Рааріанець. Сказання про Рамена

Соба звітував, що таки знайшов ще один прохід, але він не кріт, тож заморився рити й може продовжити завтра. Кігті в нього й справді були всі в землі, та й вигляд загалом мав, наче та землерийка.

— Гаразд, — сказав Рамен. — Я в ту дірку пролізу?

— Давай завтра, хазяїне? — якось навіть жалісно запропонував нисмір. — Га?

— Значить, пролізу, — зробив висновок Рамен. — Тут чекай. Якщо до світанку не повернуся — іди в ліс.

— Але ж…

— Соба, — Рамен подивився в глиб діри, — ти й справді не кріт. Усе. До зустрічі.

І він поліз у пітьму.

Невовк розумів, що вдвох їм цей бій не взяти, та й не хотілося йому чекати. В грудях давило, хоч на стіну лізь. На стіну або ж під землю.

Пішла вже друга склянка світла. Це два длари, мав би подумати Рамен, та він думав лише про те, як зустріне того, хто вчинив вибух. Подія взагалі-то не тривіальна, не схожі такі дії на дії огиді, та й про це невовк не думав. Рухався, тримаючи ножа, та уважно всотуючи вологе, задушливе повітря. У минуле не можна було зазирати, але ж як туди не дивитися, якщо назаї туди лізе, наче медом там помазано. Якщо вірити храмовникам, минуле — то його світ. Минуле і сни. Про сни ж шаман казав, що то Тува так із алюдами балака, але його мову вивчити може лише шаман, і то не кожен. Він он, наприклад, дуже погано її розумів. Казав, що, можливо, Рамен колись краще з тим упорається. Рамен шаманом не став, і сни й досі були для нього таїною. Але знав напевне: якщо він вийде з цієї пригоди живим — чекай у снах на Грасю. Хоча б в одному, але вона таки з’явиться. Бо Тува добрий до алюдів, що його шанують, і дасть невовку попрощатися з нею як слід.

Дірка виявилася недалеко від дому старости, якщо підрахунки Рамена були вірними. Він заліз у неї й потрапив до вузького проходу, що нагадував товсту кишку. Рамен ліз по ньому, розуміючи, що краще б тому стати ширшим, бо шансів на перемогу в такій місцині у нього небагато. Тува почув його, і сажнів за двадцять Рамен виповз у доволі просторе приміщення. Виліз і миттю сховав склянку за вимазану в багнюку шкіряну куртку. Сам припав до землі, завмер. Став читати мантру, якої вчив Цогар, щоб зробити свого назаї ледь помітним.

Кроків за п’ятнадцять попереду були двоє. Спілкувалися. Говорили на всеплемінному, але з дивним акцентом. Рамен і сам говорив з акцентом, бо вчився уруа у забадських піратів, але досить непогано навчився його приховувати. Зросту обидва алюди сягали не більше трьох ліктів, брудні, назаї сині. Запах мали дивний, незнайомий. Рамен припустив би, що то немиши, але ті дарини та назаї у них мали бути зелені, як і в нього, а ці були сині.

— Ти її відчуваєш? — запитав один алюд в іншого.

— Я її навіть бачу, — мовив другий, — а от вона нас, здається, ні. Принаймні тепер, коли ми не рухаємося.

— То що, нам тут так і стояти?

— А ти чув, що вона нагорі накоїла? Майстер Калаус казав, що вона трьох там від назаї звільнила. Двох відразу, а третього згодом.

— Звідки майстер знає про те, що на горі відбувається?

Перший був очевидно здивований відповіддю другого. Рамен і собі намагався не робити поки що припущень. Він не бачив і не відчував огиді, тож мав чекати, доки або ці двоє почнуть рухатися, або воно.

— Знає, — тихо продовжував другий, — бо місцевий верхак — його товариш. Скажеш, у твоїх тунелях із верхаками не спілкуються?

— Ні, у нас це заборонено. Що один верхак знає, те знають усі. Якщо він іншим розповість — увесь тунель буде під загрозою.

— Верхак, якому дають срібло, мовчить, як мрець, — заперечив співрозмовник. — Так Майстер каже, а я йому вірю. Наш верхак уже десять зим язика не розпускає.

— Так, той — так.

Помовчали.

Рамен увесь час роздивлявся пітьму і всотував повітря. На мить йому здалося, що праворуч, кроків за тридцять–сорок, щось таки ворухнулося, але стверджувати того він не міг. Чекав. Є, звісно, й тактика на викриття, але треба знати, хто супротивник. А Рамен поки що не знав.

— Мочитися кортить, — невдоволено зронив другий. Він очевидно був старшим за першого: казав більш упевнено, але не набагато. — Як гадаєш, нюх у неї гарний?

— Здається, тільки слух. Вона землю чує. Але якщо в штани будеш дзюрити, то, може, й не кинеться.

Другий зітхнув.

— Тоді буду в штани.

І він помочився. Рамен те відчув. А ще відчув, що сеча в алюда якась дивна. І запах, і вигляд. Дурна думка залізла йому в голову, що двоє ці — некроти. Наче все за те казало, але ж їх усіх давно нема. Ніксанська чума перетворила їх плем’я на огиді, а кого ні — тих часії прибрали елху, завчасно провівши. То виходить, не всіх? Може, й чума вже скінчилася?

Але наступні три подихи позбавили Рамена можливості запитати у коротунів про життя. Мабуть, таки помочився другий недостатньо тихо. Тож першому клішня відтяла голову, а нетерплячого повалило на землю вкрите хітином тіло. Повалило і вскрило живіт.

Тіло огиді трималося на купі ніжок, було витягнутим і сягало сажні три-чотири в довжину. Голова нагадувала дзьоб.

«Все намішано, — подумав Рамен. — Клішні, дзьоб… як завжди».

Аби не назаї, що полишив груди першого, Рамен того б і не побачив. Але багатоногий спрацював як ліхтарик. А потім і другий. І обидва полетіли в бік Рамена — обидва він всотав у свій кокон, нічого не відчувши.

Огидь на нього уваги не звернула. Швидко почастувала другим, потому почала жерти безголове тіло першого. Рука ж Рамена намацала пояс.

Була у нього третя склянка. Друга вже світла не давала, тож Рамен зняв посудинку, потрусив, кинув на центр приміщення. Сороконіг здригнувся, кинувся в той бік, де почув шум. Кинувся й отримав металеву зірку в м’яке пузо. Рамен носив кілька на такі випадки і добре вмів їх метати. Огидь не те щоб дуже постраждала, але відчула — зігнулася надвоє, дзьоб заклацав, мабуть, мав намір витягти те, що вжалило.

Рамен підвівся, поклав наплічника на землю, зробив кілька обережних кроків. Можливо, сороконіг відчув би його, але він був дуже зайнятий.

Крок, ще крок… Меч Рамена тихо полишив піхви… Крок, другий, третій — стійка, замах, удар.

Аби огидь не дригалася, то удар був би, скоріш за все, вирішальним. На жаль, Рамен поцілив у дзьоб — твердий, занадто твердий. Держак повернув силу удару назад у руку Рамена. Та заболіла, але меч він утримав. Ухилився від клішні, зробив крок уліво, вдарив знизу навскіс. Потрапив між хітином і лускою. Меч застряг.

— Гарза, — вилаявся Рамен, знову ухилився, витяг ножа, ступив двічі вправо, ударив ще раз.

Дзьоб розлюченої огиді ледь не вхопив його за плече, але невовк устиг зробити перекид, встав на дві ноги, зняв з нагрудного пояса ще дві зірки, метнув.

Знову перекид.

Він був дуже радий, що склянку-ліхтарика сороконіг не розбив і не засипав землею: бій у пітьмі він навряд чи міг би вести так вдало, як зараз.

Рамен зняв із пояса мішечок, кинув той у потвору. Сірий пил обліпив хітин. Невовк ухилився від наступних спроб відтяти йому голову, вихопив кресало з кишені, перекотився впритул до витягнутого тіла, висік іскру.

Тепер стало світло — аж очі заболіли. Сороконіг зайнявся полум’ям, упав на спину, почав звиватися, дригатися, крутитися. Рамен відбіг до стіни, аби наслідки того танцю його не зачепили, й став чекати, доки потвора не догорить до кінця. Те потребувало часу, але Рамен нікуди не спішив.

Він дивився, як мучиться огидь, і чекав, доки її конвульсії дійдуть кінця. На жаль чи то на щастя, вона не мала назаї, тож, коли обгоріле тіло припало до землі, а божевільний танець дійшов краю, Рамен обережно наблизився, швидко витяг меч, упершись ногою в хітин, і так само швидко вдарив у роззявленого дзьоба. Вдарив, прокрутив меч, витяг його назовні.

Діло зроблено.

Рамен присів, роздивляючись тіло потвори. Роздивився й дійшов висновку, що спричинити вибух вона не могла. Накоїти біди у дальній хаті — так, але не вбити Грасю. Ніщо не вказувало на її здатність таке спричинити.

Тоді він нашвидку вивчив залишки алюдів, що були поруч. Скоріш за все, з огляду на райш, їхній зріст та розмову, перед ним і справді лежали залишки двох некротів. І до них Рамен мав не більше співчуття, ніж до шашлику сороконога. Бо схоже, ці двоє могли бути причетними до вибуху, але це ще треба було з’ясувати.

Тож Рамен відсік не тільки голову огиді — він узяв як трофей і голову першого некрота: малу, брудну, з відростками, як на кротячому носі.

Потому пройшовся приміщенням і впевнився, що потрапити сюди можна щонайменше десятьма проходами. Це здивувало його, але й воно було на потім.

Рамен знайшов свій, заліз і так-сяк поповз назад.

На виході його зустрів Соба.

— Соба голодний, хазяїне, — мовив нисмір, дивлячись, як невовк вилізає з проходу. — Ти забув Собі принести зупу.

— Вибач, — мовив Рамен, полишивши діру; він зрозумів, що товариш тут не просто так і кігті в нього брудні теж — прийшов на допомогу, але пролізти не встиг. — Голова краще, ніж ті, що я тримаю, але про їжу для тебе забув. День такий, Соба: мав би бути гарним, а виявився гівном. Сотами почастуйся — вони, схоже, вже не знадобляться.

Соба кивнув. Мед він їв, та й інші солодощі — їх, м’ясо і все на його основі. На тому зазвичай усе. Каші не любив, але якщо ну зовсім кепсько — то можна. Як зовсім кепсько, то й багно жерти будеш. Так думав собі Соба, коли їв кашу останній раз.