Торговці димом

Не встигла Ліна щось відказати, як до них підійшов Ільченко, клацаючи кришкою бензинової запальнички.

— Радий бачити вас у доброму гуморі. Ходімо зі мною, дівчата. Прийшов час обирати намети.

З цими словами він галантно подав Войтиченко руку, але вона проігнорувала цей жест, зробивши Діденко щасливою. Ходили чутки, що між цими двома були якісь незрозумілі стосунки. Які саме — ніхто достеменно не знав.

— Дякую за інформацію, Ігоре. Можете йти, нам з Ліною потрібно спершу переодягнутися, перш ніж з'являтися на людях.

— Як знаєте, — аналітик вийняв закладену за вухо самокрутку, затиснув її в зубах і підніс до неї вогонь.

— Ігоре! — враз розгубила безтурботність очільниця.

— Що? — ледачо запитав він, примруживши одне око.

— Я ж просила не виносити ваше хобі на загал.

— Це медичний канабіс, — він підкурив, затримуючи дим у легенях. — Можете не хвилюватися, пані Мар'яно, у мене є на нього рецепт.

— Дуже на це сподіваюся! — роздратовано прошипіла Войтиченко, хапаючи Ліну за руку. — Ходімо, — пом'якшила вона тон, допомагаючи їй встати.

— Не затримуйтеся! — вигукнув він їм навздогін, сміючись.

Дорогою до переодягальні очільниця вейпила, мов ошаліла, Діденко мовчки йшла поряд, нічого не питаючи в неї. Загалом дівчині було по цимбалам до минулого життя коханої жінки — у всіх воно є. Головне, що відбувалося просто зараз. Їй було неабияк приємно триматися з нею за руки.

Коли вони підійшли до дерев'яної кабінки, очільниця неочікувано затягнула її всередину і накрила вуста пристрасним поцілунком. Ліна ледве встояла на ногах, відчуваючи, як бажане тіло втискається в неї. Вона відповідала їй з не меншою віддачею, і поцілунок поступово став ніжним, майже цнотливим. Роз'єднавши вуста, Войтиченко притулилася чолом до плеча дівчини і усміхнено сказала:

— Дякую, мені це було потрібно. Ти дієш на мене, як заспокійливе.

«Доволі сумнівний комплімент», — майнула в голові стурбована думка.

Ліна не була солідарною з нею, адже вона не на жарт розпалилася і бажала продовження. Але, тим не менш, мовчки обійняла це прекрасне створіння, нагладжуючи долонями напружену спину. Під її пальцями оксамитова шкіра вкрилася сиротами, повертаючи дівчині впевненість у собі. Діденко так довго мріяла про цей момент, фантазувала про близькість з «пані досконалість», що несвідомо опустила долоні нижче, стискаючи пружні сідниці й просовуючи між її стегон свою ногу. Винагородою їй став збуджений стогін.

Гарячі вуста Войтиченко обпекли шкіру Ліни на шиї, піднімаючись жадібними поцілунками вище.

— Якщо ти не припиниш мене дражнити, нас почнуть шукати, — прошепотіла білявці на вухо, торкнувшись язиком мочки. Тіло Ліни здригнулося, реагуючи на її дії. — Наврядчи я зможу швидко тебе відпустити, — пальці пробіглися вздовж тремтячого живота. — Бо люблю кохатися довго.

Останні слова зруйнували крихкі кордони терпимості.

— До дідька все!

Діденко обхопила обличчя коханої жінки, і тепер вже вона притискала її до стіни, упиваючись п'янкими вустами.

— Дівчата, не змушуйте нас довго чекати! — поквапив їх Ільченко.

— Козел! — засичала Ліна, гупнувши кулаком по перегородці, розвеселивши очільницю.

Її сміх розлився приємним теплом по нутру, вгамовуючи в білявці роздратування.

— Я знала, що в тобі водяться демони, моя темпераментна дівчинко. — Войтиченко вислизнула з її рук, відкриваючи сумку, яку вона тут залишила. Спостерігаючи за нею, Ліна безмовно повторила її останні слова. На вустах з'явилася радісна усмішка. — Ось, накинь мою кофту. — Очільниця грайливо зачепила пальцем ерогований сосок дівчини, провівши кінчиком язика по своїм розчервонілим від поцілунків вустам. — Не хочу, щоб хтось бачив ось це, окрім мене.

Діденко сковтнула, заправляючи пальцями темне пасмо волосся за її вушко і ніжно поцілувала у скроню. Для неї було важливо, щоб кохана жінка розуміла, що сексуальне тяжіння — це не єдине, що вона відчуває до неї.

— Дякую за турботу, пані Мар'яно, — промуркотіла очільниці на вухо.

— Для тебе я просто Мар'яна, — Войтиченко накинула через голову легеньку сукенку, набираючи серйозного вигляду, до якого звикли її підопічні. — Але тільки коли ми на одинці.

Дівчина розуміюче кивнула. Вона зробила кілька глибоких вдихів, перш ніж вийти з кабінки за «пані досконалість».

Вони підійшли до аналітика і вже втрьох попрямували до наметового табору, який зазнав помітних змін. «Торговці димом» сиділи довкола розведеного багаття з настромленими на прутики зефірками. Ярослав поцікавився самопочуттям Ліни і, задовольнившись її відповіддю, звернувся до Мар'яни, звітуючи перед нею:

— Як вам відомо, ми взяли в оренду шість двомісних наметів. Чоловіки вже розподілили між собою спальні місця. Яна з Дариною також вирішили жити в одному наметі. Залишилося вам з Люсіанною, Галиною Карпівною та Ліною визначитися хто де спатиме.

Войтиченко вдячно кивнула, окинула проникливим поглядом підопічних, і запитала:

— За яким принципом ви обирали для себе компаньйонів?

Вони всі гуртом зогомоніли, очільниця жестом їх зупинила, вказавши вейпом на бритоголового хлопця, який позичив їй м'яча. Він єдиний, хто не намагався висловитися.

— Євгене!

— Орест запропонував нам заселитися в намети з ким ми сиділи в автобусі, — відказав молодик, ледве рухаючи язиком.

Було очевидно, що хлопчина перебрав з алкоголем. Примруживши очі, Войтиченко стиснула вейп і неочікувано щиро усміхнулася.

— Дякую! Тоді ми зробимо так само. У нас в автобусі відбулася позапланова рокіровка, але я думаю, що дівчатам буде комфортніше жити разом. Ми з Галиною Карпівною займемо інший намет.

«Що?!!» — не втримала подиву на обличчі Ліна, розраховуючи зовсім на інше.

— Заперечую! — здивувала усіх чорнокоса готка, якій зазвичай було до усього байдуже. — Я не зможу спати спокійно, знаючи, що Ліна, — вона вказала на неї прутиком з обгорілою зефіркою, — точить на мене зуба, через зіпсований фейс.

Звідусіль почулися нестримні смішки. Ошелешена дівчина, яку несправедливо звинуватили, заперечила їй:

— Я не прагну помсти!

— Байдуже, — їхні погляди пересіклися, Люсіанна їй непомітно підморгнула. — До того ж, мені більше близькі еманації, які випромінює аура Галини Карпівни.

— Це тому що від неї віє смертю? — невдало пожартував Маркевич, за що отримав потиличника від Ореста. Комедіант впав перед ним на коліна, склавши разом долоні, — Пробач мені, Чорнобоже!

Табір вибухнув реготом. Коли сміх вщух, лідерка з продажів озвалася до очільниці:

— Отже вирішено, ми будемо жити з Люсіанною, а ви з Ліною. Що скажете? — Войтиченко стримано кивнула, радіючи що так все склалося. — Хлопчики, будьте котиками, піднесіть наші сумки до наметів. — Вони підвелися на ноги. — Не ти Оресте. Нам потрібні дрова, щоб приготувати бограч.

— Так, мем! — велет заввиграшки підхопив кремезну сокиру і перекинув її через плече.

Усміхнена очільниця поглянула на спохмурнілу Ліну, розуміючи, що скоро отримає від неї прочуханки. Коли вони зосталися вдвох у наметі, вона запитала:

— Ти злишся на мене?

— Ти хотіла позбутися мене? — задала зустрічне питання наїжачена дівчина.

— Навіть в думці такого не було, — вона торкнулася її плеча, опускаючись пальцями до долоні. — Ти ж знаєш, у мене немає улюбленців. Я мала поводитися так, як від мене очікували. — Погляд Ліни пом'якшав, спонукаючи Мар'яну діяти далі. Вона наблизилась до неї і прошепотіла в вуста: — Що мені зробити, щоб ти мені пробачила?

Вони майже поцілувалися.

— Розкажи мені, що відбувається між тобою та аналітиком?

Войтиченко здивовано глипнула, впала спиною на керемат і скорботно застогнала, накриваючи очі згином руки.

— Бісовий Ільченко. Завжди все псує!

Ліна відчула провину за те, що засмутила кохану жінку. Вона лягла поряд з нею, цілуючи оголене плече.

— Не відповідай, якщо не хочеш.

Войтиченко повернула до неї голову. Світло-карі очі сяяли вдячністю.

— У нас вся відпустка попереду. Обіцяю, що обов'язково тобі все розповім, — вона сперлася на ліктя, ніжно торкаючись іншою рукою обличчя дівчини, завдяки якій її серце билося швидше. — Але зараз я не хочу марнувати час на балачки про егоцентричних чоловіків.

— Чого ж ти хочеш? — поцікавилася Ліна, затамувавши подих.

— Поки що поцілунків, — на вустах очільниці з'явилася грайлива усмішка, яку дівчина бачила вперше.

Притягнувши «пані досконалість» до себе, Ліна зцілувала її. За якусь мить їхні тіла сплелися в пристрасному танці, досліджуючи одна одну.

Горн, який продудів біля їхнього намету, наполохав їх обох. Ліна роздратовано зиркнула у бік виходу.

— Бляха! Я зараз запхаю цю хрінь в чиюсь дупу!

Спершу вона почула сміх Войтиченко, а тоді відчула, як ніжні руки обійняли її зі спини.

— Ходімо на вулицю, моя темпераментна дівчинко. Я тобі з цим допоможу.

Тепер вони вже вдвох реготали, розуміючи, що цей відпочинок ще не раз принесе їм купу різних емоцій. Але не зважаючи ні на що, Ліна була готова пройти через будь-які труднощі — головне аби разом.

«Головне не забувати дотримуватися субординації» — нагадала вона собі. На її вустах з'явилася скорботна посмішка, — «Ох, це буде в дідька складно робити!»

Коли вони вийшли з намету, то одразу помітили Люсіанну, яка лежала в гамаку зі злощасним горном в руках.

— Як це все розуміти? — насупилася Войтиченко, наближаючись до неї. — Вашій колезі потрібен відпочинок!

— Я змій ганяла, — скосила чорнокоса погляд у напрямку компанії хлопців, які вішали гамаки трохи далі. — Не дякуйте, — підморгнула вона Ліні.

«Думаю, все ж варто подякувати!»

— Може кави тобі зварити? — запитала у Люсіанни, знаючи, що готична колега її полюбляє пити. — Яка тобі більше до вподоби: з цукром чи без?

— Байдуже, — відказала вона, з цікавістю розглядаючи чорні нігті.