Горнятко спогадів

Я сумую за дворами. За вечірніми «козаками». За стрибками на резинці. За нашим дівочим войовничим племʼям амазонок. За нашими законами, де ми «один за одного»...

Я сумую за спільними сімейними прогулянками на велосипедах.

Я сумую за дикими незабудками, які росли в бабусі на пасовищі. Які ж вони були чарівні. Улюблені квіточки. Таких красивих незабудок я не зустрічала більше ніде!

Я сумую за пролісками, які моя бабуся старанно зривала у своєму садочку і щороку приносила мені на день народження. Бабусі немає з нами вже три роки…

Я сумую за стертими з пам'яті обличчями...

Я сумую за дружбою з сусідами — на будь-які свята столи накривались і увесь наш дружній другий поверх веселився. Батько грав на різних музичних інструментах і всі співали та танцювали...бувало, прямо у під'їзді нашої багатоповерхівки. Всі разом ходили на санки в парк, поки Миколай був у дорозі, а потім ми довольні, малі, бігали з квартири у квартиру і показували один одному наші подарунки. Хоча, які тоді були подарунки?! Цукерки та мандарини. Але це були найкращі пакуночки. Мандарини вже ніколи не будуть такими смачними. Сусіди допомагали один одному, чим могли. Зараз, зазвичай, і не знаєш хто з тобою на одній сходовій клітці живе.

Але, в більшості, я не сумую за дитинством, хоча воно і було в мене досить щасливим. Просто іноді відвідують ностальгічні думки за певними подіями, якщо вони були приємними, теплими та залишили хороші спогади.

Мені дуже подобається моє життя зараз. Незрівнянно більше ресурсів - фінансових, інформаційних, побутових. Можливо, зараз я отримую навіть більше тепла та підтримки, ніж у дитинстві - від батьків, дітей, чоловіка, рідних та друзів.

Мені іноді хочеться повернутися в дитинство, але тільки з тим досвідом і знаннями які я вже маю. Я б виправила багато помилок і зробила б набагато більше...

Але загалом, я не вважаю правильним нудьгувати та сумувати за минулим. Думаю, що це неповага до сьогодення та майбутнього. І якщо мені судилося дожити до теперішніх днів, значить, для чогось це потрібно...