Помста для Роуз

«Задушлива темрява огортала величезну шафу з одягом. Я сиділа в ній, затуливши долонею рота, тільки б не видати жодного звуку поки батько розмовляв зі своїм "другом". Хоча “дружбою” це важко було назвати. Містер Граунд при кожній зустрічі грубив йому та сварився, а сьогодні взагалі зривався на гарчання та намагався диктувати свої умови. Але тато, попри всі ці крики від яких я постійно здригалася, продовжував стояти на своєму.

— Джеймсе, та послухай ти мене! Вона сама благала мене зробити це з нею! — сердився непроханий гість, поки я стискала край свого плаття. — Хіба якась дурепа варта того, щоб роки нашої сумісної праці пішли під хвіст?!

— Ти домагався її, Грег! Думаєш, я нічого не знаю? — холодно зауважив батько, ступаючи до вікна і ледь помітно хилитаючи мені головою, щоб я навіть не здумала висовуватися. — Вона прийшла до мене тією ж ніччю. Вся в синцях. З розбитим обличчям. Хочеш сказати, це з її великого бажання відбувалося? Я не для того вчив її танцювати три роки, щоб вкласти тобі в ліжко. Вона завтра писатиме заяву.

— Я тебе прошу, Джей, — байдуже махнув рукою чоловік та сів на головне крісло, граючись масивною срібною запальничкою. — У мене є друг в управлінні. Вона нічого не доведе. Справу замнуть ще до того, як вона прийде туди, розслабся.

— Я обіцяв їй, що дам свідчення, — спокійно промовив тато, розглядаючи щось за вікном. Непроханий гість клацнув металевою кришкою, повільно підсунув до себе чашку та став розмішувати цукор ложечкою. — Піди до неї та попроси вибачення. Набреши їй, що тебе напоїли чимось. Та хоч на коліна ставай — просто визнай, що ти наробив справ. І можливо вона забере ту кляту заяву.

— Думаєш, Джиліан погодиться...? — холодно усміхнувся містер Граунд, викликаючи в мене хвилю праведного страху. — Це все одно обернеться скандалом, Джеймсе. Не мені тобі про це казати. Ти, я і Лойс в одному човні. Ви втратите все разом зі мною. Що ти донці своїй скажеш коли збанкрутієш?

— Щось придумаю. Вона зрозуміє мене коли виросте, — нервово вимовив тато і повернувся обличчям до гостя. Грег мовчки дістав цигарку та закурив, повільно випускаючи з рота їдкий дим. У кімнаті почувся важкий кашель та хрип. — Щоб тебе, бовдуре! Я просив не палити в цьому місці!

— Вибач, — ані краплі не шкодуючи мовив містер Граунд, підсуваючи чай ближче до тата. — Візьми, запий і послухай мене…

Міцні пальці тата обережно взялися за тонку ручку чашки та піднесли до рота, намагаючись втамувати жагу. Він помітно скривився, випльовуючи з рота чай і перевів шалений погляд на гостя. Але той ніби нічого не помітив й закинувши ногу на ногу став далі гратися запальничкою. Цок. Цок. Цок. Дзвінкий звук чувся навіть з-за захриплого кашлю, поки я нервово потирала чорну балетну сукню, в якій тренувалася останню годину. Тонка тканина прилипла до шкіри, вкритої потом. Хотілося роздерти її та швидше скинути з себе плаття. Всередині наростало почуття чогось невідворотного і я ледь змогла вихопити крізь щілину рідне обличчя, яке жахливо зблідло за лічені хвилини.

Я не розуміла, що саме відбувалося та не могла нічого вдіяти.

— Так ось, Джеймсе, — почувся спокійний голос, поки я не могла відвести погляд від тата, який стискав рукою сорочку на грудях. Мої пальці вчепилися в шафу. Хотілося підбігти до нього чи покликати когось на допомогу, але він лише хилитнув головою, щоб я не виходила. — Я не готовий спускати вісім років свого життя через якусь танцівницю, яка не розуміє як влаштований цей світ.

— Що ти підлив мені...? — прозвучало хрипко, поки я мало не до крові кусала своє зап'ястя тільки б не почати кричати. На очі налились сльози, які самі собою стікали по щоках. — Грег!

Єдина людина, яка була у мене в житті рухнула на підлогу й стала затяжно кашляти ніби задихаючись. З мого рота вирвався писк і я сильніше прикусила шкіру, відчуваючи як заніміли пальці. В кабінеті почулися гучні кроки і я побачила як на тата впала величезна тінь, кружляючи то туди то сюди. В легенях бракло повітря.

— Нічого особливого, Джеймсе. Всього лиш ліки для серця. Дуже шкода, що твоя донька не встигне з тобою попрощатися, — він присів над татом, випускаючи дим в стелю. Мої очі впилися в губи тата, читаючи німе "Біжи". В роті стояв присмак солоної крові. Я не чула нічого, крім його беззвучного крику в пустоту. — Але не хвилюйся, я обов'язково буду наглядати за нею. Ти ж знаєш, я люблю талановитих дітей...

До горла підступила нудота. Я не могла змусити себе поворухнутися чи перестати дивитись як заплющувались очі, котрі я бачила кожен день. Десь на задвірках свідомості мій погляд знову зловив кволе "Біжи", але все тіло огорнув шалений холод. Все, що я могла в цей самий момент — дивитись крізь щілину, як тінь підходить до шафи щось примовляючи. Яскраве світло вдарило по очах так само сильно, як і падіння батька, приводячи за мить до тями. Я ледь встигла відштовхнути зі всіх сил чиєсь масивне тіло та повернутись до виходу, як вдарилась в іншу людину та потрапила в міцні обійми.

З моїх губ зривалися кволі уривки фраз крізь сльози. Я хотіла, щоб мене захистили. Щоб покликали на допомогу лікарів. Щоб врятували тата. А натомість відчула як сильні долоні відтягують від якогось хлопчика в костюмі та тягнуть назад. Мене підхопили як ляльку та кинули об стіну, вириваючи з рота крик. В очах відразу ж потемніло, і я навпомацки намагалася здійнятися з підлоги та доповзти до виходу. Я благала допомогти. Благала врятувати тата. Благала не робити боляче. Але їм було байдуже. Мене просто здійняли за плечі та потягнули. І скільки б я не намагалася вириватися, кусатися та відбиватися — нічого не допомагало.

— Тримай шафу! — гаркнув чоловік до хлопчика, перш ніж зі всієї сили кинути мене всередину та зачинити двері. — Тримай, бовдуре!

Від болю перехопило подих. В очах все пливло та тремтіло. Я дивилася крізь тонку щілину в блакитні очі й повторювала «Будь ласка». Голос те і діло зривався на хрип. Солоні сльози обпікали щоки. З губ стікала кров, поки я все продовжувала благати хлопчика допомогти. Але натомість лиш чула розлючений крик чоловіка, котрий перевертав увесь кабінет в пошуках чогось. Ніби у вповільнених кадрах я дивилась як він зупинився переді мною, стягнув з себе краватку та протягнув її всередину ручок, зв'язуючи їх між собою. Ті ж самі блакитні очі дивились на мене, з божевільною посмішкою, не обіцяючи нічого хорошого.

— Яка ж трагічна історія, Джеймсе. Маленька дурна дівчинка гралася запальничкою та ненароком влаштувала пожежу, — посміхався чоловік, дістаючи з кишені ту саму срібну запальничку, поки я від страху знову заклякла. Чужі слова тонули в шаленому серцебитті. — Як же шкода, що ти не встиг її врятувати... Так синку?

Я дивилася, як він опустив запальничку вниз та вклав її у пальці хлопчику. Він був ледь старший за мене. Може на голову вищим. Таким самим як я. Ми могли б з ним вчитися в одній школі чи ходити в один і той же кружок, а натомість дивилися один на одного крізь тонку щілину, поки його пальці повільно проводили по коліщатку. У вухах задзвеніло настільки сильно, що я, здається, навіть перестала дихати й мовчки притулилася до стіни. На очі накотились сльози, розмиваючи навіть ті крихти світла, які до мене добиралися.

В повітрі розлився терпкий запах диму. Я повільно розплющила їх, дивлячись як горять штори, які тато ніколи не затягував. Колись, їх розвішала тут тітка Лойс, "щоб ніхто не бачив, що тут відбувається". Я любила за ними ховатися, щоб мене ніхто не знайшов. Але зараз, мені хотілося, щоб мене побачив за ними хоча б хтось. Байдуже хто — сварлива вчителька, сумна танцівниця чи собака з маєтку напроти. Хоча б хтось.

Очі повільно заплющились, щоб не бачити вогонь, а коли знову відкрилися, я зачепилася поглядом за троянду яку мені подарував тато після сьогоднішнього виступу. Вона стояла у великій чорній вазі, й тонула в клубах диму так само як і я. Вона не могла нікуди втекти. Не могла вколоти своїми колючками полум'я. І не могла кликати на допомогу. Все, що їй вдавалося — повільно тліти у своїй вазі, поки багрові пелюстки темніли та губилися за язиками вогню. Поки я тонула разом з ними й рефлекторно хапала повітря губами. Поки я повторювала єдине слово, ніби мантру, аж доки воно не переросло в крик...»

— Тато! — вирвалося крізь сон. — Тато... — ледь тихіше зірвалося знову, змішуючись зі сльозами та перетворюючись на ледь чутний шепіт — «Тато».

Гарячі сльози стікали з очей, залишаючи на червоних щоках бліді сліди. Серце розривалося в грудях, ніби збиралося от-от спіткнутися з ритму та розбитися та тисячу шматочків. Я ненавиділа його так само сильно, як непрохані сльози, які не вдавалося ніяк зупинити. Як засохлу кров на губах, яких знову прокусила уві сні. Як мій особистий кошмар, який переслідував мало не кожної ночі. Як те, що навіть уві сні не змогла врятувати того, хто поклав своє життя для того, щоб я виросла хорошою людиною.

...знаєш, тату, в чому біда...? Єдиний спосіб потрапити хорошим людям на небеса — це спалити себе до попелу. Принаймні так у них буде хоча б якийсь шанс дістатися туди.