Пилотяг

Того дня мій пилотяг зламався. То було старе радянське барахло з претензійною назвою "Ракета". Звісно, треба було його давно замінити на щось сучасне, але він працював — і мене це влаштовувало.

Та зранку «Ракета» загарчала, затремтіла, ніби й справді готувалася злетіти в космос, підскочила, пшикнула й вмерла. Саме тоді я й згадала про ту страшнувату на вигляд іржаву пилососку з квадратним корпусом — той монстр роками стояв у комірчині, неначе причаївся там серед старого мотлоху.

В дитинстві це одоробало мене добряче лякало, якось я запитала в бабусі звідки він, та вона лише відмахнулася. Пізніше мама пояснила, що то дід привіз це страшидло з Німеччини після війни. Здається, виміняв там на щось у якогось кацапа, а той поцупив пилосос із розграбованого німецького маєтку.

Майже одразу після закінчення війни дід зник. Бабуся пилотягом так і не користувалася — чи то він нагадував їй про діда, чи просто не знала, як його підключити. Хоча не пригадую, щоб вона й "Ракетою" пилососила, здається, такі речі лякали її.

Тож витерши пил з корпусу, я виявила, що більшість літер у назві стерлися, залишилися лише «H i l» — щось німецькою.

Включати його було дещо лячно, подумки я приготувалася до того, що зараз цей архаїчний монстр розірве мене на шматки, але пилотяг запрацював рівно й тихо. Хоча й здавався динозавром, навіть у порівнянні зі старенькою "Ракетою" та килим почистив від котячої шерсті вправно.

Персидський кіт Персик, мій рудий красунчик, байдуже позирав на вовтузню довкола — на стільчику він почував себе в безпеці. Досягнувши того місця, де його тінь падала на килим, я кілька разів провела по ній щіткою. Раптом кіт різко й пронизливо нявкнув. Я подумала, що, можливо, він злякався пилососа. Раптом нявкіт перейшов у рев, який більше нагадував крик болю, ніж страху. Кинувши щітку, я потягнулася до кнопки, щоб відключити прилад, але кнопку заклинило. Поки я сіпала туди-сюди речажок, кіт не переставав волати. Тоді я щосили смикнула електрошнур, та навіть коли штекер, неохоче піддавшись, висковзнув із розетки й глухо впав на килим, пилотяг ще якийсь час гудів, поступово стишуючи своє невдоволене буркотіння. Але кіт вже не верещав — він зник.

Я подумала, що Персик десь заховався, поки я метушилася біля того старого одоробала, але кота ніде не було. Я обшукала всі можливі сховки, та не знайшла його.

Тоді поставила пилотяга в куток, а сама заходилася готувати обід. Поки готувала, вся ця халепа не виходила з голови. Кіт так і не з'явився. Я ще раз перевірила всі його куточки, навіть вийшла покицькати надворі, хоча вікна й двері було зачинено, одже він не міг вискочити з дому. Певні здогади мучали мене, і я, трохи повагавшись, вирішила їх таки перевірити.

Взяла пилотяга й пішла до сусідки. Вона мешкала в сусідньому дворі: наші паркани впритул стояли один до одного, а городи розділяла тоненька стежка. Сусідка мені ніколи не подобалася —бісила до всирачки, а от чоловік у неї приємний і хазяйновитий.

Ото ж вона здивувалася, коли я прийшла, щоб показати їй, як працює мій пилотяг, але здивування на її лиці швидко змінилося гримасою болю, щойно я щіткою торкнулася її тіні. На якусь мить вона заклякла, тоді вибалушила очі, відкрила рота ніби їй бракувало повітря, — і зарепетувала! А я продовжувала пилососити — я неначе вгризалася в її тінь, намагаючись не пропустити жоднісінької діляночки. Сусідка вищала — капіляри її очиць лопалися і залили очні яблука кров'ю, одне око вивалилося з очниці й повисло на щоці. Її косуваті, риб'ячі очі більше не витріщалися на мене нахабно. І тепер вона не кривила губи в гиденькій посмішці, як полюбляла робити, побачивши мене мимохідь у дворі: її губи розповзлися в гримасі болю, оголивши зуби і ясна. Між зубів застряг шматочок петрушки, який швидко зник у кривавому згустку. З кутиків її роздертого рота стікала кров.

На мить я подумала, що ще можу все це зупинити, але згадала, що кнопка заїдає, і відчула полегкість, згадавши це — залишалося тільки дочекатися коли все скінчиться, ще якихось кілька секунд.

Її суглоби вивертало, шкіра репалася, сухожилля лопалися, як струни, шматки м'яса вилазили зсередини, оголюючи нутрощі й кістки. Вона горлопанила так, що я досі не знаю, як мої вуха витримали те ревисько. І, на диво, мене тоді не знудило — хоча, що й дивуватися, скільки я вже курей та свиней впорала: з таким ледачим чоловіком, як ото мій, всього навчишся. Я подумала про те, як ця шльондрувата сука вивалювала цицьки з ліфа перед ним, коли сапала город. І чи дивився б він так само — тими самими ласими до плоті очима — на неї зараз, якби побачив, як випинаються її ребра, розриваючи шкіру, вивалюється пласт жиру з пуза й видно кишковик і все її гімно. Скільки в ній гімна! Тоді вона нарешті замовкла і ...

Я з полегкістю зітхнула!

... зникла. Навіть плямки не лишилося.

Якийсь час я стояла в ступорі посеред кімнати, на її свинячо-рожевому ворсистому килимі, а мій квадратний пилотяг воркотів біля моїх ніг.

Коли все це скінчилося я відчула переляк, але у мене такий характер – звикла пристосовуватися і ніколи не панікувати. Тож скрутила провід, поклала на плечі шланг, що звисав з моєї шиї, мов дохлий питон, і, тримаючи пилотяга за ручку, пішла додому.

Тим часом з роботи повернувся мій чоловік, і я подала йому вечерю. Він поїв і всівся, як завжди, перед телевізором зі смартфоном в руках. Цікаво, він справді думає, ніби я не знаю, що він роздивляється там різних хвойд? Чи йому просто байдуже — знаю я чи ні? Його тінь падала на диван і я включила пилотяга.

Потім сиділа на дивані, там, де до того сидів він, пила чай з медом і їла фундики, трохи дивуючись, як я така спокійна, що можу їсти після всього – то таки характер. Допізна дивилася по телевізору передачі, які обирала сама. Під звуки телешоу, мій чоловік називав їх «шоу для тупих домогосподарок», складала список кому б ще показати свій пилотяг.

Тоді лягла спати, а коли почала засинати, раптом почула з кута, де стояла та квадратна пилососка, схлипи й ледь вловимий шепіт. Я подумала: а що як усі ті істоти виберуться звідти? І хто ще, які ще пекельні створіння ховаються в тому монстрі?

Мені стало лячно, тепер я розуміла, чому бабуся не торкалася його. А ще — мені було сумно й холодно без мого кота.