Інкогніто

Ніч уже майже захопила четвертий район. У пісочницях давно стихли дитячі голоси; біля столів не світились вогники запальничок та цигарок; хулігани-підлітки порозходились по хатах, боячись зустрітися з дорослими злочинцями.

На районі панували темрява і тиша. Тільки беззвучно світились жовтим квадрати вікон, та ще гуділа ззаду неонова вивіска магазину. Тільки-но Дрегдер вийшов звідти; зараз він ішов двором, жуючи на ходу булку і запиваючи її кефіром з картонного стаканчика.

Він проходив повз під’їзд – один із десятків схожих і в той же час несхожий. Як і скрізь, тут були старі дерев’яні двері, лавка біля клумби, козирок з прямокутними колонами. Але у всього цього був були свої риси: подряпини на дверях, написи та малюнки, зроблені крейдою, шматки відірваної фанери… Один із десятків під’їздів… у якому ж ти живеш, довбаний викрадач?!

З розчиненого вікна долинув писк – попереду, справа, десь над головою. «Десята», - подумав Дрегдер. Радіо, сигнал точного часу. І, немов у підтвердження, погляд вихопив радіоприймач – на кухні за вікном, у яке він дивився. «Сигнал-4», - згадав він. У нього на кухні висіла 3-й. Мабуть, він зараз так само транслював цю хвилю – Дрегдер не вимикав радіо, коли виходив із квартири.

Раптом на кухню вийшла якась дівчина. Розвернувшись, Дрегдер пішов далі, кидаючи в темряву звуки кроків, видавані старими кросівками та асфальтом. Ця дівчина була трохи схожа на неї – така ж струнка, брюнетка, тільки у цієї волосся – коротше…

Мимоволі він пригадав себе – там, у минулому житті. Тоді, по ходу, той професор ще не придумав свій апарат, а він, Дрегдер, називав себе справжнім іменем. Він навчався у коледжі, займався вільною боротьбою і зустрічався з дівчиною зі старшої школи. Її батьки були проти їхніх стосунків: вона – ще мала, та й він сам їм не подобався. Вони були проти – до того самого моменту… Як і першу дівчину, її знайшли із заклеєним ротом (щоб вона мучилась і не кричала), з порізами, опіками… Він катував її кілька годин – так, аби вона була в свідомості, поки не стікла кров’ю.

Цього маніяка мали знайти поліцейські. Натомість вирахував він – у цього виродка була математична логіка у виборі будинків жертв. Він же був студентом-математиком; а вона робила його відмінником. Чим більшу він набирав суму балів за цей місяць, тим більше у наступному вона дозволяла себе цілувати і брати на руки. Парадокс, але саме вона допомогла йому знайти її вбивцю.

Тоді було вбито вісьмох дівчат. Маніяк мав вибрати ще двох і, мабуть, змінити формулу: ця більше не дозволяла вибирати будинки у їхньому місті. Йому дуже хотілося помститися вбивцеві; але різати його на шмаття він не зміг би навіть зараз. Його кохана була біологом; тож він просто зробив йому паралізуючий укол, а потім висипав на нього мурах. І пішов – дивитись на те, як комахи жеруть живцем людину, міг тільки псих. А Дрегдер, здається, ним не став і досі…

Інтернет зник несподівано. Ось тільки-но у кутку світилося зображення антени – і раптом на її місце вискочив червоний кружечок. На довершення, програма раптом вирішила оновитися, і замість тексту на моніторі з’явилась фраза «Немає сигналу».

Скорчивши невдоволену мармизу, Алекс дістав із шухляди інтернет-тестер. Перевірити кабель доволі просто: варто лише дістати з комп’ютера роз’єм, вставити його у цю штуковину і натиснути на кнопку. Тоді тестер починає перевіряти кожну жилу на здатність до передачі сигналу. Якщо всі вісім індикаторів світяться – значить, він просто забув заплатити за інтернет. Якщо якась із них блимає – значить, одна жила вийшла з ладу. І вона точно була основною – інакше все працювало б.

Штекер сухо клацнув, вставляючись у тестер. Усі лампочки замиготіли зеленим світлом – мов світлофор, який збирається перемикатись, але ніяк не перестане блимати. Це могло означати одне з двох: або проблеми з кабелем, або щось сталося з обладнанням провайдера. Останнього аж ніяк не хотілося: він-то міг залізти у так званий «ліфт», але за це потім можна було отримати. А викликати майстра було пізно: годинник показував за восьму.

- Алексе! – до кімнати заглянула мама. – Ти що більше хочеш – картоплю чи макарони?

- Я хочу дізнатися, що з інтернетом, - Алекс висунув іншу шухляду й почав у ній порпатися. – Де ж воно…

- Що, інтернет зник?

- Так… Ага, ось! – він врешті намацав щупи – аж у дальньому кутку.

- А уроки ти вивчив?

- Вивчив, – конектори щупів сухо клацнули, вставляючись у тестер. – Про всяк випадок. І, по ходу, він настав.

- Ну, дивись мені. Передостанній клас таки, - нагадала мати. – Тут уже так не побігаєш на перездачі.

- Добре, добре… - пробурчав Алекс, прикладаючи щупи до кабеля. Була надія, що хтось поставив на нього стілець, а тепер жили в тому місці не витримали. Але ні: тестер не видавав жодних ознак життя.

- Ну, добре, - сказав про себе Алекс, встаючи зі стільця. – Будемо шукати…

У наступному дворі впевненість раптом покинула Дрегдера – немовби просто витекла з його жил назовні. Він одразу здогадався, у чому річ: цей двір був йому незнайомий. Досі він ішов районом, знаючи, що його чекає на кожному кроці: де стоять лави, де розташовані столики, де знаходяться сміттєві майданчики. Тут усе було ще не досліджене. Але Дрегдер навіть зрадів: є можливість спробувати просканувати на шляху кілька будинків.

За кілька кроків – фактично на стику дворів – стояв сміттєвий майданчик. Це було несподівано: до розташування контейнерів у такому місці він не звик. Задоволено кивнувши, Дрегдер жбурнув у темряву стаканчик з-під кефіру. Тишу порушив ледь чутний, але впевнений шелест – це картон приземлився на пакет зі сміттям.

Дрегдер вибрав будинок праворуч. Пройшовши під ним, можна було вийти у сусідній двір. Там він теж, по ходу, ще не був.

Удень надворі шум стає тим гучніше, чим ближче до його центру. Біля під’їздів сидять бабусі, за столиками між кущами чоловіки грають у карти та доміно; а в центрі – у пісочницях і на гойдалках – шумлять діти. Тут же знаходяться перекладини для вибивання килимів, волейбольні чи баскетбольні майданчики; і, нарешті, тут теж є лавки – для батьків, які приглядають за малими.

Зараз було все навпаки. У пісочницях не було жодної людини – навіть дорослої. У кущах ще можна було почути якийсь шурхіт – чи то від котів, чи то ще від вітру. А от будинки зараз видавали найбільше шуму – хоча він був набагато тихішим денного. От, наприклад, із цього вікна звучить телевізор; поверхом вище якась жінка розмовляє по телефону. За наступним вікном була кухня – він здогадався про це за брязкотом ложки і голосом радіоприймача.

Діставши енергометр, Дрегдер звично перевів повзунок. Стрілка смикнулась… і разом із ним – його серце: вона показувала півтора енерго. Досі прибор показав більше 0,2 тільки раз – коли він випадково знайшов підземний кабель, що йшов через район від підстанції до цеху з переробки пластикового сміття. Але ж той кабель пролягає далеко звідси, аж за магазином, у якому він тільки-но був…

Тремтячи, Дрегдер повів енергометром туди-сюди. Коли він опустив прибор униз, стрілка смикнулась до 1,7. Але, варто було направити її на землю, вона падала нижче 1,4.

«Підвал, чи що?» - подумав Дрегдер. Дійсно, чому б викрадачу енергії не жити у підвалі? Тим паче, там теж можна облаштувати житло. Звісно, він, мабуть, прагне до сліпучого багатства – інакше навіщо він розірвав уже дві інкасаторські машини? Але зараз, поки він не зібрав стільки грошей, скільки йому потрібно – зараз цілком можна переховатися у підвалі.

Направивши енергометр під балкони, Дрегдер пішов уперед. Стрілка поволі повзла вгору: 1,8, 2,1, 2,4… Неподалік від рогу вона зупинилася на 2,5. «Невже тут?» - думав Дрегдер, завертаючи за ріг. Перед очима постала задня стіна підвального входу – доволі несподівано: він думав, що сходи, які ведуть під землю, знаходяться лише біля під’їзних дверей.

Підійшовши до стінки, Дрегдер притулився до неї – обличчям у куток. Так його було важче помітити – не викрадачу енергії (він був точно не поряд), а жителям із вікон. До того ж, хтось міг зараз топати дворами, як і він. До того ж, так можна було направити енергометр до стіни. Утім, він нічого нового сказати не міг: все ті ж 2,5.

Обережно, крок за кроком, він обійшов вхід. На щастя, спереду стояли решіткові двері: енергія вільно проходить між пруттями. Дрегдер глянув на шкалу. Стрілка впевнено показувала 4 енерго.

І тут він раптом зрозумів: якщо викрадач тут і живе, то точно не в самому підвалі. Інакше енергії тут було б стільки, що цієї шкали просто не вистачило б. Але прибор показав саме на цей підвал. Як таке може бути?

Поки що Дрегдер знаходив тільки одну відповідь: викрадач енергії жив під будинком, але глибше. Цей підвал міг бути тільки входом до його житла. Дрегдер уявив кришку люка, яка причаїлася під каналізаційною трубою. Або посеред коридору – під шматком кинутого лінолеуму. А під нею є сходи, які ведуть у якесь підземелля – про яке Дрегдер поки що тільки здогадувався…

Монітор раптом став блідим. Таке «Блогікс» робив тільки під час оновлення сторінки. Нічого страшного: зараз програма «подумає», і вона з жагою повернеться до розділу. «Невже Дрегдер знайшов його?» - подумалось. Дійсно, ще ніколи його енергометр не показував такі результати. А якщо це – не він, то хто?, Вірніш, що? Що криється в тому підвалі – настільки потужне, щоб видавати стільки енерго?

Раптом «Блогікс» врешті оновився. Вона втупилась у монітор… у фразу – «Немає сигналу».

- Гей! – аж скрикнула вона. І раптом здригнулась від страху: вона зовсім забула, що їй не можна шуміти, кричати, навіть відчинити дверцята шафи – бо ті рипіли на всю квартиру…

Перш за все він спробував перевірити кабель біля дверей. Якщо там є напруга – значить, неполадку треба шукати у квартирі. Але й там тестер не відреагував.

- Що, кабель накрився? – запитав батько, виглядаючи з кухні.

- По ходу, - Алекс відкрив коридорну шафу.

- Що ти шукаєш?

- Розкладний стільчик. Я ж у під’їзді до кабеля не дістану. Ага, ось ти де.

Стільчик лежав у самому кутку, закиданий шпалерами. Батько якось давно не ходив на риболовлю – а туди цей стільчик більше за все й тягався. На заводі додалося роботи, та й тато сам її шукав. Алекс трохи почував себе винним: це ж на його освіту батько й гарує зараз. А він сам у той же час потроху заробляє у тому ж інтернеті. Але батькам він так нічого й не купив. Утім, з іншої сторони, він давно не прохав у них же грошей на будь-що – якось вистачало своїх.

- Думаєш – це таки кабель? – запитав батько, коли Алекс уже виходив у під’їзд.

- Я на це дуже сподіваюсь, - відповів він, зачиняючи двері.

Дійсно, краще було б, якби це був кабель. Майстра не докличешся навіть у робочий час. Тому Алекс давно навчився ремонтувати такі неполадки сам. Причому не де-небудь, а, знов-таки, у тому ж інтернеті. У школі на фізиці вони не вивчали такі речі; та й навряд чи він зрозумів би щось. Наприклад, кілька років тому він майже нічого не зрозумів про електромагнітне поле та індукційну котушку. В реальності ж виявилось усе просто: є котушка, обмотана дротом, є магніт у центрі. Коли він крутиться – виникає напруга. Але ж Алекс зрозумів це із постів блогера-фізика – той пояснював усе так просто, що зрозумів би й першачок. До того ж, у нього навіть була анімація, на якій усе наочно показувалось. А у них що було? Сухий текст у підручнику, картинка збоку? Ну, і вчитель, власне, пояснювала не краще, аніж автор того самого підручника. Алексу трохи здавалось, що вона сама й написала його – разом із фізиками з інших шкіл.

На поверсі з кабелем була та ж проблема. Взявши стільчика, він спустився униз. Тут кабель знайшовся не одразу, хоча такого сірого більше ні в кого не було. Занадто вже було темно – лампочка над електрощитом чомусь не горіла. Придивившись, Алекс навіть помітив, що її там і немає.

За спиною зарипіли двері. У дитинстві вони тікали від таких звуків. Не завжди, звісно, а коли робили у під’їзді яку-небудь маячну: писали щось на стіні, смикали двері ліфта чи просто з реготом бігали одне за одним. Зараз же йому боятись було нічого – навіть якщо то була якась бабця, яка запідозрила щось не те.

- Привіт! – дзвінко пролунав за спиною дівочий голос.

Замість бабці на майданчик виглянула Лілу. Вони вчилися у паралельних класах; тільки Лілу, мабуть, була відмінницею. Принаймні, її клас був найсильнішим на паралелі. У дитинстві вони гуляли разом, у спільному колі друзів. Але то було тоді: вони бігали попід будинками, з’їжджали з гірок, узимку каталися на санчатах. У середній школі вони якось віддалилися одне від одного; зараз же Лілу була зовсім дорослою дівчиною – через два роки вона матиме законне право на одруження (власне, як і він). Звісно, вони віталися, спілкувалися, іноді сиділи на лавках із ровесниками. Але це вже було зовсім інше.

- А що ти робиш? – запитала Лілу, підходячи. Алекс не зрозумів, нащо вона взагалі вийшла на майданчик: запитати про щось можна було й біля дверей.

- Інтернет зник, - коротко пояснив він. – Так… походу, цей, - він приклав металеві кінці до кабеля. Це був таки той дріт; і напруги в ньому не було.

- У тебе – теж «СітіНет»? – поцікавилась Лілу.

- Так.

- У мене теж тільки-но зник сигнал. Я сиділа, читала роман, а він узяв – і вимкнувся на найцікавішому місці.

- А який у тебе кабель? – запитав Алекс, повертаючись. І аж здивувався від побаченого.

Лілу була симпатичною дівчиною. Блондинка середнього зросту, волосся до лопаток, миловидне личко і добрий погляд блакитних очей – такою Алекс описав би її, якщо його б попрохали це зробити. Найменше він хотів писати твір-опис – надто тому, що не переносив їх. У школі Лілу ходила, звісно, у формі: піджачок, спідниця, колготи. Останнім часом вона, здавалось, навіть подобалась – правда, разом із десятком інших дівчат. Надворі Алекс звик бачити її у яких-небудь шортах та майці, восени – у спортивках та светрі.

Зараз Лілу була у гарній сукенці. Може, й домашній, але красивій і закритій. Але одяг можна було пояснити: Алекс не знав, у чому і коли ходять дівчата по квартирі. Якщо він був зараз у футболці й штанях, взутий у капці на босу ногу – то це ніяк не значило, що Лілу теж мала виглядати так, ніби зібралась виносити сміття. Але, крім сукні, було ще одне «але»: на її волоссі блищала красива заколка. Виникало враження, що у них зібрались гості. «Може, у когось – День народження» - подумав він.

- Бузковий, - відповіла Лілу. Алекс глянув на кабелі; звісно, от він, такий хіба в темряві не побачиш!

- Прикольно… - пробурмотів він. – А тут теж немає напруги!

- А ти розбираєшся у цьому? – запитала Лілу.

- Та так… Цікавлюсь трохи, - Алекс зліз зі стільчика, підняв його і пішов униз, до виходу.

- А у нас у гостях – пані Барнош! – тихо сказала Лілу, наздоганяючи його. Алекс аж зупинився від несподіванки: виходить, у них сиділа вчителька біології. Ось чому Лілу так нарядилася!

- А що вона у вас робить? – здивовано запитав він.

- Мати запросила на чай. Сидять зараз, розмовляють про наш клас. Мама ж – голова класної батьківської спілки.

- А, он воно що! – спокійно мовив Алекс, ідучи повз ліфт. У кінці парадної, в самому кутку знаходились двері, які вели у перехід між під’їздами. Туди і сповзались усі інтернет-кабелі від «СітіНет». Взагалі, провайдери ставили обладнання на горищі; але з цим було все трохи інакше.

- Отож! – Лілу насупилась. – Якби ж вони говорили про клас, а то ж мати все намагається розпитати про мене! Я намагалася впасти на те, що вчу уроки, але вона вже двічі кликала до кімнати й питала при ній – чому я те і те і тому подібне.

- Ну, нічого, скоро вона піде! – Алекс поставив стільчика й став залазити на нього.

- Аякже! Вона тільки прийшла годину тому! – Лілу невдоволено проричала, мовби збиралась накинутись на вчительку.

- І тут теж… - Алекс зітхнув. Це вже не подобалось йому. До обладнання лишалось якихось двадцять метрів кабелю. Якщо щось саме там – звісно, він не лізтиме до світча. Щоправда, там, мабуть, треба просто переставити кабель з одного гнізда в інше; але все одно – завтра майстер помітить це й дасть «по рогах».

- Що, не працює? – якось наївно запитала Лілу.

- Зараз глянемо, - Алекс потягнув на себе двері, що вели у перехід. Як завжди, тут було відчинено. За дверима був звичайнісінький вузький коридор, освітлюваний двома світильниками. Поряд із входом знаходилась технічна комірчина; така ж була у тому кінці – біля таких же дверей. Це й були так звані «ліфти», як їх називали місцеві. У ближній знаходився інвентар для прибиральниць. А от у дальній якраз було обладнання провайдера. Якщо кабель не накрився тут – доведеться завтра таки викликати майстра – чим раніше, тим краще, поки той не прийде до Лілу. Інакше потім його знов не дочекаєшся. А чим раніше – це о дев’ятій, коли вони будуть у школі. Батько буде на роботі, а мати навряд чи дзвонитиме – їй той інтернет не потрібен, у неї й своїх проблем вистачає; тож вона точно забуде про майстра, причому цілком справедливо.

- Так… - Алекс вкотре заліз на стільчика. – І тут немає… Що ж ти поробиш… Ану, там що…

Алекс підійшов до протилежного «ліфту». Над дверима, що вели до техприміщення, знаходилася решітка, в яку згори й заходили кабелі. Зараз вони здались йому химерними різнокольоровими зміями, що заповзали всередину. Там, за дверима, вони присмоктувались до світча і…

- Ах, ти ж… - Алекс ледь встиг зупинитися, аби не вилаятись. – Так, кажеш, твій – бузковий? – він повернувся до Лілу. – По ходу, я знаю, чому у нас інтернет не працює.

- Чому? – запитала Лілу, йдучи назустріч.

- Тому що хтось їх обрізав.

- Як?!

- А просто. Он, бач, всі кабелі заходять он туди, в решітку. А наші от… - він торкнувся рукою обрізаних кінців, що звисали з решітки. Ще два такі ж кінці звисали вище, з-під стелі. Звісно, їх хтось обрізав кілька хвилин тому – мабуть, хтось із малоліток заглянув до переходу.

- Ох, же ж! – вигукнула Лілу. – Чекай… а ти можеш його полагодити? – дівчина благально глянула на нього.

- Зараз гляну. Спочатку побачу, що тут із обрізками… - Алекс затиснув щупами кінець обрізаного кабеля. Тестер вмить пискнув, засвітившись синім індикатором.

- Фух! Нарешті! – Алекс аж видихнув. – Виходить їх треба просто з’єднати назад.

- А мій? Зможеш? – запитала Лілу. – Ну, будь ласочка! А я…

- А ти, - байдуже відповів Алекс. Йому зовсім не хотілось бути схожим на тих хлопців, які зараз на його місці чекали б винагороди від дівчини.

- Чекай тут, зараз я прийду, - сказав він, збираючись іти

- Стій! – Лілу схопила його за руку. І раптом поцілувала його у щоку.

- Зробиш мені інтернет – поцілую ще! – із милої дівчинки Лілу вмить перетворилася у хитре створіння. Вона хитро посміхалася; а блакитні оченята так і бігали у зіницях.

- Ох, і хитрунка! – Алекс лоскотнув дівчину за бік. Лілу вискнула і засміялася.

- Відчепись! – мовила вона крізь сміх. – Зроби краще інтернет!

- Добре, чекай тут, - сміючись, відповів Алекс і пішов у під’їзд.

Мов на крилах, він забіг на перший поверх. І одразу ледь не «спалився»: на майданчику стояла мати Лілу.

- Ой… доброго вечора! – сполохнувшись, привітався Алекс.

- Привіт, Алексе. А ти Лілу не бачив?

- Бачив. Ми там з інтернетом розбираємось, - і, побачивши здивований погляд жінки, додав: - Вам у переході хтось кабель обрізав.

- Як так?!

- Ну, як… Хтось зайшов, побачив, як ваш кабель звисає, вирішив обрізати. Смішно ж!

- Ага, обрегочешся! – жінка скривилася. – Так ти що, вирішив полагодити?

- Так, мій за компанію теж обрізали. Зараз скручу назад і з’єднаю заразом ваш.

Мати Лілу щось хотіла сказати, але тут у дверях раптово з’явилась пані Барнош.

- Александре?! – здивовано вигукнула вона. – А Ви як тут?

- Як-як… - Алекс стянув плечима. – Живу! Погані учні теж же мають десь жити!

- А хіба я сказала, що Ви – поганий учень? – здається, вчителька навіть образилась.

- Ви – ні, - відповів Алекс.

- А хто?

- Та так… - він махнув рукою й пішов по сходах.

- Алексе, а… - почала мати Лілу, але він перебив її:

- Я зараз повернусь!

Зайшовши на свій поверх, він почув, як жінки розмовляють упівголоса:

- А він що, дійсно погано навчається?

- Та… ні, я б не сказала. Взагалі, він – хороший хлопець, старанний. Ну, от мої предмети він не тягне. Зрештою… я свого часу випустилась зі школи із двійками по математиці. Так, так, це – правда! І нічого, зараз сама викладаю!

Між розмовою почулися скрадливі кроки – мабуть, якась із жінок вирішила перевірити, чи не чує їх хто. Алекс – не менш скрадливо – підійшов до квартирних дверей та зайшов усередину.

На першому поверсі (якраз біля дверей у перехід) він застав усіх жінок одразу: Лілу, її матір і пані Барнош. Вчителька стояла з байдужим виглядом, у той час як мати наїжджала на доньку.

- Так, ще раз дізнаюсь, що ти не здала реферат у перший же день – полетять твої комп’ютери через вікно! Ти зрозуміла? Зібрати матеріал з інтернету – це ж півгодини! Чому я червонію за тебе, та ще й у своїй квартирі?

- Можна пройти? – запитав Алекс, підходячи.

- Проходь, - жінка ступила крок убік. За нею відійшла і донька. Алекс уже зібрався заходити до коридору, коли відчув, що з кишені через дірку вислизнула запальничка. Секунда – і вона, вилетівши із штанини, впала на підлогу.

- Александре! – вигукнула мармен Барнош. – Ви що, палите?

- Я? – здивувався Алекс. – А… та ні! То я розігріваю нею наркотики у ложці. Дуже зручно.

Вчителька аж зайшлася сміхом. Лілу теж закусила губу, а потім відвела очі – мабуть, таки від матері.

- А нащо вона тобі? – запитала мати Лілу. «Яка Вам різниця?» - подумав Алекс. Дійсно, якби навіть він і палив, кого це обходить?

- Термоусадку розігрівати, - відповів він, піднімаючи запальничку.

- Кого?

- Фігнюшка така, - кинув Алекс, нарешті заходячи до переходу.

- Так… іди звідси! - почув він за дверима. – Он, допоможи Алексу – лагодити наш шнурок!

Роботи з кабелями було на п’ять хвилин. Зачистивши кінець, він розподілив жили, зачистив і їх та обережно вставив у конектор. Лілу у цей час просто стояла поряд і дивилась за його роботою. Звісно, у поношеній футболці і домашніх шортах він виглядав не дуже привабливо. Але вона вже бачила його солідним – у шкільному костюмі та з рюкзаком; бачила, як він грав із хлопцями у футбол. А от за такою роботою вона спостерігала його вперше. Взагалі, її дивувало те, що Алекс розбирається у цих усіх інтернет-дротах: на нього це не було схоже. Він добре знав історію, любив правознавство; нещодавно Алекс ніби захопився інформатикою; але вони ж там не вивчали, як з’єднувати ці кабелі.

- А звідки ти це все знаєш? – запитала Лілу. – Ну, як працювати з цими кабелями.

- Із «Блогіксу», - відповів Алекс, дістаючи обжимні кліщі.

- Ти теж там зареєстрований? – здивувалася Лілу. – А скільки ти платиш у місяць?

- Блогери за перегляд контенту інших не платять, - відповів він, обтискаючи кінець. – Ти ж сама про це знаєш!

- А звідки ти знаєш, що я – теж блогер?

- Ти ж – «Білочка», правильно? – Алекс – вкотре за вечір – поліз на стілець.

- Так звідки ти знаєш?

- Ти сама прохала у себе на сторінці підписатися на тебе.

- Ах, дійсно! – згадала Лілу. - Мені теж треба було сто підписників, - пояснила вона. – А який контент ти генеруєш?

- Та так… Маячня одна…

- Ну, Алексе!

- Філософом, як ти, стати не вдалося.

- Нащо ти прикалуєшся? – образилась Лілу. – Між іншим, я спочатку просто вела там щоденник. Але вірусились чомусь тільки одні філософські пости. І потім, там ще є мої оповідання. О, до речі! На мене якось підписався один блогер… у нього ще нік такий прикольний – «Двірник».

- А, я теж підписаний на цього дивака! – пригадав Алекс. Він якраз завів обидва кінці у з’єднувач. – Так, ніби має працювати. Можеш піти глянути?

- Навіщо? – Лілу витягнула мобільний. – Зараз я передзвоню мамі. Так ти теж читаєш цей роман? Ну, «Енергетик»?

- Ну, так.

- А що це за маніяк?

- Я так зрозумів, що це – не маніяк, - Алекс легким рухом зрізав свій кабель.

- А хто? Ой.. Алло, мам? Глянь, будь ласка, що там на роутері… Зелені? Всі? Так, виходить, все працює!

- Є? – запитав Алекс. – Добре, зараз за… - він витягнув з кишені шматок трубки. – Зараз… заізолюємо це діло.

- Так на кого він полює… як його там…

- Дрегдер? Ну, якщо я правильно зрозумів… Якийсь учений типу відкрив факт, що людські нервові імпульси мають надпотужну силу. І спочатку він збирав енергію цих імпульсів із помираючих в’язнів: типу, вони таким чином віддавали належне своїй державі. А потім хтось вкрав цей прилад, став висмоктувати імпульси зі звичайних людей і акумулювати енергію. А Дрегдер якось там вирахував район його мешкання і поселився там, щоб шукати. А ні, його спецслужби туди поселили, щоб не засвітитись! Вони раніше якось теж вирахували його район, заселили десяток таких осіб-сканерів, а він щось запідозрив і втік звідти. От тепер один Дрегдер ходить районом і шукає цього «енергетика».

- А я подумала, що це – маніяк, тому що він же – пам’ятаєш – бив струмом дівчину, з якої збирав енергію. Я ледь не зі сльозами читала той розділ.

- Так він бив її, щоб посилити імпульси. І зібрати набагато більше енергії. Пам’ятаєш, він там розбиває вщент поліцейську машину?

- Так, він направляє у неї згусток енергії, - пригадала Лілу.

- От, він використав на це енергію безхатька-алкоголіка. Причому всю, - Алекс чиркнув запальничкою. – «Нащо вона Вам треба, Ви що, курите…» - пробурмотів він стиха, припаюючи термоусадку.

- Так що я хотіла сказати! – аж вигукнула Лілу. – Ти в курсі, що цей Двірник живе десь тут?

- Звісно! – Алекс прибрав запальничку до кишені. – Це всі знають. Він же у розділах вставляє фотки з нашого району.

- А ти випадково не знаєш, хто це?

- Звідки я знаю? – Алекс питально глянув на неї – Це ж ти у нас спілкуєшся із пані Гайлен. Хто у вас там ще ходить до літгуртка… До речі, а це випадково – не ти сама?

- Добрий вечір! Це ж хлопець пише! Я тут до чого?

- Ну, пані Гайлен говорила, що ти – краща у неї. І потім, якщо він підписаний таким ніком, це ще не значить, що там – чоловік.

- Ні, я такого не написала б. Це – зовсім не в моєму стилі. Та й не – найкраща я насправді. Просто сильніші дівчата стали ходити у якийсь там гурток у Будинку молоді. А я не хочу кидати пані Гайлен. Вона стільки всього у мене вклала! Та й потім, невідомо що з мене зроблять там. А от щодо Двірника, то дійсно ніхто не знає, хто він такий. Єдине, що я можу сказати – що це не я, - Лілу засміялася.

- Та я пожартував, - Алекс зліз за кабелем. – Це, мабуть – хтось із дорослих письменників. У них же теж тут є свій клуб. От хтось із них живе на районі.

- А ми, типу – діти? А, що я ще хотіла… - Лілу схопилася. – Ти не бачив там новий розділ? Там закінчилось тим, що Дрегдер біля підвалу витягнув вимірювач, а стрілка показувала аж четвірку. Зазвичай вона показує у нього одну-дві десятих.

- Читав. Двірник ще вчора виклав новий розділ.

- І що там? Нарешті знайшов злочинця?

- Ні, там майнери сиділи. Ну, майнили криптовалюту. Підвал був заповнений системниками, і вони видавали цю потужність. Коротше, не викрадач енергії.

Вони говорили увесь час, поки Алекс вовтузився з кабелями. Вони захопилися – Лілу цікаво було, що Алекс думає про роман, де Дрегдер знайде викрадача, і хто, врешті, його пише. Їй цікаво було слухати Алекса – він, виявилось, був доволі розсудливим взагалі справляв враження розумного хлопця. Це неабияк її підкоряло.

- Ти – додому? – запитала Лілу, коли Алекс, закінчивши, зібрав сміття, що лишилося після нього.

- Ні, піду гуляти.

- Куди? – вона аж витріщила очі.

- А тут, поряд. Я люблю гуляти районом.

- Що, увечері? – Лілу здивовано звела брови.

- Зараз навіть ще краще, - спокійно відповів Алекс. - На вулицях – порожньо, ніхто не заважає.

- У-м-м, це – так романтично! – Лілу примружила очі. – А можна мені з тобою?

- Зараз? – тепер здивувався Алекс.

- Ну, так. Чи ти проти? – Лілу питально глянула на нього.

- Ні-ні, що ти! – заперечив Алекс. – Давай погуляємо. Я чекатиму на тебе біля під’їзду.

На район давно опустилася темрява. Темінь заховала клумби з квітучими трояндами; дерева милували не зір, а слух, приємно шелестячи від теплого вітерця. Старі гойдалки немовби спали, а чи й сумували від самоти посеред порожньої пісочниці.

Потонув у темряві й сміттєвий майданчик. Старі залізяки мовчки стояли на бетонному п’ятачкові, огородженому напівзруйнованою огорожею. Було зовсім тихо – цю прекрасну тишу порушував хіба що сморід із баків.

І тут… Раптом усередині щось зашурхотіло, щось вдарилось об металеву стінку; мабуть, один сміттєвий пакет сповз із того, що був під ним. І знов стихло.

Цей сміттєвий майданчик був схожим на десятки інших. Такі ж зелені контейнери стояли у його дворі; так само вони були обнесені металевою сіткою; так само на них облущилася фарба. Іншими були хіба що номери на передніх стінках та «почерк»: власні розриви на сітці, тріщини на баках, пейзаж за майданчиком. А ще тут цієї ночі Дрегдерів енергометр показав на шкалу з позначкою 0,2.

Взагалі, це було порівняно мало. Стільки міг видавати, наприклад, системний блок комп’ютера (правда, дуже потужний); стільки показувала шафа керування ліфтом; стільки випромінював звичайний дріт. Але біля сміттєвих баків стрілка не мала показувати нічого – принаймні, стрілка саме його прибора. Навіть якщо сюди кинули старий акумулятор, стільки енергії тут просто не було б.

Дрегдер повів прибором – справа наліво. Навпроти другого бака стрілка знову ворухнулася. Це був звичайний контейнер – хіба що у лівому куті зверху розійшовся шов. І в той же час саме з ним, з одним із тисячі контейнерів на районі – саме з ним було щось не так.

Дрегдер поклав бак на передню стіну. За тим витягнув рукою кілька мішків. Щось у темряві задзвеніло, задзенькало. Цього разу він за собою не прибиратиме – через те, що сміттєвозів тут не було уже з тиждень, навколо і так валялося повно пакетів. Можливо, саме це його зараз і рятувало – інакше джерело випромінювання могло б давно опинитися на звалищі.

Дрегдер повів апаратом усередині баку; потім перевірив витягнуте сміття. Біля мішків стрілка знову смикнулась – уже до 0,25. Це було чудово: значить, джерело він витягнув назовні. Знати б, у якому воно мішкові і чи взагалі там.

Він уже потягнув крайній мішок – коли побачив одну цікаву штуковину. На асфальті лежав маленький шматочок плати. Дрегдер підніс до нього енергометр – згадавши в останню мить, що такий шматочок міг відірватись і від комп’ютерної, і від телефонної плати. Але стрілка показала 0,28 енерго.

«Ось воно!» - Дрегдер підняв шматочок і підніс до очей. Два шматки металевого дроту, посередині – конденсатор. Без сумніву, саме в ньому таїться ця енергія. Її в ній стільки, що можна десять років без упину підживлювати звичайну лампу розжарювання. Найстрашніше, що ця енергія колись була імпульсами людини – яку, без сумніву, вбивали.

Так, це був шматочок однієї з плат збиральника. Вірніше, це була цілісна мікроплата. Просто вона вийшла з ладу. І апарат автоматично вивів її назовні, мов флешку. Викрадач, без сумніву, теж був тут – днями він кинув цю мікроплату до контейнера. Звісно, він міг жити і в цьому дворі, і будь-де ще – викрадач міг бути маніяком, а його психологію іноді передбачити важко. І все ж, Дрегдер полегшено зітхнув: нарешті він зміг знайти маленький шматочок того, що шукав уже майже рік.

Двір поринув у темряву; лиш біля під’їзних дверей тьмянувато горіли жовті лампочки. Та ще біля рогу ліхтар вихоплював шмат газону і яскраво освітлював зелене деревце. Налетів вітрець, листя на ньому зашелестіло; і на майданчику сумно рипнула гойдалка – мабуть, вона так не спала.

За гойдалкою рипнули двері – і на двір вийшла Лілу. Цього разу вона була одягнена для довгої прогулянки: джинси, яскрава футболка, на ногах – кросівки.

- Привіт! – Лілу радісно підбігла до нього – так близько, що він мимоволі обійняв її. Дівчина засміялась; і, обійнявши його, раптом торкнулася його вуст.

По його тілу пройшло тремтіння. Це було не тільки несподівано, а й дуже солодко: його дівчата досі ще не цілували. І це торкання вуст, її обличчя поряд, її обійми – все це породило всередині нього досі незвіданий вибух почуттів.

- Це тобі – за інтернет, - хитро сказала Лілу, відірвавшись від його вуст. Алексова рук м’яко лягла на її щоку. Вуста дівчини розпливлися в посмішці.

- Ти – такий милий, - здавалось, її голос звучав, мов джерельце. Він знову спробував наблизитись до її вуст; але Лілу раптом відвела обличчя і стала вивільнятися з обіймів.

- Ні-ні, нас побачать, - прошепотіла вона. Дійсно, вони стояли біля під’їзду, освітлені лампочкою; та й їхні голоси можна було легко почути крізь відчинені від спеки вікна.

- Ходім! – Лілу рішуче рушила – щоправда, невідомо куди.

- Давай за руку! – запропонував Алекс. Дівчина знову засміялася.

- Давай! – їхні руки зустрілись у темряві й зімкнулися одна з одною. Вони крокували проїжджою частиною – все одно вночі машини двором майже не їздять. Надворі, крім них не було нікого – їхні кроки й голоси аж відлунювались, відбиваючись він стін.

- Як ти не боїшся ходити у таку темінь? – запитала Лілу. Вони якраз заходили до арки, і її голос зазвучав більш дзвінко, немовби злетівши під стелю, де гуділа ще одна лампочка під металевим капелюшком.

- А чого боятися? – Алекс задумався. – Це раніше страшно було вийти. Пам’ятаєш, як нас колись зустрічали батьки зі школи? Тоді вночі як не виглянеш із вікна – обов’язково побачиш якусь компашку. А минулого літа на районі була серйозна бійка, стінка на стінку. Поліція тоді рознімала їх зі спецназом. От після того тут можна спокійно ходити.

- А це – дійсно класно! – погодилась Лілу. – Я не думала, що ходити увечері по району – так гарно.

- Я більше вдень гуляю, або увечері, - сказав Алекс. – Взагалі, сьогодні я хотів погуляти після восьмої. Але цей інтернет розладнав плани.

- Так він у тебе запрацював? – запитала Лілу.

- Так, звісно. Чому б йому не працювати?

- Ти сьогодні у мене – суцільне відкриття, – захоплено сказала вона. – То інтернет лагодиш, то по району лазиш. Чого я ще про тебе не знаю?

- Ну, я про тебе теж фактично нічого не знаю.

- А що ти хочеш про мене дізнатися? Ну… - очі дівчини хитро забігали. - Наприклад, я люблю залицятися до симпатичних хлопців!

- Ну, це я знаю!

- Що?! – вигукнула Лілу з нотками награної образи.

- Та ні, я жартую! – трохи злякано відповів Алекс. – Не ображайся, Лу!

Вона м’яко посміхнулася: тільки близькі подружки та залицяльники у класі називали її так ніжно. І раптом… вона знову припала до його вуст – так само несподівано, як і кілька хвилин тому. У перші миті вона трохи здригнулася, коли дещо пішло не за її планом: Алекс м’яко обхопив рукою її голову – мабуть, аби не пускати її. Але наступної секунди Лілу вирішила розслабитись і дозволити йому цілувати себе скільки завгодно: зрештою, це були просто звичайні цьомики. До того ж, вона раптом розкусила його: здається, вона була першою, хто його цілував – надто вже несміливо, але ніжно він торкався її вуст. І від того здавалось, що вона цілується вперше: так солодко їй не було ще ніколи.

- Ти – така гарнюня! – прошепотів він, скінчивши цілувати її. Лілу посміхнулася.

- Це – так приємно! - замилувано прошепотіла вона у відповідь. Ніжність від доторків його вуст досі текла жилами, змушуючи її потай танути перед ним.

- Лу… хочеш, я дещо розкажу? – його голос звучав невпевнено. – Але – тільки між нами!

- Хочу, - тихо відповіла вона. – Це лишиться між нами, правда.

Алекс, роздумуючи, закусив губи.

- Я знаю, хто Двірник, - раптом сказав він.

- Хто?! – приголомшливо прошепотіла Лілу. Стільки тижнів вона з дівчатами захоплювалась романом, стільки вони обговорили, хто б це міг бути, і де він живе… Для неї це була не менша таємниця, аніж викрадач енергії для Дрегдера. І раптом Алекс заявляє, що знає, хто він!

- Я, - впевнено відповів він.

- Що?! – вигукнула Лілу, забувши, що надворі – майже ніч, а вони стоять неподалік від будинку.

- Я – Двірник, - повторив Алекс. – Це – мій нік.

- Ти – прикалуєшся, - недовірливо сказала Лілу.

- Та ні! Ось, дивись! – Алекс вийняв смартфон із кишені. – Ось Блогікс, бачиш? – він зайшов у додаток. - Дивись сама!

Вона знала, як виглядає Блогікс на смартфоні. Зверху у кутку мав висвічуватись нік користувача – звісно, якщо він зайшов. У Алекса в кутку дійсно стояло слово «Двірник». До того ж, вона впізнавала заголовки постів на екрані й бачила під ними адмінські кнопки – «редагувати», «поділитись», «видалити».

- Невже це – ти? – захоплено прошепотіла Лілу. – Це ти пишеш той роман?

- Уже написав, - відповів Алекс. – Ще до того, як зареєструвався тут. Щоб точно знати, що виставлю все до кінця.

- Очманіти! – Лілу відчувала легке запаморочення. Подумати тільки, вона просто глянула у вічко дверей і вирішила визирнути! Непогано так визирнула: за дві години вона дізналась, що сусід згори – ледь не хакер, вирішила погуляти з ним ледь не поночі, і, врешті, потішила його вуста поцілунками, дозволивши зацілувати свої. А тепер на додачу з’ясувалось, що він – той, кого вона вираховувала тижнями. Спочатку Лілу думала, що він живе через дорогу, потім – у сусідньому дворі, за тим перенесла його місце проживання за школу. А він, виявилось, жив прямо над нею; і мало того, що Лілу добре його знала, так ще й останнім часом задивлялась на нього.

- А чому Двірник? – поцікавилась вона. – У тебе ж раніше були цікаві ніки в чатах.

- Ну, тоді мене могли б упізнати. Тому я вирішив вигадати щось таке, щоб на мене ніхто не подумав. Ну, а оскільки на сюжет мене надихнули ці двори, а постити у блог я збирався саме роман… Словом, так і з’явився нік.

- А чому ти вибрав для роману саме Блогікс? Є ж літературні майданчики, є соцмережі. Ти ж міг би там створити сторінку під роман.

- Мені потрібен був сам Блогікс, - пояснив Алекс. – Я хотів безкоштовно отримати доступ до контенту. А роман використав для того, щоб щось постити. З однієї сторони, можна було набрати сто підписників. З іншої, особливої уваги на нього ніхто не мав звернути. Кому цікава писанина звичайного школяра! Таких романів на Блогіксі – мабуть, десятки. І все було б нічого, але я вирішив вставляти у розділи фото тих місць, які мене надихали. Я просто забув, що підписався на декого зі школи – на тебе, наприклад. Ну, й одного разу почув, як Андер у класі розповідає про мій роман. А йому розповів про мене ваш староста – типу, є на Блогіксі такий тип, він постить розділи роману, а у них – фотки з нашого району.

- І ти, мабуть, злякався? – запитала Лілу.

- Спочатку – так. Це не входило в мої плани. А потім стало навіть цікаво. Всі так жваво обговорювали мій роман! А варто було відкритися – вони знову засміяли б мене. Тому я вирішив поспостерігати, як усі обговорюють роман Двірника, не підозрюючи, що це – я. Чесно, це було прикольно. Вірніше, не було, а є – якщо ти, звісно, не здаси мене.

- Ні-ні, навіть не подумаю! – запевнила Лілу. – А як ти взагалі додумався до такого сюжету?

- Ну… - Алекс задумався. – Колись я засидівся за комп’ютером і вирішив прогулятися районом. Мені тоді так сподобалося іти дворами… Це реально надихало. Я уявив, що хтось ховається у цих будинках, а я шукаю його. Тоді я й придумав ці образи, потім – сам сюжет. Ну, й пішло-поїхало. Я заходив у сусідній двір, ставав під деревом – і у мене вимальовувався новий розділ. Я ішов у магазин – і потім писав розділ про магазин. А от епізод із поліцейською машиною я придумав на площі Свободи. Підвал, - Алекс обернувся, - та ось він! Ось тут я придумав той розділ з майнерами. Я так само сидів за цією стіною, як Дрегдер в епізоді. Отак з’явилась більша частина роману. Щось, звісно, придумувалося вдома.

- А чим усе закінчиться? Хоча ні, - передумала Лілу, - краще я сама почитаю! Там ще – багато розділів?

- Так теж буде нецікаво, - відповів Алекс. – Якщо подобається – просто читай і все.

- Подобається, - зізналась Лілу. – У тебе так класно виходить! А ти зараз теж щось пишеш?

- Зараз – мало часу. Є там дві розпочаті ідеї, але… Тим паче, я зараз засів за програмування.

- Ух ти, як цікаво! – Лілу аж плеснула в долоні.

- Воно-то – цікаво, але складно. На Блогіксі є програмісти, які ніби доступно пояснюють, але не таким «чайникам», як я. Тому поки що виходить не дуже.

- А що ти вже вмієш? – зацікавлено запитала Лілу. – Ходім далі, чому ми стали за двором?

- Ходім! – Алекс взяв Лілу за руку. І вони пішли далі – у нічні двори, оповиті тишею.

За кілька днів Дрегдер знайшов викрадача енергії. Раніше він уже був на Залізничній вулиці, яка проходила біля колії. За нею починався уже інший район. Тоді він просканував будинки номер 1,3, 5 і 7 – після чого перейшов на іншу сторону і перевірив восьмий. А далі вже пішов углиб – на іншу вулицю.

Парадокс, але викрадач, як і Дрегдер, жив у 36-му будинку. Саме тут його стрілка вперше показала сто енерго. Причому цей дім стояв глибше, аніж інші парні будинки. Взагалі, це було одне з незручніших місць для такого злочинця: автобусні зупинки, дорога до елітних районів, навіть залізнична станція – все це знаходилося надто далеко звідси. З одного боку його оточувала якась яма, ще з двох – будинки 32 і 34; в довершення до картини, за двором знаходилася покинута споруда.

Викрадач жив у другому під’їзді на шостому поверсі. У цій квартирі було зовсім інше планування, аніж у нього. Так, з порога Дрегдер ледь не зайшов до кухні, та ще й ледь не зачепив плечем коробочку-радіоприймач – він чомусь висів на стулці дверей.

Викрадач енергії знаходився у кімнаті. Це був русявий чоловік років за тридцять, одягнений у джинси, помаранчеву футболку та сірі шкарпетки. Він лежав на старому продавленому дивані; його очі були спрямовані на стелю. Але – це було одразу зрозуміло – кілька днів він нічого не бачив.

По жовтому обличчю викрадача та інших ознаках Дрегдер підтвердив здогади служби безпеки. Він помер ще кілька днів тому – від цирозу печінки. Звісно, збирач був безпечною штукою – якщо його не переналаштовувати. Одного разу, пробиваючи стіну будинку, викрадач зіштовхнувся з неприємністю: апарат не дав йому нової потужної дози, після чого відімкнувся. Запобіжники вирішили, що це може нашкодити «залізові». Лиш за кілька хвилин цей злочинець зміг пустити невеликий заряд у БТР; екіпаж встиг дати по ньому чергу з кулемета – але апарат уже видавав достатньо потужності, аби зупинити кулі і втекти.

Після цього викрадач, мабуть, і зняв із запобіжників обмежувач. Варто тільки пригадати ту подію, коли він, покидаючи пограбований банк, розтрощив на шляху усі бронемашини. Тоді-то, мабуть, апарат дійсно не витримав, і у ньому утворилася одна нанотріщина. Через неї вийшла невеличка частка енергії, яка й вивела з ладу ту саму мікроплату. Запобіжники теж отримали дозу і вирішили вимкнути збирач.

Викрадач продовжував мовчки лежати на дивані. Звісно, він не міг уже нічого сказати. Але Дрегдер знав усе й без нього. Якщо частка енергії потрапила на плату та запобіжники, то вона потрапила на все, з чим акумулятор контактував. Але викрадач спочатку ні про що не здогадався. Він злився на цю штуковину годину-другу – поки не відчув, що йому – зле. Після цього він прожив день чи два – поки його печінка (куди енергія і пішла), остаточно не розклалася.

Дрегдер вийшов на кухню – мертвий викрадач (який, судячи за стійким і неприємним запахом, починав гнити) був зовсім не приємною картиною. Під холодильником утворилась калюжа – по ходу, автомат у розетці вимкнувся від перенапруження в мережі. А повернути тумблер назад було вже нікому. У ванній кімнаті горіло світло: мабуть, він, ослаблений, вийшов звідти по щось, але потім ліг на диван, де пролежав годин десять-двадцять – до самої смерті. У коридорі біля тумби валявся мобільний – можливо, він жбурнув його, побачивши що апарат не працює. Звісно, на нього ж теж потрапила енергія.

І все ж йому довелося оглянути кімнату. Речі злочинця знайшлись тільки у коридорній шафі – кімнатні меблі були забиті грошима. В окремій тумбочці лежали два автомати з поліцейською символікою, з десяток магазинів, кілька гранат (мабуть, він відібрав їх у спецназівця, у котрого висотав нервові імпульси).

Головну зброю Дрегдер знайшов під диваном. Це були жилет і рукавички, з’єднані дротами. Раніше вони, звісно, зберігались в іншому місці. Але викрадач був уже заслабким, коли знімав це з себе востаннє. Тож він просто запхнув збирач під диван.

Дрегдер витягнув з кишені мобільний. Він повинен лишити тут усе, як є. За кілька хвилин сюди приїдуть агенти служби безпеки й почнуть свою роботу. Гроші, зброю, жилет із рукавичками – все це вони заберуть із собою. Тіло русявого чоловіка доправлять до моргу. А поки що Дрегдер має вчасно покинути цю квартиру, яку шукав стільки місяців…