Смак втраченої ілюзії

Мої очі мимоволі зустріли його погляд.

Чоловік стояв у тіні, і його фігура ніби відливалася в темному кутку галереї, виділяючи його серед усіх картин. Його погляд, холодний і проникливий, накрив мене, наче туман, що огортає все навколо. Я раптом відчула, як він проникає крізь мої захисти, ніби перевіряючи кожен прихований куточок моєї душі.

Це був не просто погляд, а щось таке, від чого неможливо сховатися або втекти. Я відчула, як його очі вимірюють мене, так точно і безжально, що навіть я вперше засумнівалася в тому, чи добре все заховала.

Ті чорні зіниці тримали мене в напрузі, і здавалося, що кожен його погляд ставав зворотним боком моїх думок, які ніколи не з'являлися на поверхні. Я відчула, як починає розгортатися відчуття безпорадності, ніби все, чого я намагалась уникнути, раптом вийшло на світло. Мурашки бігали по шкірі, але не від холоду. Це було щось інше, тобто відчуття невидимого натискання, ніби чиясь рука застрягла між моїми думками, змушуючи їх ставати явними. І все, що я могла зробити, це стояти там і намагатися стримати своє серце, яке розбивалося від несподіваного тиску цього погляду.

Трохи згодом, коли я змогла відвести погляд від чоловіка і трохи прийти в себе після незрозумілих мені почуттів, я знову глянула на той дивний куток, зроблений для однієї лише картини. Але темної фігури з пронизливим до кісток поглядом уже не було.

Після такого дивного зіткнення з не менш дивним чоловіком я вирішила повернутись у свій маленький куточок, де зможу побути просто сама. Було відчуття, що він, немов енергетичний вампір, висмоктав з мене всі емоції та забрав їх собі на смакування. Хоча тут більше підійшло б слово «вирвав, пожував і виплюнув». Я не знала, хто він такий, не знала, що з ним не так, і чого він витріщався на мене своїми холодними, гострими, як лезо, очима. Але той погляд пробудив у мені невідомі раніше почуття, тобто почуття страху та безвиході, відчуття, ніби на тебе насувається потяг з величезною швидкістю, а ти застигла і нічого не можеш зробити, вже згодна на свою смерть, але потяг раптово зникає. Ось так почувала себе я.

Глибоко в душі я заспокоювала себе тим, що більше не зустріну його, і що це був просто тупий погляд, от і все. А от серце хотіло знову відчути цей адреналіновий стрибок. Мабуть, після всього, що я мала честь пережити, в мене їде дах, і тепер уже не важливо, як швидко зруйнується будинок без даху.

Від цих думок, лежачи на невеликому ліжку, я потроху стала засинати.

— Алекс, я прошу, давай поговоримо... не роби того, про що можеш пожалкувати! — ледь тихим та змученим голосом благала дівчина свого колись коханого. Але той, неначе під магічними діями, з пеленою перед очима, продовжував наступати на дівчину, ще більше забиваючи її в куток великої кімнати. — Ти ж кохаєш мене? Алекс, скажи, що кохаєш мене... благаю, — дівчина, мало не виючи, опинилась замкнена в кутку.

Тепер перед нею стояла людина, якій раніше вона довіряла найбільше, а тепер та була готова вбити її й оком не кліпнути. У цей момент час ніби застиг на місці. Перед очима проходили всі щасливі моменти, які вони провели разом, усе, що вони так довго будували, усі роки спільного життя. А чи було це реальністю, чи реальність завжди була такою, як зараз?

— Ні, будь ласка, ні... — я різко розплющила очі, і краплі поту стікали по моєму тілу, як страх, яким я була вкрита кілька хвилин тому уві сні.

Те, що це був сон, рятувало, але розуміння того, що сон був відголоском минулого, вганяло в повний ступор і не давало мислити раціонально. Сни з самого дитинства були для мене острівцем спокою та любові, але все змінилося з приходом його в моє життя.

Коли я зустріла його, мені було двадцять, а йому двадцять п'ять. Я була легковірною дівчинкою, що вірила у велике кохання, а він умів створювати ілюзії. Його слова лунали, наче рядки з улюблених романів, а дотики обпікали, залишаючи по собі приємний шрам. Він називав мене своєю зіркою, своїм натхненням, своїм скарбом. Він дивився на мене так, ніби зазирав у саму душу, і я дозволяла йому це, навіть не замислюючись про те, що одного дня він використає мою відкритість проти мене.

Спочатку він був ніжним, тобто дарував квіти без приводу, довгі розмови під зорями, гарячі поцілунки, що змушували світ танути. Він запам'ятовував дрібниці: яку я люблю каву, які пісні слухаю в дощові дні, як нервово накручую пасмо волосся на палець, коли хвилююся. Його турбота була медом, що розтікався по моєму серцю. Я вірила йому, довіряла, пливла за течією його слів, не помічаючи, як вода поступово холоне.

Його світ був наповнений блиском і шовком, дорогими машинами, вечерями в ресторанах, де я навіть не знала, як правильно вимовити назви страв. Гроші для нього не були проблемою, адже він просто розкидав їх, наче непотріб. Так само він ставився і до людей, як згодом зрозуміла я.

А потім щось змінилося. Чи то він втомився від гри, чи я стала занадто зручною, я не знала. Його теплі дотики перетворилися на байдужі, а його погляд став відстороненим. Він більше не дивився на мене як на зірку, а скоріше як на звичний предмет його дорогого інтер'єру, що давно не викликає захоплення. Квіти зникли. Поцілунки стали швидкими, вимушеними, ніби виконанням якогось обов'язку. Він говорив менше, а слухав ще менше.

Я все чекала, що це просто фаза, що скоро він знову стане тим самим хлопцем, який так палко дивився на мене, який писав довгі повідомлення, який розчинявся в мені так само, як я в ньому. Але він не став. Він змінився. А я залишилася там, у спогадах про те, як усе починалося. А потім він почав пропадати, не ночувати вдома, а на мої запитання відповідав криками та побоями. Я терпіла, бо думала, що це такий період. Його мати намагалась закрити мені рота своїми грошима, і я закрила. Але не через гроші. Просто я була до біса наївною. Чи важко мені було зрозуміти, що він справжній козел? Ні. Мені було нестерпно боляче.

До крику мені було боляче.

А потім я розлюбила, або думала, що розлюбила. На його постійні дорікання я реагувала холодом, і навіть коли він бив мене, я мовчала і лише потайки потім знущалась над його улюбленими речами. Спалювала, нищила, різала, усе, щоб хоч якось заглушити цю нестерпну ненависть. Чому не пішла від нього? Намагалась, але він завжди знаходив мене. Лише згодом я зрозуміла, що в моїй каблучці, яка дісталась мені від покійної бабусі, був мікрочіп. Я була в клітці, як та пташка, а він не спішив її відчиняти.

---

За вікном була вже ніч, але свіже повітря було мені вкрай необхідне саме зараз. Я швидко натягнула на себе речі і тишком, не роблячи зайвого шуму, вийшла на вулицю.

Уночі тут було особливо затишно. Вогні давно зачинених до ранку магазинів та кав'ярень приємно освітлювали вулицю, роблячи візуально затишним навіть наймоторошніший куток. Вітерець був зимний і свіжий, і хотілось дихати всім тілом, поглинаючи в себе всі пориви вітру. Дерева колихались, віддаючись темними тінями на асфальті. Я пройшла трохи вздовж вулиці, у бік кафе, в якому працювала, і до відкриття якого залишились лічені години. Ні про який сон уже не могло бути й мови. Колись я зможу спокійно спати, не дивлячись на сни мого хворого уявлення, але, мабуть, на це підуть роки, а може, це ніколи не станеться.

Важко відпустити того, кого кохав, а ще важче того, кого ненавидів усім серцем. Бо ненависть це теж прив'язаність, така сама пекуча, як і любов, тільки замість тепла вона залишає попіл. І ти несеш його з собою, у легенях, у пальцях, у погляді, поки не навчишся дихати без нього. Поки не згадаєш, яким було життя до нього. А може, й ніколи не згадаєш, бо саме він переписав твою історію на своїй мові болю. Що б я змінила, якби могла? Я часто думала, що, можливо, коли з'явились перші сигнали, я могла б хоч поговорити з ним. Але ні, я цілувала його, запрошуючи в ліжко, і думала, що йому не вистачає сексу та ласки. А він цим користувався, і кожен раз ставав ще гіршим. Але я терпіла. Я навіть навчилась готувати його улюблені страви, але йому було байдуже, адже він тримав у руках безлімітну картку. Я потрапила в руки справжнього багача-бовдура, і навіть цим жодного разу не скористалась проти нього. Я могла розкрити багато таємниць його сім'ї або покликати журналістів. Багатьом було б цікаве «позакадрове» життя родини Іванових, які володіли найбільшим торговим центром у місті. Але я була дурепою. Чи могла б я щось змінити? Так, могла, але не стала, бо для цього потрібно мати хоч краплю сили, якої в мене від природи не було.

Раптом за спиною щось хруснуло, наче тріснула гілка або скрипнули старі двері. Я озирнулась, але вулиця була порожня, тиха й темна, як покинутий коридор у закинутому будинку. Жодного руху, тільки тіні, що виглядали живими, коли довго на них дивишся.

Я продовжила йти швидше, тепер уже не прогулюючись, а прислухаючись. Кроки за спиною стали чіткішими, важкими, розміреними, ніби хтось навмисно не поспішав, насолоджуючись кожним звуком.

— Гей! — крикнула я, різко зупинившись і повернувшись. — Тут хтось є?

У далечині, у розмитому світлі ліхтаря, я помітила тінь. Чоловіка. Він стояв нерухомо, наче не збирався йти далі. Але щось у його поставі було дивним, адже він не виглядав небезпечним, а радше зацікавленим.

Я прискорила крок. Серце калатало так, що я чула його у вухах. Дихання збилось, а в горлі пересохло. Я забігла в перший провулок, який побачила, і притулилась до стіни, сподіваючись, що темрява мене сховає.

Кроки не стихли.

Я мовчала, затамувавши подих. Раптом почула тихі, акуратні, обережні кроки, наче хтось ішов не по асфальту, а по м'якому ворсу килима.

— Налякалась?

Цей голос був незнайомим, але щось у ньому викликало дивне дежавю. Я повільно підняла очі. Переді мною стояв чоловік, високий, темний силует із різким запахом тютюну й гіркого парфуму. І щойно я побачила його обличчя, мене накрило.

Той самий. З галереї.

Я згадала його погляд, глибокий, важкий, невимушений, такий, наче йому було років за п'ятдесят, занадто дорослий для його зовнішності. Його чіткі лінії обличчя і постійно нахмурений лоб викликали жар унизу живота, так що я мимоволі схрестила ноги. Здавалось, він помітив це, тому на його обличчі промайнула ще зухваліша посмішка.

— Ви... нащо ж ви бігли за мною? — вирвалось у мене. Але я не знала, що сказати далі. Я просто дивилась йому в очі, не в силах навіть вирівняти дихання.

Він схилив голову набік, ніби розглядав мене.

— Не думав, що побачу тебе знову. А тим паче ось так, посеред ночі, одну.

Він не зробив ані кроку ближче. Але мені все одно було важко дихати, бо щось у його присутності лоскотало мій хребет, і це був не страх, а тривога, інстинктивна, примітивна. Як перед кліткою з левом, який, судячи з вигляду, їсть таких, як я, на сніданок.

— Що ви тут робите? — спитала я тихо.

— Ходжу містом. Шукаю натхнення, — відповів він із легкою посмішкою. — А ти?

Я збрехала, що просто повертаюсь додому. Але ми обоє знали, що ні він, ні я не були тут випадково. Поруч була лавка, на яку він сів, не відводячи від мене погляду. Потім дістав з кишені пачку цигарок і підпалив одну. Я увесь цей час проводжала поглядом кожен його рух. Він був наче витвір мистецтва переді мною: тонкі пальці на руках, які б точно полюбили клавіші фортепіано, його ідеальний профіль, наче з картини раннього ренесансу, та його постать, що дивно поєднувала в собі брутальність та витонченість. Він був вродливий і, мабуть, знав про це. Я не знаю, чим думаючи, підійшла і сіла біля нього, чекаючи хоч якогось пояснення нашої зустрічі.

— Також любиш нічні прогулянки? — Чоловік сидів поруч і дивився перед собою. Цигарка в його пальцях майже дотліла, але він не спішив позбуватися її.

— Так, але не звикла, щоб за мною хтось гнався. — У роті пересохло, а дим від цигарки різко вдаряв у ніс, через що хотілось чхати.

Як так сталося, що він був там, де і я, в один і той самий час?

— Ти боїшся? — Я скривилась і відвернула голову в інший бік.

Серце не переставало калатати з того моменту, як мені довелося бігти від «маньяка», тому його питання не було дивним. Він відчув мій страх на рівні хижака в лісі, його погляд був насмішливим, і, як мені здалось, зовсім не зацікавленим у цій розмові.

Але де була гарантія, що він не холоднокровний убивця-психопат?

«Розо, зберись, це всього лише незнайомець, він не може бути гіршим за тих, кого тобі довелось знати.»

— Чому ви витріщались на мене в галереї? — Я була рішуча у своєму запитанні. Адреналін колотив моє серце та прискорював пульс. Думки одна за одною намагались вийти з мене криком або швидким бігом у бік дому. Але я, попри все, взяла себе в руки і змогла стримати свій емоційний порив.

«Якщо він зараз скаже мені, що я йому сподобалась, я буду дуже гучно сміятись.»

— Дивно, я ж зазвичай не затримую погляд просто так. Мабуть, щось привернуло мою увагу. Як думаєш, що саме?

Він глянув на мене з-під лоба, а його губи скривились у рівній посмішці.

По спині пробігли мурашки, наче табун коней. Я нервово ковтнула слину, і від цього захотілось закашляти.

— А якщо я не відповім? — Я стисла руками лавку під собою, на якій ми сиділи вдвох.

Від нього йшов і жар, і мороз одночасно, тому я в повній мірі «відчула» його своїм тілом.

Що я взагалі тут роблю?

— Не думаю, що ти взагалі змогла б. І до речі, можна на «ти». — Він зубами дістав нову цигарку з червоної пачки та підкурив.

Я нічого не відповіла.

Полум'я запальнички спалахнуло різким, теплим світлом, вириваючи з темряви обриси його обличчя. Лише на мить, але цього вистачило.

Я затамувала подих, дивлячись на нього. Здавалось, що він знає все про все на світі, зокрема і про мене. Його зовнішність відрізнялась від тих, кого мені доводилось бачити раніше. Він не був схожим на простого чоловіка, який живе звичайним життям і насолоджується тим, що дарує доля. Скоріше він належав до тих, хто сам бере все у свої руки. Ось таким він був на перший і, сподіваюсь, на останній погляд.

А очі... Вони не просто дивилися, вони проникали всередину, без дозволу, без церемоній, ніби вивчаючи кожен твій порух, кожен подих, вбираючи слабкості, про які ти й сама не здогадувалася. Наче він міг бачити те, що ти ховала глибоко під шкірою. Його погляд не був просто уважним, у ньому була сила, від якої ставало нестерпно некомфортно, ніби тебе тримають під контролем.

Я навіть не помітила, що він щось сказав. Слова розчинилися в повітрі, заглушені власним серцебиттям.

Я втупилася в темряву попереду, змушуючи себе дихати рівно, поки він докурював сигарету, розтягуючи момент. Дим зависав між нами, гірким шлейфом осідав у легенях, змушуючи відчувати його присутність ще гостріше.

Недопалок червоною іскрою впав під ноги, і за мить він просто розвернувся й пішов. Без слів, без пояснень, наче й не було цієї миті, яка здавалася мені нескінченною.

Дивний.

---

У кафе сьогодні було людно, бо всі поспішали випити кави перед початком робочого дня. Студенти ковтали міцний еспресо, напевно, щоб прокинутися після «веселих» вихідних, а жінки обирали лате з солодким сиропом як привід для зустрічі з подругою, щоб поділитися рутинними турботами.

Я поглянула на годинник, і стрілка вже доходила до дев'ятої ранку. Після майже безсонної ночі було важко не заснути прямо за барною стійкою. Нічна «прогулянка» досі не давала мені спокою, і здавалося, що я буду думати про це безперервно. Я не запитала його, хто він і як його звати, але зрозуміла для себе, що більше зустрічатися з ним не хочу. Я ціную в людях загадковість, але цей чоловік був загадково страшним. Я не хочу більше бачити його, бо він викликає в мені почуття тривоги, які не можу пояснити. Його присутність створює дисонанс у душі, який я не зможу ігнорувати. Тому я обрала більше не мати з ним справи. Зараз я не була готова до ще одного «дивака» в моєму житті. Хоч я й відчувала, що ми ще зустрінемось, але тепер не хотіла приділяти цьому увагу. Я прагнула простого людського спокою хоча б на якийсь час, адже не хотілося знову відчувати себе слабкою через чоловіка.

Життя йшло далі. Єлизавета Іванівна повністю довіряла мені, і тепер я мала право виконувати за неї «роботу власниці». Це не була важка робота, але вона вимагала особливої уваги. Підставляти цю чудову жінку не хотілось, бо я знала, що її холодний і глузливий погляд може бути незабутнім. Вона вірила в мене, хоча часто навчала мене всьому, а цього я не любила з дитинства. Але за цей короткий час вона стала мені близькою, і незважаючи на важкий характер, ми знайшли спокій одна в одній і стали справжніми подругами.

Моя спеціальність «перекладач з латинської» не сприяла легкому пошуку роботи. Якби я три роки тому погодилась на пропозицію працювати за кордоном, то, мабуть, зараз уже була б успішною і купалася в грошах. Та я зробила помилку і зараз намагаюся її виправити. Гроші на квартиру я вже зібрала на два місяці вперед, і, слава Богу, не витрачала на їжу ані копійки, бо харчувалася в кафе. Це означало, що скоро я переїду в інший район, подалі від цього місця. Я працювала заради цього чотирнадцять годин, і Єлизавета, бачачи це, давала мені можливість нормально заробляти. Я була їй вдячна і виконувала всі вказівки сумлінно та старанно. Я завжди була такою, такою мене навчила бути бабуся. Її улюблена фраза завжди була: ледачий, доню, робить двічі.

Того дивного чоловіка я більше не бачила, але час від часу, проходячи повз галерею, я починала йти повільніше, наче сподіваючись, що він може бути там. Мабуть, я втрачала глузд, самостійно шукаючи неприємності. Моє життя не було сірим чи нудним, але іноді мені не вистачало банальних пригод, хоча я й пережила болісний досвід із такими «пригодами». Мій характер не дозволяє мені триматися подалі від каверзних ситуацій. Можливо, я просто дурна й виправдовую себе, а можливо, тієї ситуації було недостатньо, щоб зламати мене остаточно й перетворити на беземоційну оболонку.

Перші тижні в хостелі я жила сама в двоспальній кімнаті. Це було моє невеличке щастя посеред загального хаосу, тому що тут хоч іноді можна було побути наодинці з думками, перечитати щось перед сном або просто подивитися в стелю, не відчуваючи нічиєї присутності. Сусіди за стіною могли співати в душі, хтось міг на кухні горланити по телефону, але мій простір належав тільки мені.

Все змінилося в одну зливову п'ятницю, коли двері відчинилися, і до кімнати ввалилась дівчина з рожевою валізою й жуйкою в роті. Вона навіть не привіталась, просто кинула речі на вільне ліжко й сказала:

— Тут буде моє.

Її звали Вероніка. Але вона не здавалася Веронікою, а більше скидалася на стихійне лихо. Я вже через добу знала, що вона любить пшикати лаком для волосся при закритих вікнах, слухати музику в телефоні без навушників, і ніколи не прибирає за собою крихти. Її парфуми залишались у кімнаті довше, ніж вона сама, а її голос я чула навіть уві сні.

Я намагалася не конфліктувати, ковтала роздратування, мов недоварену каву із загальної кухні. Але коли вона якось уночі вдерлася в кімнату, вмикаючи світло й регочучи в телефон комусь, я не витримала:

— Тут люди сплять, — сказала я, сидячи на ліжку зі злиплими очима.

— Ой, серйозно? Я тихо. Відпочинь, бабусю, — відповіла вона насмішкувато, навіть не дивлячись на мене.

Я тоді довго лежала під ковдрою, стискаючи зуби. Не через її слова, а через те, що я знову втратила контроль над своїм життям, над простором, який був моїм останнім притулком.

Саме тієї ночі я вперше серйозно подумала: досить. Мені потрібно знайти щось інше. Мені потрібно жити, а не виживати.

Наступного ранку я прокинулась раніше, ніж зазвичай. У кімнаті ще було напівтемно, і Вероніка, загорнувшись у свою блискучу ковдру, тихо сопіла, як дитина після чергової вечірки. Я намагалася не шуміти, але кожен рух здавався зайвим. Навіть те, як я натягувала шкарпетки, звучало, наче удар гонга. Мене дратувало буквально все: її розкидані речі, флакон парфумів на моїй тумбочці, навіть та чортова жуйка, приклеєна до дна смітника.

На кухні було прохолодно, а запах горілого тосту ще не вивітрився з вечора. Я зробила собі каву в тоненькому пластиковому стаканчику й сіла на підвіконня. На вулиці йшов дощ, уже другий тиждень поспіль, майже без перерв. Десь унизу хтось сварився через погано припарковану машину. Я дивилась на калюжі, що відбивали сіре небо, й думала про те, як сильно змінилось моє життя за останній час. І як сильно я хочу, щоб воно змінилось ще.

Того ж дня після роботи я знайшла в оголошеннях старий, вицвілий пост: «Здається квартира на другому поверсі, затишна, з вікнами в парк». Фото було нечітке, але в цьому було щось тепле, домашнє. І мені стало байдуже, скільки вона коштує і яка там підлога.

Я написала власниці ще того самого вечора. Сиділа на ліжку, поки Вероніка фарбувала вії навпроти дзеркала, і набирала повідомлення з ледь стримуваною надією в серці. Коли на екрані з'явилось: «Так, можете прийти подивитися завтра», я вперше за довгий час усміхнулась щиро.

Я зроблю це. Я з'їду. І нехай це не змінить усього, але я хоча б почну дихати.