чому впираємося. знаю, що не знаю, і чому не прибила за твої\його слова тоді й одразу. коли прицвяхував словами про дружбу. «от, брехун малий», — подумала. адже в серце. не гарні, сірі, вирячкуваті очі твої дивилися, наче сам не вірив. а я ж тільки того й хотіла. але щоб не на людях, показухи не люблю... а він\ти... і запитую уже в кімнаті: чого так довго наважувався. і ти усміхнувся: «бо дуже-дуже гарна, і я влюблявся». а я відчула: ти мій. хоч все це не пасує тому, яка є, і який ти. я і ти у судочку.

я ж про смерть Петьки одразу не буду...

комарику, скажи чесно, ти... а-а... погано пам’ятаєш... просто спочатку думала, що він. думала, позбавившись тебе, позбавиться мене — тобто забере до себе... потім, що твоя чи Петьчина... бо не люблять невісток, мамашки це ж смерть.

а пам’ятаєш, уперше вкусив. і як примовляла: солоденький мій, кровопивця. ледь пригортаючись, коли присмоктався до язика. могла на мокру цятку.

ні-ні, не випущу, солоденький. слу… послухай же!

скажи чесно... ти привид?

ні. гм.

бо бачила ще тоді: комарик поламаний-покришений і у судочку з-під салату. і я не вірила, і файлів таки було три... та що це таке, думала, чи я щось плутаю. голос у скайпі твій. чи то був сон?

що... ні, не думала, що з того світу.

ні-ні, не знаю, чому саме ти останній.

раптом не стане разом, буде пізно, коли ні тебе, ні мене, ні у кімнаті, ні на ґанку, ніде. куди полетимо? ніхто не побачить, бо й так нікого немає?

ну, так. або ні.

... чому не любила?

думаєш, ні?

так синочок лише її і їй аби без якоїсь там малолітки. у нього крута бригада по бусах. це він приносив гроші, не старий їхній.

хіба не ловила таксі, не підганяла, бо зателефонувала, що «Петрик розбився». він же на мобільний не відповідав... а не поїхала з ним, бо Альошка та Сашка, близнюки-бронелобики, були п’яні. і його за кермо. вони усі дибіли — хто за кермом. і таксиста просила на посьолок. ще кричав, чого без грошей сідаю.

під’їжджаємо, а з другої половини сусіди. де? «а у больніці, туди поїхала, і старий. ти шо, не знала?..» так зараз їду... «ну, боже-боже, бідолашна Галя, такий молодий і один. ти коли взнала?»

ніколи так не плакала. навіть, коли мамочка тікала до Італії. думала збожеволію... проте, ні крапелиночки, ані натяку... слава аллаху, труни закриті. що-що? на фотки дивитися... я що, дибілка, обвішуватися по стінах; показушники.

не плачу? з його похорону, коли набирала Наську, коли прозріла від сліз, на екрані світилося «petryk». ні, просто батарея сіла, показала б... його не знаю де. це мій, це... досі не витерла.

а пригадуєш: «абоненти тимчасово не доступні» а переадресацію або е-се-мес. а скільки акцій. музика! тепер без...

що.

зрозумій, з тими бронелобиками пішов назавжди. і реви не реви — байдуже. і ревіла, думаючи, що вона любила більше. так і заявила, коли надумав квартиру. «ти сина відбираєш. цього тобі не прощу»... і онуків не буде.

а за цими — хіба буде байдуже? усі щезли.

та не вештаюсь я вулицями... там боляче, холодно і не доколупуй — я сюди повертаюся, сюди. ні, комарику, краще укольчиком... звісно, тобі не можна... ні-ні, цить, чуєш. не кажи, що страшно. не можна. а то більше не зможу сама... а треба щось пити, і зливати унітаз, і колоти... я ж здурію. не кажи так, немає їх. нікого!..

що?

любити мене треба, еге ж.

а ти, душу не вимотав?

думав, не дозволена розкіш?

умгу.

просто не здогадуєшся про що я. а про те я, що боявся торкнутися, що якби зараз, то втратила б терпіння. ти не здогадувався і не здогадуєшся яка я. тільки вперто хотів. і зараз літаєш, дзижчиш... ні, комарихи дзижчать. все одно не наважуєшся сісти і напитися — навіть уперше, коли дрижала гола, бився у судочку, вимотуючи нерви — бився, бився. думала, зірву кришку і випущу. як тоді — прибити за несміливість. бо просив тільки на словах... думала-мріяла, ну, чому не сідаєш ближче, довго умовлятиму взяти.

не можу випустити, цить... що, за це не любиш?

ну полетиш — і що, шукати їх... я? — не бачиш як скривилася — кажеш, там стане добре, разом, на заправці, у вогонь?

ні, давай ще трохи. прошу... ага, можна щезнути і тут.

так, я щиро. не вмію? не жінка, бо вони усе міряють банкоматом? навіть зараз?

сам тоді не співчував, бо не знав і ще малим був. що?

чому розказала не одразу? а що, прямо в лоб?

та я не знала як, і не вважала, що маю право. і, взагалі, чуєш, комарику. от наша, наприклад, завбухенвальдівна, міряла банкоматом... та нецікава вона. і банан був одружений, і машина, і коледж закінчила на кухаря, куди з Наською вступили... і що, де вона. не бійся, подивися в очі. так, можеш полетіти-подивитися. сам. щоб шкодувала, що випустила, що дурепа. тобі ж хочеться…

а не думав — чого ти. а коли усе почало валитися, не думав сховатися чи зачепитися за іншу, і щезнути з нею. знаю, що пізно, але не хотілося?

що буде завтра?

ну — ти, чи я, погуляємо... певен... о, ще не знаєш.

досі думаєш хтось є?

не вір.

бо я не вірю. всі у... там… той, і той, і той... люди таки направду, наче банани-васі, побули і щезли.

і не любили. бо якби любили, то не покинули б.

одні ми.

... ей, де ти?

о, господи, вставай, вставай. дивись, де кришка.

а немає.

ну, чого ти... покусай мене, прошу... це палець. а це рука, уся твоя. сядь на ніс чи на камінчик, тобі так подобався. хочеш, роздеру до крові всю губу, щоку чи руку, живіт, капнути у судочок?

ти ж знаєш, як по кімнаті ловила, ледь не прибила. ховала, щоб бачити щодня. коли спиш, коли рвешся на волю. щоб не втратити останнього мого комарика у світі. щоб відчувати, як хочу пригорнути, але боюся. кузька ти. і — чому не миша, не тарган — і з такими тендітними крильцями та тонюсінькими ніжками... ну, не хочеш?

я тебе прошу, молю.

ти ж повернешся?

лягаю і гашу свічку. подумай.

що? слу... сюд... коли вийняли з машини у Антополі, то двох відвезли до обласної, а чотирьох у міську. дівок гуртом, вони ж рівненські. третю брали замість мене.

а не знаючи куди, подумала — до тієї, яка ближче з гуртожитку — в обласну... і та стара сберкаса передзвонила так — що не приїжджай, мовби, її петрусь. а там полізли з питаннями про страховку, на машину, медичну, забиратимете чи на металобрухт, розбите все. ось, читай, «Рівне Вечірнє», я у машинах не розбираюся: «у дванадцять ночі Петро К. не впорався з управлінням авто марки «ваз-2105» і врізався у припаркований на обочині «камаз». у задні колеса причепа, і вилетів на смугу зустрічного руху. за словами очевидців, від зіткнення з першою вантажівкою, фари «ваз-2105» погасли. водій зустрічного «камазу» не зміг вчасно зреагувати й від удару вилетів у кювет. пасажири легковика отримали смертельні поранення і загинули на місці. рятівникам довелося розрізати кузов. водій і пасажир «камазу» не постраждали. легковика зім’яло в гармошку. 1. загиблий водій авто «ваз-2105», діагноз: зчмт, сгм, перелом верхньої третини лівої гомілки. 2. пасажир: політравма, зчмт, сгм, закрита травма живота. 3. особа жіночої статі віком близько 20 років (пасажирка): перелом основи черепа, зчмт, забій головного мозку, субарохіноїдний крововилив. 4. пасажирка, 1993 р.н., проживає м. Рівне, вулиця Гагаріна: тупа травма живота, не сумісні з життям, розрив селезінки, різана рана шиї, розрив трахеї, внутрішньочеревна кровотеча, перелом ключиці. госпіталізована до реанімаційного відділення. 5. діагноз: тупа травма нирок, гематурія, зчмт, лінійний перелом лобної кістки зліва, тяжка травма грудної клітини, перелом плечових кісток зі зміщенням. 6. діагноз: зчмт, сгм, перелом поперекового відділу хребта, перелом кісток носа, рвані рани обличчя, відрив обох гомілок. помер на місці від втрати крові.»

а тут я.

мєнти саме розбороняли від батьків. бо у старого ті рівненські вже запитали: такий-то і така-то? бо Петька і близнюки винні — кричали, що доці через них щезли. і якби не відбили мєнти, — їй сукенку подерли, а старому стусанами синця поставили, пошкрябали носа, — я заходжу, не знаю чи обнімати, чи ні... вона стоїть, ледь не обісц... а рівненські лізуть. якби вижив, погрожував наймолодший, мало б не дали, усе життя під себе ходив би. видно, брат котроїсь. бах, і я закричала. аж мєнти розвели. аж занудило, але замість блювати — заревіла, бо теж могло в гармошку. кров на асфальті, місиво з шести тіл та машини. зате дізналася, що замість мене сиділа ота третя. мєнт тицьнув їм папірця про нещасний випадок через де-те-пе й наказово: таке во — їдьте у морг і хороніть.

до Петьки я хлопців узагалі не слухала. ні старших, ні молодших. думала, без матері нафіг кому треба, крім себе й батька (у школі, коли ще), — навіть таксисту старперу — вставив би молодій, чого береш таксі без грошей, — а я двадцять гривень і про аварію. спасибі, узяв і замовк. тому й у ментярні кричала — знаю, я вперта.

але сама не упізнала б. лице синє, груди на швах. без старих не упізнала. я, типу обнімаючи, виходжу. а старий матюкається про одне, що не заступилися мєнти, обтирає ніс та заплакане обличчя, і розмазує кров. я ж тулилася хоч якось.

на порозі вона сіла.

— і оце усе?

так і не вибачилась, що просила не приїжджати. ще чого. у них не прийнято.

дорогенький мій комарику, це я купувала, готувала з сусідами та її сестрами обід. я за батюшкою руським, бо тільки нашого. казала петька і близнюки ще у московському монастирі на євроремонті, — ще до того, як почали ганяти буси — затялися розкольників так незлюбити, щоб їх навернуло до істинного духу.

вона біля труни, як заціпеніла. підійде сестра чи друга, потримає за руки. а старий — наче чужий. як у моїх. Петька казав, що жила з ним готова на висилку, бо алканавт і без любові. як вєщь, за якою треба дивитися, і вона як дєкабрістка. а мені шкода, схожий він з Петькою, аж битись серце перестало.

їй головне не який був Петрусь, а щоб захищав від старого і завжди під боком. (правда, я не така, правда ж не затята?)

проснулася, як стали закопувати. кричить, що більше не побачить. падає на труну. три до купи стояло. людей, однокласників прийшло, за близнюками рідні багато... от закатуй мене, комарику, — але у ту мить думала, ну от як, як, чого люди такі різні у гос... їхню душу так — бо моя, наприклад, так би не кричала. навіть якби і я з ними.

може, Петька і близнюки пішли... на знак який... ні?

ті? а їх у Рівному хоронили. хоч одне тішило.

да, Альошкіна і Сашкіна. але не знала їх зовсім... бачилися. мій комарику, не подобалися. а я їм.

чого ти, шкіра шорстка? через посуд? не бреши, бо давно... ні?.. добре, добре, мєнти всі казли, у них всі винні самі. біля Альошки на передньому сидінні розчавило його ж дівку і лежав без двох ніг. старшим був від Сашки на півгодини, а Сашці голову відірвало між його і тією третьою.

о, не знаєш ти, яка байдужість напосідає, коли стикаєшся з дурною смертю, і не одного Петьки. усіх.

але я по життю байдужа... тільки про це ти не здогадувався, а Петьці дозволяла хіба бути поруч. а він один був такий, хоч і не особливий. це ти особливий. і сьогодні я вже вас називаю.

6\8.

а гарна думка — згадувати і докоряти. правда?

пам’ятаєш, Наська думала, що у мене пожизнєно нема ні целі, ні чуства жизні.

тепер — є. і тоді була... ага, про любов.

може, мала́ з Машіванівною й у технікум, — щоб на технологів, — але у твою школу зі Здолбунова не дарма прибилася.

чого либишся? що спиртне так розпалює? ага, зате у кімнаті пожизнєна байдужість і я не одна. з тобою-тобою.

про любов у животі, так, у животі, пам’ятаєш. показував ногу, бо на тебе сіла, коли боролися. «з лиж мусили аж до під’їзду. а у лікарні сказали вправляти. роздуло — болить неістєрпімо. а укололи, як заковбасить. тягнуть в операційну. а у пузі добре-добре, тепло. а від пуза повсюди. там найкраще. і голову геть відрізали, буцім приклеїли до пуза. тьотки у масках зиркають. чого ламаєшся, питаю: «що то?» а медсеструшка, що типу наркотик».

придивляюся чи не брешеш:

— точно? — я ніби згадувала. а сам очима по моєму животі. слухав, га, скажи хоч зараз.

— та ні, я по вухах їжджу.

… що, ти ж пив мою, яка вона?

о, що кричали. вавилон, тікали, хапалися. ні, не за любов, аби за іншого. будь-кого. сам ти, не дзижчиш... який бог, яка церква. дітки з утроб щезали не через нло, і та живність не через те, що одні кричали, що створені без душі, а другі, що душі дітей та животини зразу без чортів. бо як комаха і без душі? а інші, що біологія, що тварини чи комахи животіють — так пояснювали — і німують, бо так задумав, ага, він, щоб не виказували примітивність душі, бо люди від даунів дуріють або насміхаються.

віриш, чого мовчиш?

не вірю, що не віриш? бо ти… ти хіба можеш витримувати голос.

не знаєш... а мені від свого погано. мене тіпає!

що? німі, але попереджали небезпеку внутрішнім голосом?

ну, розумник. а сенсу-то.

... а згадай, коли таки запитав — «ви що, лесбіянки?..» — а мала́, що ні, збочений бронелобик, тільки спимо разом, не бачиш, що для розставлених ліжок місця замало. і що поняття не маєш про дівчачу дружбу. вона сильніша за чоловічу. пригадуєш?

так, згадувати і дотинати.

у бухенвальді з дев’ятої до шостої не банкомат мила... ну, так... але ж чекав і наступного, ага. накричала, бо це годину-дві посидіти, пізно додому вертати. але ти не відступався, приніс шоколадку і гранат. годувала, валялася, а ти сидів і розповідав.

— чому фарбуєшся?

відповів, що сама теж фарбована. і начорно. я не розуміла, але обґрунтував, що є фільм. там два задроти перестріляли пів школи.

— хочеш таким же?

— ні, — відповів. — фарбувався на блондина, бо я за слабших. його не застрелили. порадили: «вали звідси к бісовій матері, зараз тут армагеддон буде». з них же не знущався. холодно? — о, нарешті, підсунувся. у травні часто, як у жовтні. (того дня був дощ, на градуснику шістнадцять). кажу — опалення відключили. потім: про що балакаєш з однокласницями — (дурна... але ж цікаво). і не тому, що, справді, про що люди можуть розмовляти день-у-день. а щоб перевірити, чи слабак. ну, так, крутне яка задком і прямо скаже трахнути її, хіба відмовиш.

— от про що сьогодні.

— ні про що.

— а уроки.

— нє, нічого не писав. маша одна про провайдера, чати, як зависає у скайпі, про відеокамеру, щоб Приступ направив. задовбала, я тобі кажу. через таких скоро нет заборонять. а Приступ рже. каже: глючить — значить, так треба, що мм-м, а, хрупкий баланс ошибок, компенсірующіх друг друга, заставляє програму работать. а друга маша, що не можна заборонити, повернемося у кам’яний вік. бліна, кажу, всі давно передуріли, це ви, як ті дури.

— це правда?

— щоб заборонити? по барабасу. я ж не кібердрочер. у мене є і я не дрочу.

— хто є?

— ти... і нет.

— і не дивишся порнухи?

— ну, хубол хіба. поганяю чортів, ну фільм.

— а скайп маєш?

— ой, скайп, як зручно і класно. не знаю, хто звиздить, що нет круто невзшибітєльний, чати-недосрати, самотність під дротом. фігня якась.

Наська сказала просто: нет обзиває, бо малолітній дибіл, і ніасіліл.

вона завжди матьожилась, як мужик. і ноут у неї, ага. і розказувати любила. я угукаю, а вона під ніс «покористуватися». але ж там те саме. хто з поп-поп не їв м’яса — уявляєш, м’яса! — два роки. або про м’ясо з ге-ме-о та про вимираючих тварин. ти ж правий був.

... а як ти сам потім виходив у коридор — подалі від її ноута: «та вже досить, Наська. нет, чи нєт, а схожу-ка в туалет». збираюся теж, не вимахуйся, кажу, якщо хтось налякає — я буду винна.

а Наська закочує, рже: ага, прямо віддрючать. ждуть у коридорі не дождуться саме твого діму банана. у нас же гуртожиток, гопота... завинила я перед нею, усе з тобою. дурепа все розуміла, і що йшла за тобою цілуватися, і... у неї ж де-те-пе не було. тобі хоч це не байдуже?

я ж у школу спочатку з дому. Пєтічкіна, ага, коли пройшла практику в Еко, як однокласниця директора, сказала: нова, 28-а, типу, бачиш, яка хороша.

що? ні-ні, у школу не піду... ти що! помру там...

так от... у бухенвальді, бачу, якась малявка. Наська теж придивилася, й каже: тю, то може, ти до мене, я в тебе уже влюблєна, у тісноті да в обідє, тут п’ять зупинок і не пертися зі Здолбунова щоранку, і в переповнених. головне, додому, до алкоголіка не треба, очі б ні твого, ні мого не бачили... бо його шкода, і що… ні-ні... не плачу... моя люба комашко-мурашко. я ж з тобою. бачиш, усміхаюся.

мала́ хіба запитала: а знаєш, скільки коменданту? кажу: ні, але мій буси ганяє, допоможе. бачиш у губі, на валентина подарував. ні, боляче не було, сама захотіла.

скучаю, комарику мій коханий. і скільки, вгадай, заплатила?

а пам’ятаєш, наськіне «помниш».

і як заявила, коли обмовилася якось про Петьку: якщо помру і виявиться так, як ти уявляєш —– тобто я, тобто думаю, що уявляю — то неодмінно поставить умову — бачити адама та єву, бо мусять пояснити.

а ти:

— що пояснити?

— чи правда, що грішна.

— і що, грішна?

помниш, як покосилася і гмикнула:

— всі ж бояться. і одна бабця розповідала, що адама та єву з раю вигнали зовсім молоденькими, у років тринадцять. і були близнятами. підлітками невинними. і Дорка ж думала раніше те саме. що... розбився, бо не у шлюбі жили...

а ти до мене:

— це тому?

пам’ятаєш, комарику, — ти ж досі вибачив? — як пояснювала, що у тебе і Петьки більше гормони, ніж відмінності. пацики-підлітки відчувають, що хочуть бути мужчинами, але ще не кожен може. і зістрибнула з тєми, що ми, дівчатка, розвиненіші, бо і в одинадцять вже не знаючи знаємо, не хотя хочемо, і навіть родимо. а ти, малолєточка, ага, сміявся:

— а ми, пацики, значить не можемо? ха-ха. та у діда в селі дитину зміг теж у тринадцять. знаєш, скільки їй, п’ятнадцять. бо сусідка.

— винятки.

— натякаєте, що я не… ну, от, блін... мало, що через того мертвого старпьора нікому не віриш... то ще й ображаєш.

тебе це так скривдило.

7\9.

і тепер про «обманула», що їду з малою, поки день перемоги і вихідні, і що відпустка на тиждень.

я ж вдавала, що не тебе скривдили, а що набрид, приставучий. бо треба було на кілька днів. бо сорок днів йшло. ти б заважав, розумієш. якби побачили...

що..?

ну так. ти ледь почув.

«яке море?» — засмутився, здивувався, — «початок травня».

повторюю, що з малою, що запропонувала несподівано. у неї тітка там, от-от квартиранти підуть, не буде місця. дорогенький, це тиждень, ну півтора, які вже зможемо квитки узяти. скучити не встигнеш. «а чим», — питаєш, — «літаком, кажуть, дешевше». ні, поїздом... «панятна. а назад?» через два тижні, кажу ж тобі, миколаївка. їздив минулого літа, знаєш, де це, покажи на карті. «не знаю», — нудиш сердито, — «і цього літа туди не збираються. як думаєш — з тобою можна?»

я помовчала.

— ні, звичайно.

— а я не згоден.

думаю, як тепер. це ж не паломництво у святі місця чи до нетлінних мощей. по-дорослому, і невідомо з ким. тобто, з старшою, яка з їхнім сином. це не лізе ні у які нібито блядки. де такі батьки, що погодяться.

отак, комарику, й посварилися. що на море, що на поминки. аж зупинило, аж занудило.

а ти думав, що через малу, і що вона винна. хоча у дечому і винна — бо це інтрижка, а вона про це виказувала в очі. я це знала, але і мала́ збиралася на море справді. хіба пізніше, на ваших канікулах. тітка кімнатку безкоштовно здає щоліта, бо я, хоч і вигадала усе, все одно селючка, хоч і зі здолбунова, бо не була ще, геть очі зробила іздєватєльські.

а ти почав, комарику мій, розказувати, що я твоя, що не брехня, любиш, кохаєш — а я слухала, дивилася, що з твоїм лицем. вірила і це лякало. сопляк, а таке говориш. і до тебе не чула байдужості. це він трахав, бо майже чоловік мій, по ідеї. а ти, комарику, тільки торочив, щоб тебе взяла з собою, одному тут буде важко.

заглядав до очей: «а тобі?»

я злякалася, що ось-ось виявиш обман... комарику мій... як тобі сказати... що хлопці мене хочуть, а чоловіки бояться — це знаю з років тринадцяти... хтозна, що саме між нами було і ось зараз є. але це ж не правильно — по ідеї. подумав би сам, що спати з неповнолітнім узагалі. а ти переконував, що медицина й учені по чесному не проти.

пригадуєш, як розгнівався: «боїшся?» — бо казала тобі, що часом ходила до собору, бо на перехресті з гуртожитком. знущався, правда.

— не боюся, — і віджартовуюсь, що прогнівимо ангелів і більше не рятуватимуть. будуть тільки здалеку мелькати. сміятися. а мені здаватиметься, що немає... ага, його.

кажу тобі, ти не знав мене:

— бог — це тільки у твоїй голові, — з такою ухмилочкою, по-дитячому. — це не милий дідусь, це манекен у церкві.

а коли наказала заткнутися, почав вибачатись. попросила йти, зараз Наська буде. не хотіла, щоб бачила сварку. ще на море не візьме. провела повз тітку Женю, для якої усе цирк. і раптом пожаліла, запропонувала погуляти.

але сказав, що пізно.

такого не очікувала. проте і не здивувалася. узагалі, подумала, що вперше обурилась по-справжньому.

— не психуй мені.

бачу надувся, ледь не плачучи:

— мені без тебе страшно буде.

— харош соплів, не в італію їду, — пошепки гаркнула. — ну йомана.

ми цілувалися до наступної зустрічі у кімнаті. а там поліз перед усіма. шозанах. я ледь не ляпнула по морді. ти різко рушив. я психанула.

думав про мої блядки і таке інше, так. чи ні. так.

щось в цьому є.

не дзвонила. і наступного знала, що так і буде. мала́ казала, що у бухенвальд наш навіть не заходив. але на мені сорок днів — не до того. ти вибачив уже, правда?..

Машіванівна телефонує, що харчами допомогти ніяк і малу не відпустить. блін, завал. гроші, посуд, закупки, приготування, столи, сберкаса. старий набрязкався. з голови прикра думка не йде, бо і дурний знає, що не так любив, як хотів дружбою приманити, аби саме я стала першою, і це злило, хоч нічого настільки поганого й не було. ще моя наказувала, по телефону з італії своєї, що чоловіки, ви, комарику, всі такі. ще й мала́ начитувала з нету: «що душею, життям заради вас поступися, і все одно хтось з вас виплюне, мов камінчик, не пережувавши як слід. а ласки, ніжності вам треба доконечно зараз, без неї не цікаво навіть...»

що?

ха-ха… знаю, кохасику мій, що не мала́, і нету немає. журнали це, коли гріюся чи кип’ячу воду. саме чіпляється.

а тоді ти по-дєтскі. ти розвивав ідею… перекрутив...

от тільки, де могла ще побачити, окрім, як у школі. сам приходив. тому, раз не дзвонити, як задумала, то все чудово. бо й ти не дзвонив. але ті три ночі — це щось дивне, згадувала на собі твої руки, поцілунки. ну й що, — думала, — не влюбилася, і не переспали. це з тим бувало тричі за ніч, і ще мало. це тільки розвага, це приємно, це ти втріскався. такий худий, трепетний. це я байдужа. хоча з ним теж по-всякому було, не кінчала. це після свят я у бухенвальд зайшла і побачила, й зрозуміла, й Наська після секретарки до мене...

це страшно — відчути байдужість і її гризоту.

як відчула уперше ще не розказувала? посварилася з однокласницями. козла нав’язували. я пішла з Квасилова сама. повз садки йду, оглядаюся, може їде що. в колготках не можливо стояти, замерзаю. дерева тільки підступають, а довкола — нікого. хіба далина. як зараз чую: так чи так, не стрінеш, і не пройде машина. пізно, і все, йду, дивлюся, що пусткою, мертво, чи до квасилівського чи здолбунівського помешкання, свого, чи в обидва боки, хоч на силі ще і можу бозна-куди дістатися — але глухі стіни, вікна-двері, сміття, покинуті машини і вулиці-дороги, здається, що не забреду до ночі, через ніч, під ранок, наступного дня, далі, далі, ніколи.

безкінечно і близько. це немає значення. усе одно ти сама.

і тут сам.

ти, комарику, не стояв посеред шосе, коли не має і не буде уже ніколи. ні там, ні тут, хоч лягай, як тоді, з дискотеки, навзнак і замерзай. нікому не цікаво, не страшно за тебе. байдуже. бо нікого. виглядай не виглядай, і надійся не надійся, чи йди без надії. нікого не буде. ти одна.

один.

це страшно… бути такою байдужою.

у бухенвальді діти і вчителі здалися чужими, але забігали-заговорили і минулося. ти ж не зайшов. вже лежав у...

а як приніс шоколадку, гранат.

знаєш, здається, сьогодні місяць, як нікого...

голос не слухається. боюся розкритися і розумію, наскільки є байдужою. такою, що ти сам скоро втечеш. найбайдужішою...

комарику мій. ну, чому я і була до тебе такою. коли, коли нарешті спалахну, коли, чому ти, він, цей не дзвонив на те уявне море. я ж не була проти.

бр-р, гидко... бо сама не дзвонила.

час-від-часу тисну на мобілі виклик. і зразу вибиваю. і забуваю. а ця пластмаса така байдужа — як сама я, — і мертва.

щось дуже мені зле, комарику, дуже... може, моє прийшло... так, настало...

ну чого ти, образився, що без тебе?

що уколи? яка наркота, що ти мелеш? бачив? коли? ой, не...

а, пам’ятаєш, як того дня викликали.

абонент тимчасово недоступний. зателефонуйте, будь ласка, пізніше.

8\9\10.

— алло-о, ко-о… коль. а... хто? медсестра?.. а як мені з... будь ласка... забагато дзвонять? не родичка, ні... не підписана, ну і що?.. подруга, так... дора... можна йо... а сам не... де? токсико... а це що за?.. не сиділка... вибач... пізніше? алло.

коли обірвало, рука взялася за шию, ніби щось видушувати... бажання: бачити у цю ж хвилину, ніби віддаль до тебе стала живою. і заміряно вичерпною. як невидимка — наближається, наповнено і розтягнено, і так далеко. лише вузенькою лінією, чітким проміжком. щойно спрямовую очі туди і проявляється... а в кінці сам. ти — і — там. а я тут. тільки чую, що ти там, що існуєш, як і будь-хто, кого знаю. бо знаю. там і окремо... ні, не чужий. це подивилася на себе збоку, на ті кроки від кабінету директора до бухенвальду, помниш? відчула у руках мобільний, подив і близько все. а зі сторони — дивлюся і відчуваю — мене тут немає. тільки розум не моїми очима показує, щось відбувається довкола тіла чи у ньому, не зрозуміло, далеко-далеко. чому повинна їхати у якусь там лікарню і розбиратися з тамтими стінами, запахами, тільки тому, що там чомусь ти, бачити, наскільки будеш наляканий і опалий, лишатися удвох, хочеш бачити? не хочеш? плитка, як у морзі чи у посудомийні... ліжко, одне, два, десять... лежиш, збоку крапельниця, довкола усі витріщаються на мою появу. це ж минуло усього чотири дні... у проміжку до тебе, де на кінцях: разом ти і я. на обох кінцях віддалі. чути наші місця водночас. і можуть притягуватися — це не просто далеко одне від одного. я аж стрибаю оком, поглядом, променем на інше місце — ну, от, як це не можеш балакати, яка ще токсикоз... я все одно крокую до бухенвальду, а перед собою бачу одного тебе і у зовсім іншому місці... і де я, вже не важило, бо важливе віддалення між двома місцями... нами.

на підвіконні, буцім простромлений, ледь задвиготів і заблимав предмет:

«комарик»... «комарик»... «комарик».

нудотний голос гойднув нічну кімнату:

— так... що... — голос вдавав чи повторював нудоту сліпо. — от воно що... — і, наче випадково, голос за нудоту відповідав. — що?.. то потерплю... ні, не умовляй, не прийду... га... не мовчу... я не вірю ву... уявляєш, як тепер мені... тебе ж страшно буде торкнутися... що?.. бідолашненький ти нещасненький, чекай, я тебе пошкодую. обманули, противні, віру в кохану дівчину. рубель наобіцяли, а купили на копійку. от падли... що... фотки з моря? добре... але не зараз... та я ж думала потішу, що ні у який сраний крим не... я два дні бігала, два жар... за це навіть не сказали, що будуть встановлювати пам’ятник — а ти... що?.. може, з наською вийти у парк, у купальниках, а чого стидатися... топлес... ага, так, і на відео... тільки... чого не дочекаються, дочекаються... ні-ні, бачитись не можемо... що?.. любиш, але... зате не буде скандалів... ти нормально можеш розмовляти?.. ні-ні. що?.. скільки тобі коштує моє мовчання? бідолаш... та піш... ага, так... давай ти одуж... не кидаюся — з чого взяв. ні, не можу... я не дурна... зовсім не хотів вкоротити собі..? умгу. не через мене?.. для чого ж той цирк?.. ага...

ага...

ага... ну, щось не пригадую, щоб казав: уб’ю тебе і себе... чи мені то здається?.. ага, байдужа... покинути такого психа буде чесно... так, знаю, всяке у житті бу... страшно за мою байдужість?.. за себе бійся, за свою мамочку... не певна... думаєш, у школі не?.. яка різниця — все одно вигнали... так, вигнали... ні, через теб... ні, твоя не дзвонила... це вона настукала?.. через нас?

мовчання:

— не зли мене... ти знаєш, хто такі люди, ні?.. то я скажу — це ті, що розчаровують і тому зникають з твого життя, і тоді лишаєшся сама... так, тупо щезають... це і є люди... а знаєш, що таке не люди?.. це коли ти і щезаєш для них... ні... чого?.. ні... бо якщо побачиш зараз, яка насправді, то здурієш ще більше.

ага... думаю — ні... ні, мабуть, уже ніколи...

... йшла коридором гуртожитку, опустивши очі і розмовляла по мобільному. Погляд додолу — не зичливий, втомлений. Аж мружилася.

— Я не знаю... Не знаю... Ну, що я можу... Ні... Та я не ображаюся... Просто не знаю... Я пізніше передзвоню... Так, дуже, трохи... Ні, допомагаю готувати сусідці день народження... Вибачте, у мене інший дзвінок... О, блін!.. Алло... Коль, я сказала, що не можу... Так, я...

Дора трималася вздовж стіни.

— «Але» що? Що «вже батько»?

Глип, а Наська стоїть на порозі й дурнувато усміхається. Поряд неї незнайомий чоловік. Очі в очі.

— Це вона?

— Вона.

— Я за тобою.

— Ви хто?

— Колька армагеддон робить. Каже, заварили кашу... Віка мене вислала. Їдемо?

Дора метикувала.

— Ви Сергій?.. А по-батькові?

— Не важливо. Просто Сергій.

Він окинув усю, від шортів і до очей.

— Ну, я до машини. Білий фольксваген... Але, швиденько. Тут стоянка заборонена.

Хотілося пити.

Стала перед дзеркалом і подивилася на голі стегна — Наська «за». Ні, перебрала кілька сукенок, джинси та футболки і знову гмикнула: «Здрастє я не важно Сергій. Ти ще шубу натягни». Через голову жовту сукенку у дрібну квітку, з-під неї геть шорти. Три свої помади і п’ять Настіних. Флакон хапнула і поставила на поличку. Настя: та бери джинсову.

Білий бус стояв за великим темно-синім джипом з кузовом. За ним легкова. У бусі нікого. Але просто Сергій махнув з джипа і запищав клаксоном. Сіла і від тротуару вирулив напереріз трьом смугам.

— Це ваша?

— Нє, пташко. Це робоча конячка шефа. Директора.

— Директора?

— Директора фірми. Я на цій не часто. Я на бусах. Від Хмельницька до Луцька. Ми ж працюємо з Вікою разом. Вона завскладом. Колька не казав? Фірма електротоварів «Енергія», магазин на проспекті, і мережа —– Нетішин, Сарни... І на мототреці, так... О, і це знаєш... Ні, наказали завезти. Та по дорозі, по дорозі, — Помовчав і повторив. — Нє, пташко — це шефова... На друзів, — перемикнув передачу. — Ні, не друзям. Зараз якраз вільний, Коли шефа немає у місті є момент схалтурити. Ну, по точках. На базарі. Кому контрабас, яку-небудь «мівіну», довезти хліб-масло. За зекономлену соляру, ага. Сьогодні ще два рейси. Ні, на друзів не працюю принципово. І на пенсію — підняли, покидьки — так і так не доживу, один фіг. А друзі були у школі, там і закінчилися. В інституті були — і теж закінчилися. Чи не встигав, чи вони... Чого?.. Ні-ні, без всяких перетурбацій. У мене ж тільки два друга, Віка і Колька. Без них, так, я не можу. А інших уже немає. Інших за гроші не придбаєш, тим паче, коли грошей дуже мало. Тим паче, коли для заробітку старі друзі шукають нових друзів. Або не підходять. — І засміявся. — Якщо ти з Колькою друзі, то і я не жартую. Життя без грошей рівнозначно, що без друзів. Ти ще цього не розумієш.

Підкурив і смачно затягнувся.

Униз по князя Володимира обганяв суцільною смугою. А на перехресті повернув управо на Шухевича не дочекавшись зеленого. А коли минали школу — моргнув, узнаєш родіму каторгу — і, вимчавши на гору, до панельки — зупинився під першим під’їздом.

— Сто сорок четверта квартира... А назад ти вже сама.

не знаю, не знаю... Знемога, еге ж, була та сама... Просто чого це мій батя нагадував Петьку — Петька хіба веселуном був?

і ти ж не тупа, зрозуміла одразу, що повернули на деякий час, як іграшку. Чи думала, що це таки Петьчина?

коли зайшла у голубій джинсовій сукні й сіла поруч, була у тумані. Я похолов, так незручно і байдуже. Так невчасно і несподівано. Так раптово захотіли побачити... Спочатку спробував у щоку, у губи — але ти відвернулася. Коли осліплення попустило, куди лиш не дивилася: на мене, під ноги, чи себе показати. Скрізь мої речі. Обдивилася постери. У кутку риболовне начиння. У погляді не було й половини від моєї Дори. Лиш сором, упертість і сп’яніння. Від того, що присутня. Зовсім не те, не те.

взяв за руку. Маю слова, а по те-бе у воду літаки падають, і руки безмовні тварюки.

бачу, що тобі по барабасу, виказувати силувану увагу чи ні. І ота забігає знову, те-се, і підбадьорює: за останні дні, мені\йому тиск піднявся до 113 — канєшно, легше — «все буде чудово, на море поїдеш, ще трохи наберешся сил, тиск нормалізується, правда ж, синочку». Здавалося, що ось-ось ляпне, як базарна. Що усі там будемо, що нічого страшного, але ще зарано. А коли принесла бутери з червоною ікрою, цукерок, консервовані ананаси, і чай якийсь літеплий і з медом, ти перепросила чи можна кави. Очі по мені бігають. Свого комарика майже не бачиш. А оту, зрозуміло, посилала лєсом.

по те-бе показували «зону безпеки» — мільярдери злітаються, білі яхти, кораблі пливуть, заводи зупиняються, атомні теж, щоб не вибухали... Ніби це не зі мною. У сусідньому під’їзді одна через хлопця «теж» труїлася, а вдруге, коли почали розпитувати психологи. Боюся аби не вибовкати про траву зразу. Ні, ні.

ти блиснула очима, ніби не це я хотів розказати. Щось про чергу. Чергу, так... Я ж бачив — це ти не бачила.

розглядала, шукаючи як саме. На руки, на шию. Блідий, кола під очима. Розуміла з півпогляду, що мамин синочок. І запитала перше-ліпше:

— це через те, що не сказала, де буду насправді, так?

мотнув головою. А ти зрозуміла, що брешу. І що ота теж виляє. І не тільки тому, що не труївся, а через слова — не так ранили тебе, як оббивали об якусь стіну.

ти не вірила раніше, то чому мусила би вірити зараз...

цей софт точно наркоманський... беуе-е... Беуе-е беуе-е...

хух...

ота таки телефонувала... Інтересно, як би це відбулося без гаджетів, мобільних, батарей і скайпу... Без.

ти слухала її умовляння перед вікном. Куди ти йшла? Що?

трохи страшно, але я за себе не боюся.

знаю, що мусила їй відповідати... «Ти старша. На тормозах спустимо і він\я забуде... З батьком у Єгипет чи у Чорногорію. Або в Анталію».

питала, чи не вагітна? Точно сироїжка.

що? Чому знесилена? Скучила за людьми?

чи тому, що не вірила? Мені.

все одно тягне? А ти як думала — адже звідтоді порозумнішав, еге ж.

гм, чого б це. Я ж нарешті розчиняюся.

та хоч для тебе. Тупо щезну.

тепер назавжди-назавжди.

от тільки до бога, чи до кого там, не притулишся. З ним не обіймешся. Він по волоссю ні тебе, ні мене не погладить. За руку не потримає. Іскри не підуть. Не поцілує. До тіла його немає такого доступу, як до комарикового. До пофарбованих патлів. І бог тобі\мене коханого не подарує. Сама шукай.

але ти навіть комарика не... Якби хоч не кричав, що без тебе дурітиму. Батя на це хіба фиркав, що ти ні риба, ні м’ясо, а та ікру, ананаси... Хоча й ти щоразу обурювалася, щоб нічого не приносив, у вас з Настею все є і без шоколадок, своїм годувала завжди. І коли Настя йшла з кімнати, зверталася: комарику. «Ми поїмо і ти щось розповідатимеш, так?» Ох, як же хотів тебе...

дарма що ні моря, ні пів моря, ні... Сон, і одна на вутлому плотику. А під тобою кілька тисяч метрів — хитливої, глибокої. І безмеж, безкрай провалля довкола. Провалитися можна через кожен необережний сантиметр, порух. Наче у божевілля. Тонути, до дна не дістаючи, не падаючи, а стрімголов заковтуючи воду. Всю, всю. Хочеш осушити кілька тисяч метрів углиб і мільйони довкола.

розум настільки наземний, що люди не дарма бояться води. І у воді вже одні водорості. Ані рибини. Розум наземний, бо для самотності та божевілля. Сіллю пахне тільки наша кров. І я теж був один.

а інші. Усі. Це не мені, це тобі не привиджувалося... А що пропадають з сусідніх будинків, бо ніхто не бачив, нікому не було видно, і тобі не відповідали? Жодного трупа, і не снилося? Навіть коли усі-усі, поверхом вище чи нижче вашої з Настею кімнатки, ні?.. Гаразд... У коридор виходила і всі розбігалися на роботу чи куди? По місту, околицях, за кордон? І навіть коли закривалися по кімнатах, навіть сусідки, навіть сусіди з шалавами? Притисне, а йти одна у туалет не боялася, не додумалися хоча б одного чи одну вбити... ну, навмисне? А закритися, прив’язати до ліжка і стерегти, щоб не випаровувалися? Настя коли щезла, не повірила?

я знаю. Цить. Тихо-тихо... Заспокойся, знаю, знаю, що найстрашніше — це варити супчик. Одній на кухні. Бо одна-однісінька на увесь світ.

мангал знайшла чи хтось приніс?

а, ти з парку носила? Палила прямо на кухні?

найстрашніше не супчики? А що ж? Ночі?

а що лист прийшов\вислав на твої симиси, віриш?

«дівчинко моя. Не можу писати, тому що рвуся до тебе. Нехай зовсім маленький. Нехай...

я застряг у мовчазному літанні доокола — навіть подзижчати не можу, — застряг на одній-єдиній твоїй думці, коли повторювала постійно, (наче навмисне для цього дня, останнього, хоча у нас кожен — останній) — коли застрягла на думці про те, що в житті може бути так, що комусь вже зустрічалася любов, і от вона втрачена.

але найбільш убивче, що за цим більше нічого не буде.

маленька, тільки не лякайся. Це просто моє незупинне відлітання.

Дорунька моя, ти зустріч мого серця, ти той промінчик, який привів до тебе, до найбільш дивовижної людини у моєму житті. Ні-ні, це не туга, це бажання пригорнутися і послухати, як б’ється твоє сердечко. Як стукає в клятій тиші. Уявляєш, усі ці дні, кожен день простукує, б’ється над моєю\твоєю кров’ю. Уявляєш, це єдиний тут шум життя. В тобі, дівчинко. Уявляєш, як ти живеш у собі, як це тужливо, як не радісно слухати й насолоджуватися, посміхатися тобі, спати з цим і літати в цій кімнаті, адже ти остання, кого я бачу.

я твоя дитинка, ти моя дівчинка. Скільки ж у тобі повноти життя. Я бачу твій погляд. Світиться змертвілою втомою і дурнуватою радістю. На мені. Холоднючим затишком у кімнаті й без-надією. Знемогою і осамотілим розумом клятого осіннього неба. Вікном, поглядом у нього... Там, далеко-далеко, майже геть далеко — комарик виводить до тебе буквиці. Комарика звати Колька, пам’ятаєш? ))) за тобою сумується, як побратиму.

я тут на дощі, волого і дико холодно. Але так і бачу в цьому зморені твої оченята, сині-сині, в мертвій мокрій жовтизні рослин. А там десь, на комарика падають з гілля краплі. Він, я, закривши очі, уявляє-ю, як його-мене шукає улюблена дівчинка. Шукає і вже не знаходить.

дівчинко моя, у тебе чудні, чудні очі. Тільки у них той парк, який зеленів одразу за вікном... 19-10-201..\17:54...»

а зараз котра година? Що? Це я тоді щез? Не ти?

все почалося з кладовища?

не знаю, можливо.

ти питаєш?

10\11.

Щось клацнуло: «чєтирєста пітнадцатая, база, атвєтьтє!» — і тиша.

Від шпалер кімнатка зовсім тісна. Чи витягнути руку наліво, до двох стулених ліжок і торкнутися волосся сплячої Дори. Чи прямо до вікна або управо до настінного люстра.

Ліжка від дверей ховало блідо-смарагдове запинало. З-за нього вилазила шафа. Стіл і дві табуретки попід самим одвірком.

У квапливих пальцях затремтів предмет. І знову наказово:

«Чєтирєст...» — райки блимнули з-під чуба по ліжку і здригнулися. Рука потягнулася до кишені помаранчевих штанів, — тканина цупка, плуталися шлейки — але, наткнувшись на погляд, люстро виказало сумнів і подив. Дора аж сахнулася. Різко зсунулася уперед. З-під покривал опустила ноги у черевиках з високими халявами. На Дорі сорочка-льоля, клітчата, синьо-чорна, з розтягненими рукавами.

Коли зачепила, а з подушки це з’їхало та забрязкало по долівці, раз і другий, то спробувала встати. Проте не змогла. Спробувала, низько нахиляючись за пласкою розмальованою штукою, і осіла.

— бляхамуха, знову шоколадка... ледь телефон не розбила.

— привіт.

— брехливий покидьок, — Вилицювате м’яке обличчя тоншало гострим підборіддям. Ямки на щоках, на підборіді презирливо задриґали.

— ображуся.

— ти гірше. — Заплющила очі, скривила брови. — в мєнтуру на облік поставили, ні? — Дорин голос вдаряв рвучко, як від конвульсій. — хріново... а колись самогубців примусово лікували нарівні з психами.

— ок’ей. все. поняв. — І знову із захватом, злістю та хтивістю. — зрозумів я.

— що зрозумів? що через мене тут?

— ні.

— не бреши. через це.

— ти теж брехло.

— що-що? ти через брехню мою?

Гостро на рот, який от-от збирався заграти стуленими пуп’янками пересохлих губ. Злюче, або навпаки, розчулено.

— скажи, ти справді не..?

— ага, я ж на морі була. з ким би не заговорила, накидалися: «ну давай, ну будь ласка, по-пацанськи, я хочу...» та я людині поминки ро... а він типу труїтися через мене... планокур брехливий.

— наська не їздила?

— не ний, га.

— справді?

— зачєм нам мальчікі, када єсть пальчікі, — мерзлякувато тріпнула плечима. — яке тобі діло?

— холодно?

— ти ж скрізь брехун. і що закохався, і що...

Пауза.

— я не брехун. я просто... дуже, так, хочу тебе, хочу.

Встала до вікна два хиткі кроки. Руки затремтіли на підвіконні. Чоло опустила на скло.

За вікном виднівся порубаний парк. Його поглинали відсвіти. Оголений до мокрого гілля, скраю майданчик для кольористих штукенцій — круглих, драбинчастих, покручених. Незрозуміло — чи день, чи ранок, чи вечір. Сумно і наче холоднокровно.

— чим ти думав?

— думав, що ми — це ти і я, що моя... і про траву не хотів. ухопилися б, щоб не бачився з тобою.

Дора зареготіла.

Потім довго мовчала. Довго.

— оце то хлопець. оце друг. такого ще не було... не було.

Сльози розтирала по щоках, підборіддю.

Ставало сумно дивитися на вікно, на спину її. На її голі коліна. По шпалерах, ковдрі, покривалах. На батарею, під якою валявся наплічник і кутаста штука, схожа на прозоре пуделко чи судочок.

— канабіс такий. Приступ, падло, груша боксерська, не попередив... заводить готового додому. не хотів я про траву. нащо кіпиш. а вона побачила, що мене розковбасило, як завищить... Доро, я більше не буду, обіцяю.

— «більше не буду»... — Перекривила, викручуючи пальцем по склу чергову фігуру. — звісно... більше тільки хочеш.

— даю слово.

— та до чого тут це. чого це маю вірити? про що повірити? що мене звинуватили у тому, що ледь не ґеґнув. про мене не подумав?.. — Подив прозвучав якомога щиріше. — ти своїми галюнами спалив усю любов. і бажання...

— це я, галюнами?

Сьорбнула соплі. Вкусила на пробу шерхку верхню губу, ті набряклі струпики. І, наче оцінивши, протяжно плямкнула.

А руки простяглися, обійняли, обернули... Спочатку задихала у груди, зціпивши зуби. Відштовхнула. А коли упала на ліжко, то застогнала.

Рвучко, незграбно, тамуючи озлоблення, відкинула до стіни покривала. Сорочка-льоля задерлася.

— я ж обіцяю. я справді хочу бути з тобою.

Чи то крутнулася, чи викрутилась. Скочила з постелі й за ширму.

— не дивись... «я обіцяю. я хочу...» а я не вірю!

Мовчанка...

— слух... ну чому, чому я? невже це єдине? ти що... з неба упав, не міг по-іншому, а правду? ти що, думаєш, сплю і бачу, як з тобою... з собою, так, я з собою?

За ширмою на столику розкрито білизну. Скидала льолю і натягала червоний лах з хутряним каптуром поверх візерунчатого. Вдяганки повисли над коліньми важко.

У зубах мотузочка. Збирала волосся вузлом.

— мене і без... одну штормило.

— знаю... ти це чого вдягнула?

Оглянулася, наче обкаляна, наче злякалась.

— «знаю», «знаю», — Перекривила. — думаєш, якщо не побачу, думаєш, без тебе збожеволію, так? думаєш: ти — і все?

— так, думаю. бо хто ще?

Скакнула і замахнулася у люстро. Рука відлетіла, наче удар відбито стіною. Знову. Аж поточилася і розпласталася на покривалах. А коли рвонулася уперед, клацнула зубами. Її короткий рик, — мов напнувши підборіддя, — змінився сичанням:

— я тебе люблю. ти не винна. не бійся, їм усе розказав. буду вже з тобою.

У незручних, розпанаханих вдяганках стала пручатися і випинатися, але це лиш підмагало глибше утоптуватись у вдяганку і покривала. Глибше і глибше.

— заспокойся, чуєш, дур... тебе ж легко... мов одурілу кицьку. я ж сказав, що даю слово.

Хапалася, махала кулаками у груди, плечі, живіт. І кричала:

— повірили?

— так!

— зате я не вірю, не хочу слухати і чути, — стогнала, викручуючись та відвертаючи голову, — і хрипіла. Чорні пасма скуйовдженого волосся закрили лице.

— ти, справді, не віриш, чи знову твої галюни?

— галюни?

— ну, а що? чому ж, чому ти не хочеш, чому не дає... мені?

Кулаком в обличчя було боляче. Брови, погляд викривилися і зламалися від образи.

Засичала:

— знаєш, як це — голову заткати? думаєш, від сорому, чого мовчиш? не знаєш? і що плющить, і що обізвали сукою, і винуватицею смерті, і що не любила, і що покинули, і що минув тиждень, як поставили пам’ятник, а мене не покликали. а тут ти!

Наче в її губи хтось уп’явся цілунком. Ухилялася бліда, аж голуба. І вся змокріла. Заїкаючись, струшуючи слова гидливо-гидливо.

— твоя брехня — це... і... одна знемога... сьогодні ставитимуть пам’ятник. а я тут, з тобою. знаєш чому, ні?.. тому, що не знаєш, хто я. ти ще не знаєш, що таке знемога, коли, здається, уже нікого не має, нікого не вернеш, коли про тебе погано думають, коли не виправиш... знаєш, як це не вірять, що боляче, а як бути самотньою, ну, думаєш, божевільна? та якби була не такою байдужою — тебе тут не було б... що, боїшся мене, я лякаю, не ти?

Засліплена і геть отупіла, сподівано рвучкими рухами знімала з себе вдяганки.

І гола знову за ширму. Зашурхотіла...

— вибач... на мене находить. оце я... ходімо? — Через трохи постала у голубій сукні і черевиках. Волосся гладенько зачесане у міцний вузол. Від нерівних чорних стрілок сухі очі стали ще більш мигдалевими і сп’янілими.

А коли лункий виляск наздогнав її на широких східцях, вхідні двері вже скреготнули за спиною. Блакитне накриття, встелене листям, відтінило лице.

Чиркнула вогнем. Пальці захрускали невеличким прозорим пуделком чи судочком. Щоками втягнула, раз, другий, і виплюнула. З рота заклубочився густий пар.

— від сьогодні не куриш, ясно.

— краще укольчики?

— мовчи.

З товстого, голого гілля скапувало.

Брови підтанцьовували в такт глухим крокам. Ця тиша кликала саму вулицю. Там, куди відкривалася, анітрохи не нагадуючи умиротворення, — у тишу з навкруг — щось відверто і ганьбливо збивалося до вікон. Тиша до вікон і мовчазних відтінків. Тиша, яку порушувало хитання закоцюблих мокрих каштанів, така безвітряна. Чи погода, чи затишшя, чи покій. Безмовність, безголосся, безгоміння, мовчанка безшумної вулиці.

Надпис понад блакитним накриттям завершав малюнок паруючої тарілки та натягнених мотузок. На другому розі цифри «36 і 6».

— кладовища не боїшся?

— ти серйозно? для чого?

— щоб сказати: все, прощай. і що буду з тобою.

Усміхнулася хитро і сумно:

— як думаєш, у школі точно знають?

— вже питала... канікули...

Дора зареготіла.

11\12.

Поклала дрібних квіточок і стала навпроти лавки. Буцім лискуча чорна брила приваблювала її погляд настільки, аж оголені, пухкі плечі взялися сиротами.

— ти щось тут забула? — Наїжачившись, намагалася скорчити якусь машкару. Голос Дори змінився навсправжки:

— подивитися пам’ятник. — Зиркнула прискіпливо і зухвало. Наче зневажає і гидує.

— ти нікого не закопувала, щоб дивитися. а це хто?

Оглянулася. На кладовищі, схоже, нікого не було.

— не важливо. — І знову на брилу. Вузьколиций, коротко стрижений, з великим носом молодик, застиг у глянсуватому портреті. Дора кивнула.

— я б у долю. у мене є двісті гривень.

— твоє не треба. це все за його, за те, що лишив.

— чого не сказали, що встановили? люди передали — так не гарно.

— тебе не пустила б і на похорони.

— побоялися, що люди скажуть?

— зараз кажу.

— тому, що через вас, так?

Тінь на брилі услід за Дорою переступила з ноги на ногу:

— йди звідси. або мовчи.

— може, через вас й усі так думають. — Дивилася прямо. — що підчепив шльондру і влетів з друзяками у причеп. я винна, а вони — ні.

Закрилась долонями:

— замовкнеш чи ні?

— ні. я також, щоб сказати. не думали, відколи вони там, що це їх першими суд... не мене, ясно вам?.. і я не з ним, отже, так треба... не моя пара. і не винна я. і у вас прощення, кажу, просити не буду. ви не милосердний божечко.

— божечко? та у тебе в голові сатана.

— що? — Дора засвердлила очима. — ви упевнені?

— ти гірше сатани. прийшла і мучиш. і де, на його могилі... забирала сина. це сатана, сатана крутить тобою. Петю з тобою спарував.

— а ви не даєте побачити могилу.

— йди, йди геть, сатано.

— я людина... сатана ангел.

— бачила усе, курво... тобі — знаю, мішала... хотіла зжити. але не мене, Петю звела. та, знаєш, як до нього горнулися другі.

— іншій виказували б так само, і не давали б його... тільки... вас не боюся — це ви боїтеся... але й так уже... самі.

— сумашедша!

— ні-ні, викажу до кінця... що і я б хотіла знати, чого пішов. і тут оце — це тільки труп закопано. і немає, зогнив.

— сатана.

— а ви нічого не розумієте.

Хапається за лавку і аж закипає.

— йди, а то проклену.

У руці білий платочок. То на брилу, то заплющується.

— якщо винна хоч трохи — то закопайте мене тут, зараз, давайте... — Цідить, аж зуби зводить. — принести лопату, а, може, порізати вени — і до нього? — І ще гірше. — думаєте, самогубці хочуть помирати? ага. та їм не хочеться жити через інших...

Стала на коліна, руки простягнула, беріть. А тоді відсахнулася, наче обпечена, хоче кинутися геть, але стоїть на колінах і божеволіє. Мов себе не тільки убила, закатувала б.

— що, не можете? у школу дзвонили, думали, осоромите, або посадять?

— яка шко… хто, я дзвон..? та мені до ср... — І плюнула. — курво брехлива. не тільки мною гребувала... ти ж ніколи не любила... не знаєш, ким був і що таке людина, і мучишся... ти батька рідного не відвідаєш, нехай зволочиться...

Раптом очі примружила, така раденька:

— мені ніколи, розумієте... ніколи... я хочу сама... людей, розумієте, їх, я зрозуміла — не можна контролювати — ні на грам, ні на міліметр, нікому... ні стримувати, ні відпускати не зможеш. тим паче, щось додавати їм чи віднімати. інші можуть бути такими ж не особливими, такими ж зовсім тупими і байдужими до таких же. і тому такими ж не інтересними. бо якби була особлива або інтересна, ні він, ні інший, мене би не кинули... о, ти ж мене не покинув?

Дора задкувала між надгробками і знітившись, убито, тихцем ревіла.

— боже, чого знову тут... наговорила... як забути знову... комарику, де ж ти, хіба це не тут?.. — Відступала крок за кроком. Порушуючи тишу, соплила крізь пальці, й обтирала об сукню... Проте на кладовищі таки нікого. — а де ж твоя?

12\13.

Зайшла до кімнати і на стіл поклала наплічник. Вийняла гранат. Раптом, наче побачивши у руках щось інше, кинула і вийшла.

— задовбав своїм шоколадом.

Двері навстіж і лунає дзюркотання.

Руки відбилися у люстро, наче під ним хтось сидить навпочіпки.

Коли вернулася, почула запобігливе:

— ти умивалася?

Але Дора вовтузилася за ширмою і мовчала.

— то легше, тобі вже легше?

— яке тобі діло. — Вийшла, і змінюючи голос, додала. — легше, не легше. все пройшло.

— спокійна... як у бухенвальді, коли борщ наливала... може, тобі які таблетки, уколи треба, я би збігав.

— треба, треба... лікаря і діагноз. я тобі розказувала, що мамочка хотіла скинути мене самоабортом? сама зізналася. у льодяній воді ноги мочила. не розказувала? і чому зі мною одні не хотіли дружити, ледь я не безпритульна, а другі навпаки — бо мати блядує по іта... і гроші присилає, щоб не повертатися... — Кивнула. — усе є. усе добре. море уколів, океан таблеток.

Руки полізли з обіймами. Відштовхнула.

— тільки спробуй.

— чому?

— знову?.. тобі не можна. я ж казала.

Сіла за стіл і засьорбала з чашки. Скривилася.

— що то?

— нічого. виходу у тебе немає. або тільки один.

— дружити?

Помовчала.

— то як, не проти? хочеш зі мною — мусиш терпіти, — і знову перевернула голос. — однак, не це головне.

— а що?

— мусиш потерпіти, доки не здогадаюся, як упоратися з своєю натурою. з моїм другим я... що, думаєш, що недалека посудомийка з бухенвальду, як ти сказав, тупо мию ложки?

— спокійна, наче борщ наливаєш... не можу в’їхати, про що ти.

Глибоко зітхнула. Швидко роздерла обгортку і поламала на чорні квадратики.

— слухай, комарику, уважно. — запхнула один до рота. — я про те, що мене ніхто не любить. про те, що коли любили і втратив шанс лишитися з тим, хто... то все — це кінець. більше нікого не буде.

— про що ти, про нього?

— та в тому то й... я про те, що робити — якщо більше не полюблю. що, може, тепер не полюблю нікого.

— думаєш, не люблю по-справжньому?

— ні, це я можу не любити по-справжньому. це собі не вірю. може, для мене любов точно була. і вже ніколи й не дізнаюся... а ти кажеш, що любиш.

— так.

— ні капельки не сумніваєшся? що трапиться гарніша, молодша, чи поганка ще гірша, твого віку, і закохається, і скаже візьми мене, звізду, що будеш робити, ну, зможеш відмовити?

— зможу. ти когось ще тут бачиш?

— брешеш, але добре... слухай далі, — і неохоче стала зшкрябувати шкірку з ледь рожевіючого граната. — якщо треба доказати тільки це — докажеш... але може трапитися так, що на світі немає ідеальних для тебе чи мене. що, коли не любив або втратив кого любив — то, скоріше, станеться так, що більше любові не буде. це ж кінець, правда? любив не любив — усе. тобто, когось любив і все. більше тобі любові не буде. або не любив, а тобі усе одно не пощастило. я не жартую... уяви, що порція любові на тебе закінчилася, що шанс пропав. що може його і не було, тому, що ти байдужа дурепа.

Подивилася уважно і різко.

— тобі не страшно, не буде страшно після мене, якщо не тільки не дам, а коли ще й цим ображу, коли ти цілком покинеш мене і буде по всьому?

— тобто тупо розійдемося.

— ні. не це.

— ти не хочеш любити?

— навпаки — це через мене. я ж не ти.

Руки відбилися у люстрі, обмацуючи наплічник.

— я так розумію, що дуже мудро відшиваєш, так?.. якщо так, то справді притрушена.

Погляд її не міг второпати. Очі швидко бігали й ніби пасли кожну риску люстра.

— Миколко... ти чого, куди?

— знаєш, ти мене лякаєш. я тебе люблю. думав, як завжди, коза дурнувата, перевіряє типу... а ти вже відшиваєш.

Дора скочила і закрила собою двері, тицяючи руками уперед.

— не відшиваю... лякаю я... себе лякаю... міг би й зрозуміти. міг би до цього серйозніше... повірити... та куди ж ти.

— пусти.

— я не договорила... я ж знайшла вихід... дивись... нічого не шкода... ми зараз типу побистрячку... і тоді поясню, розкажу, що придумала.

Дора тягнулася на край ліжка.

— справді? — засміялася, коли сіла на коліна, і коли заховала лице у розпатланому волоссі.

— зараз, зараз.

Пауза здивованого мовчання і руки полізли по ній вкрадливо. Обмацали губи.

— слухай. не дивися так... пізно, чорт. пізно... ти не розумієш, не можу... не зараз, згоден?

Кивнула.

— тільки не думай, що зовсім помішалося... — Змінила голос. — слухай... чому, як думаєш, у людей є дві статі?

— не знаю.

— казав, що хочеш бути другом, так? ти ж цим серце розбив... звісно, якщо у мене, байдужої, є... але зараз... хочеш бути другом, з яким можна усе-усе, так? бути таким дуже... як би це сказати... важко. хоч це для нас було б ідеально. по-пацанськи — і забути. і коли сказав — у мене з’яви... ти це витряс з мене. тобто станеш другом — не мужиком чи пациком — а другом, з яким я просто це... а ти зі мною. щоб жити простіше. ну, от як зараз. тобто підкорятися через природу і зразу забувати. друзі, які розділяють втрату, або втрату нас самих як одну стать, розумієш... немає мене і тебе. є я і ти. через те, що одної статі, що інших немає — тому немає з ким порівняти, що ти чоловік, а я жінка. і немає як відколотися — тобі від мене, а мені від тебе. ми самі. і що ти чоловік, а я жінка не важливо, так? ти це відчуєш?

Замовкла і зиркнула з-під лоба. Руку притиснула до щоки, наче у якомусь відображенні. Видивлялася свій розпалений, хтивий погляд.

— але не зараз, добре?

Від реготу прокинулася аж на ліжку:

— ну ти й... і це вигадала зараз?

— що? — Вона дивилася запитливо, прикро, наче дуже ображена. Її лице вимагало уваги усього люстра. — тепер дай слово.

— даю.

— я приймаю.

Удоволені очі закрила. А затим, рвучко потягнулася і у руках заклацала чорною пласкою штуковиною. Бо знову перемкнуло і так безпардонно зиркала:

— а ти, ти не пробував копати, закопувати чи розкопувати... когось або щось живе — жука, ховрашка, кота, собаку. людину... нікого не перевіряв?

— для чого?

— ні, ти пробував? а зрубати дерево?

— ну і?

— там, у холодній землі, ніхто не гниє. під тим пам’ятником тупо вже нікого немає, або, не буде. душ ні у могилах, ні на тому світі немає.

— тоді де?

— ха, сам у загробне життя не віриш. а я, думаєш, вірю? — І знову так розчаровано глянула. (Аж наче похолола). І кинула:

— але як тоді — хочеш сказати, ми тут будемо? а жити як, вічно?

— не знаю. мабуть, так.

— і що — у кінець світу не вірити зовсім?

— не знаю. а хіба це кінець світу, де тут бачиш воскресіння?

Далі вже, наче не розуміючи себе... Мабуть, найголовніше:

— земля замерзає — убити, чи там похоронити тебе — закопати — в могилу не можливо. біологію учив, думай. куди душа дінеться, коли замерзнеш і як знатимеш, коли повертатися, коли навесні треба розмерзатися... а ще, мабуть, без омертвіння чи гангрени не зігниєш... бо...

— гаразд. і що це означає, що ти збираєшся помирати і не хочеш щоб тебе закопували, хочеш, щоб тебе спалили, не заморозили?

А це розсердило:

— що, ти вважаєш, що думаєш по-іншому?.. це неправда. хлопчики та дівчатка думають однаково... і все, досить... у мене до Петьки було ще дванадцятеро, і що, — Хотіла щось додати, перебити. Але собі не попустила. — не лізь. сама жалілася, як цим бронєлобікам, цим юним толстолобікам пояснити. але з тобою не хочу. лише думала, що захочу.

— ну і чому?

— не хочу. через те, що усі були схожі то на Петьку, то на... думала, хоч ти Колька. але і з тобою не інтересно. — Й продовжувала прямо очі в очі, аж змокріли, червоні й сумні. — я думала, що людина — істота навіть загадковіша ніж... загадковіша, ніж всі чорти з сатаною. тому і не могла дати раду.

— але чорти, й ті, що до Петьки, яким болтом?

— я не упевнена, що ти моя пара.

І стало так тяжко, образливо у голосі:

— не пара?

— так вирішила. бо якщо моя, але і ти покинеш, то я... звісно, витримаю. труїтися не буду. але від цього не хочу робитися тим, ким стану. не хочу. буде тільки гірше — узагалі не зможу довіряти жодній людині. не віритиму, що це люди. буде так мені, типу, їх немає. одні тіні в м’ясі.

— Дора.

— Колька, не сперечайся. у неї пунктик.

— Наська, не лізь.

— сама, дурепо, пошкодуєш.

— не бійся.

— ну то пішла ти в гепу.

— сама йди, і двері, будь ласка, зачини. З того боку.

тарахнуло люстро, аж шпалери заходили.

— що дивишся? мені пофіг. бачила я ваші капризи у кольоровому телевізорі... а завтра і школу з смердючим бухенвальдом! ага, мене ж звільнили, вигнали. все, пройшла любов і тумбочки окремо.

Аніма-аніме

13\14.

на східцях тільки й думав, що: на море захотілося, стопудово, ще й у бухенвальді були. Не всі, то половина. Підрулювали старшокласники. І Приступ, дружбан обкурений, туди ж, про дванадцять її мажорів прочувши. Вірив і ні... Перед очима промайнули столи, ціла епопея, коли наливала борщ, чи... пекла щось. Коли то́ркала усіх плугів, мутантів, даунів, пінгвінів, жлобів, ті молекули, клітини, бацили, поділ і розмноження.

умовляв себе: не слухай, не слухай її.

зупинявся і повертався. Не доходив кількох кроків і розвертався до маршрутки. От, тобі гранат+шоколад=по вухах Кольці Конопацькому.

ні, пішки, пішки. На море\від моря... від її голого тіла, спермотоксикозу та фотосинтезу, равликом буду.

як могла, порнозвізда, відмовити? Не хотіти чи хотіти — і відмовити... Удома ледь не подрочив... ніч не спав.

якби зранку не у школу:

— о, ця вже що хоче. Знову по нас. Ну, канєшно ж, а кєра-клімакс рада стараца. Блін, ну і що, що вони ще мурзілки. Блін, таки вициганила. Парти їм треба виносити з класу, ремонт, бач, за батьківські кошти — канєшно — он і полумєсяц походжає солідний, штани йому від його жирного костюму в жопу, білосніжка на короткому рукаві, без краватки прикидає розклади, а то біля вікна бідніші, глузливо-іронічєскі, с ужасом в сєрдце зиркають за разводом полумєсяца, тіпа скока стоять наши крохотульки і його принц-принцеса... Так, Ларисо Володимирівна, нормально. Що? Ого, до нашяльніке. Чого? Директор альмамате-щоцедоречітаке, — це все Приступ щось звиздів, — директорідноїгівномазії викликає мене, сіромаху.

блін, баню рве не по-дитячому. Ти ж зараз у бухенвальді. Готуєш на табір. Точно... Треба, — вчора Настя казала, — молодшим одне гаряче блюдо і холодні закуски... Бутербродики або салатики... Ні, не зайду. Нехай знає, як голову морочити.

ні, дорогенька — пройду мимо, щоб ти... І я тебе люблю. Це вище моєї гордості. На зло — нехай знатимеш, що все пам’ятаю і що Микола Сергійович Конопацький. А ти динамістка, аліса обкурена, тільки співаєш шансоньєткою. Я тобі не Рома Букін і не кадет. Не Настя іди в жопу отсюда пажалуста і двері закрой. Теж мені: бедрик сів на хлопця — то можна з ним познайомитись, а коли лікоть свербить, то ні. А якщо сів і лоскоче, а послати. Батя правду сказав — ні риба, ні м’ясо...

(— все, розлучення і тумбочки між ліжками...)

що ти хочеш, Наська?.. ну так, про те саме, про синхронне плавання... чого-чого... не лізь, га — не бачиш, хріново мені... ні, мала́, у мене все у шоколаді, і «блябуду» говорять селючки, прості селючки... ага, зараз є штучне запліднення: дурепа ти мала — треба поколупатися пальцем... ага, одразу дивлюся на лінійку, розбіглася... о, так... а у якій, кажеш? берізка коліньми на долівку? угу, золотце моє: якщо всім давати, ага, то можна і...

(— ні, телефонувати не буду. гад, нерви показує. у мене їх не менше. сам зайде, до останнього обіду ще час є.)

— ага, нехай тільки не зайде і не вибачиться, нехай ризикне останніми трусами. о, так, буду... ага, котлетку... наготуй, сонце моє не кохане... я зараз цей, наїмся... умгу, одненьку, і так товста. що не починати? а то що, даси по сосці?.. і де в тобі стільки того береться?.. а це от, що по-твоєму виглядає, циганські шмотки?.. що-що сказали? що директор і його мамочка?.. ні, на останню куплю білу, коротку, льняну таку, прозору спідницю... почеплю дзеркало позаду і попереду — я ж вся така самозакохана, як він каже, егоїстична королева... що, розважитися, сьогодні? гм, я то б... ні, і звалити. манала я їх. якщо не сама — то хочу напитися багато мартіні їхнього чи обкуритися, і на шару, і з котлетками — а на всі ті залицяння-цьомки, ага... (— якби прийшов зараз — то приголубила? гм...) знаєш, що у здолбунові під мостом прочитала — кажутьтойхтозаймаєтьсясексомзкимпопалопочинаютьповільночитати — і без пробілів, чесно... хі-хі, от тобі й ха-ха... знаєш, що під мостом ще написали? все, що робиться з чужої волі — зло. все, що робиться з власної — добро.

добрий день... Сідаю.

так, у тошнології... Токсикології... Ні, щось з’ї... Олександр Степанович, яка трава?

ні, батя знає. Каже, все одно ховатимешся, дими. Тільки не перед матір’ю, і не перед ним. Вигнати з школи, чого? Сам викурює по дві пачки, коли в рейсі. З ким?

Дорофея Малєшина... А, з нашого бухенва... Ги-ги… Навіть ніколи... Ну, з хлопцями дражнимо оту меншу, Настю.

не вірте... Чого злий? На неї?

психолога не треба. Чого ніяковію? Води?.. Еге ж, краще подихати. Все ок’ей — згадали бухен... столову, що кажете — я не травонувся?.. Правду кажу... Знаю, що неповнолітній. Ми навіть ні разу не розмовляли...

ок’ей, реферат... Не вірте, мені то що.

не твоє сране діло... Та я ледь не трахав її, плуг бородатий. Іди мурзілкам читай буквар.

нє іскать і нє званіть. На зло не буду. Про нас тільки Настя в курсі. І сама ж молила: тільки спробуй хвалитись пацикам. Приступ? Тим паче. Ні. Хіба либу тягнуть. Хто ж настукав?

та нічого... Не практика. Щоб накатав реферат... Ти не в курсі, скільки це... За вуха і трошки. Що, що — це за мене писатиме прадід?.. Ні, по історії 21 століття. За те, що курив, гуляв... Та прийду, Приступ, не молись ти своїм днем повидла, нікуди не дінуться... Передам привіт і розтануть.

останній день... Як ще випросити на кегельбан бабки... Ех, якби у неї позичити... Якщо сама не прибіжить, тоді, що викликав, попередити треба. Чи ні?

ні, нехай у неї бедрик посвербить. Тоді...

о, дружбан... подивитися на мою останню роздачу. а раденький який, ніби на шару пихнув цілий корабель... ненавиджу планокурів, гірші соплів.

— ей, ти, дівчинко Настя — повернись до мене личком, а до... де хот-доги?

— немає, кончілись.

— ти гониш. у мене сьогодні день повидла.

— о, вітаю, де-ер це, чи сьогодні день захисту дітей?

— де-ер по-настоящому. ей-ей, куди, — дай же пожерти, Настя.

— відчепись. кажу немає. повторити для дибілів?

— немає, бо канікули?

— немає, бо твоя черга минула.

— мда?.. тоді роз’ясни дибілу-мальчіку ще раз, скаржитися вашій Машіванівній чи нашому директору, бо тендер з відкатом і у діток сосисок лише на півроку?

— так, убєйсяапстєну.

— об твою? булочки хоча би є?

— а вибачитись?

— сорі, жерти хочеться... а Дора де?

отак би зразу.

— уволілась. а Колька де?

— відпросився. які ж вони гарні, ти бач.

ех, за наською киснутиму.

(— ... значить ні, не заглянеш навіть побачити?) Наська тоді навіть не опісялась — і Приступ хавало не розкрив, — коли ти, комарику мій, підморгнув мені й почервонів, — а як слідкував тишком, морозився, бо помітять...)

(— добре, рембо-рембосіто, не телефонуватиму і я. а могла б Наську за двері й лишити на ніч. і було б свято, а не остання роздача...)

(— добре, буду про тебе думати...)

(— або поїду у здолбунів, щоб і не знайшов, коли надумаєш...)

Темно-синій джип «тойота-пасфайндер» промчав вузькою новодвірнянською вулицею — якраз між одноповерховими кварталами і призахідним, ще високим сонцем.

Ліворуч мигнув мотель і ремонтно-аварійна станція з тягачем наготові.

Справа Миколка. Посередині Віка. За кермом Сергій — у майці, темних окулярах і з цигаркою. Кузов запаковано коробками з надписами «Varta», «Energyzer», «Durasell».

Джип пригальмував перед автотрасою.

— Скільки дав? — Віка повернула лице до Сергія.

— Сотку, — спостерігав як автотрасою гнали одна за одною фури та легкові. На протилежній стороні зелено-жовте обарвлення «Окко» і «А-ля мінуте». Управо вказівники «Здолбунів-Львів-Чоп», наліво «Житомир-Київ».

Миколка перемикнув радіолу: ви слухаєте... сьогодні про амнезію, адже про цю хворобу кажуть, що це вигадка для кіно... в ефірі... скін, скін бай скін, тач бай тач...

— Дав би половину — поняв би, що досі наказаний. — Віка обернулася до сина. — Це не до неї?

— Я ж сказав — до Приступа. В кегельбан.

— От, і славно.

— І, головне, не пузата, — скривив губи Сергій.

Миколка парирував:

— Вообщє щаслива. Мати в італії, батя сам п’ю–сам гуляю. І ніхто не нагрібає.

— Язика тримай, — зауважила Віка, — Ти знаєш, що ні грамульки? Навіть пива.

Кивнув.

— Хлопцю на матір відкривають очі його тьолки, правда? — Сергій підгазував ухолосту, але щеплення заїло і джип хитнуло уперед.

Аж Віка гаркнула:

— Здурів? Чи хочеться прямо до бозі? — за його окулярами виразу очей не бачила.

— Вобше-то у кегельбан.

Мчали три ваговози «Наша ряба».

— Шеф про партію з «Варти» казав щось?

— Що передзвонить.

— З Києва, чи знову з гульок? — А за «Нашою рябою» ваговоз «Оболонь», і наближався повільно. За ним, здається, нікого... — Двісті пачок батарейок мусять забрати зараз. Чекай, а про...

— Думав, більше. Двісті на здолбунів?

— Вистачить. А про відпустку не казав? На тиждень до моря відпустить?

Мобільний Олександра Степановича зарингтонив козацьким маршем. І ця бравада пробудила роздратування: «Та зараз, зараз». Олександр Степанович саме вивертав «п’ятірку» від заправки, де — як думав — нафтотрейдери дерли багато і безсовісно. «І ще ця «Оболонь», ну, от куди, куди ти набираєш хід, коли я виїжджаю — пригальмуй, сволото, йосип на яблуні, пропусти ж. Ці фурщики усі нелюди, недарма їх на дорозі ніхто не любить».

«Лада-п’ята» рвонула уперед несподівано, і фура «Оболонь», завищавши абеесами на усі дванадцять по обочині, полетіла на темно-синій джип. Склещені — велике і менше авто — полетіли у заболочені трави чагарів. А після удару та скреготу — тиша. Пронизливо опосідала гарячим асфальтом, шелепали шини тих, хто мчав лівою стороною, інші, навпаки, пригальмовували і намагалися обминути розбризкане скло, картон та бісер дрібноти, не зупиняючись.

Джип ховала кабіна ваговоза, вигнута буда похилилася, до двох закривавлених чоловіків збігалися голоси від ремонтно-аварійної станції, від заправки.

— Ого, таких ще не бачив, — мовив хтось з надбіглих, хрускаючи уламками. «An-s-mann», «Camelon-alcaline», «Kodak», «JP», «Motoma», «Panasonic», «Космос», «Энергия», «Наша сыла», «Sony», «Duraday». Люди боязко ломилися до сплющеного джипа. А з кабіни «Оболоні» долітали голоси: «При амнестичному синдромі в результаті черепно-мозкової травми зазвичай немає фіксаційної амнезії, але присутні розлади пам’яті на події, що передували травмі (ретроградна амнезія), або які сталися після неї (антероградна). Такі ділянки випадання пам’яті можуть заповнюватися помилковими спогадами — т.зв. конфабуляціями, а бо ж спогадами з інших періодів життя — т.зв. псевдоремінісценціями».

«Це коли уявляють себе Майклом Джексоном, Гітлером?»

«Ні. За такої патології пацієнт, швидше, сплутає Джексона з Гітлером, коли і хто з них жив першим. Або хто і що накоїв. І чи узагалі жив. Якщо подавати аналогії, то амнестичний синдром часто-густо нагадує альтернативну історію. Наприклад, спостерігався пацієнт, який вважав, що його уявна подруга загинула в автокатастрофі з своїм, скажімо так, коханцем. Тоді як, насправді, це загинула наречена пацієнта і одна».

«Дурдом, як бачимо, такий дурдом».

«Не смійтеся. Смерть і провина перед нареченою за те, що сумує за уявною покійною псевдо-подругою настільки травмували пацієнта, що він розвинув помилкову, або, так би мовити, альтернативну історію про життя до і після загибелі нареченої, і у це повірив, і жив цим, вважаючи, що його наречена це привид загиблої псевдо-подруги, який до нього приходить посеред дня чи ночі, а нареченої узагалі не існувало».

«П’ята» нерухомо тулилася до чорно-білого бар’єру на віддалі.

і тут я, і справа не у тому, що ти казала, буцім, на тому світі не будемо ні жінками, ні чоловіками. А, може, навіть не хлопчиками, і не дівчатками. Гидко це чи ні. Й не тому, що зупинялося і мутило. Випадково чи такий казус у житті, який ніхто не бачив. І ти не бачила... А в тому, що це не ти щось таке страшне думала. Що я не я, і Петька не Петька, і аварія не його, а моя — і що не зовсім аварія, а все, буцім, тягнулося після тошнології, і трави, і відбулося на балконі у Приступа.

я зрозумів, що за нас це наче хтось розкручував. Але хто, не знаю і не знатиму. Чи бог, чи ще яка зараза, яка усіх людей тупо поставила у чергу. І усе це заповнилося твоїми люстрами. І що люди зникнуть, і про два шляхи твоїх почуттів до мене, недоумка. Наче не ти, а хтось, наговорював, чому я тут. Крутило коловоротом так мутно, що... Я кажу — нудота. Бо першим шляхом у тебе випливало таке западло, типу, коли дивишся на мене — тоді я існую. І навпаки, коли я на тебе — існуєш ти. Нехай ніхто не розуміє, проте для тебе вишукується одна людина, котра буде тебе розуміти, мов ти сама. І другі не потрібні. Тому зникають. А у тебе, з твоїм недоумком-комариком виходить самотність удвох... Друге ж витікало, — от, западло-слово — з того, коли двоє знаходять одне одного, то відчувають себе у порожнечі, де немає нікого, крім них. І тут, до речі, зовнішній світ може довкола тебе й надалі рухатися. Проте цього не помічаєш...

ти не бачила мене — ні. Аж потім, типу... Типу я свою мамулю, коли говорила з директором-поетом-аж мені тошно.

електричка тоді проходила прямо під мостом.

а мостом переїжджав, ага, справді той, схожий на ваш. ну той, директорський джип. я ще на нього так подивилася.

але електричка, посвистівши, почала набирати швидкий хід. а я цей звук ненавиджу і чути не можу. зимові ранки і в бурсу... як залізом чи пальцем по склу.

зате кладовище поруч, — яке, яке, — трасу перейшла бігцем, машин багато, — від колії до огорожі й перших могил зовсім поруч.

14\15.

З порожньої маршрутки № 280 — яка підкотила до скверу та стоянок — вистрибнула Дора, і залопотіла халявами черевиків.

Чулося щось гидотно-пульсуюче у кармінних нігтях біля вуха.

«Невже вимкнув... А, практика... точно. Чи ні?.. Так, я почну: ти вдома?.. Я це... Не хочеш зустрітися», — спостерігала за тролейбусом, на задньому склі якого цифра «три», і джипом. І морщила ніс, — «... Хіба не ясно, одна в кімнаті... Я з могилок… От, дзвоню... Петька? Нічого... Так. Шукатиму... Ні, краще казати: ти не уявляєш, хто це нам... Ну так, ізмєна, ага, на шару гівна нажремося, істерика і конкретна... Але, поки що, комарику... Ти ж знаєш, які люди не інтересні... І я не здивована».

Дора підходила до тролейбуса і джипа.

«Хоча ні — скаже, скаже, що пізно... Карочє, можеш, казьол малий, іти на фіг... Що, на шашлик?.. Ну, давай-давай... На перехресті володимира і набережної?.. Ну, пішки зайду».

Замелькали вагони електрички. Але короткого посвисту, який би пересилив гамір привокзальної площі, Дора не почула.

— На першу платф... — перекривила вона.

Прогучив клаксон. Від джипа аж шарпнуло — і загубила черевика. Крок уліво, два управо вибачалися етикетки «в’ялених бананів», «бекону» та «сухариків».

— Це останні. Заходь на пиво!

— Ого.

— Я на зміні до кінця тижня, — і коробки до вернісажу на зупинці.

— Звідки так, з електрички?

Дора нажахано усміхнулась. Торс був Сергієвим. З джипа виглядала збентежена Віка.

—А Колька на дні ражденья.

— Знаю.

— Не захотіла? — Сергій дивився пильно. Сонце вдарило по склу тролейбуса, побігли зайчики й засліпили.

— Ні. Сказав: не люблю, коли дівок пробиває на умняк.

Віка дивилася не розуміючи.

— А ми діла закінчили.

— Їдьмо на шашлики. Тут, на набережній. — І Сергій сковтнув борлаком, наче осмикнув себе.

Проїхали міст, повернули уліво.

За стадіоном минули в перших сутінках заправку.

Це був мотель чи вілла «Будапешт». Тут щось добудовували. Столи під маскувальною сіткою. Овальна тераса з балюстрадою виступала над очеретом і пахло болотом.

— А я це місце завжди обходила. — Розглядалася, де мангал, заклавши нога за ногу і пристукуючи халявою черевика. — Може, тут ложкомия треба?

Повернувся Сергій і подивився прямо в очі. «Точно хоче. Вона ж бачить. А сама спочатку настукала. Тепер триндець».

— Твій, ну... Колька казав, що ганяв буси.

— З Голландії.

До столу принесли три шашлики. Привіталися і зичливо розклали виделки та ножі. Хліб, високі склянки з жовтим напоєм. Стало нудно, аж тихо. Як від зайвої відвертості, що межує з дурістю та образою.

І чекаєш реакції.

Тому Сергій взявся до м’яса першим.

— Ми не... Не бійтеся... Але пропонував. Сусідку геть, і жити удвох.

Знову глянув на Віку.

— Він же тебе не любить.

Віка не дивилася — хоч увімкнули люмінесценцію, і здвигали столики. Пара дівчат і п’ятеро чоловіків різного віку.

— Ви справді хотіли, щоб я з вами посиділа? — Дора, нарешті, спробувала вкусити. І хоробро зауважила, що пересушений. Усміхнулася: я ж повариха.

Нудотно і млосно від чужих поглядів, і смаженини. «Ні, не можу я лишитися одна... з такою силою інших», — запевняла себе, — «Як це усі щезнуть»... І одразу сигнал. Подивилася на мобільний. Кутики губ піднялися, дихання і клацання кнопок.

— Колька. — вимовила боязко. — А есемес порожнє.

Потім рингтон у Віки.

— Алло, синку. Ти де? А ми з... Це ж ти оце?.. Хто, хто?.. Приступ?.. Олексан... Степ..? Як?.. Не чую... Обкурився знову?.. Що з балкону розбився..? В машині! Я...

І по-зрадницьки захникала: що робити, — прокричала, — що це, він же, — Сергій вирвав телефон і не міг зрозуміти чому не відповідають, і чому з синового номера.

Збоку показували щось у гурті — на телевізор, — де мелькало зображення про аварію на величезному заводі чи атомній станції, а у мотелі гучала попса.

А коли з-над темного помутніння спробувала осягнути, що коїться, Дору почало піднімати силою, наче зняли одну, другу завісу, які відділяли. І місто зростало до розмірів перехрестя. Попереду завидніло узвишшя, панельки з чорними вікнами, а збоку геть порожня тераса. Дорині пальці тицьнулись до рота, проворні й гострі... Раптом, позаду дрібно закалатало, наче серце у спину, аж зірватися й побігти. Вогнище палало між камінням. На стінах майже невидимі відблиски. Двері.

не порушувати тиші... без слів мовчазно німо потихеньку... блимнула очима... І продовжувала пручатися, безсила ворухнутись.

Спробувала заплющити — а попереду обличчя Кольки. Хоча то не він захоплено оповідав, що: «Тільки молодша брикнула... А старша, таки...» — «А чого вона тут?» — «Відходить, нєужелі не ясно»...

Шашликом вже не пахкотіло. Подихувало вітром.

І люди, — на слух від них щось зникле, — якісь не такі. Не інтересні... Немає їх. Ні Кольки, ні Віки, ні Сергія. Нікого. Серед тиші шепіт про те, що буцім сама винна, сама зайшла — тут же нікого, — і шепіт наче когось боявся.

— ні, цього не могло бути. — заклацали нігтики. — було есемес.

Раптом квадрат роззіркованого неба.

— Це ти!?

Колька не відповів. Заходився підганяти, змусив дертися металевою драбиною — уперед, уперед — тягнув під руку, другою хапався наче гачком, а вона наслідувала, — їй спирало дихання, зупинялася, ніби щось пригадуючи, і знову підганяв.

Дмухнув холоднючий вітер — і побачила, що вилазять на дах — і стелиться полого. Злякано обмацала настил, а, піднявшись з колін — далечінь темна, ледве видні будинки та дерева. Прошепотіла: «Це автовокзал, костромська? Це ті котеджі, чи хмельницького? Лікарня? Ні? А де ж ми? Де гуртожиток? Ото собор і каштани? Ну, так, так — не освітлений».

І витріщилась.

— А де твої... ну, твої де?

— Це були не мої — це Петька і мамаша.

Дора тяжко задихала, поточилася і впала. На її вирячені очі скривився.

— Не вдупляєш?

— Тебе ніколи не запитували, чому не бачиш ангелів?

— Ми ангели?

— Ото вже, ще одна віруюча в ангелів... Може, скажеш я Петька, я не Колька.

— А чому мамаша, ну... вона — ота на могилі?

— Усі ми брати і сестри. Хіба не ти казала.

— Це... Отак повірити — безглуздя, — пробувала говорити, але голос зривало.

— І не вір, — зареготівши, навис. То мовчав, то небезпечно хитався. — Це не важливо... Не думала, чому мощі? А мумії — ті, що єгипетські, чи які... Не думала — чому бачимо, чому не гниють, а ангели невидимі?

Нахилився і вдарив по стегнах.

— Думаєш, не хочу. Собі не уявляєш. Але з тобою не можу. Бо хотіти і змогти...

— Ти?

— Думаєш, це ти казала?

Дора чекала, що буде. Звідки знала, що це він — нізвідки. Чомусь трималася цього, наче обірвалися — подумала чітко, — ниточки свободи та водночас якісь пута. Намацуючи звільнення чи полегшення у цій темряві.

— Слухай, тебе справді не пробило, га?

— Ти ж у Приступа? Це від канабісу... чи як?

— Тобі мало, що страшно, що тут, то ще запитай про батарейки, про ампули чи повітря.

Вітер перебивав дихання... Поперхнувшись, почала спльовувати.

За тим\ним довго тупцяла темнючими прольотами бетонних східців. Пахло мокрою пилюкою, і смак цей на усіх поверхах.

Йшла й молилася:

ні, це помилка, помилка, помилка — не так сталося. це не могло зробитися саме так. хто обкурився, хто розбився, хто, хто, хто. це неправильні марення. все закінчується кладовищем. це не могло бути без повітря.

ні, тільки не туди! ні, ні, ні... не сюди знову...

і телефон його\чи мій сигналить. читаю: повідомлення не доставлено. повторити спробу?

так. ні.

15\16.

думаєш, буцім не смерть бачила — і не віриш, що мучилась одна я?

тоді слухай... ні — про наську, вагітних та інших потім...

від клаксону аж застрибала. у черевиках, які вибирала з ним ще. і той хтось ховався за коробками з харчами.

я, дора, ледь назад.

— ви? я тільки з...

з білого буса виглядала таки його мати.

— маршруткою? — це дійсно був Петька. широкоплечий, вузьколиций, з великим носом і коротко стриженим посивілим волоссям. дивився прискіпливо.

я зичливо на смажене м’ясиво і ковтала слину. виделку зліва, ніж справа. але не торкалася...

зрозуміла — це головне... що можу сказати... причина усього — пішли собі, бо не можу контролювати... і ти теж. ні на грам, міліметр стримувати. ні відпускати. типу, кожен такий же особливий, як я, такий же тупий чи байдужий, чи до таких, як усі, чи по-особливому — і будуть такими ж неінтересними, або теж нічого не можуть контролювати. ні мене, ні себе, ні інших, так? і я, якби була особлива або інтересна — ні ти, ні хтось інший мене би не кидав?

16\17.

дорунько, я не можу сказати, ні чий то був голос, ні чиї очі — чи у скайпі, чи на дисках, чи на даху, чи на вокзалі... чиї то були очі. І де.

і чи це уява. Знаєш як люблять представляти власні похорони?

приступ ревів. І зібрався ледь не увесь північний — тягне як мух, бо згинула молода сім’я. Наська дивилася на плач приступа і фиркала, бо не переносила натовпу — а ти хіба любила? До квартири, хтось з материних, пускати не хотів. На них крикнули бабці — що місця вистачить. Лежали набальзамовані. Пахло моргом, цього запаху ніколи не забудеш. І того, як підштовхували у спину — по черзі заходьте — хто мене убирав? — прощатися, нахилятися до холодного лоба, рук, ніг у туфлях, було ніколи. Не поцілувала ти, замешкалася, наважуючись покласти квіти, виказувати себе чи ні, за вами одразу мурзілки з віночками і шкєти у футболках. Школа ж унизу. Так близько — і так далеко... Занесли тут же, до недобудованого собору, якраз між моєю панелькою та школою. І ти ніколи не вірила, що то будинки молитви до, ага, чи як там, це... Знала тільки, що вже немає і не дивлюся, як у кабінеті директора-недопоета. Тому зайшла — і було німо, жодного знаку, шепоту чи подиху. Хтозна чого чекала. Тепер не буде хтось\він\ага за мене\тебе усе робити, усьому давати раду, усім думкам, і снам, і маячні.

то голос та очі таки мої? Зі стамбулу, як тобі й розказував, чи у буді, чи на віллі тій, я вже тоді знав, що у мене не смерть чи беззахисність?

бо те відео, це ж я надіслав? Саме я наговорював про свободу? І ти не розуміла? Бо з часу втечі позмінювалися?

чи причина тільки у твоєму диктофоні, і це ти розмовляла зі мною, коли, як запевняєш, була у відключці? Не схотівши, не чекаючи на диво? А я\миколка так само не зміг би, так?

ті записи я отримав? Говорила, що не все можна просити, є речі, до яких, ага, цілком байдужий — маєш це чи ні, так, тим паче, хочеш чи ні — що воно якщо хочеш — то візьми. Тобто не про свободу, а про переконання, що лише: моя думка і неправильна, що цей світ — це усе, що є у людини? Все, що її? Бо той — це там суто, так — той, перед-той чи якийсь інший?

так?

що? я не замовк.

на кладовище ти не пішла. Не могла з приступом, з трунами. Навіть з наською. З-за натовпу дивитися, як зацвяховують мене\комарика\твого, повільно опускають на дно і по черзі кидають хто грудки, хто жмені глини. Ти це сказала насьці. Вона: ти здуріла? Через роботу? А ти, що: завтра, коли нікого не буде. Сьогодні копати є кому. А вона: то чого прийшли.

знаю, знаю, що буде: наська не переносить комарів, а з парку набивалися щовечора. І запалить гидку спіраль. І млосний дим, наче від свічки, кадитиме, як на похоронах. Сховався у шпарині чи за батареєю? Тікав у парк, а коли небезпека минула — повернувся? Чому не дзижчав і не кусався? І останнє: «(19)524288=(20)1.048.576 — чи то правда, чи навряд... хіба оце» = «означає настя — передай дорі, що я, миколка-комарик... ти не уявляєш наскільки для тебе\тобі уявне\життя...» — і звідки-хто-коли тільки підпис «огтб» — я і далі все плутаю?

мені здалося, що спершу лист не показався, бо не завантажився наськін тугий нет. Що їй перезавантажувати ніколи і сказала розбиратися самій.

— а, може, воно від самого бога, га? А чого б і ні? — Ось чому не пішли на кладовище. Через лист та відео.

— схаменися. Санітари, санітари — на усиплєніє, животноє нєізлєчімо.

— наська — а це не ти?

— здуріла?

— ну, а хто прислав, хто знав, як називала.

— та я, хто ще. І головне, так підло. І допомагав хтось з мамочок — обидві ж синочків закопали. Обидві на тебе гнали. Угу. Одна старушка в неті зовсім крута, а друга вообщє геній. А на сороковини тьотя женя принесе празднічну откритку з його почерком.

і попускала тебе далі.

— а на роковини справжню бандероль — з його кісткою чи волоссям. Блін, дорка, це електронка. У ній такого спаму, як гівна у туалетах. Може, це навіть, це, блін, копать не встать, як його, роботи ці спамівські з самого ж мейл.ру — розсилають програмульки хакерів-факерів, щоб рекламу переглядали.

(ти ж не слухала. Не могла про голос знати. Ти б доказала їй. За руку б притягнула у клуб, а не тирила трафік з її київстару. І голос мій\чий, мій чи, аг... Чужий і незнайомий...

може, і плутаю, це ж буцім її комп дурнуватий, на підвіконні, і електронна скринька. Але й прозорий судочок чи пуделко там же, хоча не було ще мене\комарика без двох лапок, бо певна, що з батьками розбився джипом).

наська передихнула і спробувала спокійніше:

— навмисне? Це зробив наш директор навмисне?

— так, учора вечором! І джип, і не самі, а від удару того старого козла. Удар у фуру був? Треба було вискочити під фуру навмисне?

— та чого навмисне?

— того, що типу від, ага. Не випадково. Бо випадкового не буває, лише клоуни!

і наська ошаліла:

— та це я розказала, дорусько. Це я тобі зранку: і що треба не в обласну, а міську, і що відпрошуйся, — я, чуєш.

— ні, вчора вечором, коли сиділа за шашликами.

наська аж квакнула.

— таки божевільна. Ти про аварію дізналася, коли ми прийшли у школу, і той на роботу не явився... Господи, та що це з тобою... Стій! Нікуди не йди. Дорка, стій. Нехай самі, — на кладовище не пустила саме наська.

хто казав, що біль складається з автовокзалу, маршрутки — це таксист подумав, що до обласної і на темному подвір’ї міської висадив поночі.

а, може, біля того «будапешту» ти знайшла? Безпам’ятного. Одного. І ми одні?

Продовження буде...