Помста для Роуз

Слизька сорочка віддавалася холодом на голій шкірі. Раніше мені не доводилося позичати чоловічий одяг. Й тепер, відчуваючи чужий запах на своєму тілі, я ловила себе на думці, що це було схоже на обійми — так само інтимно і таємниче. Добре, що я позичила її в містера "Катастрофи", а не в Даніеля Граунда. Ми більше ніколи не перетнемося з ним. Не буде жодних незручних ситуацій. Жодних зайвих думок на шляху до мого зцілення від минулого. Я просто виперу її та завтра після роботи залишу на рецепції з проханням передати власнику.

Поки я крокувала до виходу, мої очі затрималися на столі при вході, відмічаючи невеличку білу троянду у вазі. Таку саму, яку мені колись дарував тато перед важливими моментами в житті. Таку саму, яку я кожен рік приносила на його могилу, коли мені хотілося поговорити з ним про свої почуття. Таку ж, яку я збиралася купити сьогодні після прослуховування додому, щоб потім збивати кулаки об стіну та задихатися від спогадів.

Раптовий поштовх змусив мене зробити декілька кроків назад і прикусити губу від злості. Переді мною стояла дівчина у кепці та масці, й злякано оглядалася по сторонах, ніби її от-от хтось схопить та щонайменше покалічить. Зі сторони входу у наш бік прямував чоловік з камерою в руках й помітивши стаканчик від кави на підлозі, зацікавлено обвів нас гострим поглядом. Дівчина переді мною помітно напружилась, перехоплюючи міцніше телефон в обпеченій руці. Я відчувала її страх майже фізично. З цими наляканими очима, вона була схожою на мене в дитинстві. Така ж невинна, заціпеніла та…дурна.

— І знаєш з ким він мені зрадив?! — викрикнула на пів холу, щоб репортер почув й перевів фокус на мене. Влазити в чужі справи не дуже хотілося, але дивитися на свою молодшу версію не хотілося ще більше. Тому я насупила брови й продовжувала вдавати з себе істеричку. — З Дженою із сусідньої квартири!

Я розсерджено наступила високим підбором на порожній стаканчик, підняла його з підлоги та викинула в смітник у метрі від нас. Й поки репортер хилитав головою від такої нахабності й шукав когось, я підхопила за руку закляклу дівчину потягнула її на вихід, розповідаючи про вигадану зраду.

Як тільки ми вийшли за поріг агентства та минули кілька вікон, я випустила її лікоть та прикрила пляму від кави на дорогій сорочці.

— Дякую, — почувся м'який голос з-за спини.

— Якщо тебе переслідують — напиши заяву. Покидьки мають отримувати по заслугах, — повернулася та холодно зауважила, відмічаючи для себе величезні чорні очі супутниці та пасма червоного волосся, яке виглядало з-за кепки. — Руку замасти вдома чимось від опіків, а то шкіра злазитиме...

— Тобі не боляче...? — запитала вона, розглядаючи величезну пляму від гарячої кави на животі. Я роздратовано перевела погляд вниз та заплющила очі. Якби ж це була найжахливіша травма в моєму житті… — Вона більше на тебе вилилась, ніж на мене.

— Дрібниці. Я більше переймаюсь, щоб пляма відіпралась. Сорочка не моя і я навіть не уявляю, скільки вона може коштувати, — зауважила. — Тебе провести?

— Тримай, — мовила незнайомка, вкладаючи мені в руки візитку. — Набери, як отримаєш рахунок, я оплачу. Дякую за допомогу.

Дівчина на секунду опустила голову та швидко покрокувала до якоїсь автівки. Я дивилась їй вслід й згадувала, як довгий час так само злякано оглядалась по сторонах та ховалась від усіх чоловіків на своєму шляху. Як панічно боялася їх та намагалася загортатися з головою в одяг, щоб мене не помічали. Але з часом я зрозуміла, що жоден одяг не міг зупинити покидьків у моєму житті. Жодні молитви, слова чи навіть благання. Вони продовжували мене підпалювати, штовхати й бити лише тому, що могли це зробити. Лише тому, що їм так хотілося. І єдине, що могло їм дійсно дати відсіч — міцний удар, який би завдав їм болю більше, ніж відчувала я.

Пальці повільно перевернули візитку з написом «Соль» й сховали її в кишеню. Я йшла бетонною дорогою, відстукуючи підборами в ритм серця, аж поки не зупинилась напроти квіткового магазину. Перед очима на мить з'явилася червона троянда, яка стояла на столі в батька під час пожежі. До горла підступила така сильна нудота, що я закашлялась, перш ніж сильніше стиснути в кишені візитку та переступити поріг. В ніс відразу ж вдарив солодкий аромат півоній та лілій.

— Вам чимось допомогти? — запитала консультантка, посміхаючись мені наче дитина. — Хочете подарувати близькій людині? День народження? Можу запропонувати вам...

— Троянди, — перебила її, роблячи глибокий подих. — Білі. Парну кількість. З чорною стрічкою. Дякую.

Продавчиня нарешті замовкла, швидко зібрала букет поки я хилитала головою на її запитання, й вручила мені покупку. Я мовчки вийшла з цього проклятого місця, нарешті вдихаючи прохолодне повітря. Сльози нещадно стиснули горлянку, віддаючись шаленим стуком в грудях. Я додала швидкості, щоб чимскоріше дістатися додому та нарешті випустити з рук квіти. Я ненавиділа їх так само сильно, як те, що мені було боляче зараз. Як величезний шрам на спині, який весь цей час хотілося роздерти. Як себе саму ж.

Як тільки мої ноги переступили поріг, я скинула взуття поставила білі троянди у вазу та стала роздягатися. Чужа сорочка полетіла в пральну машину, разом із накопиченим одягом. Я залізла під холодний душ, тільки б не відчувати язиків полум'я на шкірі й не чути запах диму в легенях. Але старі спогади переслідували навіть там. Їх не змивала ні крижана вода, ні мило, ні сльози. І я сумнівалася, чи взагалі існував спосіб знищити своє минуле. Тому простоявши ще кілька хвилин, я стомлено вибралась звідти, розвішала вологий одяг та безсильно впала на своє ліжко.

На столі загудів телефон. Я протягнула до нього руку, розблокувала екран та прийняла виклик.

— Привіт, Емілі, — промовила жінка, яка створила з мене ту, ким я є зараз. — Як все пройшло?

— Я пройшла відбір, — вичавила з себе, переводячи погляд на білі троянди. — Завтра буде перше тренування. Постараюся дізнатись якомога більше, щоб швидше...

— У тебе є весь час цього світу, Емілі. Пам'ятаєш...? — спитала вона, видихаючи в слухавку повітря. — Деякі речі потребують витримки та холодного розуму. Не спіши, люба.

— Минуло понад дев'ятнадцять років, Джил. Мені здається, я достатньо чекала, щоб повернутися у це місце. В мене холодний розум.

— І тому в тебе зараз тремтить голос? — зауважила вона з легкою посмішкою. — Пам'ятаєш, що я розповідала тобі? Ніхто не починає танцювати з кульмінації. Крок за кроком. Рух за рухом. Повільно. Поступово набираючи швидкість, щоб від тебе неможливо було відвести погляд. Щоб в тебе лишились сили дотягнути до фінальної точки. Неспішно захоплюючи краї сцени, звужуючи акцент на собі. Відсікаючи найдальше оточення й поступово просуваючись до найближчого.

— Пам'ятаю Джил. Ти... — запнулась на мить, визнаючи свою помилку. — Як завжди маєш рацію... Мені варто дати собі трохи повітря.

— Так, люба... — по доброму посміхнулася вона в слухавку. — Але я не тому дзвонила. Сьогодні день смерті Джеймса... Ти...як? Як…?

— Боляче, — холодно промовила, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Але я рада, що повернулася сюди.

— Хочеш я раніше візьму квиток і приїду до тебе завтра? — турбувалася Джил, хоча їй самій було не значно легше. — Якихось двадцять годин і я буду поруч з тобою.

— Не треба, у тебе є свої турботи, — криво посміхнулася та повернулася на спину із заплющеними очима. — Я вже буду лягати спати. Мені завтра рано вставати на тренування. Хочу відпочити.

— ...добре. Прохолодної ночі тобі... Я люблю тебе, Емілі.

— Я тебе теж люблю.

Короткі гудки заполонили простір, віддаючись в думках луною. Я здійняла погляд на стелю, обклеєну вирізками із газет і сильніше закусила губу. Сотні заголовків, вкриті жовтими плямами від старості. Десятки різних шрифтів. Чорно-білі та кольорові фотографії. Я збирала їх весь цей час, слідкуючи як розквітає життя того, хто зруйнував моє. «Грегорі Граунд — людина року», «Шлях до слави, вимощений голосом», «Найкращий співак, найкращий син, найкращий в усьому?», «Талант передається генами?» — я читала жирний шрифт й кусала свої губи, щоб замінити емоційний біль на фізичний. Але легше не ставало. Я все одно відчувала себе маленькою дитиною, яка розлючено билась об стіну.

Але нічого… Як там казала Джил? Крок за кроком? Спочатку, я відберу бездоганну репутацію. Потім прихильність фанатів. Потім довіру у тих, хто для нього важливий. Щоб зрештою, все це стерло Граундів до золотого попелу.