Вікно в інше життя

Цієї ночі під час чергування навіть на п'ять хвилин прилягти було неможливо. Крики, галас і метушня п'яної компанії зобов'язували бути готовим до будь-якого повороту подій.

У невеличкому ліску на лавах для відпочинку дачників по ночам інколи розташовувалися компанії нахабних молодиків.

Лише ранок видався тихим і спокійним. Роси на травах застигли смарагдовими бусинками.

Віктор відвідав місце гульбища: пляшки, недопалки, якась пошарпана книжка. Цікаво, що ж ці сучасні п’яниці читають?

Книга - видання Бальзака (том 10) буквально розсипалася в руках, не мала кінця та кількох сторінок посередині. Крім того, куточки багатьох листків були відірвані, ніби хтось так розважався. Можливо, книга попала сюди випадково? Якось не віриться, щоб тинейджери обговорювали творчість такого серйозного письменника.

«Дівчина була гарна, як лілія, що поникла на стеблі», - прочитав Віктор і відклав книгу. Він відчув щось незвичайне, всередині нього оселилося очікування чогось, що може статися найближчим часом.

П'ятниця була вільна. День висів над світом і блищав зовсім по-осінньому, руде сонце плакало променями. Віктор увімкнув «тренування» на смарт-годиннику й пішов. І тут з'явилася дівчина з видіння, вона, подібно до прекрасного собору, виринула з туману спільних спогадів. Згадалися також очі невідомого хлопчика.

«Нісенітниця якась – до чого тут очі, погляд?» - думав Віктор, намагаючись залишатися в житті реалістом і не допускати у свою свідомість щось містичне.

Ноги його самі несли до знайомих місць: ось шкільний двір, спортивний майданчик, на якому, під керівництвом кремезного фізкультурника, молодші школярі роблять гімнастичні вправи.

По дзвінку різнобарвна дитяча юрба вивалюється на шкільний двір.

Віктор побачив хлопця з синім ранцем за плечима, який чимось нагадав йому колишнього. Той стояв біля порога і телефонував. Вибігли двоє його однолітків із рюкзаками, і вони всі попрямували до виходу з двору.

Віктор пішов за ними, сам не розуміючи чому, можливо, на щось сподіваючись.

Хлопці крокували доріжкою вздовж паркану, за яким виднілося море гілок – там був запущений сквер. Їхній шлях лежав повз приватні будиночки до мікрорайону, де сусідили старі «хрущовки» та більш модерні висотки.

Сонце сховалося за блискучою хмарою, вітер шелестів сухим листям.

Один із хлопчаків забіг у під'їзд п'ятиповерхівки на вулиці Фізиків, двоє інших, у тому числі знайомий хлопчик, попрямували на дитячий майданчик, почали бігати містком, сходами, спускатися з звивистої гірки, гойдатися на гойдалці. Це все було вже їм трохи не за віком, але вони наче хотіли наздогнати раннє наївне дитинство…Скоро їм набридло, вони залишили майданчик.

Проходячи повз лавку, де сидів Віктор, хлопчик раптом зупинився, зазирнувши йому в очі. Стояв заціпенілий і кивнув, ніби вітаючись, Віктор кивнув у відповідь. У синіх очах хлопчика відбилося небо, море.

Картина – ясна, чітка, розгорнулася до невидимих кордонів…

Хлопчик тримав м'яча і кидав його Віктору, той ловив і жартівливо цілив у веселого верткого Данилка (так звали його). Ноги грузнули у теплому піску.

А море шуміло смарагдовими хвилями й виходила з хвиль прекрасна жінка в помаранчевому купальнику, це була його дружина Люда, він це знав, а син промовив:

«Мама йде сюди, вона побуде з речами, пішли покупаємося. Ну ж бо, тату!»

Він охоче погодився; на ньому були плавки з малюнком чайки, сам він був бронзовий від засмаги.

Вони плавали і пірнали в синьо-бірюзовому морі, ніби дельфіни; Віктор, узявши на плечі Данилка, катав його на собі, а потім вони ще з'їжджали з металевої гірки у солонуваті води.

«Гей, ви, морські леви! Настав час обідати, смачних страв скуштувати!» – махала ним Люда з берега.

Вони повернулися, вона поцілувала і сина, і чоловіка, і поцілунок її був такий солодкий, що схвилював його, і почуття, пробуджені в ньому, були не тільки хвилюючими, а й, здавалося, підносили до небес.

Вони повернулися до будинку відпочинку, помилися в душі, спустилися до обіду. І було весело і легко, ніби після спекотного дня місто відвідує освіжаючий невагомий вітер і перетворює, охолоджує душу.

Увечері, переглянувши у кінотеатрі веселу комедію, вони йшли алеєю серед пальм і палаючих ліхтарів, жваво обговорюючи побачене, стрибали, балувалися, веселилися, наче діти. Горіли волохаті зірки і падали в море, плескалися хвилі та шепотіли пальми на вітрі. Вони сиділи на лавці, жартували, розповідали щось таємниче, а Люда читала вірші:

«В вечірній час горять вогні.

І ми цей час з усіх примітим,

Прийми Господь молитви дітям

Та всі злі чари віджени!»

Звідки вона в ті роки знала вірші Гумільова? Можливо хтось із знайомих дав рідкісне видання?

Увечері Данилко полюбляв, щоб йому читали казку, хоч і сам уже читав, але всі підкорялися традиції.

У місячну ніч Віктор відчував гаряче дихання коханої жінки, напоєні гарячим сонцем тіла спліталися. Люда перетворювалася на ліану, що обплітає твердий деревний стовбур; зітхання пристрасті та насолоди змішувалися з віддаленою музикою кав’ярень і плюскотом хвиль. Над собою Віктор бачив наповнені любов’ю волошкові очі і тугі бутони грудей. Він шепотів слова кохання, він співав їй серенаду, вона звучала в їхніх душах скрипками та флейтами.

Вони повернулися до військової частини наприкінці серпня і пішли звичайні будні дні: служба, чергування, навчання. Віктор йшов цим шляхом, завжди думав про Люду і Данилка, тому з радістю повертався додому, де знаходив тепло і затишок...

І ось Данилко вже пішов до школи. Віктор провів його і, виходячи з будівлі школи, побачив високого довгоносого чоловіка в береті, що тримав повідець.

Той лаяв песика, що він з'їв щось не те. Віктор промовив «За ними треба дивитися у два ока!» і чомусь йому подумалося, що він уже десь бачив цього чоловіка і говорив саме такі слова.

Він опритомнів на лавці біля будинку, перед ним стояв хлопчик, що якусь мить глянув йому в очі і помчав додому, ззаду в нього бовтався ранець.

«Даню!», - хотів було крикнути Віктор, але зауважив, що уявний екран звузився і зник, він в іншій реальності, тут йому за п'ятдесят і ніякої родини в нього вже немає. Виходить те, що він бачив промайнуло за якусь мить! Остаточно прийшовши до тями, він побрів додому.

«Що це було?» – думав він. - «Якісь дивні видіння! Може зі мною щось сталося? Але в іншій реальності усе було досить виразне, відчутне і чітке, навмисне таке не придумаєш!»

***

Думки про те, що він перебував у якомусь іншому житті, не покидали Віктора. Він почав аналізувати, за яких обставин з'являється видиво.

По-перше, десь «у чорта на болоті», у віддаленому районі. Але чи має це якесь значення – невідомо.

По-друге, хлопчик та його очі. Саме при погляді в очі він переносився в інший світ.

Цікаво, чи звуть хлопчика з нинішньої реальності Данилом? Чи був він тотожний тому хлопчику з видива, якого називав своїм сином? Начебто був, а ніби й ні. Схожий і не схожий одночасно! Дивно!

Що ще? Школа? Ні! Одного разу вікно в інше життя відкрилося біля школи, а іншого – біля будинку на вулиці Фізиків.

Що ще? Погода? До чого тут вона? Перший випадок був улітку, а зараз осінь. І тут Віктор згадав про дивного громадянина в береті та плащі з собакою. Хто він і який з себе?

Наче інтелігентна людина. Худорлявий носатий чоловік... Високий, вищий за нього, Віктора. Собака? Кімнатна, тер'єр, начебто... Просто людина вигулювала собаку неподалік. Перед першим «баченням» він його й не помітив.

Але чому цей громадянин згадався? Ах так, він сказав фразу про те, наскільки важливо дивитися в очі... Ну то й що?

Подумавши, Віктор вирішив ще раз побачити хлопчика. Це виявилося не так просто – біля школи той не з'являвся.

«Що трапилося? Може хлопець захворів?»

Запитувати у когось із дітей Віктор не наважувався.

У цей день смуток ковзнув зі хмар, що сховали сонце. Було тепло та тихо.

Віктор відвідав вулицю Фізиків, зайшов у знайоме подвір'я з дитячим майданчиком. І тут йому пощастило - він побачив того самого хлопчика, він сидів на лавочці зі смартфоном у руці. Шия його була замотана шарфом.

Щоб привернути до себе увагу, довелося на ходу придумати питання:

- Привіт, друже, а ти не підкажеш, де тут аптека?

Хлопчик дуже уважно глянув у вічі Віктору і ввічливо промовив «здрастуйте».

- Аптека? – перепитав він голосніше, а голос його звучав тонко та з деяким надривом. - Он там, за рогом, у старому будинку.

- Дякую, Даниле, - вдячно посміхнувся Віктор. - А ти що, захворів?

- Та ось морозиво їв, а прохолодно було. Пройде! – махнув рукою хлопчик, підводячись. – Тільки мене Ігорем звуть.

Сказавши це насамкінець, він сховав смартфон у курточку і зник у під'їзді.

Віктор пішов зі двору. На першому поверсі старовинного «будинку Безбородька» побачив аптеку, навідався туди й купив таблетки валеріани. Вийшов, засунувши у кишеню ліки.

Отже, він побачив хлопця. Дивився йому у вічі і нічого не сталося! І звуть його по-іншому. Значить все це примарилося, це був чудовий сон наяву!

Ну, що ж, може це й на краще, що нічого немає. Значить життя піде звичною колією.

Алеєю, засадженою з обох боків каштанами, підходили двоє чоловіків. Одним із них був знайомий високий чоловік із собакою. Другий, з борідкою, здавався старшим. Він зупинився, нахилився, підняв каштанчик, погладив його гладкі боки, сказав щось, потиснув руку і пішов далі. Чоловік із собачкою попрямував до аптеки.

Вони кивнули один одному, наче знайомі.

- Гуляєте? – спитав чоловік у береті. - Послухайте, а чи не могли б ви постояти з моєю Алісою, а то в цю аптеку з собаками не пускають.

Віктор був не проти і прийняв повідець.

- Вона смирна, не шкідлива, - сказав високий. - А я зараз куплю ліки... Ось тут дивна назва...

Він відкрив блокнот і прочитав: «Омез».

- Так, знаю, - задумливо підтвердив Віктор. - Противиразковий препарат. Ідіть купуйте і не хвилюйтеся, собаку догляну.

- Дуже вам вдячний.

Чоловік у береті зник у аптеці, а Віктор з цікавістю подивився йому услід. Він бачив, як за скляними дверима незнайомець підходить до прилавка.

Віктор був здивований тим, що побачив у блокноті чоловіка. На одній сторінці були назви ліків. А на іншій - написані знайомі слова:

«В вечірній час горять вогні.

І ми цей час з усіх примітим,

Прийми Господь молитви дітям

Та всі злі чари віджени!»

Адже саме ці строки цитувала мила його серцю Люда на далекому південному узбережжі в цьому сні наяву!