Моя (невдала) реінкарнація

Він просто раптово зʼявився десь серед хмар. Вітряні потоки повільно гойдали їх, формуючи дивні і химерні форми: то розтягували їх в довгі змійки, то згортали у величезні клубки. 

Та більш дивними були троє сивих чоловіків з довгими бородами, що стояли перед Назаром. Їхні обличчя були серйозними. Вони стояли, трохи схиливши голови. Темні мантії, прикрашені золотими візерунками, тихо шурхотіли на вітрі.

— Послухай, Назаре, — почав говорити перший. — Справа в тому, що ти … помер. Тому ми викликали сюди твою душу, щоб відправити тебе до іншого світу…

— Тобто «помер»? — закричав парубок. — Як це «помер»? Та мені ж було всього 16! Хто ж помирає в 16 років? Я ж ще жодного разу навіть не цілувався! Та мене ж хлопці засміють! Ви хоч уявляєте, яка це ганьба — померти нецілованим?

Він ще довго щось кричав. Його голос лунав гучно і відчайдушно. Слова були повні страху і обурення. Проте його вже ніхто не слухав. Троє дідів відвернулись від нього і почали перешіптуватися.

— Може, просто відправимо його та й усе? — запропонував той, що стояв зліва. — Нехай сам на місці з усім розбирається!

— Та що він там розбереться? — почав сперечатись той, що був зправа. — Потрібно ж йому хоч щось про світ розповісти! А то як же він нам той кулон знайде?

— А я казав вам, — взмахнув суворо пальцем середній. — Не можна такі рідкісні речі брати! А ви мені що? Давайте в карти зіграємо! Нічого не станеться! Вже сто разів так робили! Через вас ще й хлопця довелось вбити, аби він нам тепер той кулон знайшов!

— Тобто «вбити»? — підбіг до них раптом Назар. — Це що, ви мене того… ?

В цю мить всі троє клацнули пальцями, і він почав падати кудись вниз. Вітер свистів у вухах. Повітря було холодним і пронизливим. Кожен порив бив по обличчю, мов удари льодяного батога. Назар лише міг бачити, як обличчя дідів віддаляються від нього, зникаючи десь у густих хмарах.

— Та що ж це діється? — кричав він, намагаючись перекричати ревучий вітер. — Переродження взагалі повинно не так відбуватись! Ви що, нічого не знаєте про реінкарнацію?

Але ті троє вже нічого не чули. Чи, може, не хотіли нічого чути? Їхні постаті розчинилися у хмарах, а він впав на якийсь сток соломи. Вона м’яко прийняла його падіння і пом’якшила удар. 

Озирнувшись, Назар побачив, що біля нього стояла дівчина з вилами. Стояла в обладунках з хаотично зібраним докупи волоссям.

— От бачите, — заволала вона, піднявши вила вгору. — Це саме той знак, про який я і кажу! Годі терпіти цих феодалів! Настав час взяти владу в свої руки! Настав час для революції!

Нічого не розуміючи, Назар ще дужче почав озиратись навколо. І він побачив розлючений натовп. Люди виглядали суворими. Їхні обличчя були зморшкуваті від важкого життя і праці, яка дозволяла лише якось зводити кінці з кінцями. В руках кожного присутнього були вили або сокири, деякі тримали лопати. В поодиноких випадках було видно мечі.

— От лишенько, — пробурмотів Назар, починаючи назад закопуватись в солому. — І що мені тільки із цим робити?

Несподівано хтось схопив його за комір і він завмер, ніби перетворившись на статую. Серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Перелякано він стояв якийсь час, не наважуючись поворухнутись. Потім все ж вирішив подивитись назад і зустрівся з очима тієї ж дівчини, яка ще нещодавно тримала вила. 

— Дайте йому коня! — наказала вона присутнім. — Він поїде з нами.

Далі все відбувалось, немов у тумані. Люди зібралися навколо нього. Одягли щось важке і залізне. Певно, старі лати. Вони скрипіли при кожному русі і тиснули на плечі, змушуючи його нахилятися вперед. 

Після цього всунули в руку меч і посадили на високу білу кобилу. Кобила була нервовою. Вона постійно переступала з ноги на ногу. Було важко втримати рівновагу… Але серед усього цього хаосу Назар якось зміг зрозуміти ім’я бойової дівчини, яка ще нещодавно тримала його за комір, — Єва. Її голос пробився крізь шум і метушню, коли вона назвалась йому перед тим, як вдарити кобилу по боках. 

Кобила заржала і рвонула вперед. Її копита з гучним тупотом вдаряли по землі, піднімаючи хмари пилу. Назар перелякано схопив її за шию. Він намагався втриматись, але вронив меча на землю. Всі навколо почали сміятись з нього.

Потім також застрибнули на коней і поскакали за ним. Вони рухались швидко і невдовзі Назар побачив Єву, яка впевнено зʼявилась попереду. Вони скакали через поля і ліси, минаючи річки і пагорби.

— А у вас нічого більш сучасного немає? — закричав їй Назар, міцно схопившись обома руками за вуздечку. — Типу там байку якогось?

Єва глянула на нього через плече і голосно засміялася.

— Я на байку справді добре їзжу, — продовжив він, намагаючись перекричати шум скачки. — Я природжений байкер! Ганяв раніше по місту на швидкості 200 кілометрів!

Єва знову глянула на нього. Її погляд був сповнений здивування і цікавості:

— Не знаю, про що ти кажеш! В нас такого немає! Є тільки коні!

Здавалося, що скакали вони цілу вічність. Хвилини тягнулися, як години. Вітер холодив обличчя. Земля під копитами коней здавалась нескінченною. Вони перетинали поля, де колосились пшеничні поля, і лісові масиви. Їхній шлях був довгим і складним, але ніхто не зупинявся. Всі рухались вперед, немов єдине ціле, аж поки попереду нарешті не зʼявилась якась садиба. 

Великі будівлі, обнесені високим парканом, здавалося, з’явилися з нізвідки. Загальними зусиллями кобилу Назара зупинили, і Назар відчував, як його тіло тремтіло від напруги. Його обережно зняли з коня, знову всунули в руки меча.

— Може, я вас краще тут почекаю? — глянув на важкий меч круглими очима Назар.

— Про що ти кажеш? — підійшов до нього здоровань в два метри заввишки. — Ти ж чоловік! От і бийся, як всі чоловіки!

Потім всі побігли вперед, з криками і бойовими вигуками. Тільки Назар залишився стояти, спостерігаючи за тим, як їхні постаті поступово зникали. Переконавшись, що всі пішли, він важко зітхнув і кинув меча на землю. Той з глухим дзвоном впав у траву. 

Після цього Назар зняв з себе важкі лати і все, що вдягли на нього місцеві. Так було набагато легше дихати. Тож він хутчіш побіг від тієї садиби якнайдалі. Його серце скажено билося від напруження. Але раптом перед його очима розкрилося безкрає синє полотно — море. 

Величезний простір води сяяв під променями сонця, а легкі хвилі невпинно котилися до берега, створюючи ритмічний шепіт. Горизонт здавався майже недосяжним, зливаючись із небом в одне ціле.

— Море! — зрадів Назар. — Це ж море!

Не стримуючи себе, він побіг уперед. Його ноги глибоко вгрузали в м'який, теплий пісок. Прохолодний морський бриз торкався його обличчя. Солоний аромат наповнив легені, а відчуття свободи з кожним вдихом посилювалося. Сонце, що висіло високо в небі, відбивалося в спокійній водній поверхні. Десь у віддаленні крикнули чайки, доповнюючи ідилічну картину навколо.

Невдовзі Назар побачив на березі кілька порожніх човнів. Їхні темні дерев'яні корпуси виглядали міцними і надійними, наче вони були готові до довгих плавань у відкрите море. Один із човнів стояв ближче за інших, тож Назар, не гаючи часу, підійшов до нього і сів на шорстку лавку. Його пальці торкнулися деревини, яка здавалася старою, але надійною. Проте він оглядав човен, намагаючись зрозуміти, як його зрушити з місця.

— Чому він не пливе? Як ним керувати? — запитував себе Назар, дивлячись на вітрила та весла.

Раптом його роздуми перебив гучний голос.

— Агов, що ти там робиш? — пролунав різкий крик.

Назар здригнувся від несподіванки. Серце почало калатати швидше, і він, навіть не озираючись, зірвався з місця і побіг геть. Його ноги знову занурювалися в м'який пісок, залишаючи за собою сліди, які зникали під впливом вітру.

— Що ж це за світ такий? — задихаючись, бурмотів Назар. — То коні, то мечі, то човни… без мотора…

Він біг щодуху, не озираючись, доки його сили не почали вичерпуватись. Поступово земля під ногами ставала все більш нерівною, вкритою сухим листям і гілками, які хрустіли під ногами. Кожен рух давався все важче. Дихання стало переривчастим, а серце стукотіло так швидко, що відлуння відчувалося в скронях.

Нарешті, повністю виснажений, Назар впав на землю, важко дихаючи. Він лежав кілька хвилин, намагаючись заспокоїти серцебиття, а потім почав оглядати навколишню місцевість. Його очі бігали по галявині, оточеній високою травою і квітами. Десь вдалині ледь чутно шуміло море. І шлунок голосно бурчав.

— Ще й їсти хочеться, — пробурмотів Назар, кинувши погляд у небо.

Сонце все ще стояло високо, заливши землю теплими променями. Його світло падало рівними тінями, наче стрілки годинника, що вказували на час обіду. Назар відчував втому і голод, але це місце, хоч і віддалене, здавалося ідеальним для короткого відпочинку.

Раптом його погляд зупинився на кущах з червоними ягодами, що росли неподалік.

— Сподіваюсь, вони не отруйні, — буркнув Назар, зриваючи кілька і несміливо розглядаючи їх.

Хоч руки тремтіли від втоми, він поклав ягоди до рота. Кислий смак змусив його скривитися. Погляд ковзав навколо в пошуках іншої їжі, та раптом світ почав хитатися. Все попливло перед очима, і земля немов закружляла.

Перед ним знову з'явилися троє дідів з насмішкуватими обличчями. Руки вони склали на грудях.

— Ну, бачив такого йолопа? — вигукнув той, що стояв зправа. — Відправили його кулон шукати, а він отруйної жимолості наївся і повернувся!

Їхній регіт пролунав гучно і зловісно, заповнюючи все навколо. Сміялися довго, аж обличчя перекошувалися від веселощів. Тільки Назару було не до сміху.

— Та ви взагалі про кулон нічого не казали! — обурився він. — Пояснили б щось перед тим, як кудись відправляти! І де я взагалі?

Сміх не вщухав. Здавалося, він навпаки став ще гучнішим і ще більш знущальним. Їх веселість наче не мала ніяких меж...

А в наступну мить Назар опинився на великому кораблі. Навколо метушились люди. Кожен був зайнятий роботою. Палуба скрипіла під ногами моряків. Товсті дерев'яні дошки виблискували під сонцем. Білі вітрила наповнювались вітром, несучи корабель вперед. Хвилі з розгоном билися об борти, підкидаючи бризки.

Екіпаж діяв чітко, як налагоджений механізм. Лише Назар стояв осторонь.

— Чого стоїш, юнга? — крикнув хтось. — Бігом до камбузу!

Назар шукав очима джерело голосу і раптом помітив чорний прапор з черепом.

— Пірати, — перелякано прошепотів він.

Потім, ніби зрозумівши, що саме сказав, закрив рот руками, намагаючись сховати своє потрясіння. Але було вже пізно. До нього підійшов якийсь міцний чоловік.

— Чого стоїш, юнга? Я кому сказав: хутчіш до камбузу нам їсти готувати?

Ноги Назара швиденько побігли вниз, наче знали дорогу, хоча слово «камбуз» Назар тоді почув вперше. Виявилось, що так називали кухню на кораблі.

Спускаючись вузькими сходами в трюм, він відчував, як корабель погойдувався на хвилях. Кожен крок супроводжував скрип.

Продуктів було небагато. В основному тільки риба, що лежала у великих діжках, покрита сіллю для збереження. Сам камбуз був тісним і темним. Освітлювався лише слабким світлом кількох свічок. 

Нагнувшись, щоб взяти кілька рибин, Назар раптом відчув, як хтось торкнувся рукою його спини. Хутко озирнувся і побачив перед собою ще одного юнака приблизно його віку.

— Чого переляканий такий? — запитав той. — Знову знущались?

— А ти хто? — запитав Назар.

Парубок зітхнув і обережно посадив Назара на стілець біля великого дерев'яного столу. Потім приніс мокру ганчірку і обережно поклав її на його лоба.

— Схоже, цього разу добряче дісталося, якщо друга не впізнаєш, — знову зітхнув він, із співчуттям дивлячись на Назара.

Потім, поклавши руку на плече, додав:

— Сиди, відпочивай. Я все сам зроблю.

Його голос був твердий, але в ньому відчувалась якась теплота. Назару стало трохи легше, напруга в тілі поступово спадала, і він відчув, як сили почали повертатися. Він мовчки спостерігав, як його новий знайомий швидкими та вправними рухами розрізав велику рибину на столі. Тіло Назара поступово заспокоювалося.

— А твоє ім’я? — нарешті запитав він, намагаючись розговоритися.

— Давид, — коротко відповів парубок, не відволікаючись від справи.

— Так, звісно, я так і подумав, — пробурмотів Назар, хоч насправді це ім'я його здивувало.

Ближче до ночі йому доручили прибрати вітрила. Їх потрібно було скрутити й закріпити, щоб вони не заважали під час нічного плавання. 

Небо поволі темніло, загусаючи в чорнильну пелену. Море ж стояло тихим, спокійним. Його поверхня нагадувала гладке чорне скло, яке час від часу порушували легкі хвилі.

Піднімаючись на палубу, Назар відчув прохолодний вітер. Він мимоволі задумався про те, як швидко змінилося його життя, немов все це було лише сном… 

Підійшовши до вітрил, раптом побачив того самого чоловіка, якого зустрів удень. У сутінках його постать виглядала ще більш загрозливою. Очі ніби блищали у напівтемряві. 

«Мабуть, це капітан», — подумав Назар, намагаючись непомітно обійти його, щоб не привертати зайвої уваги. Але чоловік несподівано схопив його за руку і різко потягнув до себе.

— Куди ж ти, мій маленький? — усміхнувся він, і його посмішка була ледь помітна, але від неї мороз побіг по шкірі юнака.

Назар почав вириватися. І щойно йому це вдалося, він рвонув уперед, бігши так швидко, що не озирнувся жодного разу. Ноги ковзали по мокрій палубі. Від страху він не помітив, як наступив на щось слизьке і, втративши рівновагу, з криком полетів за борт.

Вода охопила його з усіх боків. Холодні хвилі вдарили в обличчя, змушуючи захлинатися. Вода швидко заповнювала його легені. Тіло почало важчати. Рухатись було все складніше…

Потім він знову побачив тих трьох. Вони стояли серед хмар зі стурбованими і зосередженими обличчями, дивлячись на юнака.

— Ви негайно повинні мені пояснити, що тут взагалі відбувається! — почав кричати Назар на дідів. 

Ті винувато опустили очі. Тепер їхні постаті здавалися менш величними і більш людяними. 

Той, що був посередині, зробив крок вперед і сказав:

— Якось так вийшло, що ми випадково — зовсім випадково і ненавмисно, звісно, — загубили одну цінну річ. Вона впала кудись вниз, і ми ніяк не можемо її знайти. От і подумали: чи не міг би ти нам її відшукати?

Назар нахмурився, намагаючись зібрати думки і зрозуміти, що саме йому кажуть ці старі. Він почувався розгубленим і трохи роздратованим.

— Це той кулон, про який ви говорили раніше? — запитав він, підозріливо поглядаючи на них.

Один із дідів, що стояв посередині, кивнув головою і, зітхнувши, почав пояснювати:

— Так. Справа в тому, що в ньому запечатана частина нашої магічної сили. Для нас це зовсім трішки, краплина. Але для мешканців Землі кулон може стати джерелом неймовірної сили. Цієї сили може вистачити для того, щоб воскресити одного демона, якого ми перемогли тисячі років тому.

Назар несподівано вирячив очі. Він відчув, що його серце почало битися швидше.

— Стривайте, ви сказали "для мешканців Землі"? — він майже вигукнув, не вірячи власним вухам.

Діди одночасно закивали головами, наче це було очевидно.

— Так-так, це Земля, але не та, на якій ти жив. Це інший всесвіт! — виголосив дід зліва. 

Назар здригнувся від цього пояснення і відступив на крок назад, намагаючись оглянутися навколо. Він наче вперше помітив, що стоїть посеред хмар. Вітер свистів навколо, а під ногами не було нічого, крім густих клубків білої пелени.

— І в цьому всесвіті є демони? — з хвилюванням запитав він, відчуваючи, як його тіло напружилося.

Діди дружно замахали головами. Їхні руки сіпалися від нервовості, а очі блищали від невідомого страху.

— Вже немає, але вони можуть повернутися, якщо їхнього короля воскресити, — відповів дід, який завжди стояв зправа.

Його голос був глухим і хриплим, але дуже серйозним. Назар, дивлячись на нього, намагався зберегти спокій, хоча в його голові вже роїлися думки про те, в якій саме халепі він опинився.

— Скільки в мене є часу до того, як це станеться?

— Ми не знаємо, — тихо почав говорити дід зліва. — Саме тому кулон потрібно знайти якнайшвидше.

Назар стиснув зуби і насупив брови, глибоко вдихаючи холодне повітря.

— Як він виглядає, цей ваш кулон? — запитав він, намагаючись залишатися раціональним, хоча серце калатало все швидше.

Тоді знову заговорив той самий дід, чий голос здавався Назару хриплим:

— Це золота ціпка з каменем у вигляді маленького дракона. 

Зітхнувши, Назар почухав потилицю. Його пальці ковзали волоссям, а розум намагався уявити дивний артефакт. У голові взагалі не вкладалося, що йому доведеться шукати щось настільки важливе на краю іншого всесвіту.

Назар стояв кілька хвилин, не рухаючись, обдумуючи кожне слово старих. Він відчував, як його свідомість наповнювалася питаннями й тривогою, але він намагався зберегти зовнішній спокій. Нарешті, глибоко зітхнувши, підняв голову.

— Гаразд, я знайду вам цей клятий кулон. Але з однією умовою: ви повернете мене потім назад, — його голос звучав твердо, хоча всередині продовжували боротися сумніви та страх.

Діди одразу перезирнулися. Вони виглядали збентеженими й напруженими, переминалися з ноги на ногу, немов щось приховували або чогось боялися. Хмари навколо них густішали, а небо здавалося похмурнішим.

— Як же так? — мовив один із них, хрипким голосом. — Ти ж помер у своєму всесвіті. Ми не зможемо повернути тебе туди.

Назар задумався. Його погляд ковзнув по обличчях дідів, наче намагався зрозуміти, чи можна їм довіряти. Потім він перевів очі на хмари, що ставали все темнішими. І справді, як він міг забути, що вже помер?

— Тоді, — вимовив він після довгої паузи, — відправте мене в світ, що схожий на мій. Там має бути все: і мережа, і нормальні човни, і щоб не треба було тікати від...

Його голос несподівано обірвався. В голові спалахнула думка: від кого саме він тікав на кораблі? Хто той чоловік із моторошною усмішкою? І що він збирався зробити?

Діди, помітивши сум’яття Назара, знову обмінялися поглядами. Вони неначе мали власну мову, зрозумілу лише їм.

— Ми згодні, — кивнув той, що стояв посередині. — Але куди тебе зараз відправити на пошуки кулона?

Назар застиг на мить, ошелешений тим, як швидко вони погодилися. Він зустрів їхні погляди. Його очі широко розкрилися від здивування. Тепер все залежало від того, яке місце він обере? Він зможе обрати сам?

— А куди найменш ймовірно міг потрапити ваш кулон?

Це питання змусило дідів на мить зануритися в мовчазні роздуми. В їхніх очах промайнув страх, і їхні обличчя виражали змішану тривогу і занепокоєння. Вони знову переглянулися, немов обмінюючись думками без слів. Здавалося, що вони обговорюють між собою щось важливе й небезпечне. 

Нарешті, дід, який стояв посередині, обережно вимовив:

— Гадаю, що місце захоронення короля демонів — це найменш вірогідне місце.

Назар відчув, як його тіло напружилося. Від самого цього імені йому стало не по собі. 

— Чому? — швидко запитав він, намагаючись зрозуміти, чим те місце може бути настільки винятковим.

Дід, що стояв зправа, тихо заговорив:

— Бо те місце надійно сховане під землею, в самому серці темряви. Потрапити туди майже неможливо.

Назар мовчав, намагаючись осмислити все, що відбувається. Його голова йшла обертом, але він розумів, що вибору немає.

— Знайти його можна лише тоді, коли навмисно шукаєш, — додав дід, що стояв зліва. — Воно не позначене на жодній мапі. Про його існування знає дуже мало істот.

— Відправте мене туди! — рішуче сказав Назар.

Незабаром він опинився в підземеллі. Темрява оточувала його з усіх боків. Стіни були холодними і вологими, а повітря — насичене запахом цвілі. Холод пробирав до кісток, змушуючи тремтіти все тіло. Водночас Назар відчував слабкий потік свіжого повітря, що давав надію на те, що кулон міг бути тут.

Засунувши руки в кишені, він рушив уперед. Кроки відлунювали в темряві, створюючи враження, ніби він був не один. 

Йшов довго, але жодних перешкод не зустрічав, що лише посилювало його тривогу. Проте Назар мав достатньо часу аби обміркувати те, що з ним сталося. Його думки поверталися до Єви, Давида і того неприємного чоловіка з корабля.

— "Мій маленький", — з огидою пробурмотів він і плюнув на підлогу.

Його розум крутився навколо питань, які не давали спокою. Як він опинився в цьому світі? Що тепер робити? 

Назар уже не дуже то й вірив, що ті троє старців, які ймовірно були місцевими богами, виконають свою обіцянку. Але своїми силами змінити ситуацію він не міг… 

Неприємні думки не відпускали, нависаючи над ним і обтяжуючи кожен крок. Але він продовжував іти вперед, зосереджуючись лише на цьому русі. Темрява і холод здавалися нескінченними.

Раптом у далечині юнак помітив слабке світло. Воно йшло з просторої зали попереду. Стіни там були вкриті дивними символами, а в центрі зали стояла величезна труна, над якою висіли важкі завіси. На кришці труни сидів молодик, нерухомо вдивляючись у щось у своїх руках.

Придивившись, Назар зрозумів: у руках незнайомця був той самий кулон із каменем у вигляді маленького дракона. Він наблизився трохи ближче, намагаючись не видавати жодного звуку.

— А я все думаю, хто ж загубив цю чудову річ, — перевів незнайомець погляд на Назара.

І тоді Назар помітив, що в очах незнайомця зовсім не було зіниць. Вони були повністю червоні. Від них йшли темні судини через все обличчя, створюючи враження, немов кров застигла у його венах. Шкіра здавалась прозорою. Волосся було довгим, повністю білим і ніби як трохи сяяло. Вуха мали неприродньо довгу форму, нагадуючи ельфійські. Пальці також були довші, ніж мали бути, з тонкими, гострими нігтями. Сидів він в елегантному чорному костюмі з гарною червоною вишивкою.

— Хто ти? — затремтів від страху Назар.

Незнайомець посміхнувся своєю холодною і зловісною усмішкою. Потім стрибнув на підлогу, сховавши кулон в кишеню.

— Ти прийшов до склепу і навіть не знаєш, чий це склеп? Цікаво, кого ж ти тоді сподівався тут зустріти?

Його голос був наповнений глузуванням. Він дивився на Назара з цікавістю, немов побачив нову іграшку.

«Та він же той самий король демонів», — промайнула думка в голові Назара. Вона була настільки несподіваною і жахливою, що його ноги підкосилися, і він впав на коліна. Серце шалено забилося в грудях. Але король демонів несподівано дістав кулон і кинув його хлопцеві. Його очі блищали, ніби він отримував задоволення від ситуації.

— Тримай, мені це більше не потрібно.

Назар тремтячими руками підняв кулон. Він не міг повірити, що так просто отримав те, що шукав. Але перед ним стояв справжній король демонів, і кожна мить здавалася ще більш небезпечною, ніж була до цього. 

Той ще раз посміхнувся:

— Він просто впав згори на мене. Я навіть не сподівався, що колись мені може так пощастити.

Назар підняв голову, уважно вдивляючись у стелю. Там справді була маленька діра, через яку пробивався тонкий промінь світла. Він різав темряву, створюючи на підлозі невелике яскраве коло, яке здавалося єдиним джерелом світла в цій похмурій залі.

Назар знову поглянув на короля демонів. Той, із байдужим виразом обличчя, повільно підійшов до труни і провів рукою по її кришці. Його довгі, тонкі пальці ковзали по кам’яній поверхні, залишаючи за собою чіткі лінії на пилюці, що вкривала труну. Його обличчя залишалось незворушним, без жодних ознак емоцій, наче він був повністю поглинутий своїми власними думками чи давніми планами.

— Ти не збираєшся мене їсти? — здивовано запитав Назар, не зводячи з нього очей.

Король демонів зупинився, не обертаючись, і холодно відповів:

— Ні, в мене є важливіші справи. Мені потрібно знайти рештки своїх слуг і воскресити їх, — його голос був спокійним, наче мова йшла про щось буденне.

Назар відчув полегшення, хоча й не наважився цілком розслабитися. Він почав підніматися на ноги, відчуваючи, як сила поступово повертається до його тіла. Кулон, який він тримав у руці, був стиснутий так міцно, що його пальці побіліли. Назар вже збирався вийти, коли знову почув голос короля:

— Ти навіть не запитаєш моє справжнє ім’я і за що мене вбили? — в його тоні відчувалась іронія, а ще — легка образа.

Назар зупинився і, знизавши плечима, обернувся назад.

— Та мені якось байдуже. Я просто хочу залишити цей світ.

Він зробив крок вперед, але миттю відчув присутність короля демонів прямо перед собою. Той рухався так швидко, що Назар навіть не встиг зрозуміти, як вони опинилися обличчям до обличчя. Лише відчув прилив адреналіну.

— Ти цікавий хлопець. Не хочеш приєднатися до моєї армії? — запитав король демонів.

— Якщо я скажу «ні», ти мене вб’єш? — спробував пожартувати Назар, хоча відчував, що нерви напружені вже до межі.

Король демонів несподівано розсміявся. Його сміх лунав гучно і моторошно, відбиваючись луною від стін підземелля. Очі блищали від задоволення. Назар не знав, як йому реагувати. Не розумів. Наступної миті король демонів сам відступив у бік, надавши Назару відкритий шлях до втечі.

— Іди, — промовив він, посміхаючись, — поки ще можеш.

Назар не став чекати повторного запрошення. Він поспішно вийшов із зали. Темний коридор, що зустрів його за дверима, здавався нескінченним тунелем. Стелі були високі, а стіни — вкриті мохом і павутинням. Кожен його крок лунав гучним відлунням.

— Який же він страшний, — зітхнув Назар, зупинившись на мить. 

Його серце почало поступово заспокоюватися, і він відчував, як до нього почала повертатися здатність ясно мислити.

Раптом він знову побачив  перед собою трьох дідів, що стояли рівно, наче чекали на нього. Назар від несподіванки підстрибнув на місці. Серце знову забилося швидше.

— А цього разу що мене вбило? — запитав він, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Троє переглянулися між собою і наступної ж миті відповіли майже одночасно:

— Нічого, ти просто виконав своє завдання — знайшов кулон. Можеш бути вільним.

Назар відчув полегшення, але його радість була короткою. Кулон перемістився з його рук до рук діда, що стояв посередині. Діди відразу ж відвернулись від нього і почали перешіптуватися між собою, не звертаючи на Назара жодної уваги.

— Погано тільки, що він воскрес. Доведеться знову з ним битись, — сказав один з них.

— Тоді краще це зробити зараз, поки він ще не встиг воскресити своїх слуг, — додав інший.

— Хто ж знав, що кулон впаде саме до нього? Стеля і стіни мали бути міцніше. Хто їх взагалі будував? — запитав третій.

Назар тихенько кашлянув, намагаючись привернути їхню увагу до себе. Він відчував, як нерви почали напружуватися і він насилу стримував хвилювання.

— А ви про мене не забули? — запитав він трохи невпевненим голосом.

Тоді всі троє дідів повернулися до нього. Їхні очі заблищали від гніву. На обличчях зʼявилася суміш обурення і роздратування. Вони виглядали, наче судді, що мали винести вирок.

— Це ти винен! — вигукнули вони хором. — Він воскрес через тебе! Ти занадто довго шукав кулон! Бийся тепер із ним!

Назар відчув, як його охоплює хвиля страху. Але перш, ніж він встиг хоч щось відповісти, навколишній світ почав змінюватися. Все розмивалося, наче потік фарб на вологому полотні. Поступово зникали знайомі контури, і Назар раптом опинився біля густого лісу. Темні дерева здіймалися вгору. Їхні скручені гілки ніби прагнули зімкнутися над ним, створюючи щільну завісу. 

Назар розгублено підняв очі до неба і побачив там затемнення. Сонце було закрито червоною луною, що нависала в небі, як кривава пляма. 

За мить з темряви виринула постать короля демонів. Виглядав він велично і зловісно. Червоні очі блищали, пронизуючи повітря важким поглядом.

— Бачу, тебе вони також зрадили, — тихо, але з гіркотою промовив він, простягаючи руку до Назара. — Це цілком в їхньому дусі.

Назар підійшов ближче, але невпевнено. Його серце билося з шаленою швидкістю. Дихання стало поверхневим.

— Ти слідуєш їхнім одкровенням, виконуєш їх волю, — продовжував говорити король демонів, — але замість обіцяної винагороди отримуєш …нічого. Вони ніколи не виконують своїх обіцянок. Лише звинувачують і обманюють. Так було і зі мною. Спочатку покликали мене в цей світ, а потім сказали, що я винен у всьому.

Назар насупився, не відводячи погляду від короля демонів.

— Це твоя спроба спокусити мене? — запитав він. — Ти хочеш забрати мою душу?

У відповідь король демонів лише засміявся.

— Який у цьому сенс? — спитав він, ледве стримуючи посмішку. — Що ще в тебе залишилося, крім душі?

Але раптово його обличчя стало серйозним. Червоні очі пронизували Назара, немов прагнули заглянути в глибини його свідомості.

— Ні, мені не потрібна твоя душа, — тихо, але чітко сказав король. — Мені потрібен союзник.

Ці слова здалися Назару чесними, але він продовжував сумніватися. Він стояв перед королем демонів, намагаючись зрозуміти, що робити далі, і чи можна взагалі довіряти йому.

— Але я нічого не вмію. Чим я можу бути тобі корисним? — запитав Назар, більше для того, щоб виграти час.

Король демонів усміхнувся з іронією.

— Ти думаєш, що нічого не вмієш? — його голос набув трохи насмішкуватого тону. — Тоді спробуй сказати "Ambare".

— Ambare, — повторив Назар, не знаючи, що очікувати.

Миттю після вимовленого слова повітря навколо змінилося. Від землі вирвався легкий вітер, і Назар відчув, як навколо нього почали збиратися невидимі сили. Ще за мить його руки налились яскравим світлом. В тілі зʼявилось неймовірне відчуття тепла, наче всередині запалили вогонь. Він підняв руку і побачив, як з кінчиків його пальців почали зʼявлятись маленькі язики полумʼя. Вони танцювали в повітрі, немов живі істоти, і світло від них освітлювало все довкола.

— То що, — запитав король демонів, — ти допоможеш мені помститись?

І Назар посміхнувся. Його обличчя засяяло новою впевненістю.

— Ще б пак, в мене теж є кілька запитань до них, — сказав він, відчуваючи, як сила наповнює його тіло.

Так розпочалась битва між небом і землею. Король демонів швидко поповнював свої ряди. Його сила була велика, і він використовував її доволі ефективно. Немало старих слуг він воскресив, щоб ті служили йому. Але було і багато людей, які приєдналися до нього, приваблені його обіцянками.

Тріаді богів довелось спуститись на землю. Вони з легкістю розкидали всіх ворогів в різні боки своєю магічною силою. Їхні удари були потужними і невідворотними. Врешті-решт, їм вдалося оточити короля демонів. Але той ніяк не здавався: то відбивався мечем, то використовував свою магію. В його арсеналі було безліч різних заклинань: і некромантія, і замороження, і атака вогняними шарами. Кожне його заклинання було смертельним і небезпечним. Він використовував їх з особливою холоднокровністю.

Арсенал заклинань Назара був скромнішим. Він міг використовувати тільки вогонь, але і той ще не був повністю контрольованим ним. Король демонів сказав, що це через те, що його тіло ще не звикло до нового світу. Та згодом, як пояснив він, у Назара мають відкритися багато магічних здібностей. Врешті-решт, вони з’являються з часом у всіх, хто приходив з іншого світу. Назар був не першим, кого ці боги викликали сюди, щоб виправити власні помилки.

Короля демонів також колись викликали. Тоді він був ще людиною і звали його Марк. Одного дня, прокинувшись і збираючись на роботу, він раптом побачив у дзеркалі замість власного відображення три силуети. Вони стояли в напівтемряві. Їхні постаті були розмитими. 

Марк здивовано простягнув руку до них, відчуваючи, як його пальці торкаються холодної поверхні дзеркала, і несподівано опинився десь серед хмар. Біле і пухнасте, наче сніг, небесне покриття оточувало його з усіх боків.

Перед ним стояли ті самі три силуети. Тепер вони стали чіткішими і він міг розгледіти їхні обличчя. Вони сказали йому, що у своєму світі він помер від серцевого нападу і запитали: чи хоче він прожити ще одне життя?

Марк, звісно, відповів, що так. Тоді вони відповіли:

— Для того, щоб розпочати свій новий шлях, ти маєш спершу позбутися одного монстра.

Як виявилось згодом, вони випадково створили дракона під час якогось святкування. Прокинувшись зранку, зрозуміли, що тваринка ця може наробити багато лиха і покликали Марка, щоб той все виправив. Бо самі вони спускаються вниз лише у разі крайньої потреби.

Марк довго тренувався, аби викликати дракона на бій. Він проходив через важкі випробування, навчався використовувати магію, здобував навички, які ніколи раніше не уявляв можливими. Та коли переміг, вони почали казати, що дракона того не можна було вбивати. І взагалі, він наче як подобався їм.

— Дракон був символом нашої сили і влади, — сказали вони. — Тож замість нового життя ти будеш заточений в камінь в якості покарання.

Звісно, таке Марку було не до вподоби. Відчуваючи глибоку несправедливість і гнів, він втік від них раніше, ніж вони встигли завершити ритуал його заточення. Відтоді в його тілі накопичилось стільки магічної енергії, що зрештою він почав втрачати людську подобу. 

Аби зупинити перетворення, він ще більше поглибився у вивчення магії. Почав експериментувати, використовуючи місцевих жителів, як піддослідних. Через його експерименти вони почали перетворюватись у демонів. Їхні душі були спотворені його магією, а їхні тіла — змінені.

Зрештою, боги таки спіймали його і стратили. Але вони не змогли позбутись його тіла, яке вже тоді було сповнене магічної енергії. Тому вони сховали його в склепі, який зробили глибоко в підземеллі, сподіваючись, що він ніколи не повернеться до них. 

Так минуло кілька тисяч років перш, ніж вони вирішили знову щось відсвяткувати. В розпалі вечірки взяли кулон і випадково вронили його на землю. Той, падаючи на дуже високій швидкості, пробив земний шар, стелю склепу і впав прямо на кришку труни, де спочивав Марк. І очі Марка знову відкрились. От тільки тепер в його тілі було ще більше магічної енергії. Вона увесь цей час потрапляла до його тіла разом з пилом, який падав на його труну. День за днем магічна енергія просочувалася в його тіло, надаючи йому нові сили.

— Тепер ви так легко мене не візьмете! — закричав Марк.

Він присів і приклав свої руки до землі. Його волосся відразу ж почало підніматись вгору, наче змії. Здавалося, вони ожили і з жахливою швидкістю встромились в землю. З місць, де вони торкнулися землі, почали проростати товсті і міцні лози, які швидко попрямували до трьох дідів. Вони обвивали їхні руки і ноги, стягуючи їх з надзвичайною силою. Але варто було лозам підняти їх тіла вгору, як ті раптом розчинились у повітрі, залишивши після себе лише шматочки паперу.

Наступної ж миті щось гостре пройняло тіло Марка, змушуючи його відскочити назад з болючим криком. Він повернувся і побачив перед собою Назара. Той тримав у руках меч, який все ще був покритий кров'ю короля демонів. 

В небі, високо над ними, сиділи діди й реготали, як завжди.

— Як же я вас ненавиджу! — прохрипів Марк, стискаючи зуби від гніву.

Його очі палали люттю. Він підняв руку, націлюючись на дідів, але Назар виявився швидшим. Він різко вдарив мечем по руці Марка, зупинивши його рух. Ще один удар по плечу — і Марк більше не міг чинити опір. Мить потому його голова впала на землю.

— Я ще повернуся! — встиг вигукнути він.

Лише після цього діди плавно спустилися вниз, оточуючи Назара. Хлопець, виснажений і знесилений, втратив свідомість і впав на землю.

— Взяти контроль над його розумом було вдалою ідеєю, — промовив один із дідів, задумливо дивлячись на Назара. — Але що робити з ним далі?

Діди задумались. Їхні обличчя стали серйозними. Вони дивилися на тіло Назара з інтересом і тривогою. Довгий час ніхто не наважувався заговорити першим, лише обмінювалися поглядами, наче намагалися так до чогось домовитися.

— Може, перетворимо його на голема? — запропонував нарешті один із них. — Нехай охороняє труну, щоб той більше не встав.

Враз всі поглянули на нерухоме тіло Марка, яке лежало неподалік… Короля демонів знову не стало. Та чи надовго на цей раз?

… Коли Назар відкрив очі, йому здалося, що його тіло стало важким, немов камінь. Повільно підвівшись, він подивився на свої руки й ноги — усе було зроблено з каменю. Шкіра стала твердою, наче мармур.

Намагаючись хоча б щось згадати, юнак почав оглядати кімнату. І несподівано для себе зрозумів, що це місце йому знайоме. Завіси, труна... Але щось було не так — не було діри в стелі, і двері, через які він раніше виходив, були замуровані. Виглядало все так, наче він опинився у пастці.

Важко зітхнувши, підійшов до труни і обережно зняв кришку. Почувся гучний скрип. У труні лежало тіло Марка. Його обличчя виглядало спокійним, безтурботним, наче він просто спав.

— Агов, ти як? — запитав Назар, нахилившись до нього.

Марк не відповів. Його тіло залишалось нерухомим. Тоді Назар обережно поклав свою важку кам'яну руку на його живіт. З-під його пальців почало ледь помітно сяяти світло, яке поступово ставало яскравішим і освітило всю кімнату.

Світло проникало в тіло Марка, і невдовзі його очі почали повільно відкриватися. Він з подивом поглянув на Назара.

— Нічого, — тихо промовив Назар, дивлячись на свого друга, — ми ще їм покажемо… Наш час ще прийде. Ми молоді, сильні. З кожним днем ми будемо міцніти, а вони, навпаки, старіють, слабшають. Одного дня ми обов’язково їх переможемо. Треба тільки почекати… І ми це зробимо, колись обов’язково.