Таємниця лісу

- Ксеню, ти сьогодні їдеш додому? – наздогнала у коридорі свою подругу Аня, яскрава руда бестія з шаленим характером та завжди палаючим поглядом. Поруч спокійної і трохи наївної Оксанки, вона виглядала бурхливим полум’ям біля спокійної ріки. Як ці дві протилежності завжди знаходили спільну мову, не розумів ніхто.

- Як і завжди, - оминаючи галасливу компанію в напрямку до виходу з навчального корпусу університету, спокійно відповіла дівчина.

- А може хоч цього разу залишишся? – захникала руденька, скрививши вродливе личко. – Підемо разом до клубу, потусуємося з хлопцями. Тобі вже двадцять, а ти все вдома сидиш та мамину спідницю пильнуєш.

Ксеня не відповіла, тільки докірливо глянула в бік подружки, продовжуючи так само впевнено рухатися до дверей.

- Ну, вибач! – зітхнула Аня, прилаштовуючись поруч. – Просто мені важко бачити, як ти витрачаєш найкращі роки свого життя на батьківські городи і господарство. Таким темпом ти ще не скоро знайдеш собі хлопця…

- Та й не треба, - усміхнулася Оксанка, полишаючи задушливе приміщення корпусу і на повні груди вдихаючи трохи задимлене, гіркувате, але таке прохолодне міське повітря. Ні, це не її рідне село, де кожен подих сповнений солодкого сонячного проміння, здатного будь-кого з-поза ранку підняти на ноги. – Я не поспішаю заміж. Але ми можемо прогулятися парком або ж сходимо до кав’ярні, коли я повернуся. Що скажеш?

Руденька підозріливо зіщулила очі, скануючи кожен міліметр добре знайомого обличчя і, залишившись задоволеною побаченим, голосно видихнула:

- Я тебе за язик не тягнула! – усміхнулася подруга. Міцно обійнявши Ксеню, дівчина чмокнула бліду щічку і побігла східцями до одногрупників, що вже зібралися неподалік, обговорюючи плани на вихідні. – Бувай! Побачимося!

- Побачимося, - прошепотіла Ксеня навздогін.

Додому! Нарешті тиждень закінчився і вона знову повернеться до рідної хати, поля, лісу. Туди, де її серце щасливо розкривається на зустріч природі. Туди, де її завжди чекають з розпростертими обіймами. До рідного села!..

- Заждіть! – гукала Ксеня, забігаючи на платформу №5. - Ні! Ні-ні! Тільки не це!..

Поки добігла до гуртожитку, поки захопила сумку, поки дісталася до автовокзалу, а тут ще й на парах затримали… Не дивно, що вона спізнилася. Всього лише на хвилину, та автобус вже помахав їй густим димом з вихлопної труби.

- І що тепер робити?.. – ледь не плакала, озираючись на байдужих пасажирів, які так само, як і Оксана, стовбичили на своїх платформах в очікуванні транспорту.

- Що, не встигла? – прохрипіла поряд старенька бабуся, опираючись на товстого ціпка.

- Не встигла, - видихнула дівчина, розуміючи, автобус до їхнього села на сьогодні був останнім, тож доведеться таки повертатися назад до гуртожитку.

- І що, дуже треба було? – не вгавала старенька, придивляючись до співрозмовниці.

- Дуже, - підтисла вуста Ксеня. – Мати прихворіла, господарство обійти нікому…

- Господарство значить… - пробулькотіла під ніс бабця. - А куди тобі, дитино?

- До Зеленого, що за Тихими Озерами, - з надією, глянула на стареньку студентка. А раптом їй таки допоможуть?

- Он як… Тоді поїхали зі мною! – усміхнулася незнайомка. – Я якраз в Тихих Озерах живу. Мій автобус от-от прибуде. Доїдеш до нас, а там до Зеленого через поле рукою подати, якихось три кілометри. А якщо дорогою підеш, то може ще які добрі люди зупиняться та й підвезуть тебе.

Ксеня задумалася. Так то воно так, і все ж боязко. Хоч на вулиці уже давно квітень, а все ж темніє швидко. Пускатися в дорогу опісля смерку то дурна затія. Мало якої біди можна здибати. Але й залишити батьків без допомоги також не варіант…

- Добре, - усміхнулася дівчина, радіючи старенькому автобусу, що якраз заїхав на платформу.

Дорогою вони з бабусею розговорилися. Марія Мар’янівна колишня вчителька, тож полишити перелякану дівчинку без допомоги просто не змогла. Її серце рвалося за кожну дитину, котру вона зустрічала на своєму шляху, особливо, якщо це дитя можна було ще й чомусь навчити. Тож вони з Оксанкою добре провели час, обговорюючи переваги та недоліки теперішнього навчання. «А от в мій час!..» - повторювала щораз бабця, повчально здіймаючи вказівного пальця, за чим слідувала нова-стара лекція про життя вчительки початкових класів. Дівчина не перечила, лиш примирливо усміхалася, покірно приймаючи кожне зауваження старенької.

- Хороша ти дівчина, Ксеню, - зітхнула Марія Мар’янівна, виходячи з автобусу на кінцевій, - спокійна і розсудлива. Шкода навіть відпускати від себе таку гарну співрозмовницю. Слухай, дитино, а ходімо до мене! Заночуєш, а з-поза ранку підеш до Зеленого. Світає зараз рано, ти швидко добіжиш.

Оксана задумалася. З одного боку, сутеніло, а з іншого…

- Ні, бабусю. Дякую! – видихнула студентка, підхоплюючи речі. – Батько сам не впорається з усім. Краще я швидше побіжу додому. Дякую вам за все! Бувайте!

- Бувай, Оксанко, - стривожено пробурмотіла старенька, проводжаючи худорляву статуру. – Будь обережною…

Дощу не було вже кілька тижнів, тож дорога до села була сухою і добре стелилася під ноги. Прохолодний вітер обвівав розпашілі щічки, наповнюючи груди таким солодким весняним повітрям. Ось вона, сила землі, сила природи, що прокинулася від довгого зимового сну. Вона повноводною рікою протікає через усе тіло, наповнюючи кожну клітину життям та бадьорістю. Навіть втома відступає, коли навколо тебе така краса!

До польової дороги залишилася якась сотня метрів, а там далі ще три кілометри через засіяне озиминою море і вона вдома. Всього нічого для спраглого за домівкою серця!..

Коли раптом тишу розірвав неприємний звук сигналу. Поруч пригальмувала іномарка.

- Гей, красунечко, куди так поспішаєш? – від неприємного насмішкуватого голосу шкіру обдало морозом.

Оксана промовчала. Притиснувши сумку, поспішила далі.

- Ну, чого мовчиш? – автівка знову її наздогнала. З вікна виглянув молодик, трохи старший за неї і явно на підпитку. – Не бійся, я тебе не ображу. Але якщо гарно попросиш, підвезу додому. Сумка, певно, важка?

З автівки долинув п’яний регіт, отже він там не один. Ксеня вже добряче злякалася, тож швидко попрямувала далі. Ще трохи і асфальт закінчиться, а на польову дорогу, всіяну ямами та камінням, вони за нею не поїдуть.

- Ти бач яка! – продовжував знущатися молодик, повільно їдучи поруч, наче хижак, що заганяє свою здобич в глухий кут. – Не довіряє! Ми, такі добрі люди, вирішили їй допомогти, а вона не цінує! Чуєш? Може хоч скажеш, як тебе звуть, га?

«Тільки мовчи! – переконувала сама себе Ксенька, прикусивши щоку. – Тільки мовчи!» Адже таким вистачить лиш одного слова, щоб підштовхнути до дій.

- Ну, нє! – обурився незнайомець, поглянувши на свого супутника. – Це вже навіть якось не ввічливо, отак відверто ігнорувати порядних людей. Так, ніби ми якісь злочинці… Коляне, а фігурка у цієї кралі нічогенька, що скажеш?..

- Га-га-га! – почулося хрипле з автівки.

Оксана нажахано зіщулилася, заледве встигаючи переставляти задерев’янілі від жаху ноги. Оглянулася. Довкола не було нікого. Навіть жодна автівка не проїжджала, лиш поле з обох боків та дорога. Потрібно тікати, але куди? Щоб махнути в озимину, потрібно перебратися через придорожній яр, а це час та й сил їй явно забракне. Бігти вперед? Хіба вона зможе змагатися з автомобілем? Зупинитися?.. Ні, це також не варіант! Що робити?..

Неслухняні сльози забриніли на повіках. Сердито змахнула їх рукавом. «Не зараз! Ніколи плакати!»

- Ой-ой-ой! – знущався молодик. – Поглянь. Наша красуня розплакалася! Невже я такий страшний, що ти навіть поглянути у мій бік не хочеш? Надто горда? Думаєш, ти чимось краща за інших?..

Він сердився! Алкоголь гойдав настрій незнайомця від задерикувато-грайливого, до агресивного всього за долю секунди. Що тепер буде?..

- Б…ять! – вилаявся молодик, різко тиснучи на гальма.

«Пора!» - заволала інтуїція. Скинувши з плеча сумку, вона гірською козою гайнула в придорожні чагарники. Голе гілля боляче дряпало обличчя та руки, смикало волосся і чіплялося за одяг. Курточка голосно затріщала, залишаючи на кущі шмат тканини. Але Ксеня не зупинилася. Долаючи страх, біль і слабкість в ногах, вона з усієї сили дерлася на пагорб, за яким простяглося безкрає поле озимини. Там бігти стане легше, головне дістатися.

В легенях пекло від холодного повітря, а очі застилали сльози. Ще трішки! Ще ривок!.. Волога весняна земля посипалася з-під ніг, стягуючи за собою худорляве, закам’яніле від жаху тіло. «Ні!.. Ні!.. Будь ласка!..» Вириваючи суху траву з корінням, Оксана знову рвонула догори. Вона нічого не чула і не бачила, лиш з відчаєм дерлася вперед, коли чиясь сильна рука вхопила її за куртку і різко смикнула назад…

Час на мить зупинився. Перед нажаханими очима пронеслося вечірнє небо. Десь високо з’являлися перші зірки, а з-за обрію, далеко-далеко звідси, показав свого рога срібний місяць. Рот розкрився в німому крику. Подих збився. А тоді… різкий біль вибухнув, здавалося, в кожній клітині тіла, наче феєрверк. Одна страшна мить доки світ поглинула пітьма.

***

- Ей! – ще не розуміючи, що накоїв, молодик шарпнув за розірвану брудну курточку. – Чого розляглася? Вставай! От бачиш, що ти наробила! Якби ти не тікала, ми б так добре повеселилися разом, а тепер… Ей! Ти чуєш?

Де там? Вона лежала, бліда, наче мрець, не реагуючи на жодне його слово. Штовхнув. Нічого. Смикнув за рукав. Нічого. Серце загупало в ребра, вивітрюючи з мізків весь алкоголь і повертаючи домкам чіткість.

- Що там? – обізвався з автівки Колян. – Чого притихли? Чи ти її вже того?.. Тоді знову ж, чого так тихо? Га-га-га!..

- Вона мертва… - прохрипів молодик, нахилившись до блідих губ. Дихання не було, пульсу також.

- Що ти там бурмочеш, Саньку? – п’яненько загорлав друг. – Я тебе не чую…

- Вона мертва!!! – вкриваючись холодним потом, гаркнув Олександр.

Тіло тряслося, наче в лихоманці, але мозок працював добре. Перевернув дівку на бік. Он воно як! З-під землі стирчав великий камінь. Він проломив їй череп, отже таки мертва…

«Я не хочу в тюрму!.. Це нещасний випадок!.. Вона сама винна! Сама… Потрібно діяти!..»

- Допоможи мені! – гаркнув, коли Микола спробував втекти. – Якщо не допоможеш приховати, сядемо разом! Чуєш?..

Вони витягли тіло на дорогу і завантажили в багажник. Абияк змили кров з каменю і, під світлом молодого місяця, помчали в бік найближчого лісу тією самою польовою дорогою, до якої так поспішала Ксеня. Якби ж тільки вона знала…

Від’їхали подалі від дороги просто по озимині. В лісі було темно і моторошно, крики нічних птахів холодили кров. Весь час здавалося, наче хтось спостерігає, наче їх от-от схоплять!..

Підхопивши тіло, чоловіки поплелися до лісу. Під ногами шурхотіло торішнє листя і час від часу ноги роз’їжджалися на ослизлій землі. Гілля тріщало, видаючи усій околиці їхні дії, та вони не зважали. Коли сили йти далі не стало, Саша важко видихнув:

- Залишимо тут!

- Її знайдуть! – панікуючи, скиглив Микола.

- Не знайдуть! Просто прикидаємо листям, а голодні звірі довершать справу, - сплюнувши, він жбурнув дівчину до неглибокої улоговини.

Нагорнувши побільше вологого листя, вирішили, що справу зроблено і задоволені поплелися назад.

- Додому? – з надією проскиглив Колян.

- Ні! – скривився молодик. – Розважатися. Нам потрібне алібі…