Епілог.
Що б я змінив, якби міг повернути час назад?
Шість місяців. Сто вісімдесят дві доби. Чотири тисячі триста шістдесят вісім годин.
Я рахував кожну секунду. Перші з ненавистю. Наступні зі злістю. А потім порожнеча.
Уперше я тут.
Стою. Дивлюся на камінь, якого не має бути. Трава вкрилася інеєм, білим, як те її плаття. Я пам'ятаю ту сукню. Я обирав її. Я знав, як вона ляже на її плечі, як зашелестить, коли вона йтиме до вівтаря. До мене.
Рутинська Роза Валеріївна. І дата. Ця клята дата.
Очі відкриті, але порожні. Не благають і не молять. Відтепер назавжди.
Не знаю, що було тихіше: її останній подих чи мій видих у ту мить.
Я прорахував усе. Кожен крок, кожен подих, кожну сльозу, яку вона мала пролити. Я будував її падіння, як архітектор будує вежу, цеглина за цеглиною, тонко, бездоганно.
Але в останню мить вона не впала, вона втекла.
І зробила це в сукні, яку я обрав, з обручкою, яку я надягнув.
А потім...
Через тиждень після похорону дзвінок.
Єлизавета. Стара відьма з її вічним презирством до мене.
— Вона ж була вагітна, — сказала тихо та зламано. — Від тебе була вагітна. — на тому кінці почулись ридання. — Хто ти, Марсель? Ти породження диявола? Чи є в тобі щось людське? — вона замовкла на якийсь час, — Горіти тобі в пеклі.
Я не відповів. Просто поклав слухавку.
А потім сів.
І сидів так п'ять годин. Без руху, без зайвих думок , які могли вибити мене з колії.
Не тому, що шкодував. Не тому, що страждав.
А тому що я і був породженням диявола, як сказала Єлизавета. Я темнота, якої бояться діти. Я вогонь, який зʼїдає ліси. Я попіл, в який вони перетворюються. І мені з цим існувати, бо відтоді я інший.
Тиша, стала тепер постійною колегою. Самотність єдиним, що я визнаю.
Я бачив сотні жінок, слухав їхні зізнання, стежив за тими, кого колись хотів зламати. Але ніхто з них не звучав так, як вона мовчала.
Я не змінився. Ні. Не подумай.
Я просто зупинився.
Немає бажань, немає планів, немає цілі. Бо остання зникла разом з нею. З нашим життям.
Так, тепер я знаю, що вона хотіла сказати мені про дитину. Вона носила в собі частинку мене. І я не дав їй навіть шансу.
Можливо і на краще. Цей ланцюг має порватись.
А Роза вона...вона вмерла не як жертва. Вона вмерла вільною, а я залишився в клітці.
Вона перемогла, яка іронія.
Я поклав одну квітку.
Без вибачень.
Стою і нічого не кажу, бо вона не почує.
Мовчання все, що між нами залишилось.
Потім я повільно відкрив руки.
У них лист від неї, який я знайшов у своєму кабінеті невдовзі.
Обережно поклав його на могилу поруч із квіткою.
«Любий мій.
Якщо ти знайшов цей лист, значить, я не могла тобі сказати. Не наважилась. Знаєш, деякі слова важко промовити вголос. А папір рятує.
Я уявляла цей момент: ми стоїмо на вівтарі, ти тримаєш мої руки, а я не можу перестати посміхатись.
У мене для тебе подарунок. Я хотіла сказати про нього в момент, коли ми даватимемо обітниці.
Я вагітна.
Я дізналася кілька тижнів тому.
І весь цей час я ходжу з таємницею, найтеплішою, найріднішою. Я торкаюся живота й думаю: це ти. Це частинка тебе.
Я знаю, ти будеш хорошим батьком.
Не ідеальним, і слава Богу, бо я сама така. Але справжнім. Присутнім. Сильним.
Я мрію про те, як ми вибираємо ім'я. Як ти тримаєш маленьку долоню. Як наш малюк матиме твої очі.
Я не боюся. Бо я з тобою.
І я вірю, що з цього моменту наше життя почнеться заново.
Якщо ж ти читаєш це вже після весілля, значить, я не змогла сказати тобі раніше. Бо я така.
І ти це знаєш.
Люблю тебе.
Твоя Роза.»
Мовчання. Холодне і важке.
Що б я змінив, якби міг повернути час назад?
Я б нічого не змінив.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!