Чарівна крамниця

Що чує крамар, коли до нього приходять покупці? Дзвін дзвіночків над дверима? Скрип іржавих петель? А може, звичайний сміх, радість у голосах покупців – до того, як вони дізнаються ціну?

Все залежить від самої крамниці, її захищеності, товарів та уважності продавця. Адже саме за поведінкою можна визначити, що потрібно людині, яка увійшла до крамниці. Або не людині.

Звуки флейти наповнили тишу задовго до появи відвідувача. І де б продавець у цей момент не знаходився, він почув би її у будь-якому кінці крамниці.

Але не сьогодні. Я був дуже зайнятий. Ось-ось мав закінчитися півфінал чемпіонату серед водних фей. Відірватися від напруженого моменту було подібно до смерті. Адже я поставив на цей матч око – магічний амулет. «Котяче око», що дозволяло бачити у темряві мов кішка. Унікальний витвір. І якщо чарівник, з яким я посперечався, виграє – отримає його безкоштовно, та ще й розмножить. А мені це не до душі: унікальні речі мають бути в єдиному екземплярі. На противагу чарівник поставив сигнальний череп. Мені якраз захотілося вдосконалити охоронну систему.

Вхідні двері рипнули. Флейта та скрип? Цікаво. Мабуть, все таки доведеться відійти, аби не залишати такого відвідувача без нагляду. Краще слідкувати за його переміщенням. А найкраще взагалі не пускати, проте я не затвірник і завжди відкритий для спілкування.

У крамницю увійшов юнак із шахрайною зовнішністю і зі шрамом на нижній губі, одягнений у добротний, придатний для подорожей одяг. Без сумніву, тертий калач. Я одразу опинився поряд.

– Добрий день, чим можу бути корисним?

– Нічим. Я тільки озирнутися.

При цьому він кинув ледь помітний погляд у бік дверей. Зрозуміло, швидше за все, використав мою лавку, як привід сховатися від переслідування. Чи перевіряв, наскільки вона захищена? Проте мене це не збентежило.

– Нічого страшного, я допоможу вам роздивитися.

І насамперед, підвів його до здавалося б порожніх полок.

– Ось тут у мене полки з предметами, що дарують невидимість. Це шапка-невидимка, – погладив м'яку вовну. – Можна навіть доторкнутися. Ось тут є плащ невидимості, з капюшоном та без нього, останній віддам за півціни, бо працює недоладно. Це кільце, – кінчиками пальців засунув його якнайдалі, щоб не потрапило випадково комусь під руку. – Тобі воно точно не потрібне. Взагалі, кільця універсальна річ, на них можна різні чари накласти. Ось тут невидимий вихованець. Ану, фу. Фу, я сказав. Сидіти. Ось проклята тварюка.

Чоловік витріщився на мої спроби втихомирити вихованця з недовірою.

– А чому він тут, а не з іншими тваринами?

– Так загризе. Охоронний звір, як-не-як. Так, а тут, соромітна білизна. Ти ніби захищений, але все одно всім видно, – я нескромно посміхнувся. – Не цікавить?

– Ні, – різко відрізав юнак.

– Даремно, помацай, яке воно приємне. А ось ще невидимий каптан, розшитий золотими та срібними нитками.

Але провокація не вдалася, його рука, що мимоволі потяглася до чудового виробу, завмерла.

– Навіщо таке?

– Знаємо навіщо, щоб ловити злодіїв. Вони ж його бачать. Там чаклуни щось навернули на ньому. А ось і невидимий капкан. Показувати не буду, він заряджений. І я якось призабув, як його безпечно розрядити. Мені б помічника.

– А можна щось менш небезпечне? – він сховав руки за спиною.

– Гаразд, ходімо далі. Ось там відділ вихованців. Якщо він тобі не потрібний, то краще туди не заходити. Проте, якщо є бажання просто подивитись, у кількох кварталах є живий парк. Один чарівник там експериментував з тваринами… але про це краще не зараз. Тут в мене відділ зілля.

На верхній полиці, як завжди, лежали запечатані сувої. Він схопив крайній, із золотим тисненням.

– На папері?

– На папері – це рецепти зілля, – відібрав сувій, перевірив, чи не пошкоджена печатка. - Продаю лише чарівникам не менше п'ятого рівня. Ти чарівник?

– Ні, – зізнався він з ледь помітним сумом.

– Шкода. Міг би порекомендувати рецепт «Скляна совість». А так, винятково готові зілля. Мале відновлення магії, еліксир здоров'я, відновлення сили, фізичної та… іншої. Хоча, навряд чи воно тобі треба. А це що? Так, це теж треба подалі.

– Хіба це не найвище зілля лікування?

– О, розумієшся? Ні, це не зовсім воно, хоч і дуже схоже, втім, я його все одно продавати не маю наміру. Так, тут є зілля від різних хвороб, що дозволяють позбутися їх раз і назавжди, а також зілля правди, зілля для плавців, зілля залякування.

– Залякування?

– А ні, помилився, його вже купили, а це від запору. Флакони просто дуже однакові. Є зілля публічності. А ось інструкції до нього немає. Треба публічній людині запропонувати та перевірити.

Юнак відвернувся. Схоже, публічність його не цікавила.

– Мабуть, тебе не дуже зілля цікавлять. Але, я не маю сумніву, у мене є те, що тобі потрібно. Пройдемо далі. Хм, шкіряні обладунки. Дивно. Не пам’ятаю, щоб їх замовляв. Може, самі з’явилися? Ось тут полка з посудинами. На відміну від попередньої, більшість з них порожні і їх треба наповнювати. Кухоль, який не розбивається, саме те що треба в таверні. Вічно-холодна сулія, можна використовувати замість компресу. О, нічник у колбі, всередині його справжня лава. Фляга, що не скисає – вино, налите в неї, ніколи не скисне, навіть при великій спеці.

– А молоко? – він зробив вигляд, що зацікавився товаром.

– Ну, молоко теж, мабуть. Втім, саме для молока маю окрему ємність.

Я дістав бурдюк у вигляді жаби, навіть лапки стирчали, а зсередини долинуло приглушене «ква». Чоловік відсахнувся.

– Не варто хвилюватися, – запевнив я, – квакає він тільки спочатку. Втім, якби зовсім не квакав і засмерділо, я б потурбувався більше.

– Це… радує.

– А цей тубус, здається, з бурею. Так, точно, ось значок. Цей – із торнадо. Цей – з піщаною бурею. Цей із… хм, сюрпризом. Знак стерся. Треба буде тобі додатково до чарівника навідатися.

– Не треба.

– Значить, ставимо на місце. А ось це мертвий дощ. Мрія некроманта. Перетворює всіх на кого потрапляє в нежить. Насправді, це навіть не дощ, а всього лише бризки.

Він злякано відступив.

– Звідки у вас ця мерзота?

– То, так, дісталася з нагоди. Одному чаклуну потрібен був чорний камінь, а золотих не вистачило, ось і обмінялись.

Власне, більшість товарів так до мене і потрапляла.

– Он як. Так ви і чаклунів обслуговуєте? – з прихованим торжеством поцікавився юнак, ніби мав намір здати мене стражі.

– Я всіх обслуговую. І чаклунів, і паладинів, і інших злостив… законослухняних і не дуже, громадян. Усіх, хто не має наміру зрівняти мою лавку із землею.

– А ті, хто захоче?

– Цікавишся? Що ж я відповім, – я глянув йому просто у вічі, – вони її просто не знаходять. О, ось дуже цікава, унікальна річ, незамінна в довгих подорожах.

Я продемонстрував конусоподібну флягу з безліччю рухомих частин у вигляді кілець та насічок.

– Має п'ятсот сегментів і майже безмежний об'єм для різних рідин. Стоїть також відповідно. П'ятсот золотих.

– Ого! – здивувався він.

– Насправді, – я дбайливо поклав її назад на полицю, – ціна навіть трохи знижена. Через те, що вона вже вп'яте до мене повертається, через раптову смерть її власників. Вони весь час забували, що куди наливали. Простіше кажучи, плутали, куди наливали отруту, а куди – вино.

– І як часто до вас повертаються покупки? – він помітно зблід.

– Не треба мене підозрювати у накладенні прокльонів на товари. Повертаються далеко не усі. Чесно куплений товар, призначений для передачі у спадок, або для скарбниці, та інших потреб, не повертаються. У тому числі і зілля. Як можна повернути вже використане зілля? Це одноразовий товар.

– Я нічого такого не мав на увазі. А зілля можна туди залити? – він показав на дорогу флягу.

– Можна. Можливо, там і зараз щось бовтається, – підводити його до полиці з амулетами не хотілося. Занадто багато всіляких дрібничок, за всіма не встежиш: кільця, браслети, кулони, сережки та інший дріб’язок. Тому мав намір її пропустити. – Чи може цікавишся звичайними предметами для мандрівника? Намети, кресала, смолоскипи? Вони у найдальшому кутку.

– Хто б сумнівався. А ножі чи кинджали є?

– Ножі? Парочка має бути, але сам розумієш, якщо потрібний великий вибір, ти трохи помилився дверима. Тобі треба йти до збройової…

Вхідні двері відчинилися без попередження. На порозі стояла злякана дитина років десяти, в дорогому, але пошарпаному одязі. І босий. На руках були видні глибокі садна.

– Вибачте, дядечко Фан. Можна тут сховатися?

– Сховатись? Це не дитячий притулок, хлопче. І, напевно, грошей у тебе теж немає?

– Ні-і-і!

Він опустився навколішки і тихо заридав, ховаючи обличчя.

Щось мені підказує, вони не разом. Гаразд, лавіруючи між полицями, підійшов упритул до дитини.

– Ось, тримай. Не кисни, бо від твоїх сліз пергамент відволожиться.

Він підняв голову і глянув на порожню долоню. Я продовжував стояти, нахилившись, із найсерйознішим виглядом. Дитина недовірливо простягла руку і тут же відсмикнула, натрапивши на невидиму грудку вовни. Переконавшись, що на хлопця вихованець реагує прихильно і не нападає, просто скинув його на голову. З хвилину спостерігав, як дитина, посміхаючись, намагається зловити невидиму тварюку. Поки той не здогадався просто застигнути та скласти долоні ковшем. Судячи зі притихлого дихання, вихованець утихомирився саме там.

– Що це?

– Ну, зважаючи на все, тепер це твій захисник. Можеш дати йому ім'я. Прийдеш сюди через рік, тоді й розплатишся. А тепер, забирайся звідси.

– Дякую, дядечко Фан, – просяяв дрібний і зник за дверима.

Попередній відвідувач теж стояв поряд. Його руки були порожні, ніби підтверджуючи, що він нічого не вибрав.

– Думаєте, він повернеться?

– Повернеться. Я добре знаюся на людях.

– Так? Я тоді, мабуть, також піду. Мені нічого не спод ... не треба. Спасибі ем-м за те, що все тут показали. Зайду наступного разу і точно щось куплю.

– Ага, – двері зачинилися, і флейта перестала мені дошкуляти. – Що він вкрав?

Над одвірком дверей з'явилося пласке чорне зображення. Скільки б не було схожих по силуету предметів, цей флакончик я впізнаю і без перевірки.

– Я так і думав. Щуру – щуряча смерть. Більше не пускай його сюди, – зрозумів, що зморозив дурість. – Ах, так, він же вкрав саме... втім, ні, я не збираюся змагатися з злодійською вдачею. Так що так, якщо з'явиться, не впускай, нехай навіть з мішком грошей. Особливо із мішком. Мало в кого він його стягне.

Подумати тільки… Він поцупив міміка. Того самого, що прикидався найвищім зіллям лікування. Хоч я так прозоро «пропонував» йому вкрасти «Персня Долі».

Виноска:

Мімік – монстр, що прикидається предметом, щоб напасти та з’їсти людину.

Зілля лікування – як не важко здогадатися з назви, миттєво лікує того, хто його вип'є, відновлюючи при цьому здоров'я, і навіть відірвані кінцівки. Загалом вкрай корисна штука в подорожах. Виглядає, як пляшка із червоною рідиною.

27.10.24