Пролог
Давно це було. Дуже давно.
Я знову хлопчисько — з тонкою смужкою райшу, сірої шерсті, що тягнеться вздовж хребта. Я сиджу на піщаному березі, всіяному дрібними черепашками, і у вусі в мене вже є перша сережка. Одна з шести. Ще п’ять — і я стану шаманом Пів Стріли.
Я ворушу пальцями ніг; теплий пісок тече між ними, наче вода. Я дивлюся на прибій, на безмежну синю гладінь, не знаючи тоді ще нічого: ні що це океан, якого звуть Аресом, ні що на півночі він торкається берегів велетенського Лангаму, ні що на заході — вдвічі більшого Кхаул Кхатану.
Я не знаю навіть того, що існують північ і захід.
Шаман учив мене іншого. Він казав, що світ — це половинка кокоса, наповнена солоною водою. У самому її центрі лежить наш острів — Око Туви. А вся ця половинка захована в цілому кокосі, де є велика діра, яку називають Сонцем, менші — Лунами, і зовсім крихітні — Зірками. Цей кокос обертається в ще більшому, сповненому світла замість соку. І все це Одноокий Тува тримає в долоні, без упину шукаючи своє загублене Око. Коли він його знайде, все життя на Оці знову стане Тувою — аж доки той знову не втратить його.
Я уявляв Око як великого багатоногого: він то залишає Туву, то знову повертається до нього. Звісно, мій багатоногий — як і багатоногі всіх у нашому селищі — ніколи не повернеться, покинувши хранителя. Бо ніхто з Пів Стріли не є Тувою, а Тува — не є жодним із Пів Стріли.
Я бачу це все — а потім бачу, як мій дім палає. Бачу, як гинуть ті, кого я любив. Бачу, як на берег Пів Стріли сходять чанари і їхні чотирокі потвори.
І тоді я боюся по-справжньому. Уперше — і востаннє.
Давно це було.
Дуже давно.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!