Пазл

Тепле жовтневе сонце нагрівало граніт. Скрипнули заржавілі завіси на хвіртці і чоловік у сірому пальто та вовняному шарфі пропустив вперед жінку. Вона теж вдягнула пальто, але їй до лиця йшов червоний. Вона несла в одній руці букет лілій, іншу долоню тримала на округлому животі. Її чоловік раніше полюбляв жартувати “Надія при надії”.

Мабуть, завдяки почуттю гумору він привів свою дружину на кладовище для неспішної прогулянки серед могил. Тут не було жодної знайомої могили. І це було добре — чужі імена не вимагали скорботи, давали спокій просто йти й говорити.

Фамільні гробівці, бруківка, та вигадливий ландшафтний дизайн вказували на те, що це старий і, можна сказати, популярний цвинтар, з ціною на квадратний метр не меншою ніж в новобудові. Однак там було тихо як у помешканні бездітної пари.

— Може Меланка? — вбила мовчанку Надія.

— Так звали собаку в моєму оповіданні, — зрештою відповів Павло, — загинула під колесами білого буса, що доганяв ухилянта.

Надія вдихнула аромат квітів.

— Меланка або Лілія.

— Від другого імені тхне церковним хором і безглютеновою їжею.

— Ти мене ніколи не слухаєш. Вчора я бачила свою однокласницю, вони назвали третю доньку Палестина.

— Звідки така любов до євреїв?

— Здається твоя мама хоче, щоб ми вибрали між Степаном або Тарасом, на честь одного з твоїх дідусів, якщо буде хлопчик. Аякже, — фиркнула в кінці.

— Степан Квочка, гарне ім’я для злодія. Він носить чорну шкіряну косуху і рожеві шкарпетки “Hello Kitty”. Дві вищі освіти і розбите серце.

Поруч закувала зозуля. Павлові достатньо миті щоб здогадатися, що його дружина зосереджено рахує. Її мовчазна тривога за рідних фонила на всі сторони. Павло ніколи не вмів так переживати за когось, це його звільняло та засмучувало. Кляте стоїстичне сприйняття смертності вбило оцей милий людяний переляк, що підштовхує батьків зашивати GPS маячки своїм дітям в кросівки, рюкзаки та бутерброди.

Поки дружина підраховувала пташині звуки, Павло розглядав дати на плитах, що виструнчилися як хронологія з підручника історії: 1848, 1918, 1941, 1986. Здавалось, що кладовище знало більше про цю країну, ніж будь-який архів. Траплялися і сучасні. Павло спробував пригадати часову лінію їхніх стосунків. Були важкі роки непорозумінь, невиправданих очікувань, образ і потускніння. Але ось усе пішло на краще: романтична прогулянка серед могил з божим благословенням під серцем.

— Терпіти не можу лілії, — підсумувала Надія після підрахунку і встромила свій букет в пусту вазу біля сірого гробівця.

Вітер раптово втрутився у місцеву тишу, наче перевіряв, чи не задрімали тутешні привиди. Гілля дерев заколихалося, вгорі почувся хрускіт, суха гілка нарешті здалася гравітації й гепнулася на стежку. Ворон, який спочатку вдавав із себе наглядача, підскочив з могили, зчинив крик — обурений, як таксист наприкінці робочого дня, — і зник між деревами, забравши з собою залишки містики.

— Як думаєш, ким він був за життя? — запитав Павло, розглядаючи портрет лисого чоловіка з вусами-щіткою. — Він ніби дивиться мені в душу і знає, що я зламав його улюблені вила.

— Вчора до нас на співбесіду приходив молодий хлопчина. Дуже екзотичне ім’я, я собі навіть відмітила, — прощебетала Надія, поправляючи хустку навколо шиї, — тобі не цікаво? Як завжди, зрештою. Його звали Вишня. Так гарно звучить на язику. Напевно підійшов би для героя любовного фентезі. Ой, не треба так кривитися. Твоєї писанини б так читали.

— Я не пишу для тиражів.

— Добре, що хоч місце в ліцеї знайшлося, а то навіть не знаю, чим би зайнявся. О, Єлизавета! — вигукнула Надя.

— Не погано, тим більше, що вона прожила 92 роки. Перевірене ім’я.

Надія усміхнулася, незрозуміло чи то від того, що чоловік погодився з нею, чи їй сподобалася думка про довге життя для її дитяти. Рука пірнула під лікоть Павла. Надія притиснулася до плеча її коханого, а він це сприйняв за чин примирення, чи щось на кшталт: “вибач, ляпнула зайвого. Ох, же ці гормони. Дивись, білка!”.

— Між мертвих так легко мріяти, — видихнув Павло.

— Чому так важко вибрати, гарне ім’я, схоже всі гарні вже розібрали. От би придумати щось нове, а то як в секонд-генді якомусь.

— Будь-яке рішення, це зусилля. Ти б одружилася зі мною, якби мене звали Марципан.

— Деякі імена занадто екстравагантні або нудні. Ще буває гарне ім’я, але асоціюється з поганою людиною.

— Я раніше думав, що поганих людей не буває, просто їм щось дуже болить. Не в змозі втамувати біль, вони хочуть аби всі страждали разом з ними.

Подружжя неквапливо йшло далі. В повітрі завис аромат осінньої вологи, прілого листя й хризантем, перемішаний із тонкими нотами диму, що долітали з дальньої алеї. Стежина провадила від музейних гробівців до простіших пам’ятників. Надя з Павлом саме опинилися серед новеньких гранітних плит — тут пахло холодом каменю, воском з лампадок і тим осіннім спокоєм, який міг би здатися навіть затишним.

— Може ми шукаємо чогось такого незвичного, бо думаємо, що якщо назвати дитину так, як називали наші батьки і їхні батьки, то вони будуть мати таке ж безглузде життя. Банальні проблеми і примітивні бажання?

— Ах, дивись який сюр!

Надія вказувала пальцем на плиту з парою, в жінки вже виднілося фото, але дата смерті відкрита.

— Може в неї там квартира внизу, сидить і колупає чоловікові мізки, він мовчить, а їй не звикати. Чудовий сюжет.

— Я б ніколи не змогла вибрати собі фото на плиту. Це ще важче ніж з вибором імені для дитини.

— Мені фото виглядає занадто банально. Чому досі не ставлять інтерактивні дошки? Стоїш, гортаєш галерею. Чат-бот відповідає голосом бабусі.

Сонце ковзало до горизонту, малюючи на стежці довгі тіні, що перекочувалися через пам’ятники. Розмови між Надею й Павлом ставали уривчастими, десь губилися між іменами на плитах і власними думками. Їхні долоні залишалися поруч — наче нагадування, що навіть паралельні світи часом знаходять спільну точку дотику.

— Може ми подзвонимо твоїй сестрі і запитаємо, яка стать? Це на половину спростить завдання, — запропонував Павло.

— Ні в якому разі, — ніби прокинулася від сну Надія, — я хочу, щоб на гендер-паті мої емоції виглядали справжніми.

— То я вдягну твою улюблену сукню, ти точно не зможеш приховати емоцій.

Надя засміялася, уявивши Павла в сукні від Vovk. Її сміх підняв легкі хвилі каштанового волосся, і в повітрі одразу змішалися аромати — шампунь із парфумом, кілька знайомих ноток з колекції маленьких флаконів, які Надя тримала на комоді, але сьогодні виділявся запах чайного дерева. Саме цей флакон їй подарував Павло, і він міг би скористатися моментом для компліменту, та притримав слова — наче залишав «ти найкраща» про запас, для іншої, більш особливої миті.

Він міг би закохатися лише тому, що хотів чути її сміх до кінця своїх днів. Завжди бути здатним його роздобути й шалено нервувати, коли когось ще нагороджували ним.

“Якщо буде дочка, Боже, хай і вона матиме цей сміх і привід ним користуватися, незалежно яке ім’я їй дадуть її пришелепкуваті батьки.” — подумав Павло і звернув увагу, що дружина більше не сміється.

Він простежив за поглядом і побачив. Маленький білий хрест стирчав із землі, як молочний зуб. На правому плечі лежала пожовкла пипка, на яку не можна було дивитися сухими очима.

— А хтось навіть імені не встигає отримати. Не справед… — вона не змогла договорити.

Павло промовчав, мовчки розділив забуте горе, обійнявши Надію за плечі.

Сонце, ніби перед прощанням, розщедрилося на останні порції тепла. Надя, не поспішаючи, дістала з сумочки окуляри — великі, як у французьких фільмах. Павло ж просто примружився.

— Як думаєш, рай існує? — запитала Надія, погладжуючи живіт.

— Мусить існувати, інакше твоя мама буде мати дуже серйозну розмову з отцем Валентином.

— Цікаво, чи мають душі імена.

— Хм, справді цікаво. Ангели мають, демони також, чим душі гірші. Я думаю, ім’я це все, що залишається від життя. Крім гріхів, звісно.

Павло нарешті відкрив блокнот аби записати думку, але зупинився. Сторінки лякали білою порожнечею.

— Може, ми занадто заморочуємося з тими іменами, — зітхнув Павло, — ніби шукаємо останній пазл, який має ідеально лягти. Як не підбереш — псуєш всю картину.

— Тобі не здається, що ми ходимо колами? Здається ми вже бачили це дерево.

— Назвімо його Ілай Бук, наступного разу точно знатимемо, що заблукали.

— Я тебе люблю.

— Я тебе також.