Голос безодні: Обрана темрявою

Джессіка стояла біля виходу з аудиторії, тримаючи в руках підручник. Її думки були зайняті майбутніми завданнями, але коли вона почула знайомий голос за спиною, її серце миттєво забилося швидше. 

— Джессіка, — промовив Лоран, його голос звучав м’яко й заворожуюче. 

Вона обернулася, і її обличчя осяяла радісна усмішка. 

— Лоран! — вигукнула вона трохи голосніше, ніж слід, її голос був сповнений щирого захоплення. — Я не очікувала тебе тут побачити. 

— А я прийшов спеціально, щоб зустріти тебе, — сказав він, його губи вигнулися в легкій усмішці. — Хотів побачити, як ти, і, можливо, вмовити прогулятися. 

Джессіка зніяковіла, але її щоки спалахнули від приємного хвилювання. 

— Справді? — запитала вона, її голос був щирим і здивованим. 

— Звісно, — він нахилив голову, його бурштинові очі немов світилися, вдивляючись у неї. — Ти не лише красива, а й, здається, розумна. Цікаве поєднання. 

Джессіка засміялася, її голос злегка здригнувся від хвилювання. 

— Ну, дякую, — відповіла вона, злегка тереблячи край підручника. — Хоча не впевнена, що заслуговую на такий комплімент. 

— Заслуговуєш, і навіть більше, — Лоран зробив крок ближче. — Послухай, я знаю одне місце неподалік. Там тихо, можна поговорити, відпочити. Ти ж не проти трохи відволіктися? 

— Це звучить чудово, — швидко погодилася вона, раптом забувши про всі свої справи й навчання. — Мені якраз потрібно трохи розслабитися. 

— Прекрасно, — його усмішка стала ще трохи ширшою, і він простягнув їй руку. — Ходімо, я покажу тобі. 

Вона вагалася лише секунду, а потім поклала свою руку в його. Тепло його пальців змусило її серце закалатати ще сильніше. 

Її думки заполонив єдиний питання: 

"Чому він обрав мене? З усіх людей — мене?" 

                                          ******** 

Тим часом, в архівній кімнаті лікарні, Анна сиділа за столом, оточена купами старих папок і пожовклої документації. Тьмяне світло настільної лампи відкидало різкі тіні на її обличчя, але вона цього не помічала. Пальці вправно перегортали сторінки, а очі жадібно вловлювали ключові рядки. 

Натан стояв поруч, схрестивши руки на грудях. Його обличчя виражало суміш втоми й роздратування — надто багато запитань, надто мало відповідей. 

— Це вже третя папка за сьогодні, — зітхнув він, опускаючись на стілець. — І все одно нічого конкретного. Ми шукаємо привидів, Анно. 

Вона кинула на нього швидкий погляд, не відволікаючись від документа. 

— Ми шукаємо відповіді, — поправила вона. — Якщо ти хочеш просто сидіти й скаржитися, можеш повернутися до відділку. 

— Забагато кави, замало відповідей, — пробурмотів він, але все ж нахилився до столу. — Що в тебе? 

Анна поклала перед ним вирізку зі старої газети. На фотографії була зображена жертва з символами, схожими на ті, що вони знайшли нещодавно. Вона ткнула пальцем у текст. 

— Дивись. Ці вбивства сталися двадцять років тому, — сказала вона. — Символи збігаються. Але тоді їх ніхто не пов’язував між собою. 

Натан насупився, уважно читаючи статтю. 

— Отже, це не вперше. Але чому це знову відбувається зараз? Хтось копіює? Чи… 

— Чи щось активувалося, — закінчила Анна, її голос був низьким і напруженим. 

— Ти взагалі розумієш, як це звучить? — запитав він, відкидаючись назад. — «Щось активувалося». Ми не у фільмі жахів, Анно. 

Вона підняла на нього погляд, її обличчя залишалося серйозним. 

— Якби це був фільм, я б знала, чим закінчиться історія, — сказала вона. — Але це реальність. І в ній є речі, які не вкладаються в наші звичні уявлення. Нам потрібно мислити ширше. 

Натан замовк, відчуваючи, як її слова проникають у його свідомість. Він хотів заперечити, але щось у її тоні змусило його замислитися. 

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Але якщо ти не знайдеш нічого суттєвого в цьому стосі паперів, ми повернемося до нормальної логіки. Домовилися? 

Анна кивнула, її руки завмерли на полях документа. 

Вона відчувала: розгадка близько. 

Просто вона ще не знала, де шукати наступний ключ. 

                                             ********* 

Коли Лоран зупинився перед старим ліхтарем на безлюдній вулиці, Джессіка завмерла, її погляд мимоволі ковзнув по його обличчю. Він був красивим — занадто красивим. Це майже збивало її з пантелику. 

— Тут нікого немає, — пробурмотіла вона, відчуваючи легке напруження. — Ти впевнений, що це гарне місце для прогулянки? 

— Ти боїшся? — його голос був м’яким, але в ньому промайнуло щось хижакувате. — Невже ти справді думаєш, що я можу заподіяти тобі шкоду? 

Він зробив крок ближче. Джессіка хотіла засміятися, сказати, що не боїться. Але її серце раптом почало битися швидше. Вона нервово усміхнулася. 

— Звісно, ні, — швидко відповіла вона. — Просто... це трохи дивно. 

— Знаєш, Джессіка, — він підійшов ще ближче, його погляд став проникливим, майже гіпнотичним, — мені подобається, що ти така чесна. Ти не ховаєш свої емоції, не прикидаєшся кимось іншим. 

— Справді? — вона відвела погляд, відчуваючи, як її щоки заливає рум’янець. 

— Справді, — він підняв руку й обережно торкнувся її підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. — Ти навіть не уявляєш, як рідко можна зустріти когось, хто змушує світ ставати яскравішим. 

Її дихання збилося, і вона відчула, як її тіло стало легким, ніби його слова витягували з неї всі сумніви. 

— Я… навіть не знаю, що сказати, — прошепотіла вона, не в змозі відвести погляд. 

— Не треба нічого казати, — його голос опустився майже до шепоту. — Просто будь поруч. 

Довірся. 

Слова прозвучали м’яко, майже мелодійно. І перш ніж вона встигла щось усвідомити, її тіло розслабилося, а думки стали повільними, ніби туман огорнув свідомість. 

Вона завмерла, її розум затьмарився. Його близькість зачаровувала, але десь у глибині залишалася крихітна іскра сумніву. 

Лоран це помітив. 

— Ти сумніваєшся? — запитав він, його голос став трохи прохолоднішим, але зберігав ніжність. — Ти думаєш, що я можу тобі зашкодити? 

— Ні, — швидко відповіла вона. — Просто… все це так… несподівано. 

— Я розумію, — він зробив крок назад, його усмішка залишилася, але тепер у ній було щось загадкове. — Я не хочу, щоб ти почувалася некомфортно. Я просто хотів поділитися з тобою чимось особливим. Але якщо ти не готова, я можу зачекати. 

Його слова викликали в ній почуття провини. Вона раптом відчула, що якщо зараз піде, то втратить щось важливе. 

— Ні, зачекай, — сказала вона, зробивши крок уперед. — Я хочу. Я хочу дізнатися тебе краще. Просто… дай мені трохи часу звикнути. 

Він усміхнувся, і цього разу в його очах промайнуло щось більше, ніж просто тепло. Його пальці обхопили її руку. 

Холод. 

Настільки різкий, що вона ледь втрималася, щоб не смикнутися. Але щось її утримало. 

Його голос. 

— У нас буде стільки часу, скільки потрібно, — прошепотів він. 

Мить — і його очі стали трохи темнішими. Немов за бурштиновою глибиною на секунду майнуло щось чуже, незрозуміле. Але перш ніж вона встигла це розгледіти, він знову усміхнувся — бездоганно, легко, так, як завжди. 

І її сумніви розчинилися. 

— У нас буде стільки часу, скільки потрібно, — повторив він м’яко. — Я обіцяю. 

Вона кивнула, відчуваючи, як всередині розливається дивний, огортаючий спокій.