Уламки неіснуючих спогадів

Я закохався.

Скажи чесно, як прозвучала ця фраза для тебе? Можливо, щасливо? Чи боязко? Чи з трепетом і хвилюванням? З’явилися якісь почуття, можливо? Спогади? Воно взагалі щось значить для тебе? Чи ти відчуваєш лише порожнечу і зневіру? Скепсис, можливо?

О, так… Це слово може бути багатогранним. Для мене ж воно… означає лише “фіаско”. Наче в тому мемі: «Це фіаско, братан!». Ось так і в мене. Все життя, наче бісове фіаско. Тільки мені чомусь не смішно…

Я зрозумів одразу. Одразу збагнув, що мені кранти. Що я влип. Що це… “рука-обличчя” просто. Ну як? Чому я не відвів очі, вперше зіткнувшись з тим поглядом? Нащо слухав ті розумні слова, для чого дозволив проникнути в серце тій харизмі? Нащо дозволяв так дбайливо ставитись до моїх почуттів та тіла? До моїх страхів… Чому я не закрив вуха? Чому не відштовхнув? Чому не втік, тієї ж миті, як відчув цей немилосердний потяг? Чому я знову і знову…

Чому я взагалі стою знову під цими дверима? Стою, і не відкриваю? Стою, як бісовий баран, під цими клятими дверима!

«Не дивись на мене зараз! Відвернись, закрий очі, вуха! Прояви хоч краплю поваги до моїх почуттів!»

Я закриваю обличчя рукою, ледь помітно схиливши голову. І сподіваюсь, насправді мене таки ніхто не бачить.

«А ти, черговий тарган в моїй голові, завтра забудешся, як лихий сон».

Але замість того, аби заспокоюватись, моя тривожна свідомість підкидає жарку в багаття, — спогад за спогадом.

***

Ось це я вперше втонув у погляді сапфірів. І в цьому веселому блиску очей була безмежна прихильність, непідробне добро, шкідливі бісики, невгамовність, розуміння… І повага. До мене, до моїх страхів. І ще щось… Таке гірке і невловне, таке що інтуїтивно підказує: в цій людині незвідане і закрите, таке що потребує прийняття, але не розголошення. І… Я не зміг відвести погляд.

***

Я дивлюсь нервово на годинник. До візиту лишилося п’ять хвилин. Хех… Я встигну. Я маю ще кілька безцінних хвиль, аби зібратися з духом… Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїти внутрішній тремор. Але, очікувано, чи ні, наступний спогад проганяє мій спокій.

***

— Дозволите? — підкреслено толерантне, коротке звертання. А ще відсутність будь-якого руху в мій бік, хоч ситуація ніби й вимагає. Все це красномовніше за будь-які слова демонструє, що без мого дозволу до мене ніхто не торкнеться.

Я завмер на мить. І вся попередня консультація, терплячі пояснення без тіні агресії у відповідь на мій безупинний потік доречних і недоречних питань… Все свідчило про високу професійність… Залізні нерви… І внутрішній спокій…

— Так, звичайно, — відповів я із задеркуватою посмішкою на губах. Я сподівався, що за зухвалістю я, як завжди вміло, приховав свій страх та тривогу.

Нащо? Нащо я дозволив? Чому я не зміг відмовити тоді? Чому у поведінці я помітив не лише професійний такт, а й, наче віддзеркалення моїх раптових бажань, інтерес до мене… Це ховалося в дрібних жестах, в міміці, в нахилі голови, у посмішці.

Чому я сидів так непорушно? Й досі сподіваюсь, що тимчасова відсутність мого дихання була непомітною тоді…

Тоді, коли неочікувано холодні пальці торкнулись моїх губ… І все. Світ завмер. Місяць не обертався навколо Землі, а Земля навколо Сонця. Сонячна система не летіла зі скаженою швидкістю у невідомість, і навіть вперте життя у цьому безкрайньому всесвіті завмерло на цю мить, довжиною у вічність.

Цей рух був позбавленим будь-якого сексуального підтексту, вся увага належала лише професійним моментам. Трохи запізно я подумав про свій сором за стан свого здоров’я… Але це було так швидкоплинно і нікчемно, що я майже не звернув на це увагу.

Доторк. Тиск. Постукування. І короткі накази-вказівки, яким підкорюєшся безумовно.

***

Скажи чесно… Це ж нормально? Всі ж так роблять? Довіряють іншим… Й інколи ця довіра навіть виправдовується…

Люди довіряють касирці десь в АТБ, не перераховуючи решту. Довіряють другу, разом п’яніючи за переглядом чергового фільму… Довіряють постійному клієнту, якщо той забув вдома довідку з результатами якихось досліджень. Люди довіряють один одному постійно. У великих та малих речах… Соціум на цьому й будується: на авансі довіри, й формуванні репутації, на дотримані внутрішніх та зовнішніх догм, аби цю крихку довіру вберегти.

Ось так і я. Довірився тоді. І довіра виправдалась. Мої кордони не були перетнуті. Моя гідність не була ураженою. Мій страх… майже зник. Натомість з’явилось дещо інше. Дещо таке, від чого не відмовляються, дещо негласне, дещо прекрасне, до болю жадане і недосяжне…

Я дивлюсь на годинник — вже час. Більше немає можливості відтягувати… неминуче? Ні… уникнути можна, але я не маю сил відмовитись.

Я торкаюсь рукою холодної ручки вхідних дверей… Й черговий спогад, раптовий, ніби розряд статичного струму, розтинає мою свідомість. Спогад про день, коли я остаточно усвідомив, чого хочу. Кого… хочу. Раптово, наче розряд чистого…

***

Біль зненацька пронизав десь половину обличчя. Настільки раптово й неочікувано, що я скрикнув від несподіванки й смикнувся під пальцями.

— Боляче? — звернувся тривожний голос з нотками несподіванки та страху… Страху за мене.

Але замість відповіді я простогнав, не стримавшись. Я намагався не рухатись і не смикатись, дозволяючи й далі проводити маніпуляції.

— Вибачте, не повинно бути болю! — дійсно щиро майже скрикнув голос.

Я дотерпів, доки можна буде відсторонитися, заховатися, затулитися, втекти…

Але натомість…

Була перерва з щирою розмовою, заспокійливими словами й трохи про особисте…

А мій страх, недовіра і сором через раптовий вияв слабкості й вразливості розчинився в щирій турботі до моїх почуттів.

***

Я вдихаю морозне повітря на повні груди. Відсмикую руку від дверної ручки, ніби то для того, аби поглянути на годинник. Дідько! Запізнююсь вже на п’ять хвилин!

Я гарячково хапаю цю кляту ручку. Але так і завмираю, уражений черговим флешбеком… Мій погляд, на дні якого відчуваються осколки колишніх надій, нерухомо застигає на поверхні цих дверей.

Знаєш, я з провінції. Думаю, ти знаєш що це — не столиця, якщо коротко.

Але у нас так не говорять — «провінція». У нас можуть сказати: «Місто». Тобто: «Я з міста». Але й це прозвучить на фоні вкрай специфічного контексту. Ні, у нас скажуть: «Я з Житомира\Запоріжжя\Полтави\Тернополя…». Ніхто з тих людей, що живе тут, ніколи не подумає: «Я з провінції». Але я використав саме це слово. Тому що провінція — це… щось таке мале, відстале. Щось таке, що живе за дивним, спокійним, розміреним, але вельми вже закомплексованим устоєм.

Проте не думай, що я просто так вжив саме це слово… Що просто так відволікаюся від наболілого, від того, що тримає мене під цими дверима. Ні. Не просто так. Я багато думав у той період. Особливо до і після візиту, тобто від візиту і до візиту я думав, тобто думки не полишали мене весь той час. А коли я заходив в кабінет, думки зупинялися зовсім, і я, наче з паралізованим мозком, шкандибав у крісло тортур.

Ну як відверто, окрім того разу, боляче не бувало ані до, ані після… Але мова й не про це.

Мова про те, що після тієї розмови не було мені спокою ані в кабінеті, ані поза ним.

***

Турботливий голос вів спокійний, звичний, професійний діалог, ніби нічого й не було:

— Як минув Ваш тиждень? Нічого не боліло?

— Ні не боліло, в мене все добре, — як завжди відповідав я, як і кожен, хто сідав у це крісло. А потім зухвало і самовпевнено додавав, сподіваючись що так не робить більше ніхто: — А у Вас?

— Добре, — відповідав задоволений голос, як завжди з крихтою збентеження поміж інтонацій. Так, наче й справді окрім мене ніхто так не робить. Або ж… наче це запитання й справді значить щось вагоме. А тоді з незмінною посмішкою додавав: — Дякую.

А моє серце, як завжди завмирало на коротку мить…

Але потрібно вже це завершувати.

Я з провінції, так. З глухого міста, що лише стоїть на порозі між совком і нормальним цивілізованим толерантним майбутнім. І кожен житель мого дому живе або все ще у минулому, заповненим стереотипами, нав’язаними нормами, несвободою, закостенілими рамками, або в майбутньому, де дихається лиш на краплю вільніше. Я стою уже за порогом. Я не боюсь приймати себе, яким є. Я вже не боюсь думки свого оточення. Але все ще навколо мене є ті, хто не переступив поріг. І ніколи не знаєш наскільки негативно відреагує така людина. Тому я звично остерігаюсь:

— Ви одружений? — нарешті поцікавився я, вловивши момент, коли медсестра відійшла. Абсолютно недоречний момент, який би не передбачав подібних питань.

І мій лікар завмер з поглядом, в якому відбилося абсолютно все: розуміння ситуації, в якій ми опинилися, мого і його бажання, нездійснених сподівань. А тоді його вираз обличчя змінився, заховався у посмішку, і він відповів:

— Так, — і в його голосі прослизнуло не виказане вибачення. Тоді він болісно усміхнувся й заговорив: — Дружина в ЗСУ, ближній тил. Так склалось, вона теж медик. А син вже й в школу ходить…

Він обернувся, беручи інструмент. Й наче супровід до його дій поза моїм полем зору, почувся характерний металевий брязкіт.

— Ага… — якось невиразно перебив я.

Він потягнувся і завмер за кілька сантиметрів від моїх губ, безмовно просячи дозвіл торкнутися.

— Ага… — так же загальмовано протягнув я, сідаючи зручніше, даючи згоду швидше жестами, положенням тіла та діями…

Я відкрив рот.

І вперше повністю відірвався думками від процесу.

Я думав про нас, хоч «нас» ніколи не існувало. Промайнула думка, що якщо вона загине, я матиму шанс. Але я поспішно відігнав від себе ці цинічні, жахливі думки безхребетного. Я поспішно побажав їм щастя…

Натомість тепер я знаю, що діти, виявляється, для мене не перепона: я готовий прийняти партнера і з дитиною…

Але він не готовий прийняти мене. Правильніше: вже не згоден прийняти й ніколи не погодиться… Для мене в його житті вже запізно.

Хтозна чи мали б ми шанс, якби не нескінченні якби…

***

І от минув рік після тих подій. Я знову тут. Під цими ж дверима. Стою і запізнююсь…

Я дивлюсь на годинник. Дідько, вже десять хвилин!

Я рвучко відчиняю двері і буквально влітаю всередину, не дозволяючи навіть думці блиснути.

— Доброго дня! Вибачте за запізнення, — з порогу вітаюся я, зухвало посміхаючись.

— Доброго дня, нічого. Проходьте, — як завжди спокійно й врівноважено відповідає він.

Він усміхається мені й дивиться, як я роздягаюсь, складаючи одяг в шафу для пацієнтів.

Він проводить мене поглядом, коли я проходжу повз нього, аби зайти в його двері. Чекає, доки я займу своє звичне місце.

Я в очікуванні дивлюсь на нього.

— Як пройшов Ваш рік? — питає він, привітно посміхаючись мені в межах нейтральної ввічливості.

— Добре, — відповідаю я ніби «на відчепись». Ховаю за зухвалістю своє звичне замирання серця. Ховаю зів’ялі квіти, ховаю осколки крихких надій, ховаю уламки кохання до нього. І додаю, з притиском і незахованим фліртом, знижуючи голос: — А у Вас?

Лікар позирає на мене, ніби щось раптово пригадавши. Усміхається мені з розумінням, ніби розділивши зі мною спогад, якого не було. І відповідає тоном, наповненим здивування, легкого збентеження й одночасно ностальгією:

— І в мене добре. Дякую, що поцікавились. Мені приємно.