Розділ 14 – «Шепіт із темряви»
Емма заснула далеко за північ. Думки про дивну скриню, видіння та амулет не давали їй спокою. Внутрішня напруга, як тонка нитка, пов’язувала її з чимось невідомим. Вона кілька разів намагалася заснути, але кожен шурхіт за вікном або скрип підлоги змушували її здригатися. У якийсь момент їй здалося, що вона чує шепіт, але, озирнувшись, вона переконала себе, що це лише уява. Коли сон усе ж накрив її, він був неспокійним і важким.
Емма різко виринула зі сну, грудна клітка судомно здіймалася, ніби вона щойно вибралася з-під води. Кімната була темною, але не порожньою. Місячне світло тремтіло на шторах, і на мить їй здалося, що тіні рухаються самі по собі. У кімнаті панувала тиша, але її тіло знало — вона не одна.
Вона глянула на амулет, що лежав на тумбочці, і помітила, що той ніби світився — тьмяно, але помітно.
— Емма… — голос пролунав тихо, як шепіт.
Її дихання збилося. Вона різко обернулася, але нікого не побачила. Тільки тіні, які, здавалося, змінювали форму. Усередині піднялася паніка. Вона заплющила очі й притиснула руки до грудей, сподіваючись заспокоїти страх.
— Ти боїшся, — шепіт знову пролунав, цього разу ближче.
Емма розплющила очі – і завмерла: кімната зникла. Вона опинилася у дивному просторі, сповненому густого туману. Навколо не було жодного звуку, тільки холодне повітря і відчуття чогось чужого. Туман почав згущуватися перед нею, набуваючи форми силуету з яскравими бурштиновими очима.
— Хто ти? — запитала вона, її голос тремтів.
— Той, хто давно спостерігає за тобою, — відповів голос, глибокий і заворожуючий.
Фігура наблизилася, її темні обриси коливалися в повітрі, як дим. Емма відчувала себе загнаною в кут, хоча навколо була тільки порожнеча.
— Що тобі потрібно? — ледве вимовила вона.
— Спостерігати, як ти падаєш, — промовила істота. — Ти ніколи не впораєшся з тим, що всередині тебе. Ти — слабкість.
Її серце тьохнуло, але вона змусила себе зібратися.
— Це неправда, — твердо сказала вона, хоча всередині все стискалося від страху.
Істота засміялася, і цей звук був подібний до удару грому — оглушливий і пронизливий. Навколо неї почали з’являтися сцени: Джессіка з порожнім поглядом, Люсіль, що лежала нерухомо, і Анна, огорнута темрявою.
— Ти боїшся. І правильно робиш, — прошепотів голос. — Твоя сила знищить усіх, кого ти любиш.
— Ні! — вигукнула вона, відчуваючи, як у її руках знову зажевріло тепло.
Яскраве світло вихопилося з її долонь, прорізаючи темряву. Істота відступила, але не зникла.
— Цікаво, — в її голосі з’явилася задумливість. — Побачимо, скільки часу ти зможеш протриматися.
Туман довкола почав розсіюватися, а фігура розчинилася в повітрі. Останнє, що вона почула, був тихий, але впевнений шепіт:
— Я повернуся.
Її руки тремтіли, а амулет на тумбочці тепер виглядав звичайним, ніби нічого й не сталося. Вона провела долонею по обличчю, намагаючись заспокоїтися.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!