Олег і мудрець

Олег послизнувся і ледь не впав. Декілька грудок землі вирвались з-під ніг й покотились по стежці вниз. Щось закололо в правій руці - то він машинально зловився за колючий чагарник, що ріс то тут то там на кам'янистому ґрунті.

Хлопець вже збирався смачно вилаятись, та стримався. Не варто говорити лишнього по дорозі до святої людини. Ось уже четвертий раз він підіймається по цій стежці на вершину і дорога знову змушує його лізти навкарачки. Але якщо йому, молодому й дужому хлопцю, тут нелегко, то як тут живе старий дід? Кажуть, він на кожне велике свято спускається в село до храму, чи в дощ, чи в сніг. Напевне таки має якусь магічну силу, не інакше.

Олег підіймається на ноги. Якби не туман, то звідси б відкривався чудовий краєвид. Зате зараз не видно висоти, тому не так страшно йти. Ще трохи й вітер розжене хмари й погляду відкриється мальовнича долина, встелена дрібними хатками поміж цвітучих садів.

Ця дорога завжди наводить різні думки. По ній йдеш, як по життю. Блукаєш в тумані по стежках долі й сподіваєшся, що десь там на вершині все проясниться.

Там, на верху, живе старий дід. Ніхто не знає як його звуть і скільки йому років. Сам дід дуже малослівний, хоч і привітний до гостей. Про себе ніколи не розказує, але як зробиш щось, що він попросить, то дає пораду. Його тут вважають за мудреця, ходять до нього, як до живого святого.

Олег сподівається нарешті розговорити старого. Може, на цей раз, дід щось порадить, чи хоча б вислухає і дасть знак чи якусь підказку, як в попередні рази.

Хлопець познайомився з ним випадково, коли натрапив на його хатинку в поході. Тоді дід вперше пригостив його солодким трав'яним чаєм. Майже весь час вони просиділи на веранді мовчки, спостерігаючи, як вітер розганяє по схилах хвилі трав. Прощаючись, старий попросив його прийти ще раз і принести гостинців. Вже потім, вислухавши від місцевих декілька історій про діда, Олег усвідомив, з якою цікавою людиною випало йому зустрітись і він твердо вирішив завітати до нього ще раз.

На другий раз Олег намагався розговорити старого, та вийшло так, що говорив майже виключно він. Хлопцю закортіло розповісти про те, як важко йому порозумітись з дружиною. Він жалівся, що її більше не радують подарунки, які він мало не кожного дня їй приносить. Почувши це, старий дав йому випити чаю з варенням, та такого солодкого, що язик до піднебіння липнув. Тоді хлопець зрозумів, що все має бути в міру, навіть подарунки коханій.

Через деякий час все повторилось. Дід пригостив його чаєм з медом. Олег ділився зі старим проблемами з роботою — начальник вже другий рік відмовляється підвищувати зарплатню. Жаліючись, хлопець намагався чайною ложечкою дістати з банки сухий зацукрований мед, який міцно прилип до стінок. Ложка гнулась, та мед ніяк не набирався. Тоді дід взяв декілька ложок, склав їх разом для більшої міцності й витягнув великий шмат меду. Після того разу Олег вирішив, що він об'єднається з колегами й таки доб'ється підвищення.

Ось і тепер він знову йде на гору й у голові в'ються думки про все на світі, ще більше чим раніше. Крім сім'ї, роботи, йому ще потрібно покращити здоров'я, та не тільки це. Туман огортає душу своєю вологою прохолодою, а гірська тиша налаштовує на філософський лад. Скільки питань. Хто ми? Для чого це все? Все огортають хмари...

Нарешті просвіт. Долини ще не видно, вона потоплена в білій імлі, але дихати вже легше.

Ось і дерев'яна хата. Стара, але міцно збита. Стоїть, як кам'яна. На порозі сидить дід, немов виглядає хлопця.

— Доброго дня, дідусю, як поживаєте?

Дід посміхається, вітаючи хлопця. При цьому в нього ледь здіймаються вуса, а зморшки, ніби павутинки, збігаються до кутиків очей. Гостя запрошують до хати.

Всередині як завжди темно, і так загадково-таємничо. Всюди розвішані пучки якогось зілля. На печі вже посвистує чайник.

— Ох, як у вас тут тиша і спокій. Якби ж у моєму житті було б так!

І Олег розповідає дідусеві про всі недоліки життя у місті. Про те, як він намагається слідувати настановам мудрих людей, жити в мирі з природою і таке інше.

Старий слухає його, дивлячись, як запарюється чай і розгладжує вуса. Тоді підводить очі й промовляє:

— Ти не забув?

Олег спантеличено підіймає брови.

— В мене вже немає ні варення, ні меду. Із солодкого залишилось хіба що сироп від кашлю. Тому, якщо ти знову забув цукор...

— Так, так. На цей раз я взяв, — схоплюється Олег і лізе до сумки. Що ж на цей раз зробить цей мудрець?

Дід полегшено зітхає.

— Добре, молодець, — і наливає чаю.