ПАПЕРОВІ ЛІТАЧКИ

ІІ

Соня з острахом озирнулася і задерла голову догори, розглядаючи багатоповерхівки:

– Може хтось на даху сидить?

– Ага! Сидить! Із пневматикою і стежить за нами. У тебе від повітряних тривог геть дах поїхав! – Оля відклала підручник і підійшла до Каті. – Дівчата, досить! Ану дай мені того літачка, де написано моє ім’я.

Катя віддала їй папірця, і обидві дівчинки сіли на лавку. Соня теж підсіла ближче, сумно наспівуючи: «Поцілуй мене, ніжний промінчик…»

Оля розгорнула літачок ширше:

– Овва! Та тут наче цілий лист!

Катя нетерпляче завовтузилася:

– То читай хутчіш!

– Спокійно, дівчата. Решта два літачки з вашими іменами, тож не заважайте мені читати мій, – зосереджено відповіла Оля.

– А реально, Катрін, дай мені мого літачка! – попрохала Соня.

Катя розізлилася:

– Годі мене так називати! Ти ж знаєш, що мене це дратує.

– Пардон, Кет, давай вже того папірця! – не поступалася Софійка.

– Дівчата, цить! Дайте зосередитися! – цього разу вже вибухнула Оля.

Тож усі твоє мовчки вивчали папірці, які ще кілька хвилин тому були літачками. У цій гнітючій тиші чулося голосне калатання годинника тітки Наталі з першого поверху, чергову радіопередачу в побутівці двірника, каркання дворових ворон, цвірчання горобців та якусь віддалену сварку на останніх поверхах. Зрештою Соня підійшла до гойдалки поруч, сіла пригніченою та заходилася витирати сльози. Катя натомість підняла руки догори і виголосила:

– Не вірю жодному слову! Я не робитиму цього!

У цю мить у дворі залунав жіночий голос: «Катруся, ходи до мене, потрібна допомога». Катя стиха здригнулася і крадькома поклала до кишені свого паперового літачка.

Оля, і собі зосереджено ховаючи папірець до кишені, пробурмотіла:

– Маячня, якась маячня… Що за дурнуваті жарти? Хто це написав? Так, я йду додому.

Соня досі схлипувала:

– Та йдіть вже... Я хочу побути сама...

Катя і Оля пішли, а Софійка певний час задумливо дивилася собі під ноги. Потім підвелася і затанцювала, притискаючи до себе мобілку та віддаляючи її, наче кружляла з лялькою. Згодом сіла на лавку і ще раз перечитала листа зі свого паперового літачка: «Привіт, дівчинко! Хочу тобі розповісти про те, що тато дуже любить тебе. Він часто переглядає твої фотографії на мобільному телефоні і гладить твоє зображення. Дорослі не завжди можуть порозумітися між собою. Тож будь розважливою і не сердься на батьків. А ще перепроси в мами за те, що взяла без дозволу її косметику та була з нею неприязною позавчора...»

Дівчинка замовкла і стурбовано озирнулася довкола, потім підвелася та почала ходить туди-сюди: «Хтось стежить за мною. Але хто? Бабуся поїхала минулого тижня. Тітка Наталя не заходить до нас вже місяць. Сусідка Аліна цілими днями грає на фортеп’яно свої нудні гами та етюди. Кому є діло до мене? Стоп! Але ж Оля і Катя теж отримали літачки. Тож треба розпитати в них, про що їм написав незнайомець. Чи незнайомка? Мама забороняє спілкуватися з чужими людьми. Тож хто б це не був, я не сприйматиму цього листа серйозно».

Зненацька прибігла Катя і сіла поруч:

– Ти ще тут? Це добре! Тут… Тут таке написано… Мені треба з кимось поділитися, комусь розповісти. Це неймовірно!

– Теж цікава інформація про тебе? Якщо чесно, то я трохи налякана. Хоча ти знаєш, Катрін, мене налякати дуже важко. Ой, вибач, Катрусю, я не хотіла тебе образити.

– Оце чудеса почалися! – вигукнула Катя. – Ти вибачилася переді мною? Це ж треба таке! Із самого дитсадка ти мене зневажала, а тепер вибачаєшся.

Соня розгублено відповіла:

– Так, мені нелегко це визнати, але дуже соромно перед тобою. Ти завжди ділилася зі мною цукерками, завжди давала свою теплу кофтинку, коли я мерзла. А той мій день народження минулої весни? Ти ж віддала мені свою улюблену прикрасу до плаття...

Катя понуро опустила голову:

– Так, мені нічого було тобі подарувати, бо мама була в лікарні, а тато затримувався в рейсі. Та я так хотіла зробити для тебе щось приємне.

– Я не знала, що тобі було самотньо, – Соня винувато засопіла. – Ти завжди весела та дотепна.

Вона підійшла і обійняла Катю, певний час дівчата мовчки зніяковіло стояли. Катя не витримала першою та усміхнулася:

– Треба радіти щодня щонайменшим дрібничкам. Так навчила мене бабуся. Але стривай! Я прочитала цього листа-літачка і не можу повірити в те, що там написано! Ти комусь розповідала про те, як ми в сусідньому дворі рвали квіти на клумбі?

Софійка запротестувала:

– Ні! Звісно ні! Це ж наша таємниця!

– І як рятували кошеня від вантажівки і мало не втрапили їй під колеса?

– Звісно, я не розповіла мамі! У неї слабке здоров’я. Їй не можна зайвий раз нервувати. Та й загалом я змовчала про цей випадок, – Соня присіла на лавку і обійняла себе руками.

– Тож хто це так зухвало і щиро нам написав? А що в твоєму листі? – поцікавилася Катя.

– Там про розлучення батьків і про те, як мене любить тато. А ще про мою поведінку вдома…

– Ого! Що ж відбувається? Хтось за нами стежить?

У цю мить до дівчат прибігла Оля і знервовано засміялася. Соня і Катя зацікавлено на неї поглядали. Соня не втрималася, щоб не покепкувати:

– Диви-но, наша інтелігенція теж вміє бігати. Що сталося, мала?

– Яка я тобі мала? Ми з тобою однолітки! – дорікнула Оля подрузі.

– Так! Але я народилася на початку року, а ти – наприкінці, – відповіла поважно Софійка.

Катя не втрималася і вирішила покласти край цій суперечці:

– Це немає жодного значення. Заспокойтеся!

– Гаразд, я добряче перенервувала через ці літачки, – першою поступилася Соня.

– То ви теж приголомшені тим, про що там йдеться? – Олі якнайшвидше хотілося розповісти про своє.

– Ще б пак! Повний алес де капут! – виголосила Катя.

Оля втомлено присіла на лавку:

– Я… я не очікувала такого. Моя мама… моя мама...

Катя і Соня нетерпляче водночас скрикнули:

– Що? Ну, кажи вже!

– Йок! Моя мама… вона при надії...

Софійка закотила очі:

– Отакої!

Катя підхопилася і сплеснула в долоні:

– Це ж чудово! У тебе буде братик чи сестричка!

Оля приголомшено відвела погляд убік:

– Так. Хтось-таки буде, але я розраховувала на тишу вдома. А тут постійно то сирена волає, то бігти в укриття треба, то ще якийсь треш. Ви чули вночі ці жахливі вибухи? А мені треба багато читати і готуватися до вступу.

Катя і Соня здивовано вигукнули:

– Куди?

– Батьки планують переїхати в інший район міста і переводять мене наступного учбового року до гімназії, – повільно, наче на допиті, виголосила Оля.

– Певна річ – ти нас покинеш, – зітхнула Катя.

Соня обхопила себе руками:

– Неочікувано. Але боляче.

Оля здивовано по черзі подивилася на подруг:

– Ми ж зовсім мало спілкуємося останнім часом!

Катя знизала плечима:

– Нині так, але ми ж дружимо з пісочника.

Оля винувато закліпала очима:

– Дівчата, годі. Так склалося, я теж сумуватиму за вами. Але я тут з іншої причини. Саме з цього паперового літачка я дізналася про вагітність мами.