Інкогніто

У кімнаті було напівтемно. Відблиски світла світились на вимкнених лампочках у плафонах люстри. Настільна лампа вихоплювала з темряви диван, старі темно-зелені шпалери; однак чимдалі до кінця кімнати нехитрий візерунок на стіні все більше губився у темряві. Лише у кутку біля вікна прилад яскраво освітлював стіл, старий комп’ютер і смартфон біля краю столу.

Стара клавіатура лунко клацала низьким тоном під його пальцями. На чорному екрані з-під зеленого курсора в унісон вистрибували символи. Функції, значення, команди… Слова, цифри, символи – крапки з комами, слеші, решітки… І дужки, дужки – круглі, квадратні, ромбічні. Звичайній людині це здавалось би структурованим, але ні на що не схожим набором. Однак він добре знав, що таїться за цими дужками і командами – якщо, звісно, вони правильно набрані.

Лунко клацнула клавіша вводу. Курсор поблимав кілька секунд і… швидко побіг монітором, виводячи значення. Під капюшоном, накинутим на голову, майнула легка посмішка – нарешті йому вдалося це зробити. Пальці затиснули дві кнопки на «клаві», викликаючи ще одне чорне вікно. Тільки вгорі зеленим світився статичний ідентифікатор – це було видно по двох літерах, які стояли перед рядом цифр.

Раптом ожили навушники, повішені за дугу на світильник. Динаміки ритмічно затріщали – хоча ніхто нічого не вмикав. Це могло відбуватись лише в одному випадку…

«Зараз буде дзвінок», - подумав він. І наступної секунди смартфон засвітився, озиваючись вібрацією. На дисплеї коротко висвічувалось лише одне слово: Інструктор.

- Слухаю, - спокійно сказав він, торкнувшись рукою навушника-вкладиша.

- Як просуваються справи з клієнтом? – пролунав у динаміках густий неприродний бас.

- Я витягнув дані. Якраз пересилаю на сервер, - його пальці хутко пройшлись по клавішах, вставляючи дані у менше чорне вікно.

- Просто зараз? – поцікавився голос.

- Так, - відповів він. З-під курсора з’явилась коротка команда відправки, знову лунко клацнув ввід – і на моніторі знову забігали назви та дані команд.

- Так, я бачу, - підтвердив голос. – Це – кінцеві адреси?

- Так, це – кінець ниточки. Я запускав «промінь» на цей комп, дані повертаються дзеркально. Судячи з них, «промінь» мав би змінитися, якби цей комп був проміжним. У них стоять старі шифратори, і вони їх навіть не змінили. Тому комп – точно не проміжний.

- Добре, - пробасив голос. – Зараз ми поставимо їхню машину на скачування даних. І паралельно проб’ємо адресу сервера. А ти можеш поки що відпочити. Якщо щось піде не так, я зв’яжуся.

- Ок.

- До речі, це – твоє останнє завдання. Якщо зараз все мине добре, твій термін завершиться. І далі ти маєш прийняти рішення.

- Я його давно прийняв. Я хочу лишитися з вами. Думаю, рік тому я сказав би те ж саме.

- Цікаво чути це від людини, яка рік тому сиділа у кабінеті детектива, - іронічно сказав голос.

- Ви ж знаєте, чому я це зробив. Хоча, звісно, навряд чи повторив би.

- Я жартую, - у динаміку почувся легкий смішок. – Я радий, що ти вирішив лишитися. У нас дійсно не вистачає здібних людей. Добре, згодом ти підтвердиш своє рішення, і ми розблокуємо всі твої заслужені кошти. Далі ти житимеш, ніби нічого не сталося.

- Добре, - відповів він. – Піду перехоплю чогось, поки ви розбираєтесь із клієнтом. Раптом що, я – на зв’язку.

- Домовились, - відповів голос. І одразу в динаміках залунали гудки.

Із кімнати Алекс пірнув у темний коридор. Якби за вікном не горів світильник у під’їзді навпроти, він би напевне навернувся б. Однак слабкі промені проникали сюди, вихоплюючи контури стін та шафи. За прорізом тьмяніла маленька кухня, у якій самотньо диринчав старий холодильник.

Алекс клацнув вимикачем на патроні, пригвинченому до старого дерев’яного одвірка. Можна було б увімкнути і верхній плафон – тим паче, що за вікном було вже темно. Однак за увесь останній рік звичка до економії добряче вкорінилася в ньому. Парадокс полягав у тому, що йому добряче платили за роботу – як і належить програмісту, який кодить на «Слоні». Але більшу частина суми автоматично нараховувалась на скарбничку, до якої в нього не було доступу. Того, що лишалося, вистачало на нормальне прожиття; але про всяк випадок Алекс намагався відкладати бодай якийсь залишок. Звісно, якщо у нього, наприклад, з’явився б карієс, вони напевне підкинули б коштів, а то й зовсім сплатили б рахунок. Але спробуй поясни їм, що тобі потрібен новий повербанк чи банально джинси. До того ж, сидіння у цій облізлій халупі, у цьому роздовбаному районі, та ще й сам на сам – все це добряче тиснуло на нерви. Тож іноді доводилось радувати себе дрібницями на кшталт смаколиків чи нового чохла на смартфон. Якщо це не допомагало, у хід ішли заспокійливі; але це був крайній і небажаний варіант. Краплі викликали втому і сонливість; а роботу ніхто не відміняв.

У холодильнику майже нічого не було. Торохтіння двигуна розносилось між порожніми решітковими поличками. Тільки на верхній стояла тарілка з недоїденою картоплею, на полиці примостився напівпорожній пакет кефіру, і в лотку лежало одне яйце. «Класна вечеря, нічого не скажеш», – подумав Алекс, дістаючи все на стіл. Тепер холодильник був геть порожнім – ніби зійшов із кадрів фільмів жахів чи детективів. Тільки в кіно десь на середній поличці валявся бодай огірок, і стояла недопита пляшка з молоком. Навіть злочинці та психи були трошки запасливішими за нього. Утім, він збирався вчора до магазину, але…

Повернувшись до плити, Алекс мимоволі зачепив ногою сміттєве відро – яке вдарилось об тумбу поряд. Остання жалібно зарипіла дверцятами. Жбурнувши тарілку на стіл (добре, що металева), він нахилився, щоб поставити відро до тумби; але рука завмерла в повітрі, не дотягнувшись. Відро стояло майже повним; а підлога була виметеною – тільки віник був кинутий біля мийки. Звісно ж, він учора підмітав кухню і збирався винести сміття. А потім, звичайно, піти до магазину і затаритись на кілька днів. Він навіть збирався запхнути віника за мийку, коли раптово подзвонив Інструктор і сказав, що йому скинули завдання. І що до нього треба негайно приступити.

«Хай тут стоїть, поїм і винесу», - подумав Алекс, розгинаючись і знімаючи капюшона (за компом біля вікна було трохи холодно, поки йшов дощ). Швидше за все, Інструктор його вже не потурбує. Зараз хакери, мабуть, уже копіюють усі дані з сервера інтернет-магазину. А за годину-другу візьмуться і за самих «власників». У цій справі вони розберуться вже без нього.

«Невже все закінчилось?» - подумав Алекс, чиркаючи сірником. Інструктор сказав, що це була остання справа. Звісно, він продовжить працювати на них; але тепер усе може бути зовсім по-іншому. Він зможе переїхати до нормальної квартири, купити власний (і, головне, новий) комп, ходити до кафе, їздити на таксі… Невже це все буде? Невже цей важкий і нестерпний рік закінчиться?

Раптом до слуху долинув далекий зум. Щось видавало неприємний звук – десь далеко, але у цій квартирі. Алекс не встиг задуматись, як раптом боковим зором помітив блимання на вікні. Синя цятка миготіла, відображаючись у склі…

«Дзвінок!» - здогадався він. Звісно, це був смартфон, залишений у кімнаті. Хтось дзвонив, і апарат вібрував об поверхню столу. А синя цятка – це індикатор навушника, який блимав у вусі…

Хтось дзвонив на смартфон. І цим «хтось», швидше за все, знову був він.

- Знаю, - сказала Лілу. Дощові краплі потроху переставали барабанити у вікно.

- А, то ти пам’ятаєш цю історію! – зраділа Лора. – А то, кого не спитаю, ніхто нічого не знає! Ну, блін, думаю, така інтригуюча річ була! Пам’ятаєш, як хтось викладав цей роман розділами у «Блогіксі»?

- Так, звісно. Там були ілюстрації до кожної частини, і на них були фотки з району.

- Так-так-так! – торохтіла Лора. – Я навіть чула, як цей роман завірусився. Хтось у коментах написав, що впізнав на фотках район, і скануючий робот розпізнав його назву. Ну, і почав рекомендувати місцевим мешканцям. А, оскільки роман переважно читали підлітки, то «Блогікс» став сувати його місцевим школярам. І так усі стали слідкувати, коли вийде новий розділ. Там ще був прикол із фотками. Вони були свіжі. Тобто, сьогодні виходить розділ, а фотка до нього була зроблена не раніше, аніж учора. Хтось впізнав свіжий напис на стіні входу до підвалу.

- Так, було таке! – замріяно відповіла Лілу. У кутку широченної плазми досі відображалось «Немає сигналу». Циліндричний роутер світився червоним логотипом. Такий же стоїть у кімнаті за потужним ПК, і ще один зараз світиться на кухонній поличці. А он на столику лежить її тонкий ноутбук – подарунок чоловіка. Вікно дорогого склопакету дістає майже до підлоги, а низьке підвіконня – настільки широке, що на ньому вільно можна лежати, дивлячись згори на яскравий ЖК. Але як же захотілось зараз хоч на трохи опинитись у старій квартирі – з килимом на підлозі, зі шпалерами на стінах, із газовою плиткою на кухні! І, звісно, потрапити не банківським менеджером, а школяркою-старшокласницею, яка полюбляє слухати хіти на музичному каналі, пише філософські пости, цікаві оповідання і навіть вірші. Хоча, звісно, до сюжету «Енергетика» їй було далеко. Хто ж знав, що автор, якого багато хто намагався вирахувати, жив прямо над нею!

- Класні були часи! – Лора теж зітхнула по той бік слухавки. – До речі, нам треба влаштувати випускний!

- Та хто на нього там прийде… - зітхнула Лілу. – Всі повипускались, повиходили заміж, потроху народжують дітей… Кому тепер цікава та школа?

- Не знаю, я залюбки зараз зайшла до школи. І сіла б за першу парту у кабінеті біології. Біля акваріуму, пам’ятаєш? Там ще така червона рибка плавала, з маленькими очима. Блін, у мене зараз стільки спогадів розблоковується! Я зараз розплачусь!

- А що це ти за «Енергетика» згадала? – запитала Лілу.

- А, точно, «Енергетик»! – вигукнула Лора. – А я ще думаю, як цей роман називався!

- Дай вгадаю, тобі потрібен Двірник?

- Точно! – знову крикнула Лора. – Двірник! Я-то пам’ятаю, що на «Д», як і Дрегдер, а як саме звучав той нік… Якби не ти, в житті не здогадалася б!

- Так нащо він тобі? – поцікавилась Лілу.

- Ну, ти ж знаєш, що у мого чоловіка є видавництво?

- Я взагалі не знала, що ти вийшла заміж.

- Ну от, тепер знаєш. Так от, я випадково знайшла у себе на цей роман. Я тоді копіювала кожен розділ і зберігала в себе, щоб простіше було читати. А потім ще й кинула текстовий документ у телефон. Тільки файл я назвала просто «Роман». Ну, і дала зараз прочитати чоловікові, заразом розповіла цю історію. А тепер він хоче видати його. Фантастика зараз – у тренді, але більшість авторів пишуть якось в одному стилі. Багато хто просто наслідує ті твори, які «вистрілили». А цей роман – зовсім інший, такий оригінальний. До того ж, усі будують якісь технологічні світи – аеромобілі там, дрони, футуристичні будівлі. А тут – навпаки, таке собі тьмяне рипуче гетто, щось схоже на стару класичну антиутопію. Правда, помітно, що писав хтось не дуже професійний, але талановитий. Ну, і плюс є захоплююча історія написання, читачі таке теж люблять.

- А, тепер зрозуміла, - Лілу посунулась углиб ліжка, до подушки.

- Так ти знаєш, хто цей Двірник? – тепер подих перехопило у подруги. Хоча яка подруга, коли вони не бачилися стільки років!

- Знаю.

- Та ти що! Його ж тоді так ніхто й не вирахував! Я питала навіть пані Гайлен, тому що вона теж зачитувалась цим романом. Вона мені сказала, що сама хотіла б познайомитися з ним. А сьогодні про цю історію мало хто пам’ятає! Усі пишуть у відповідь – «ну так, щось було», «щось пригадую», «ні, не пам’ятаю». Хтось, правда, пригадав, що був роман, що ми чекали на нові розділи, шукали цього Двірника. Торі, правда, сказала, що його так ніхто і не вирахував, але Данута їй говорила, що Лілу з мого класу ніби знала, хто це. Я списалася з Данутою, вона відповіла що так, ти на випускному сказала їй, що знаєш, хто ховається за ніком Двірника, але не скажеш. Вона ще подумала, що ти вигадуєш.

- А потім я пообіцяла сказати їй пізніше, після подачі документів, - закінчила Лілу. – А вона мені так і не передзвонила. Хоча я знала, що Данута точно комусь розтріпала про це, і не одній. Але ти – перша, хто зараз питає про це у мене.

- Так ти дійсно знаєш, хто цей Двірник?

- Так, знаю, - Лілу зітхнула. – Я більше скажу, я навіть була закохана в нього в останньому класі.

- Ти була закохана у Двірника? – випалила у смартфон Лора. – І ти увесь час мовчала? Ну, ти даєш, подруго! І хто він?

- Слухаю, - сказав Алекс. Сірник у пальцях майже догорів, і він змахнув рукою, гасячи його. Сизий дим закружляв перед очима, підіймаючись до стелі.

- Хтось видаляє дані на сервері, - сказав Інструктор. – Не знаєш, у чому може бути справа?

- Ні, я навіть не шарився на їхніх дисках, - він кинув залишки сірника у банку з-під кави. – Я залишив це вам. І вони точно не могли мене просікти.

- А ти не відкрив випадково комусь доступ? Ну, може, зламав там щось у захисті.

- Ні, нічого такого. Я обійшов їхню систему і дістав усі дані вузлів. Хоча, я говорю, що вправний хакер зламає їхній захист, і вони не встигнуть чухнутись. Правда, тоді ми мали б лазити у них одночасно.

- Мене це і здивувало, - задумливо сказав Інструктор. Десь на фоні пролунав чоловічий голос, і на секунду у навушниках запанувала тиша…

- Щось відстежили? – запитав Алекс.

- Так, ми його побачили його команди. Він пише на «ЧП-8».

- Восьмий «Черпак»? – здивовано перепитав Алекс. – Несподівано! Хотів би я побачити цього кодера!

- Не менш несподівано, аніж кодер, який розбирався зі «Слоном» у старшій школі, - підмітив Інструктор.

- Одна справа – учити важкий код, інша – хакнути «Черпаком» інтернет-магазин. Хай навіть і такий. Ще і восьмим.

- Якщо ми на нього вийдемо, можливо, ти його побачиш.

- Ви хочете познайомитись із ним, як зі мною? – запитав Алекс. – Але ж він ніби нічого такого не робить! Якби ми вчасно розібралися б із ними, цьому кодеру не довелося б зараз знищувати сервак.

- Згоден. Але все одно, цікаво, хто це. І що у цього кодера у голові. Так, кажеш, він – вправний малий?

- Будьте певні. Уявляю, яку архітектуру він там набудував, щоб «із ноги» зламати цю контору. І зробити так, щоб його ніхто не вирахував. Думаю, він знає цей «Черпак» назубок і приготував для них чимало сюрпризів, якщо вони кинуться слідом.

- Цікаво. Побачимо, чи подіють ці сюрпризи на нас.

- Моя допомога потрібна?

- Ні. Ти, мабуть, досі не повечеряв. Та й ми уже встигли вивантажити основні дані. У них – гігабітний інтернет, тому ми встигли вивантажити більшість файлів. Правда, зараз доведеться бігом з’їздити до них, поки вони не оговтались.

- Добре, - Алекс чиркнув сірником. – Раптом що – я напоготові.

Пальник спалахнув синім полум’ям.

- Алекс, - відповіла Лілу. – Із нашого класу, пам’ятаєш? Він ще жив наді мною.

- Алекс?! – вигукнула у слухавку Лора. – Отой чорнявий? Та ну!

- Будь певна, він мені показував докази. І взагалі, ми багато говорили про його «Енергетика». Він розповідав, як гуляв по району, і ці будинки надихали його на сюжет. Тому фотки були теж звідти.

- Нізащо не подумала б, - здивування Лору ще не відпускало. – Я взагалі не підозрювала, що він писав бодай щось. У нього ж навіть не було блогу!

- Чому ж, був. Якраз оцей Двірник. Він постив роман, щоб безкоштовно дістатися до контенту інших. Це зараз «Блогікс» - безкоштовний, а тоді ти мав або платити, або постити щось, причому не якусь там маячню. У нього навіть був преміум-доступ, тому що пости завалювали зайками.

- Я – в шоці… Виходить, Двірник увесь час сидів у сусідньому класі?

- Виходить, так. І пані Гайлен кожного дня віталася з ним. І Данута теж його знала.

- А ти, говориш, була закохана в нього?

- Так, якраз тоді, коли він розповів мені, хто такий Двірник. Правда, я спочатку поцілувала його… - дівчата захихотіли. – А потім я пообіцяла, що збережу його таємницю. А на випускному Алекс дозволив натякнути комусь, що я знаю про Двірника. Тільки потім я зрозуміла чому. Він хотів побачити, що наші нові інтереси швидко витіснили старі…

- Так шкода… - сумно відповіла Лора. – Хоча насправді він взагалі був здібним хлопцем. Просто це якось не кидалося в очі.

- Тому що він не показував свої вміння на публіці, - пояснила Лілу. – Наприклад, того дня я спочатку дізналась, що він розбирається в інтернет-штучках. Наші кабелі хтось обрізав, і він при мені їх скрутив і… як це називається… ну, сховав місце, де було скручено, якоюсь штукою і запальничкою. Пам’ятаєш пані Барнош?

- Ще б я не пам’ятала її! Особливо ці її капелюшки…

- Так от, вона того дня була у мене в гостях.

- Та ти що!

- І от, - продовжувала Лілу, - стикаємось усі разом, і в Алекса із кишені через штанину вилітає запальничка! І вона така: «Александре, Ви що, курите?» І він: «Ні, я наркотики підігріваю!»

- Оце відпад! – Лора заливалася сміхом на тому боці. – Так чуєш… а де він зараз, ти не в курсі? Ви не спілкуєтесь?

- Ні, на жаль, ні, - Лілу зітхнула. – Я ж теж вийшла заміж!

- А що, чоловік не дає спілкуватися з іншими хлопцями?

- Ну, він у мене – дійсно ревнивий, але... Просто ми всі після вступу різки перестали спілкуватися… Ну, і в мене на першому курсі з’явився новий хлопець. Не буду ж я чекати, поки Алекс невідомо звідки напише мені. А потім я дізналась про ту ситуацію.

- Про яку?

- Я одного разу зіштовхнулася на вулиці з Георгом з їхнього класу. І він розповів мені, що Алекс ніби зламав сайт свого університету. І його чи то виключили, чи то ледь не судили… Ну, виключили точно, особливо якщо навіть однокласники про це знають.

- Отакої! Він що, ще й хакер?

- Ну, він же вчився на програміста, - пригадала Лілу. – Він ще в останньому класі вивчав код… причому якусь складну мову… Якось він називав його, тільки я не пам’ятаю. Я взагалі тоді дізналась, що у програмуванні є різні мови. А він ще й узявся за дуже складну. Тому на другому чи третьому курсі він, мабуть, цілком міг зламати сайт вишу. Це ж – не база даних банку!

- От воно як… - Лора зітхнула. – А в тебе немає його номера телефону? Може, він теж не змінив його?

- Не знаю, - Лілу стянула плечима. – Я переставляла сімку у новий телефон, і деякі номери не перенеслись зі старого. Може, і його там лишився…

Гаряча вода текла слабеньким струменем зі змішувача. Ймовірно, десь стався порив, чи старий нанос не витримував мешканців, які зараз повернулися з роботи. Або просто раніше не було води, а тепер от усі кинулись мити посуд.

«Потім помию», - подумав Алекс, дзенькнувши тарілкою об раковину. У плитці збоку щось світилось синім. І в цей момент до слуху знов долинуло гудіння.

- Так, слухаю.

- Знайшли ми твого кодера, - пробасив Інструктор. – І ти зараз очманієш.

- Серйозно? Чим ви мене ще здивуєте?

- Це – не він, а вона. І їй – лише двадцять.

- Ого! Неочікувано! Хоча… Якщо я в двадцять опанував «Слона», то чому б якійсь дівчині не розібратися із «Черпаком»?

- І ще в мене є для тебе завдання. Але це – за бажанням.

- Знову здивуєте мене?

- Спробую. Вона живе неподалік від тебе.

- Всі хакери тягнуться до столиці, - Алекс зітхнув. – Як і я, в принципі. Мені потрібно зайти до неї?

- Не зовсім. Ми читаємо її переписку і спостерігаємо за нею через веб-камеру. Знаєш супермаркет «Комора»?

- У ТЦ «Лаура»?

- Так. Вона туди зараз збирається. Якщо ти вже повечеряв, можеш встигнути туди разом із нею.

- Що мені треба зробити?

- Познайомитись для початку. Вона – симпатична, тобі сподобається. Ну, і розумна, звісно, - грубий голос Інструктора заграв нотками єхидності. – Думаю, тобі є про що поговорити з нею.

- Сказати, що погано знищувати чужі сервери? – уточнив Алекс.

- Навіщо? Ну, і потім, не завжди погано. Наприклад, цього разу. Ми встигли витягти все, що нам потрібно. А вона, по суті, зробила свій вибір. Сміливий, небезпечний, але не поганий. Як і ти тоді.

- Добре. У мене ще є час?

- Так, вона прасує одяг.

- Негарно підглядати за дівчатами, - підмітив Алекс.

- Ламати сайт універу теж негарно, - все тим же грубим голосом парирував Інструктор.

- Якщо тебе не схиляють до цього…

Двері протяжно зарипіли у темний під’їзд. Зі сходового майданчика – ані зверху, ані знизу – не пробивався жоден промінь. Виходить, світла не було по всьому під’їзду. Тільки, здавалось, якесь тьмяне світло діставало звідкись з-за вікон.

«Знову», - дратівливо подумав Алекс, намацуючи у темряві замок. Ключ задринькав, входячи у замкову шпарину; замок коротко клацнув у темряві. Ключ дзвінко вийшов зі шпарини і…

За спиною унизу щось шурхнуло. Алекс різко повернув голову; легкий протяг пройшовся унизу по штанах. Біля сходів нікого не було; жодна постать, навіть тваринна – нічого не було у прорізі. Алекс розпачливо зітхнув: вітер! Треба ж як налякав! Мабуть, влетів у прочинене вікно і протягнув по підлозі якусь паперову рекламку…

Підійшовши поволі до перил, Алекс спокійно та розмірено покрокував униз. Нижнє вікно на сходах дійсно було відчинене. Слабкі промені тьмяно підсвічували сходи; дощові краплі також ледь поблискували на решітці, повішеній на гаках над вікнами. У сусідньому будинку старі лампочки освітлювали під’їзди з-під захисних металевих капелюшків; їхні промені й діставали сюди. Швидше за все, дядько Серж знову не ввімкнув світло. Вимикач знаходився на першому поверсі – якраз навпроти його квартири. Раніше світло вмикав перший-ліпший житель, який зайшов до під’їзду у сутінках (або навпаки виходив назовні). Однак іноді темрява наставала першою, аніж хтось повертався додому; на довершення, підліткові шибайголови любили «по приколу» вимкнути плафони. Тож дядько Серж згодився (вірніше, сам і запропонував) за невелику плату слідкувати за світлом у під’їзді. Уранці його мучило безсоння від природного світла; тож вимикати лампи він міг із першими променями сонця. Однак на практиці мало що змінилось – тільки жителі платили за нову послугу (правда, зовсім небагато), та ще й розбишаки перестали лізти до вимикача. Дядько Серж дійсно слідкував за світлом – якщо був тверезим. Інакше під’їзд тонув у темряві – як зараз. На довершення, торкатись вимикача він не давав не лише хуліганам, а й простим мешканцям – боячись, що у нього відберуть заробіток (хоча радше зайву пляшку горілки).

Остання сходинка лишилася за спиною. Ступивши до стіни, Алекс підняв руку – і одразу намацав старий вимикач. Сухо клацнув пластмасовий носик – і на стіні одразу загорілася скляна лампочка розжарювання. Із поштової скриньки злетіла крупна чорна муха і стала вперто битися об прозоре скло плафона.

- Ти! – несподівано проревіло за спиною. – Якого ти чіпаєш вимикач?

Алекс обернувся. Навпроти у дверях стояв худий невисокий чоловік років шестидесяти. Стара біла майка, спортивні штани, капці, одягнені на босу ногу. Коротке сиве волосся, підстрижене «під їжачок», доповнювала щетина кількаденної свіжості. Лисий лоб світився від щойно увімкненого світла. Маленькі очі теж світилися роздратованою злістю. Однак, варто було йому обернутися і вистрілити похмурим поглядом, як емоціях одразу погасла в його очах.

- А, це – ти… - пробурмотів дядько Серж. До Алекса долинув слабкий запах перегару: видно, він випив замало, щоб заснути, і достатньо, щоб забути про світло.

- Я, - похмуро відповів він, направляючись до виходу. За спиною протяжно рипнули квартирні двері.

У маркеті теж було майже порожньо. Біля кас на транспортних стрічках червоніли трикутні таблички з білим знаком оклику. Тільки у зоні самообслуговування, спершись об поручень, стояв охоронець у фірмовій сірій сорочці. Привітавшись кивком, Алекс зняв капюшона й пішов углиб.

У торгівельній залі теж майже нікого не було. Висока руда жінка в овочевому відділенні роздивлялась огірки; з іншого кінця дерев’яних ящиків маленька бабуся вибирала картоплю. Блондинистий чоловік із короткою стрижкою брав із полиці багет. Повнуватий хлопець в окулярах (мабуть, студент) крутив у руці пакет із локшиною швидкого приготування. За ним порожнів молочний відділ, з якого доносилось гудіння холодильників. Зараз цей звук видавався трохи дивним – мабуть, тому, що зазвичай його перекривають звуки маркету – голоси покупців, писк сканерів та музика з динаміків, які зараз беззвучно висіли під стелею.

Повернувши ліворуч, Алекс покрокував до побутової хімії. По праву руку над головою висіла вивіска з написом «Кондитерські вироби». Кинувши поглядом на неї, Алекс опустив очі. У кінці відділу біля випічки стояла юна дівчина з пляшкою йогурта в руці. Темно-каштанове волосся опускалось сливовою футболкою нижче середини спини. Одне пасмо яскравіло ядовитим синім відтінком. На джинсах виднілись прорізи на стегнах та під колінами. Непримітний одяг доповнювали темні кросівки, одягнені на босі ноги. Широкі окуляри із червоною оправою контрастували з волоссям приблизно так само, як і це синє пасмо. Підійшовши ближче, він помітив, що й дівочий чубчик пофарбований у цей ядучий синій…

- Вам теж подобаються булочки з повидлом? – запитав Алекс. Обернувшись, дівчина кинула здивованим поглядом зелених очей з-під широких лінз.

- Так, - байдуже відповіла вона. Здавалось, їй менше за все хотілося говорити з кимось – особливо молодим незнайомцем у супермаркеті.

- Тільки до йогурта краще з ізюмом, - продовжив Алекс. – Він – солодкий, тому смак повидла у ньому загубиться. Ви згодні, Теріш?

Зелені очі миттю розширились під окулярами. Рум’яне обличчя без косметики теж одразу зблідло. Мов скам’яніла, дівчина зі страхом дивилась на нього, не намагаючись навіть поворухнутися.

- Не бійтеся, - посміхнувшись, Алекс видобув із кишені джинсів посвідчення і розкрив його. – Я – з кіберполіції. До тих фішингових злочинців я не маю майже жодного відношення.

- Майже? – Теріш недовірливо глянула на нього.

- Так. Я мав дістати їхні айдішки, щоб колеги могли їх вирахувати і скопіювати дані з дисків.

- А, - дівчина слабко посміхнулася. – Я, мабуть, завадила вам.

- Та ні, ми встигли витягти частину даних. Думаю, цього буде досить, щоб довести їхню провину.

- А мені… зі мною що буде? – несміливо запитала Теріш.

- А що з Вами має бути? Ви ж нічого поганого не зробили! Єдине, що мене цікавить – як Ви змогли «Черпаком» зламати їхній захист і почистити всі їхні пристрої.

Губи Теріш, неприкрашені помадою, розпливлися у посмішці.

- Секрет кодера, - загадково відповіла вона. – Ви, мабуть, теж кодите?

- Так. Я – лише агент кібервідділу. Влізаю у компи злочинців і вираховую всі їхні дані.

- Цікаво… - задумливо відповіла Теріш – мовби це її не дуже й цікавило.

- Я думаю, нам є про що поговорити, - сказав Алекс. – Ви не проти, якщо я проведу Вас додому?

У погляді Теріш раптом з’явилась кокетливість.

- Добре, - погодилась вона. – Почекаєте на мене біля виходу?

- Я теж трошки скуплюсь. У мене вдома закінчилась геть уся їжа, - Алекс спіймав на собі здивований погляд дівчини. – Але я сподіваюсь, що Ви не станете тікати від мене. Якщо передумаєте, можете просто сказати мені про це.

- Ні, я згодна, - заперечила Теріш. – Мені теж цікаво поговорити з Вами.

- А на чому ти кодиш? – запитала Теріш, щойно вони вийшли з магазину.

- На «Слоні», - відповів Алекс, повертаючи ліворуч.

- Круто! – у голосі дівчини звучала повага. – Це ж – дуже складна мова.

- Так, - погодився Алекс, - але вона дає багато простору. Наприклад, я легко зміг би накидати код, який знищив би їхні компи. А от як ти примудрилася це зробити…

- О, там – цікава архітектоніка! Взагалі, якщо до задачі віднестися творчо, робочий код можна накидати і на «Черпакові». Тим паче, ЧП-8 – доволі легка мова. Просто там треба писати те, що у «Слоні», наприклад, уже є. Ну, це як у конструкторі: треба підібрати потрібні деталі, підібрати під них болти, гайки… А десь уже є готова виточена… чи відлита деталь.

- Ось тому я свого часу взявся за «Слона», - відповів Алекс. – Так, важко, треба багато знати, особливо що з чим компонується, як одне працює з іншим. Але, коли знаєш, можна робити все, що забажаєш.

- Мені здається, ти добре знаєш, де я живу, - помітила Теріш. – Ти так упевнено йдеш у сторону мого дому…

- А тебе не здивувало, що я знайшов тебе у магазині? – іронічно запитав Алекс.

- Я якось не подумала. Я досі не розумію, як ви на мене вийшли. Мій вірус мав запустити всі процеси і самоліквідуватись. Я ж робила напевне, щоб вони на мене не вийшли.

- Ми б і не вийшли, якби ти не сиділа у каналі одночасно з нами, - Алекс ступив з дороги на тротуар. – Я ж кажу, ми скачували їхні дані, коли ти заперлась туди зі своїм кодом.

- А, он як! – здогадалась Теріш. – Виходить, коли вони обікрали мою подругу, ви цього не попередили. А коли я вирішила знищити їх, ви і зіштовхнулися зі мною, і вирахували мене, і знайшли за півгодини. Ще й у магазині. Ти, мабуть, стежив, як я йшла туди?

- Ні, ми знали про це з самого початку. Ти написала про це комусь у месенджері.

- А, то ви стежили за моїми діями на компі? – здивувалась Теріш.

- Ми стежили абсолютно за всім. Ми дізнались твою адресу, через роутер витягли дані твого смартфона, а за скріном встановили твою особу.

- За яким скріном? Чекай... ви що, стежили за мною через веб-камеру?

- Звичайно. Ми пробили на твоїй машині все, що можна.

- Ах, ви… - образливо вигукнула Теріш. – Ну, ви і свині!

- Я теж говорив про це Інструктору, - зітхнув Алекс.

- А хто це такий?

- Не знаю. Я ніколи його не бачив. Він просто виходить зі мною на зв’язок і повідомляє, що мені надійшло завдання.

- Якась дивна у вас поліція… - підозріло сказала Теріш. – Як ти… - дівчину обірвав дзвінок смартфона – у його кишені.

- Що за незнайомий номер, - здивовано сказав Алекс, дивлячись на дисплей. На мить він підняв очі і… помітив боязнь в очах Теріш.

- Чого ти? – здивовано запитав він, натискаючи на сенсор. Дівчина чомусь продовжувала дивитися на нього зі страхітливою недовірою.

- Слухаю.

- Привіт! – пролунав у динаміку жіночий голос. – Скільки років я тебе не чула…

- Я теж… мабуть, - Алекс поміти, як в один момент страх зник з очей Теріш. Тепер дівчина дивилась на нього з якоюсь єхидністю. – Якщо Ви не помилились номером.

- Ти що, не впізнав мене? – незнайомка засміялась по той бік лінії. – Пам’ятаєш Лілу?

- Лу?! – аж вигукнув Алекс. Вуста Теріш розтулились у не менш єхидній посмішці.

- Так… Колись ти так називав мене, - пригадала Лілу. – Ти можеш зараз говорити?

- Так, якщо недовго. Я йду по вулиці.

- А, ти йдеш додому! – припустила Лілу.

- Не зовсім.

- А, тоді я швидко, - голос однокласниці став серйознішим. – Пам’ятаєш Лору з мого класу?

- Так, звісно, - Алекс кивнув Теріш у бік її двору; кивнувши у відповідь, дівчина рушила за ним.

- Вона намагається віднайти тебе.

- Цікаво, навіщо я знадобився одразу двом дівчатам зі школи, - Алекс почув, як Теріш пирснула зі сміху.

- Не лести собі, ми – одружені, - іронічно відповіла Лілу.

- Ну, тоді тим паче. Що Лорі потрібно?

- У її чоловіка є видавництво, - пояснила Лілу. – І його зацікавив твій роман.

- Який ще роман? – його обличчя зморщилось від здивування.

- Добривечір! – здивовано вигукнула дівчина.

- Надобраніч! – у тон відповів Алекс. – Що за роман, Лу?

- Алексе, ти мене лякаєш. Знаєш, я дивувалась кілька хвилин тому, коли Лора розповідала, що ніхто не пам’ятає цю історію. Але як можна забути про свій же твір…

- А, чекай… - у голові промайнули неясні спогади. – Здається, я знаю, про що ти.

- Я про «Енергетик»! Ну, Дрегдер, викрадач енергії, пам’ятаєш?

- Так, тепер згадав, - глянувши на Теріш, Алекс помітив, як дівчина здивовано дивиться на нього. Ще б пак – спочатку вона прийняла його за злочинця, за тим він представився поліціянтом, потім вона знову щось запідозрила. І треба ж, щоб зараз подзвонила Лілу і сказала, що когось цікавить його власний роман! Хоча який там роман, гірко подумав Алекс. Щоправда, сюжет вийшов дійсно цікавим…

- І нащо якомусь видавцю мої шкільні фантазії? – поцікавився він.

- Тому що зараз фантастика – у моді. А твоя вирізняється з-поміж інших. Зараз усі пишуть щось таке модерністичне – там, повітряні мотоцикли, електромобілі, автопілот… А в тебе все навколо – похмуре, розбите…

- Угу, прямо як мій двір, -кинув Алекс. – Я ще й думаю, що мені все це нагадує… Ніби десь я бачив це…

- А де ти зараз живеш?

- У столиці, - відповів Алекс. – Правда, не в дуже привабливому районі.

- То ми з тобою живемо в одному місті! – радо вигукнула Лілу. – А чим ти зараз займаєшся?

- Працюю, - мовби між іншим відповів Алекс. – І навчаюсь… вірніше, навчався.

- Навчався?!

- Так, я післязавтра отримаю диплом, - підтвердив він.

- Тільки зараз? А, я чула, що тебе ніби… той…

- Відрахували? – закінчив за Лілу Алекс. – Так, це було в іншому виші.

- А… - дівчина замовкла. Видно, вона хотіла розпитати про це детальніше.

- А де ти зараз навчаєшся?

- В Університеті урбаністики. Є такий виш на Соколиному Гнізді.

- На станції метро?

- Ні, в цьому районі. Десь у кілометрі від станції. Там є такий мальовничий ставок, і от біля від нього знаходяться корпуси універу. Я, правда, був усього кілька разів. Я ж навчаюсь за індивідуальним графіком.

- То ти післязавтра отримуватимеш диплом? – уточнила Лілу.

- Так.

- Добре, не буду тебе більше затримувати. Ти ж не проти, якщо я передам твій номер Лорі?

- Ні, звісно. Якщо їй потрібен той маніяк, нехай подзвонить.

- Я тобі теж потім передзвоню. Ти ж не проти?

- Звісно… дзвони…

- Виходить, ти ще й письменник, - сказала Теріш, коли Алекс кинув смартфон до широкої кишені худі.

- Та так… Недописьменник, недостудент, недопрограміст… Всього потроху.

- Ти таки був правий, коли сказав, що нам буде про що поговорити.

- Я думав поговорити про кодування, - зауважив Алекс. – І ще я не знав про твою подругу. Я думав, ти просто знайшла фішинговий магазин. Або вони тебе кинули, і ти вирішила помститися.

- Та ні, це моя подруга спробувала купити онлайн телефонний чохол з вушками, - Теріш зітхнула. – А вони витягли у неї з карти її тридцять тисяч власних і п’ятдесят кредитних.

- Нічого, скоро їй усе повернуть, - запевнив Алекс. – Я думаю, вони досі сидять у себе вдома в наручниках. Або їх уже привезли до ізолятора.

- Це їй я писала, що йду до магазину, - сказала Теріш. – Вона тоді написала заяву у кіберполіції. Але всі ж знають, як розкриваються такі злочини.

- Так, - погодився Алекс. – Для цього потрібні хакери – такі, як ми. А хто з програмерів буде працювати за такі гроші?

- Ну, ти ж працюєш, - підмітила дівчина.

- Знала б ти, як я туди потрапив, - іронічно посміхнувся Алекс. – Виходить, ти після цього попорпалась у неї в компі, знайшла їхні пакети і вийшла на інший магазин…

- Так, у нього були інші дані, але вони дуже нагадували те, що я бачила у пакетах. Навіть адреси були підтасовані ніби однією й тією ж маскою.

- Ми теж так на них вийшли, - сказав Алекс. – І тоді мені скинули веб цього магазину і дали завдання. Правда, у мене було менше часу, аніж у тебе, тому я тільки встиг дістатися до їхніх вузлів, а ти встигла зачистити все. Я так розумію, ти хакнула навіть їхній роутер.

- Так, зачистила все, щоб вони мене не знайшли. Хто ж знав, що мене пробиватиме вся кіберполіція! Слухай… - згадала Теріш, - так що це за роман? Ти дійсно щось писав?

- Так, ще у школі, - у голосі Алекса забриніли нотки ностальгічності. – Спочатку часто переключався на щось інше і не дописував ці сюжети. А потім класі у восьмому я став гуляти нашими дворами. І там з’явилась ця ідея. Мені чомусь здавалось, що я шукаю якогось маніяка, а він сидить десь в одному з під’їздів і дивиться на мене. У нас тоді була гарна вчителька літератури, завдяки їй я почав більше читати… І, мабуть, тому цей сюжет вийшов не таким недолугим. Ну, отак я почав писати цей роман. Взимку, правда, довелось перерватися, бо двори надихали геть на інше. Ну, і до наступної зими у дев’ятому класі я дописав цей роман. Потім на канікулах поправив дещо – епізоди там, якісь фрази. А навесні я став виставляти його у «Блогікс», щоб безкоштовно отримати доступ до контенту.

- Я теж вела акаунт у «Блогіксі», - пригадала Теріш. – «Щоденник Фіалки» називався.

- Ого, як поетично! У мене нік був «Двірник».

- Двірник? – Теріш здивовано звела брови. – Чому?

- Мене на роман надихнули двори, тож я вирішив підібрати собі такий нік. Правда, ці двори мене частково й видали. А тобі, мабуть, подобаються фіалки?

- Не дуже, - Теріш похитала головою. – Я більше люблю хризантеми або орхідеї. Просто у мене тоді був фіалковий жакет, він мені дуже подобався. І ти правий, так нік звучав поетичніше. Мені теж був потрібен доступ до безкоштовного контенту, а для цього треба було або платити, або писати щось. Ну, я й вела щоденник. Правда, це були більше роздуми про мрії – що ти хочеш у житті, чим хочеш займатися, і як часто твої плани об щось обриваються. Ну, і згодом «Блогікс» надав мені доступ. Я навіть дійшла до п’ятого рівня рейтингу.

- А в мене був восьмий, - сказав Алекс. – Якраз через те, що хтось впізнав ці двори на прев’ю до розділів. І вони завірусились на районі. Потім ще помітили, що фото – свіжі, мене почали вираховувати…

- Вау! – здивовано протягнула Теріш. – Мені здається, тільки про це можна написати окремий роман. Або хоча б повість. Так тебе знайшли?

- Ні-а, - весело відповів Алекс. – Але я відкрив секрет одній дівчині. Ми навчалися в одному класі, і вона жила прямо піді мною.

- Це – вона? – запитала Теріш. – Лу?

- Так. Вірніше, її звуть Лілу. А подружки іноді звали її Лі – хоча їй не дуже подобалось. А потім я назвав її Лу – от якраз тоді, коли розповів про це. Ми тоді вийшли гуляти дворами, було темно, ми ще зайшли до арки… І там щось сталося… здається, я сказав їй жартома щось неприємне, почав вибачатися. А вона, здається, засміялась і поцілувала мене. Ніколи не думав, що вперше цілуватимуся з дівчиною десь у закутках двору… Але саме так на емоціях я вирішив відкрити їй свою таємницю. Правда, я взяв із неї обіцянку, що вона нікому нічого не розповість. І вона її стримала.

- Ух, ти… - захоплено промовила Теріш. – Яка романтична історія… Мені здається, якби я була письменницею, мені обов’язково захотілося б написати про це. Хоча я, мабуть, більше хотіла б бути на місці твоєї Лу.

- Чому?

- Ну… - дівчина задумалась. – Мені було б цікаво це переживати. Читати якийсь роман, знаючи, що його пише хтось неподалік від мене. А потім почути від ровесника, що він – автор, і цілуватися з ним десь у дворі пізно ввечері… Я думаю, кожна дівчинка у школі мріє про таку романтику.

- А ти про що мріяла? – поцікавився Алекс. – Ти ж писала у щоденнику про свої мрії?

- Так, - з якоюсь гіркотою в голосі відповіла Теріш. – Я багато про що мріяла. Наприклад, про кулінарію. Я любила готувати картоплю – пюре там, млинці… Потім захопилася одночасно десертами і м’ясом. А батьки сказали, що нізащо не дозволять мені вступити на кулінарний – мовляв, я потім все життя прокуховарю десь у кафе, гаруватиму на копійки. А потім я трохи захопилась біологією. У школі зробили біологічну лабораторію, поставили величезний акваріум, різні прилади… Я часто стирчала там… любила спостерігати за рибками, дивитись на різні рідини під мікроскопом. Цим куточком завідувала одна лаборантка, дуже приємна жіночка. Вона любила розповідати нам щось цікаве про те, на що ми дивилися. Наприклад, коли я роздивлялась під мікроскопом кров, вона розповідала мені про баланс тромбоцитів. Якщо їх – замало, кров із рани не згортається, якщо – забагато, утворюється тромб.

- А я у школі боявся вигляду крові, - згадав Алекс. – Навіть якщо її брали з пальця.

- Я теж насправді її боялася, - Теріш переступила вибоїну на тротуарі. – Правда, трошки менше, ніж уроків біології.

- Ти ж сказала, що любила біологію! – здивувався Алекс.

- Предмет – так, - пояснила дівчина. – Хоча, якби не лабораторія, я її ніколи не полюбила б. А от уроків я страшенно боялася. У нас була дуже сувора вчителька, що ми аж дрижали на її заняттях. Я теж розмірковувала про це у щоденнику… Те, що мені розповідали у лабораторії, я запам’ятовувала надовго. А знання з уроків забувалися одразу після заліку. Мені здавалось, що якби вчителі вели уроки цікавіше і захоплююче, ми винесли б зі школи набагато більше.

Теріш звернула на доріжку, яка вела углиб дворів. Перед ними височіли світло-жовті десятиповерхівки, освітлені ліхтарями з дороги. На вигляд будинки були не новими, але точно кращими за ті, біля яких (і в одному з яких) жив він. Під ногами траплялися невеликі тріщини та асфальтні латки; однак помітних ям тут не було, і сама доріжка не виглядала мовби після влучань снарядів.

- От… - продовжила дівчина. – А потім дівчата стали цікавитися хлопцями, цілуватися з ними по закутках… А я була такою собі пацанкою, тому що увесь час доводилось із кимось протистояти. То з батьками, то з учителями… У мене ще мати – дуже емоційна, і її характер. Мабуть, передався й мені. Тільки вона у разі чого влаштовувала скандали, а я, навпаки, була тихою, нікого не чіпала. Але, якщо мене чіпали, я могла дати добрячого відкоша. Тому хлопці мене побоювались, - Теріш посміхнулася. – А мені, як і кожній дівчині, хотілося цілуватися і на ручки.

- І одного дня ти врешті закохалася, - припустив Алекс. – І, мабуть, доволі сильно.

- Як ти здогадався?

- Дуже просто. У моїй школі теж були дівчата з бойовим характером. Вони закохувалися ще швидше, ніж лагідні. І замкнуті дівчата теж кохали сильніше за інших. А в тебе – одразу і те, й інше. Коктейль із мужності та спокою.

- Так, - Теріш засміялася. – Мені теж здавалось, що подруги завжди шукають якогось ідеала. То він має бути мужнім, щоб захищати, то ніжним, щоб любити. Причому знаєш… виникало враження, ніби їм потрібно багато ніжності, бо вона у них і так була. Те ж саме з емоціями. Дівчата – запальніші, їм – нудно біля спокійних хлопців. Їм потрібен креатив, якісь вчинки, щось оригінально цікаве.

- І ще розум, - додав Алекс. – Хлопець має бути розумним, - награно закінчив він.

- Звісно! – погодилась Теріш. – Дівчатам дуже подобаються розумні хлопці. І мене це теж підкорило, - дівчина задумливо глянула під ноги. – Я закохалася в учня з паралельного класу. Правда, він учився гірше за мене, - Теріш хіхикнула, - але він знався у деяких цікавих речах. Наприклад, програмуванням.

- Так от як ти стала кодити! – вигукнув Алекс.

- Так, - відповіла Теріш. – Вірніше, я зацікавилась кодингом завдяки йому. Це – все, що залишилось від наших стосунків. Ну, крім спогадів.

- Він розбив тобі серце? – припустив Алекс.

- Ні, що ти! Він був закоханий ще більше за мене. Ми ходили на танці в одну групу. Нас ставили в шеренгу не як на фізкультурі… ну, коли спочатку за зростом стоять хлопці, а потім – дівчата. На танцях нас ставили за зростом змішано, а потім ми ділились колонами по шість. І він танцював біля мене. Правда, спочатку боявся, - Теріш захихотіла, - бо увесь потік знав, яка я бойовита. Ну, і він якось сторонився мене, зі сторони це виглядало трохи смішно… Дівчата навіть хихотіли, коли бачили, як він намагається обходити мене стороною. А потім ми якось сиділи під стіною в очікуванні вчительки, розмовляли про щось… на тему екології, але не пам’ятаю вже, що саме. І він у тему став розповідати про екологічне паливо, фермерство, брикети із соломи і лушпиння соняшника… А ми ще сиділи поряд, тільки десь у метрі одне від одного. Ну, і я вирішила поглузувати і заразом показати себе справжню. Я тихенько підсунулася впритул і схилила голову йому на плече. А він, щоб не показати засоромленість, вирішив підіграти і почухав мене за вухом, як кошеня. Отоді-то я розтанула! Можливо, зіграло роль ще те, що у мене раніше не було стосунків, і з хлопців мене майже ніхто не обіймав. А тут хтось подарував мені трохи ніжності. Ну, отак я вперше закохалася.

- А чому ви розсталися?

- Батьки дізналися, - Теріш зхітхнула. – Не одразу, правда – хоча всі знали про це. Ми разом стовбиличи на всіх перервах на очах у вчителів, всі бачили мій закоханий погляд… Його класна керівниця називала нас голубками. Ну, і кодинг теж видав. Він учився у математичному класі, тому у них на інформатиці був курс програмування. Правда, він теж мав доступ у «Блогіксі» і знав те, чого ніколи не вчили на уроках. Наприклад, як зробити сніфер і дізнатись чиїсь айдішки. Наприклад, я скидала дівчатам посилання на якусь косметику, а вони навіть не підозрювали, що я його засніферила, і вони діляться своїми адресами. Потім вставляла адресу від провайдера у код, виконувала його і дізнавалась усі основні айдішки. А там уже можна було прикалуватись по-різному. Наприклад, сидить хтось за компом, і тут вискакує вікно із повідомленням: «Привіт! Я шарюсь у тебе в компі!»

- Тебе швидко «спалили»?

- Так я й не приховувала, що це – моїх рук справа, - зізналась Теріш. – Інакше дівчата могли поскаржитись провайдеру, а ті, звісно, швидко вийшли б на мене. Словом, було весело. Одного разу ми стояли з ним біля танцювального класу, а звідти звучало танго. І ми намагались відтворити цю ходу – коли партнер ступає вперед, а ти ідеш спиною назад. А потім він вирішив нахилити мене – обійняв рукою за плечі, зробив випад, щоб не упустити з рук. І от він нахиляє мене, і я опираюсь об підлогу однією ногою, а іншу так кокетливо згинаю, як у справжньому танго. І згинаю так обережно, бо була у спідниці в обтяжку і боялась, щоб вона не тріснула.

- А ти ще хотіла бути на місці моєї дівчини, - зауважив Алекс. – Та в тебе перше кохання було бурхливішим за моє!

- Ну, я не відмовилася б і від того, й від іншого, - Теріш посміхнулася. – Та і тривало це недовго. Почуття – така річ, яку не приховаєш у школі, всі бачили, хто з ким обіймається, цілується, хто на кого стріляє оченятами… Та й не збиралась я нічого приховувати. Ну, і якщо про нас знали вчителі, то до батьків ця інфа теж дійшла дуже швидко.

- Вони були проти, щоб ти з кимось зустрічалася? – припустив Алекс.

- Не те що проти… - Теріш задумливо хитнула головою. – Коли ми говорили про це, батьки не висловлювались проти. Та й це було б дивно – інші дівчата зустрічаються, чому мені не можна? Тим паче, мені – чотирнадцять, вік першого кохання. Але на їхніх обличчях ніби було написано, що їм це не подобається, а прямо вони сказати про це не можуть. Ніби немає жодних аргументів, і це їх спиняло.

- А чому вони мали бути проти? – Алекс ступив із тротуару, переходячи через дорогу на дитячий майданчик.

- Вони хотіли, щоб я більше займалась навчанням, - Теріш на мить відволіклась на миготіння фар легковика у кінці двору. - Я навчалася добре, була майже відмінницею. Але їм здавалось, що стосунки із хлопцями відволікатимуть мене, і я з’їду на гірші оцінки. Ну, це я потім зрозуміла. А тоді мати поспішила розпитати вчителів про мого коханого. І одразу з’ясувала те, що їй було потрібно. А потрібно було зробити так, щоб ми не зустрічались.

- У нього була інша? – Алекс завернув на іншу доріжку. – Чи якась шкідлива звичка?

- Не у нього, - поправила Теріш. – Його батько виявився алкоголіком. А мати не надто ним цікавилась. Вона навіть майже не приходила на батьківські збори. А вдома йому доводилось зачиняти свою кімнату, щоб батько не виніс комп. Він і навчався добре через те, що тікав від домашніх проблем у навчання. Крім того, він не хотів повторити долю батьків, а для цього теж треба було навчатися. Але моя мати заявила, що я не зустрічатимусь із сином алкоголіка і горе-матері.

- А ким були твої батьки?

- А! – вигукнула Теріш. – У цьому й було питання! Мій батько був начальником відділу ремонтів приміщень на місцевій електростанції. Тобто, якщо у якомусь коридорі чи офісі треба зробити ремонт, його відділ мав усе погодити та проконтролювати. Правда, в самій електриці тато не розбирався, та й банально поклеїти шпалери він теж не вмів. А мати була завідуючою магазину у мережі, якою володіла її подруга. І от вони вважали, що дочка таких солідних людей і паралельно пристойна дівчина не могла зустрічатися із сином якогось алкоголіка.

- Але ти з ними, мабуть, не погодилась? – запитав Алекс.

- Звісно! Спочатку я спокійно говорила, що не збираюсь їм підкорятися. У відповідь мати влаштовувала скандали. А батько… Він говорив те ж саме, але так спокійно і холодно… Вони все життя намагалися командувати мною, але мати робила це емоційно, а батько просто спокійно говорив, що він від мене вимагає, і що все буде так, а не інакше. Якщо я не слухалась, він просто починав виконувати свої погрози, поки мати просто істерила. Якщо мені забороняють гуляти, а я опираюсь – мати кричить, кидається у мене речами. Потім, після скандалів, вона наказувала навести порядок у кімнаті, хоча все, що лежало на підлозі, у мене й летіло. А батько просто спокійно говорив, що я нікуди не піду, а якщо я опиралася, так само спокійно заштовхував мене в кімнату чи ванну і зачиняв. Або, наприклад, дзвонив подрузі й говорив, що я не піду з ними у кіно. Якщо я посмію крикнути їм щось у слухавку, за хвилину він знаходив мені роботу. Наприклад, витерти від пилу всю шафу. Або визубрити той параграф, який задали на завтра. Не вивчити, щоб відповісти на відмінно, а зазубрити. А увечері він брав книжку і ганяв мене по цьому параграфу так, як не зробив би жоден учитель.

- І цього разу він зробив щось подібне?

- Він просто пішов до мого хлопця, - пояснила Теріш. – І сказав, що він більше не буде зустрічатися зі мною. Звісно, він залякав його, сказав, що має змогу наслати перевірки на його сім’ю і на нього конкретно. У відповідь мій коханий сказав, що йому байдуже. І тоді мій батько почав погрожувати тим, що його перевірятимуть особисто на все, що тільки можна – навчання, спадкову схильність до алкоголізму. І перевірятимуть, поки чогось не знайдуть. А якщо ні до чого буде причепитися, то перевірятимуть увесь час. Як він тоді сказав, «з тобою перестануть спілкуватися всі, навіть твої найближчі друзі». Звісно, коли тебе смикає то педагогічна комісія, то ювенальна поліція, це насторожує і лякає усіх навколо. І на нього це подіяло.

- Як його хоч звали? – поцікавився Алекс. – А то ім’я моєї екскоханої ти знаєш, а я…

- Джеральд.

- Яке гарне ім’я!

- Так, - сумно погодилась Теріш. – Такі імена мало хто носив на нашому потоці. А він ще й був симпатичним і розумним. І захоплювався танцями. Для мене він був мрією.

- І ти ділилася нею у «Щоденнику фіалки»?

- Так, звісно. Я постила у «Блогіксі» про все, що любила. І кого теж… А про те, що розбило мені серце, я не могла змовчати.

- І ви більше не зустрічалися?

- Ні, - Теріш похитала головою. – Там до випуску із середньої школи лишалось три місяці. Джері пішов з головою у навчання, щоб забутися і про батьків, і про мене. А я теж стала посилено готуватися до екзаменів. Батьки взагалі заборонили мені зустрічатися з хлопцями, заявивши, що це нашкодить моєму навчанню. тому те, що я постійно і мовчки сиділа за підручниками, їм навіть сподобалось. Вони думали, що я покорилася і виконую те, що вони наказують. Правда, я майже не розмовляла з ними, і вони розцінили це як спротив. Вони навіть не здогадувались, що я задумала.

- «Немає нічого страшнішого за розумну і хитру жінку», - процитував Алекс.

- Саме так, - із посмішкою погодилась Теріш. – Це – із «Руальди?» Тільки вона обхитрила чоловіка, а потім мимоволі спровокувала революцію. А я просто втекла від батьків.

- Отакої! Як тобі це вдалось?

- Дуже просто. Ой… - Теріш спіткнулась об шматок цеглини, який валявся на доріжці. Наступної миті Алекс вхопив її за руку вище ліктя.

- Дякую, все добре, - сказала дівчина. Алекс розтиснув пальці. – Так от, я подала потай документи до столичного кулінарного коледжу. А коли мене прийняли, я бігом зібрала всі речі і зникла. Звісно, батьки стали надзвонювати, вимагати повернутися у звичній манері. Мати скандалила, батько погрожував… Я спокійно впиралася, але при цьому записувала телефонні розмови. Я знала заздалегідь, що батько зробить. Він не просто так погрожував Джері. У його відділі працювала племінниця заступника начальника поліційного відділення. Він сам не раз погрожував мені цими зв’язками, хоча бачив того офіцера рази зо два. Знаєш, як дитині погрожують ременем, але не б’ють? Правда, тоді батько застосував цей уявний ремінь.

- Він заявив, що ти зникла безвісти?

- Правильно! Я вже мала паспорт, тому батьки не могли за законом примусити мене повернутися додому. А от знайти мене і затягнути за волосся додому – цього вони домагались. І, врешті, одного дня до гуртожитку приїхала поліція. Я у відповідь поскаржилась їм, надала записи, запитала, чи не можу написати заяву про переслідування. Наступного разу батько подзвонив і спокійно прохав забрати «ту цидулку». Потім він благав, обіцяв дати мені спокій. Потім знову почав погрожувати, мати теж надзвонювала, чимдалі більше істерила… І в один момент усе різко закінчилось. Я навіть здивувалася, коли мені перестали надходити.

- А що сталось? Ти дізналась?

- Так, потім подзвонила тітка і розповіла, у чому справа. Цьому поліціянту не сподобалось, коли зі столиці повідомили, що я нікуди не зникла, а просто поїхала від батьків, які ще й переслідують мене і погрожують. А цей офіцер опинився у незручному положенні. Він же думав, що я дійсно зникла, а тут деспотичний батько просто мене переслідує. Він накричав на нього і сказав, що зробить усе за законом. Тобто, оформить протокол, проведе попереджувальну бесіду, поставить на облік… А це був крах його кар’єрі. По суті, батькові погрожували так само, як і він колись Джері. Тільки тут не треба було шукати, до чого причепитися. От він і почав благати мене забрати заяву, а коли не вийшло… Словом, після наступного мого звернення той поліціянт звернувся до керівництва електростанції. А начальник відділу кадрів ТЕС здивувався, коли почув про такий відділ. Я теж вважала це дебілізмом – узгоджувати ремонт коридору через якийсь відділ! Мабуть, на станції теж про таке подумали і вирішили цей відділ скасувати. І згодом мій батько опинився вже на місці батька Джері.

- Почав випивати?

- Атож! На інші керівні посади його не брали без знайомств. А йти працювати на склад чи до супермаркету – це било по його самолюбству. А тут ще й дочка показала зуби і покинула дім. Думаю, мати теж почала зриватись на ньому. Але про це я дізналась, коли покинула коледж.

- Ти його не закінчила?

- Ні. Мені подобалось готувати, але вдома, біля плити. А так я всерйоз захопилась програмуванням. Навіть хотіла вступати до університету, але потім зрозуміла, що через «Блогікс» навчуся швидше і безкоштовно. А коли завалила сесію по десертам, вирішила, що пора забирати документи. Я тоді вже зареєструвалась на фріланс-біржі і створювала професійні лендінги. Робила шаблон і перероблювала «Черпаком» так, як мені було потрібно. А в коледжі я вже навчилася смажити стейки і запікати овочі, - на цій фразі Алекс відчув, як шлунок немовби засумував десь у животі. Із глибин пам’яті виринула материна смажена картопля, запечене м’ясо із начинкою із варених яєць. Коли він востаннє куштував щось подібне? І що він їв сьогодні – учорашню варену картоплю, підсмажену на пательні? І коли він востаннє так спілкувався з кимось, як сьогодні з Теріш?

- Здається, ми прийшли, - він зупинився біля під’їзду із широким входом під старим, але масивним козирком. Ліхтаря тут не було, тому помаранч бетонних колон вихоплювався лише світлом із вікон.

- Так, - Теріш чомусь посміхнулася. – А ти?

- Що я? – здивувався Алекс.

- А ти не все мені розповів. Ти з Лілу більше не бачився?

- Ні, - Алекс похитав головою. – Я так розумію, вона теж десь тут живе. Але після випускного я нічого не чув ані про неї, ані про когось із класу чи паралелі.

- А тебе дійсно відрахували? І як ти опинився у кіберполіції?

- Так і опинився, - іронічно відповів Алекс. – Я раніше навчався в Університеті програмних технологій. Але з першого дня я зрозумів, що знаю все, що нам розповідають. А я захопився ним тільки перед останнім класом і кодив лише рік! Так я став гуляти пари. Вірніше, не так – я пропускав заняття лише із програмування і те у вільний час я продовжував опановувати «Слона». А, приміром, на логіку чи філософію я цілком приходив. Контрольні з кодингу я теж писав, а на семінарах я заробляв дві-три оцінки і знову пропускав. Звісно, викладачі стали висувати претензії, я відповідав, що й так знаю те, чому мене вчать. Один викладач назвав мене зарозумілим, я теж не поліз за словом у кишеню. Людина не вміє автоматизовувати розподіл другорядних даних у масивах, називає деякі команди функціями… І він називає мене зарозумілим. Потім якось на парі він припустився помилки у коді, я спочатку вказав на неї, а потім додав, що сам код можна спростити двома-трьома контейнерами. Він вибухнув гнівом, а потім вибіг з аудиторії. А наступного дня ми дізнались, що нам змінили викладача. Зате від мене вже відчепились і мовчки перевіряли матеріал.

- А чому тебе відрахували?

- Ну, так же не завжди тривало. На третьому курсі від мене знову стали вимагати відвідування пар. Причому пояснювали це якимись черговими педагогічними фразами – типу, це сприяє закріпленню знань. А я на той момент опанував «Слона» краще за будь-якого випускника. Що мені закріплювати, коли я можу просто зараз забрати документи і йти працювати? Ну, мене знову стали звинувачувати у зарозумілості. Причому цього разу це був проректор, який ще й нахвалював сайт університету. Ну, я взяв і зламав його. Причому якби я не зізнався, мене в житті ніхто не знайшов би. Але я хотів довести, що прекрасно знаю кодинг, а їхній сайт – дірявий. Хто ж знав, що у ректораті на мене образяться і заявлять до поліції. Мене навіть затримали прямо в коридорі корпусу… на очах у викладачів.

- Тебе затримали? – здивувалась Теріш. – А як ти тоді потрапив до…

- А це вже сталося за кілька днів. Я тоді вже ні на що не сподівався і думав, коли про цю ганьбу дізнаються батьки. Мене викликали з камери на допит… але там сталось дещо інше. Мені запропонували угоду: я певний термін працюю на кіберполіцію, а мою справу кладуть до сейфу. Якщо я порушую правила, мене судять. Поки триває термін, я живу на конспіративній квартирі й виконую завдання. Правда, коли я побачив ту квартиру, мені захотілось відмовитись. Знаєш цегляні будинки через дорогу? Ну, біля каналу. От ремонт у квартирі виглядає ще гірше, між ті двори. А комп – із позаминулого десятиліття, тільки прокачаний. Ну, диск замінений на твердотіл, процесор поставили трошки новіший, оперативу розширили… І поставили зовнішній акум про всяк випадок. Для роботи досить, але морально на нього навіть дивитись важко. Плюс мені виплачують лише двадцять відсотків зарплатні. Інші заморожуються на моєму рахунку до кінця терміну. І паралельно мене зарахували до іншого закладу на індивідуальний графік. Кодинг у мене, звісно, ніхто не питає, але загальні предмети я мав здати, щоб отримати диплом. Спочатку, звісно, було важко, але я розумів, що у в’язниці умови будуть не кращими. Та й сусіди по камері там швидко ламають, я в поліції сидів кілька днів із ними. Тут, правда, теж живуть здебільшого одні маргінали. Але я пару разів тицьнув посвідченням у морду, коли вони стали нариватися - і все. Тепер навіть найзапекліші алкаші обходять стороною.

- І коли в тебе закінчується термін? – поцікавилась Теріш.

- Твоя справа була останньою.

- Невже?!

- Так. Правда, я погодився працювати й далі, але тепер я буду таким же агентом, як і інші.

- Клас! – дівчина підстрибнула від радості. – Я тебе вітаю!

- Дякую, - Алекс обійняв Теріш – але, мабуть, несподівано для неї.

- Ой… - вирвалось в темряві з її вуст.

- Знаєш… мені здається, ніби ми знайомі з тобою багато років, - сказав він.

- Але ми зустрілися пів години тому у супермаркеті, - зазначила Теріш. – Причому ти – агент кіберполіції, а я зламала чужий сайт.

- Але ти ні в чому не винна.

- Ну, по совісті – мабуть, так, - погодилась Теріш. – Але мені теж здається, що ми давно знайомі. Тільки я чомусь мало знаю про тебе.

- Ти хотіла б дізнатись щось ще?

Теріш кокетливо посміхнулася.

- Я хотіла б почитати твій роман. Скинеш?

- Я так розумію, він може вийти друком. А, може, й ні.

- Чому ні? – Теріш здивовано глянула на нього з темряви.

- Я не звик із нетерпінням очікувати на ті речі, які потім можуть не статися. Наприклад, цьому видавцеві може щось не сподобатись. Я ж – не професійний письменник. Хоча, до речі, в університеті я теж писав оповідання, коли пропускав пари.

- Даси почитати? Мені дійсно цікаво.

- Якщо книжка не вийде, я створю сайт під нього, - відповів Алекс. – Тому ти його точно прочитаєш.

- Ну, ти хоча б скажеш, прийняв видавець твій роман чи ні?

- У мене немає твоїх контактів, - нагадав Алекс. – Мене вів Інструктор до самого супермаркету. А далі я тебе шукав за описом.

- Давай тоді обміняємось номерами? – запропонувала Теріш.

- Давай… - почав Алекс. І застиг, дивлячись кудись за її спину.

- Що таке? – Теріш обернулася. Укінці двору біля трансформаторної підстанції чорніла постать. Це був високий чоловік у кофті з капюшоном, накинутим на нахилену голову. У долоні зігнутої руки щось світилося яскравим білим світлом – якийсь пристрій, в екран якого цей тип дивився.

- Дрегдер… - посміхнувшись, пригадав Алекс.

- Що? – здивовано запитала Теріш.

- Та так… нічого… У нього в руці смартфон?

- Звісно, що ж ще?

- До речі, щодо телефона, - Алекс витягнув із кишені апарат. – Диктуй свій номер.

- А, ну так. А що таке «дрегдер»?

- Не що, а хто. Дізнаєшся, коли почитаєш мою писанину.

Постать у капюшоні зникла, зайшовши за ріг підстанції.

Здалеку університет урбаністики справляв таке ж враження, як і його назва. Біла струнка будівля височіла над низенькими п’ятиповерхівками мікрорайону. Вершину вінчав дійсно урбаністичний синій логотип у вигляді стилізованої букви U із загостреними скругленнями. Дивлячись на цю літеру, фантазія одразу малювала в уяві її підсвіченою у вечірньому столичному небі.

Однак зблизька вигляд закладу одразу розчаровував. Універ компактно займав невеличкий майданчик на краю схилу. Чотири будівлі у стільки ж поверхів розташувались по краях, кругом тієї самої «вежі». Біла цегла, дерев’яні двері на пружині, потріскані бетонні сходи – усе вказувало на те, що корпуси були збудовані мінімум років двадцять тому. Потемнілі від часу стіни та старі дерев’яні рами віддалено нагадували якусь державну клініку чи лабораторію. Трошки краще виглядав восьмиповерховий корпус, який здіймався з центру майданчика. Але і тут стиль та вигляд гучно заявляли, будівля тут стоїть не перше десятиріччя. Звідси логотип розглянути було важче, аніж здалеку; а вночі (місцеві це добре знали) вона й зовсім губилась у темряві – адже насправді всередині літери не було жодної підсвітки. Картину довершував металевий паркан – простий, решітчастий, без усіляких фігурних елементів.

Фойє головного корпусу дійсно заявляло про сучасність. Стилізований ресепшен, кольорові пластмасові вставки на стінах, фігурні дзеркала та колони – все це було дійсно схожим на картинку з майбутнього. Однак ця картинка теж була немовби взятою зі старих фантастичних фільмів. Нескруглені кути, яскраві кольори, чіткі геометричні фігури – все це виглядало як «майбутнє з минулого». Здавалось, у закладі, збудованому років двадцять (а, може, й за тридцять) тому, у певний момент почалися проблеми із грошима. І модерновий вигляд мовби з майбутнього став покриватись минулим, мовби шаром пилу.

«Мабуть, так і є», - подумав Алекс підіймаючись на другий поверх. Шлях нагору фактично нічим не відрізнявся від під’їзду у більш-менш новому будинку: бетонні сходи, пофарбовані по краях, непривабливе дерев’яне перило, пофарбоване у темний колір, сині металеві прутні… Тільки високі кабінетні вікна між сходами відрізняли їх від житлового масиву.

На другому поверсі корпус і зовсім виглядав як звичайний заклад. Білі стіни, ламінат, старі шкіряні лавки (які, щоправда, виглядали більш-менш свіжо). Модерністично виглядала хіба яскрава помаранчева смуга, намальована вздовж стін. Тепер було зрозуміло, чому його було зараховано сюди – у посередній непримітний заклад, подалі від очей. Та й місцевий ректорат швидше погодився б на прохання згори прийняти екзамени у якогось студента, не задаючи зайвих питань про його особу. Впиратись рогом керівництву було собі дорожче – так можна і зовсім загрузнути у фінансових проблемах. А там, дивись, і заклад можуть закрити – хоча виникало враження, ніби колись так і буде.

Кинувши погляд на широкі вікна зі старими рамами, Алекс завернув у напівтемний коридор. Тут, як і на вулиці, відбувалась метушня: розчинені двері, у кабінетах метушаться немолоді жіночки у яскравих сукнях та чоловіки при краватках. Двоє хлопців (мабуть, студенти) виносили у коридор якийсь стіл. Пропускаючи їх, Алекс заглянув у сусідній кабінет і…

Посеред витягнутого приміщення стояв довгий стіл. На поверхні купами лежали червоні книжечки – без сумніву, дипломи. Поруч стосами лежали кольорові листи – мабуть, якісь грамоти. Якась повна жінка з короткою стрижкою у бордовому костюмі крутилася навколо столу, перевіряючи гірки з дипломів та відзнак.

- Так, це – математики, це – технологи, це – соціологи, - кожного разу жінка ляскала по червоному стосу. – Хто буде вручати грамоти, визначились? Який проректор?

- Так Ви ж ніби повинні вручати грамоти, - зазначила червоноволоса жінка років під п’ятдесят.

- Ні, я вручаю відзнаки лавреатам підвищених стипендій, - заперечила «бордова пані».

-А скільки там тих стипендіатів? – кинув товстий сивий чоловік. – Десять штук?

- Так, цитьте! – гримнула жінка. – Ця інформація нікому не потрібна. Ми маємо провести вручення на висоті, щоб усі бачили, що ми – гідний конкурентний університет! А не якийсь периферійний заклад…

«Ага, точно», - іронічно подумав Алекс, крокуючи далі. За кілька метрів коридор повертав праворуч, у невеликий тупичок. З обох сторін чорніли зачинені металеві двері. І тільки у кабінеті прямо дві дерев’яні стулки були широко розчинені, немовби звідти теж мали виносити всі шафи та столи. Попри це, всередині не спостерігалось метушні, і взагалі у кабінеті майже не було видно людей. Тільки якась жінка у білій сорочці та чорній спідниці стояла біля принтера, і якийсь напівлисий чоловік років під шістдесят раптом з’явився з-за одвірка, виходячи у коридор.

- Молодий чоловіче, Ви куди? – суворо запитав він, побачивши Алекса.

- За дипломом, - спокійно відповів він, підходячи ближче.

- Вони знаходяться в іншому місці, - заперечив чоловік. – І взагалі, дипломи будуть вручатися перед корпусом о дванадцятій.

- Я в курсі, - відповів Алекс. – Один диплом знаходиться тут.

- Хто Вам це сказав? – чоловіка охоплювала роздратованість. – Усі дипломи зараз сортуються у загальному секретаріаті. О дванадцятій їх вручатимуть перед головним корпусом. Що незрозуміло? І взагалі… З якого Ви факультету?

- Це – неважливо, - діставши посвідчення, Алекс розкрив його перед очима чоловіка. – Ще раз пояснюю: один диплом знаходиться тут.

- А… так… - роздратованість та авторитетність немовби спали з лиця чоловіка, за якою ховалась розгубленість. – Так, Ваш диплом дійсно знаходиться тут. Мені говорили, що Ви за ним зайдете.

- От і добре, - обійшовши науковця, Алекс попрямував до входу.

- Чекайте… - подав голос чоловік. Алекс обернувся.

- Вас же… наскільки я пам’ятаю, відрахували з іншого закладу. І не лише… Що Ви робите в поліції?

- Подзвоніть до них і запитайте, - голос Алекса зазвучав грубіше. – Я бачив на вході пам’ятку з номерами екстрених служб, можете глянути, якщо забули номер.

- Не хаміть мені, - ображено відповів чоловік. – Я всього лише запитав.

- Не варто питати, про що не слід, - похмуро сказав Алекс. – Я так розумію, Ви підтримуєте зв’язки з УПТ, якщо так добре знаєте мою біографію.

- Звісно, я ж – перший проректор! Я спілкуюсь із багатьма колегами з різних закладів.

- От і добре, - повернувшись назад, Алекс переступив поріг кабінету. «Цей швидко розповість їм про мене», - подумав він, озираючись. Праворуч, біля самого виходу, знаходився стіл, за яким стояла молоденька жінка у темному діловому костюмі. У руках вона тримала широкий заклеєний конверт – достатньо широкий, щоб туди вмістився диплом. Її погляд теж був направлений на Алекса – ніби вона чекала, що він от-от зайде до кабінету. Вірогідно, працівниця почула розмову з коридору і приготувалася заздалегідь.

- Ви – Алекс? – запитала вона.

- Так, - підтвердив він.

- Будь ласка, тримате Ваші документи, - жінка простягнула конверт.

- Дякую, - взявши пакунок, Алекс вийшов назад. У тупичку нікого не було. Зачинені двері чорніли так само, як і хвилину тому; однак першого проректора і слід втратився.

- Фух! – долинув ледь вловимий шепіт із кабінету. Здавалось, цей вигук полегшення стосувався його – ніби тут бажали якнайшвидше його позбутися.

Прямуючи до сходів, Алекс завернув до відчиненого вікна. Надворі теж відбувалась метушня: двоє чоловіків вертіли трибуну, жінка (та сама, у бордовому костюмі, коли тільки й встигла вийти) щось кричала їм, перекрикуючи гомін юрби. Ще двоє хлопців у джинсах та кольорових сорочках вовтузилися поряд із мікрофонами. Перед трибуною була розстелена червона доріжка, чоловіки в костюмах також поправляли її, взявшись за кінці.

- Не дуже краєвид, правда? – несподівано пролунало поряд. Алекс глянув ліворуч: поряд стояв русявий чоловік років сорока у темних джинсах, цегельній сорочці та темному жилеті. «Мабуть, якийсь викладач», - подумав він. Утім, тип справляв приємне враження – не запитав, що він тут робить, не став вихваляти заклад, ба більше – не задоволений краєвидом із власного ж університету! Утім, бувають же хороші вчителі, подумав він. Наприклад, викладач психології з УПТ був доволі приємним і теж не цурався говорити правду про ректорат (хоча, звісно, обережно).

- На восьмому поверсі вид, мабуть, красивіший, - припустив Алекс. – Звідти видно увесь мікрорайон.

- Не дуже, - не погодився тип. – Там видно лише оці багатоквартирки, і те одні цинкові дахи. От з іншого боку дійсно є на що подивитися.

- А, озеро, - згадав Алекс. Все-таки добре, що цей викладач одягнувся не у костюм. Набридли ці пафосні солідні доценти і проректори, надуті пихою. А цей, здається, навіть має почуття прекрасного.

- Так, озеро, сквер, трав’яне поле, - продовжував русянь. – Люблю іноді гуляти у таких місцях. Особливо влітку увечері, коли спадає спека.

- Я теж колись любив гуляти, - пригадав Алекс. Ще б пак, навіть його старий шкільний роман народився завдяки прогулянкам. І все ж, Алексу він досі здавався недолугим. Чим він тільки приглянувся чоловіку Лори…

- Я знаю, - спокійно відповів чоловік. Його уважний погляд був спрямований на простір перед корпусом…

- Що? – Алекс здивовано глянув на нього. І раптом… мовби блискавка, вирвавшись із бетонної стіни, вдарила йому в груди…

- Я гадаю, нам слід ближче познайомитись, - чоловік перевів погляд на нього.

- Ви – Інструктор, - впевнено, але з переляком у голосі сказав Алекс.

- Мене звуть Вітольд, - русянь раптом м’яко посміхнувся. – Але ти правий, я був твоїм Інструктором.

- Були?

- Так, - підтвердив Вітольд. – Інструкторів мають лише поліційні агенти, у яких умовно є проблеми із законом, - пояснив він. – У тебе їх більше немає. Тому надалі ти працюватимеш зі звичайними детективами. До речі, я теж раніше був слідчим у Службі безпеки. Досі не можу звикнути до тонкощів із програмуванням…

- По телефону Ваш голос був зовсім іншим, - пригадав Алекс.

- Це – аудіофільтр, - Вітольд знову посміхнувся. – Ти ж знаєш, що голос – така ж унікальна річ, як відбитки пальців? Тому, якщо хочеш лишатися за кулісами, потрібно приховувати і його. До речі, чому я прийшов… У тебе, здається, закінчується термін дії посвідчення?

- Здається…

- Не міг би ти його здати? – Вітольд розстебнув жител і витягнув із внутрішньої кишені ще одну «скоринку».

-Так, звісно, - Алекс простягнув своє старе посвідчення, беручи з рук Вітольда інше. Поклавши прострочений документ до кишені, поліціянт застебнув жилет і знову спрямував погляд у двір.

- Такий дрібний заклад, а пафосу – як в академії, - задумливо сказав він. – До речі, знаєш, чим програміст відрізняється від слідчого?

- Чим?

- Програмісти дуже добре розуміються у плані технологій. І взагалі, це – дуже розумні та креативні люди. Тому мені насправді подобається з ними працювати. Але детективи і надто слідчі навчені помічати кожну дрібницю. З роками вони впадають в око мимоволі. От, наприклад, зараз. Ти бачиш цю трибуну, червону доріжку, колонки на штативах… Навіть сукні твій погляд вихоплює лише яскравіші. А от я зараз випадково глянув трошки далі й помітив те, що мало б здивувати тебе. Придивись-но до газону біля входу.

Алекс глянув на вихід з університету і… аж затамував дихання. Біля газону стояла дівчина у непримітній темно-синій сукні вище колін. Темне волосся, неторкане фарбою, прямовисно опускалося на темний ліф. І лише помаранчевий метал оправи, осяяний сонцем, мовби горів на її волосинах.

Раптом дівчина повернулася; йому навіть здалось, що вона спрямувала погляд на вікно другого корпусу. Піднявши руку, Алекс помахав долонею – хоча, звісно, навряд чи вона помітила б його, навіть якщо роздивлялась цю будівлю. А якби й помітила б, то, мабуть, вирішила б, що цей жест спрямований комусь із сотень випускників чи якій-небудь викладачці. Однак раптом дівчина коротко помахала рукою у відповідь і різко пішла у напрямку копрусу.

- Не чекав на мене? – посміхаючись, запитала Теріш.

- Я – в повному шоці! – здивовано вигукнув Алекс. – Як ти тут опинилась?

- Ти ж сам сказав, що тобі вручатимуть диплом! – нагадала дівчина. – Пам’ятаєш, коли розмовляв по телефону?

«Я післязавтра отримаю диплом», - мов луною пролунав у голові його власний голос.

- Ну, я й вирішила прийти і підтримати тебе! – пояснила Теріш. – Ти ж не маєш отримувати свій диплом на самоті!

- Я бачу, ти вирішила заразом змінити імідж?

- Так! Як я тобі? – посміхаючись, дівчина, повернулася напіввідкритою спиною, а потім – назад.

- Гарненька! – захоплено резюмував Алекс. – Я тебе навіть не впізнав одразу.

- Ага, не впізнав! – Теріш розсміялася. – Помітив аж хтозна-звідки!

- Це не я тебе помітив.

- А хто? – дівчина здивовано звела брови. – А, той… хто стояв поряд? Хто це?

- Інструктор, - коротко кинув Алекс.

- Так ти ж говорив, що ти його ніколи не бачив! – пригадала Теріш. – І звідки він знає, як я виглядаю?

- Мабуть, ти запам’ятала лише, коли я прийду сюди за дипломом, - іронічно підколов її хлопець. – Я ж говорив тобі, що за тобою слідкували через вебку.

- А, то це він за мною підглядав! – вигукнула дівчина. – Ану, де він є? Зараз я розкажу йому, як підглядати за чужими дівчатами!

- Я думаю, він давно здимів, - припустив Алекс. – Принаймні, коли я стояв біля вікна, він теж несподівано з’явився.

- У вас не поліція, а якась Служба розвідки, - пробурмотіла Теріш.

- Він раніше працював у Службі безпеки. Мабуть, звідти у нього й лишилася тяга до всіх цих фокусів.

- Давай про щось приємніше, - запропонувала Теріш. – Все ж, у тебе сьогодні – свято.

- Та яке там свято! – Алекс махнув рукою, притримуючи іншою конверта. – Так, тупа формальність.

- Давай відзначимо твою формальність, - запропонувала Теріш. – Розділимо на двох який-небудь тортик із вином?

- Ти сьогодні – геть інша, аніж позавчора. Чому ти одразу не сказала. Що можеш бути такою чарівною?

Теріш кокетливо скосила очі.

- А ти думав, що я можу тільки кодити і давати по морді в разі чого? Я ж говорила, що завжди хотіла, як усі дівчата, цілуватися й на ручки!

- Алексе! – раптом пролунав поряд жіночий голос. Він обернувся і…

Він повернувся… й зловив дежавю. Перед очима – у трьох кроках від них – знову стояла ще одна дівчина у святковому вбранні. Вона виглядала майже повною протилежністю Теріш – блондинисті кучері, повнувате обличчя, червона сукня, і на ногах – не балетки, а туфлі на підборах. Тільки фігура та довжина волосся збігались – мовби між дівчатами стояло дзеркало, яке відображало Теріш максимально несхоже, але більш-менш органічно.

- Лу? А ти як тут опинилась?

- Приїхали! Ти ж сам позавчора сказав, де і коли отримуватимеш диплом.

Раптом Алекс зареготав. Взагалі, він більше відчував ніяковість перед Теріш. Вона змила цю ядучу фарбу з волосся, причепурилась, прийшла сюди в надії зіштовхнутися з ним тут, зробити цей сюрприз… І все це – лише заради нього, щоб спробувати знову стати щасливою… І раптом, мов з-під землі, з’являється інша краля! Звісно, Теріш має пам’ятати, що вона – одружена; але поки що Лілу максимум виглядала так, ніби вона вчора розлучилася. Все відбувалось, мов у якомусь драматичному фільмі – він спробував відзначити випускний по черзі з двома коханками, однак дівчата випадково зіштовхнулись. Комічності додавало те, що жодну з них Алекс не запрошував і не збирався тут побачити. І цей момент викликав регіт, який ніяковість лише посилювала.

- Чого ви? – здивовано промимрила Лілу. – Щось не так?

Почувши «ви», Алекс глянув на Теріш. Дівчина теж хихотіла, заплющивши від сміху очі під великими лінзами окулярів. Ніяковість одразу спала – мовби провалилась туди, звідки взялася Лілу.

- Не хвилюйтесь… - вичавила Теріш крізь сміх. – Все так… Просто він не очікував зустріти нікого з нас.

- Коли я розмовляв із тобою, вона була поряд, - пояснив Алекс. – І ви почули одночасно, коли і де я забиратиму диплом. Тільки хто ж знав, що ви обидві прийдете сюди!

- А, то в тебе було побачення! – видала раптом Лілу. – Чому ж ти не сказав, що ти – зайнятий? Я передзвонила б пізніше.

- Ні-ні, Ви не так зрозуміли, - поспішила Теріш. – У нас не було побачення.

- Швидше, знайомство, - іронічно поправив Алекс. – До речі, знайомся, це – Теріш, моя… подруга.

Теріш глянула з-під окулярів зі здивуванням, немовби змішаним зі страхом. «Що я мав сказати? – пронеслось у його голові. – Що вона – моя дівчина? Ну, це геть було б по-дурному. Чи знайома?»

- Дуже приємно, Лілу.

- Так, я знаю, - відповіла Теріш. – Алекс мені розповідав про Вас.

- Цікаво, що він такого розповідав про мене, - кокетливо мовила Лілу.

- Довелось пояснювати, звідки ти взялася з моїм романом, - єхидно відбив Алекс.

- А Ви його не читали? – поцікавилась Лілу.

- Ні, - з награним сумом відповіла Теріш. – Він не дає.

- Я ж сказав, коли вийде книжка, почитаєш! – невдоволено кинув Алекс.

- А ти її підпишеш? – захопливо запитала Теріш.

- Блін, от нащо я тоді проговорився тобі? – запитав Алекс, глянувши на Лілу. – Так і знав, що треба було тримати язика за зубами!

- Я б тобі нагадала, як це було, якби ти зараз був один.

- Ти думаєш, вона не знає? – він кивнув на Теріш.

- А, то он що ти розповів їй про мене! – зрозуміло вигукнула Лілу. – Ну, все зрозуміло з тобою. Спочатку потягнув мене цілуватися поночі, а тепер розповідаєш про це дівчатам одразу при знайомстві. Ну, нічого, я їй теж можу багато чого розповісти про тебе!

- Вона і так знає про мене більше, ніж ти, - задумливо кинув Алекс у відповідь. – Іноді одного вечора достатньо більше, аніж року.

- Про що це ти? – Лілу кинула здивований погляд. – До речі… що сталося з тобою в університеті? Ти що, дійсно зламав сайт?

- О, а це – не до нас? – перебила Теріш, дивлячись за спину дівчини. Лілу обернулась і… застигла. До них упевненою ходою прямував високий чоловік із цегельно-каштановим волоссям. З кишені дорогих брюк звисав крупний, шириною із два пальці брелок від преміальної машини. Здавалось, вигляд аж випромінював успішність і впевненість цього типа. Натомість сірі очі спрямовували на Лілу промені суворості.

- Що ти тут робиш? – суворо запитав він, підійшовши до неї.

- Констаде, ж сказала, що маю зустрітися зі знайомим у справах, - спокійно відповіла Лілу.

- На випускному? – Констад здивовано скосив гострий погляд – мовби навкоси різонув мечем. – Чудове місце для переговорів! А це хто такий? – він кивнув на Алекса.

- Тобі кортить дізнатись, хто я? – похмуро кинув він.

- Алексе, не лізь… - благально мовила Лілу.

- Ну, кортить, - відповів тип. – А ти хочеш представитись?

- Не проти, - Алекс висмикнув із джинсів посвідчення і спритно розгорнув її у руці. – Поліція. Кінцева зупинка, приїхали.

Констад вмить змінив суворість на розгубленість – як перший проректор півгодини тому. Натомість Лілу широко розширила очі.

- Ти працюєш у поліції?! – здивовано вигукнула вона. – Ти ж…

- ...зламав сайт? – закінчив Алекс. – Так, це – правда. Тому в поліції запропонували попрацювати у них. Їм не вистачає кодерів, а я люблю ламати сайти всіляких негідників. А ти у нас хто? – він перевів погляд на Констада.

- Я… - тип запнувся. – Я – чоловік Лілу.

- І що ти тут робиш, чоловік Лілу?

- Я побачив, що вона – тут і… здивувався… - промимрив Констад.

- А, супутникова навігація, - здогадався Алекс. – А просто подзвонити і запитати філософія не дозволяє? Її подрузі терміново знадобився роман одного школяра. «Енергетик», не читав?

Лілу раптом пирснула зо сміху за спиною Констада.

- Н-ні… - розгублено відповів тип.

- Нічого, потім почитаєш. Так от, деякі права на сюжет є тільки в мене. А оскільки твоїй дружині закортіло домовитись про друк терміново, їй довелось приїхати на мій випускний. Зрозумів?

Констад мовчки кивнув.

- Не дивись так перелякано, - похмуро додав Алекс. – Я – кіберагент, я не вмію заламувати руки.

- А-а… - зрозуміло протягнув чоловік Лілу.

- А вона вміє, - він показав на Теріш. Констад коротко кашлянув – мовби подавився слиною від несподіванки. При цьому він продовжував перелякано дивитись на Алекса.

- Вмію, – засміявшись, відповіла дівчина. – Я уходила на самозахист.

- Це – моя дівчина, - пояснив Алекс. – Тому, якщо ти приревнував мене до дружини, вона мені не потрібна.

- Та ні, я… просто мені здалось дивним, що вона тут робить.

- Ну, от потім у неї розпитаєш, - сказав Алекс. – А… і ще дещо: будеш погано себе вести – хакну твій комп. Причому цілком законно.

- Не треба, - попрохала Лілу. – Якщо він буде погано себе вести, я з ним розберуся.

Констад похмуро (але вже спокійно) глянув на дружину.

- Ти дійсно ходила на самозахист? – запитав Алекс, ставлячи бокал вина на столика.

- Так, - Теріш відвела погляд від вікна кафе, за яким сідало сонце. – Ти ж сам знаєш, робота кодера – сидяча, доводилось чимось займатися. Ну, і потім, я завжди мріяла навчитися захищатися. Одного разу я поверталася увечері з того самого магазину… ну, де ми познайомились… І до мене пристав якийсь тип. Добре, що він був один… То я заломила йому пальця, а іншою рукою бахнула по горлу. А потім викликала поліцію. Він, здавалось, був навіть радий, коли приїхав патруль.

- То ти – ще й небезпечна? – підмітив Алекс.

- Ну, я можу бути різною. А чому ти питаєш? Ти тепер мене боятимешся?

- Ну, ти ж не будеш мене бити? А я виконаю твоє бажання. Ти ж досі хочеш на руки?

Вуста Теріш розпливлися у кокетливій посмішці.

- Якщо ти братимеш мене на ручки, я буду дуже слухняною, - мило проговорила вона. – А інше бажання я можу виконати просто зараз, - дівчина кокетливо глянула на нього.

- Яке інше?

- Ось це, - прошепотіла Теріш. І, поклавши долоні на Алексове обличчя, дівчина припала до його вуст…