Кіт та нарцис

У місті, де кожна вітрина була як дзеркало, жив чоловік на ім’я Нарцис. Він був завжди охайний, завжди правильний і завжди в центрі уваги. Його дім блищав, як музей, а погляд шукав лише одне — захоплення.

Він вірив, що все має бути під контролем: люди, слова, речі, емоції. Навіть погляди інших — усе повинно було бути спрямоване на нього. Він не терпів хаосу, несподіванок і тим більше — незалежності.

Одного дня, коли він пив свою ідеально заварену каву, до його вітальні зайшов чорний кіт. Спокійно, мов господар. Він пройшов повз шкіряне крісло, що стояло рівно під прямим кутом до вікна, і стрибнув на нього. Згорнувся клубочком, замуркотів і прикрив очі.

Нарцис застиг.

— Забирайся! — вигукнув він. — Я люблю все контролювати. Ти надто незалежний для мене. Я не можу цього витримати, бо без контролю я — ніщо.

Кіт повільно підняв голову, подивився на нього з тим самим спокоєм, з яким зранку дивиться небо на землю.

— Ти не любиш котів, бо вони не захоплюються тобою, — сказав він. — Вони приходять тоді, коли хочуть, і йдуть, коли їм треба. Вони не грають за чужими правилами. Їм не треба дозволу, щоб бути собою.

— То ти вважаєш, що свобода — важливіша за порядок? — обурився Нарцис.

— Свобода — це життя. А порядок без душі — лише мертва рамка, — відповів кіт і стрибнув з крісла.

Він пройшов повз Нарциса, не озираючись, і зник за дверима так само тихо, як і з’явився.

І вперше в домі Нарциса стало по-справжньому порожньо. Не тому, що кіт пішов — а тому, що з ним пішла правда.