Таємниця лісу

- Прокинулася? – пробухтів поруч незнайомий, скрипучий голос. – Давно пора! Не гоже час втрачати, весна не безкінечна.

Ласкаве сонечко пестило шкіру. Легкий вітерець ворушив волосся. Де це вона? Невже вчора таки дісталася додому? «Геть не пам’ятаю!» Десь над головою радісно співали лісові птахи. «Вікно відчинене? Навіщо мати піднімалася з ліжка задля такої дурниці?»

Потягнулася! Тіло не боліло і навіть здавалося легшим, аніж зазвичай. От тільки важкі повіки ніяк не хотіли відкриватися. «Дивно!» – ліниво подумала Ксеня, розтираючи обличчя. Крижані долоні пахли землею та опалим листям. «Що?..»

«Думаєш, ти чимось краща за інших?..»

- Ні!!! – скочила на ноги, нажахано озираючись довкола.

Ліс. То тут, то там землю вкривав зелений ряст. Над головою виводили свої трелі птахи, закликаючи пару до гнізда. Легкий вітерець гойдав верхівки дерев, розносячи околицею аромат опалого листя і землі. Спокійно і хороше, як завше…

Шаленіюче серце поволі сповільнювало свій хід. Невже їй все здалося? Ні-ні! Не може бути. Вона жива?

- Чого горлаєш? – заскрипіло невдоволене поруч. – Хочеш всю звірину з брику збити своїми криками? Дивись мені, якщо цього річ приплід буде меншим, аніж завше, я тебе на всю зиму у шипшині замурую!..

- Що? – незрозуміла дівчина.

- Чого вилупилася? – бухтів голос. – Берися вже до роботи! Чи ти хочеш, щоб я тебе розвіяв?

- Не розумію… - збентежено пробурмотіла Ксеня, озираючись. Але нікого, хто б міг із нею розмовляти, так і не побачила. – Невже у мене галюцинації?.. Певно добряче головою вдарилася… Потрібно швидше повернутися додому, батьки ж хвилюються…

- Куди повернутися? – здивувався скрипучий голос. – Додому?.. То ти ще того… не зрозуміла?

- Чого не зрозуміла? – від недоброго передчуття всередині у дівчини все похололо.

- Ти померла, дитино, - буденно відповів голос. – Чи краще сказати, тебе вбили і заховали в цьому лісі. Тому, тепер ти нечисть, мавка лісова. А я господар твій, лісовик. Отож, служитимеш цьому місцю правдою і вірою, я тебе не чіпатиму. А то якщо почнеш звірині шкодити чи людей губити, я тебе з’їм!

Ксеня сахнулася.

- Ні-ні-ні! Це якась дурня, - схопившись за голову, бурмотіла дівчина. – Я не могла померти. Я ж усе пам’ятаю і відчуваю. Я відчуваю вітер і сонце, і прохолодну землю, і… у мене б’ється серце! Хіба може у мерця битися серце?..

Високо у гіллі невдоволено загудів вітер, важкі віти заскрипіли, наче докоряючи чи то Оксані, чи то її співрозмовникові.

- Добре-добре! – пробухтів все той же голос. І в ту ж мить перед очима дівчини з’явився невисокий сивобородий чоловічок в добротній простій сорочці та штанях. Босі ноги вкривав зелений мох, а в смарагдових очах палахкотіла цікавість. – Серце, кажеш… А ти прислухайся! Якщо я помиляюся, то сам тебе додому відведу.

Руки тремтіли, коли Ксеня намагалася відчути власне серцебиття. Таке живе і звичне, воно раніше не викликало у дівчини жодних емоцій, ну є та й є. Проте зараз, коли усе всередині завмирає в очікування заповітного «ту-дум», того самого «ту-дум»… немає.

- Але… чому?.. – солоні сльози покотилися блідими щоками, розмиваючи довколишній світ.

- Хто його знає, - співчутливо пробухтів лісовик, присідаючи на найближчий пеньок. – Так складений світ. Одні одразу зникають, а інші… Ти от станеш нечистю. Але не хвилюйся, якщо будеш мене слухатися, уже після першої зимівлі геть забудеш і своїх батьків, і своїх кривдників, тож…

- Батьків? – стрепенулася Ксеня.

Батьки. Вони ж хвилюються за неї! Вони ж геть не знають, що трапилося! Та ще й матінка захворіла… Батько не впорається сам!

- Ти куди? – загукав чоловічок, та дівчина уже побігла геть.

Вітер гудів у вухах, земля м’яко пружинила під босими ногами, а дерева наче самі розступалися на її шляху. Тіло було легким і повним сили. Зараз!.. Зараз!.. Ще трішки і вона знову буде біля старенької хати. Забіжить у відчинені нарозтвір двері і обійме рідні, такі тендітні плечі матері. Ще трішки!..

Ось уже показалося узлісся, а за ним ще шмат зеленого поля і село. То тут, то там біля будинків пораються люди, а он де її дім. Такий же рідний і добре знайомий. Ще трішки!.. Он хвіртка. Мощене каменем подвір’я. Пушок гавкає. «Чого ти зриваєшся, рябко? Це ж я!» А ось і двері, відчинені…

- Мамо!.. - Ксеня рвонула вперед і в ту ж мить її легке, наче пух, тіло відкинуло назад. – Що… це? Мамо…

Спробувала увійти, але перед нею, наче стіна виросла. Міцна, обпікаюча, непорушна.

- Що, ніяк? – прокаркав поруч смутно знайомий голос.

Озирнулася. На паркані, насміхаючись з її потуг, сидів старий величезний ворон.

- Лісовику? – насупилася дівчина. – Це ти зробив?

- Та де там, - стрепенувся ворон. – На одвір-рок глянь! Що бачиш?

Озирнулася. Підкова? А й справді, це ж вона сама її в дитинстві почепила, аби жодна нечисть пройти не змогла.

- Ти тепер-р нечисть, пам’ятаєш? Тож, гайда назад до лісу. Тепер-р це не твій світ, нічого людям заважати!

- Але...

Хвіртка знайомо скрипнула, на подвір’я зайшов дільничний. «А він що тут робить?»

- Захаре? – погукав гість.

За мить з будинку вийшов батько. Чорний, як сама земля, він червоними від сліз та недоспаних ночей очима поглянув на чоловіка.

- Знайшли? – від прихованої надії в змученому голосі у Ксені зашуміло в голові. Скільки часу вже її шукають?

- Ще ні, - важко похитав головою дільничний. – Але відшукали свідка. Марія Мар’янівна їхала разом з Оксанкою автобусом до Тихих Озер. Далі дівчина вирушила пішки до села…

- Додому вона так і не дійшла, отже шукайте краще! – визвірився батько, лякаючи навіть Ксеню оскаженілим поглядом. – Не могла моя донька просто загуляти! Ніколи в це не повірю! Ніколи!.. З нею щось трапилося, Опанасовичу, розумієш? Як батько тобі кажу, з Ксенькою біда!..

Дільничний втомлено потер потилицю і пішов геть. Отже, її ще не знайшли…

- Захаре, - почувся з будинку виснажений жіночий голос. – Захаре, хто там? Щось чути про Ксеню? Вони знайшли її?..

- Ні, - важко видихнув чоловік, повертаючись до хати. – Спи, люба. Все буде добре!..

- Добре?.. – прошепотіла Оксана, стираючи з обличчя рясні сльози. – Добре?.. Що тепер буде доброго?

Чи то від побаченого, чи то від пережитого досі страху та відчаю, всередині в дівчини хвилею підіймалася лють. Лють, що змітала на своєму шляху все: терпіння, співчуття, любов. Все те, що день за днем плекали в ній батьки, вигорало яскравим полум’ям ненависті. Випалювало в грудях велетенську чорну діру, котру ніщо не здатне було заповнити. Ніщо, окрім помсти!

- Схаменися! – заволав ворон, зриваючись з місця і намагаючись наздогнати оскаженілу Ксеню. – Дитино, одумайся! Не губи свою душу!..

Проте вона не чула. Та й була то вже не Оксанка, щира, добра дівчина, готова будь-кому прийти на поміч. Волосся розтріпане, очі горять багрянцем, з-під блідих уст проступили довгі ікла, а на руках замість нігтів звірині кігті чорніють. Темна сила оселилася в грудях, нашіптуючи на вухо злі думки та затуманюючи розум.

Не бачила більше Оксана ні світу білого, ні люду працьовитого, ні полів зелених. Неслася над землею страшною фурією до яскравого вогника, що пульсував вдалині. Далеко для людини, але не для неї!

Он воно, серце чоловіка, що відняв її життя. Он воно, б’ється так рівнесенько, наче й не гризе його совість за загублену душу. Не знає, як багато горя принесла в одну сім’ю його випадкова забава. Не розуміє, що і його час от-от настане!

- Дитино, схаменися! – благав ворон, опускаючись на дерево, поруч із завмерлою на місці Ксенею. – За страшний гріх, р-розплата сама його наздожене. Не губи…

- Доки та роз-с-сплата наз-з-здожене, - шипіла крізь зуби нечисть, прикипівши поглядом до яскравого вогника, що рівномірно пульсував геть поруч, - мої батьк-ки з гор-ря помрут-ть. Не бувати цьому!

Загудів могутній вітер у кронах дерев, затягнуло сонце чорними хмарами. Темна сила вирувала довкола Оксани, готова от-от зірватися і роздерти на шмаття ненависного душогуба. Скрикнув десь у небі наляканий ворон…

- Помр-ри!!! – зашипіла нечисть, кинувшись вперед. – Помр-ри!..

- Татусю!..

Завмерла! Наче громом прибита, зупинилася біля самих грудей того самого молодика, що п’яненько запрошував її підвезти. Ось він, геть поруч, розкрив обійми і чекає, доки маленька дівчинка, ледве перебираючи ніжками, старанно біжить до нього. Ясні блакитні оченята світяться теплом та безмежною довірою. Він її татко, її Світ!..

Не змогла. Опустила руки, відступила. Рясні сльози покотилися блідими щоками. Не вбивця вона! Не вбивця!..

Сонце знову визирнуло з-поза хмар, розганяючи пітьму, що обпікала дівочі нутрощі. Весняний вітерець заплітав довгі коси, голублячи зранене серденько. Птаха весняна заспівала, повертаючи душі спокій.

- От і добр-ре! – примирливо прокаркав поруч ворон. – Ото молодець! Знав, що не помилився, коли вир-рішив тебе залишити пр-ри собі. Ходімо додому, Ксеню. Ходімо додому…

А невдовзі в лісі неподалік знайшли тіло молодої дівчини, а там і її убивць відшукали. Ніхто не сховався! Кожен поніс своє покарання, кожного наздогнали гріхи. А Зелене ще довго оплакувало ніжну, наче весняна квіточка, Оксанку. Та ніхто не знав, що кожного року, як тільки з полів сходили останні сніги, а птахи заводили весняні трелі, з лісу виходила вродлива дівчина-мавка з сумними очима, аби навідатися до рідної хати.

Кінець