Таргáнія

— Твою ж... Тарганію! — резюмувала я, підвівши обличчя від землі й хутко оглянувши місцевість.

"Мене ж попереджали, не пити з Потойбічниками, а я що? Така крута відьма — не послухала."

Згадуючи вчорашній вечір з друзями, спробувала підвестись. Під руками щось неприємно захрустіло й я поспішила поглянути що це.

"Чудово, я посеред брудного світу хребтів і я... Тарган? А-а-а"

Несамовито замахала руками, тобто лапками й жахнулась ще більше. Чорт... Стоп, тільки його тут і не вистачало. Й так мені винен душу одного Божевільного. Вистачить.

— Містер Шотц, де ж ви? В мене для вас чудові новини! — пусткою рознеслось крихтіння комахи, яка постійно то летіла, то переходила на біг. Жалюгідне видовище.

Нарешті він звернув в той куток, де стояла я.

— Ось ви де! Фух, — це худе й мале, навіть як для таргана бридке створіння протяжно захекало. Так летів, так спішив, що он ледь не вмер. — Хороші новини, ми знаємо де той вбівца Олег, у павучихи заникався.

Ну от, і що йому сказати? Що мене вже не цікавлять пошуки вбивці племінника рожевим тапком?

Прикинувши варіанти, вирішила, що доречніше буде все ж таки поки погодитись з цим малим. Авось по дорозі й відкинеться, чи ще чого доброго.

— Як це ж ви його знайшли, — сподіваюсь ефект зілля мине раніше, ніж ми справді знайдемо того студента. Життя над ним вже вдосталь познущалось. Себто я познущалась, але ж то таке вже. — Ходімо.

Говорила я звичним для мене голосом, хоча й лунало звісно щось пискляве в результаті. Тарган підозріло на мене покосився та нічого не сказав.

— Так-так, це все міс Пампаль з сім'єю й вичислили. Які молодці! — а задоволений який, вуса так і крутяться від радості.

З рештою лапка показала кудись вбік і він мовив:

— Сюди, містере Шотц.

Як могла, так лапками й перебирала. Одна за іншу почала заплітатись, та я гордо продовжувала чарівно крокувати. Коротше, секунд за п'ять полетіла я кубарем згори, рахуючи хребти здобичі, затягнутої в тенета тарганів. Здається, десь навіть людське ребро нащупала. Бр-р.

З гори скотилась швидко.

— Вау, містер Шотц, а це ви круто придумали! — недобитий з захватом повторив мій крутий спуск. — Містере Шотц, а...

— Містер Шотц, містер Шотц, — не витримала врешті-решт я, — Замовкни, і показуй дорогу.

Той аж заїкатись почав, а я ласкаво додала:

— Будь ласка.

Та здається це збентежило його ще більше. Всю дорогу до павучихи оглядався на мене.

А мені то що? Я продумувала план помсти Потойбічникам. От тільки повернусь, так і дістану їх.

І.. Стоп, в мене ж сьогодні захист курсової. От лишенько.

***

Прокинувся я на м'яких перинах, і спочатку здалося, що все це лиш сон. Дивлюся, а поряд зі мною картина: убивці збираються десь на урок.

Тьфу, не поїв хребтів, ото й пробивається всяке. Але убивці дійсно були, пара дівчат снували туди сюди, створюючи шум, то я відкрив очі. Ще й не в своєму тілі, чудовоо...

— О-о, Ярина прокинулась, — озвалась перша, поправляючи щось на обличчі біля дзеркала.

Інша співчутливо глянула й запитала:

— Ти ж вчора казала, що в тебе захист курсової сьогодні. О 8:30?

"Яка курсова? Який захист?

Тобто ці убивці значить тарганів убивають, а якісь там курсові захищають? Що то за диковинки такі? Чим вони за нас кращі?"

В моїй душі забурлила купа емоцій. Я вже думав кинутись та чи спалити все тут довкола чи що, коли дівчата тяжко зітхнули й почали допомагати мені зібратись.

Одна сунула в руку гарячу чашку з чимось огидним на запах, інша ввімкнула якийсь пристрій і мовила:

— Все, я тобі все відкрила. Тримайся, ми з тобою!

"За що триматись то? Сія мінуту я невідомо гдє і невідома хто."

— Доброго дня, студенти! — доки я принюхувався до всунутого в лапки, тобто руки, напою, пристрій зухвало заговорив. — Починаємо захист курсових по списку.

"Нічого собі, у кожного ще й персональна курсова? А добре ці курсові влаштувались. Може ми таргани теж так хочемо."

Аж плакати захотілось.

Не знаю чому, але я продовжив слухати весь цей брєд. Цікаво ж було, за що ці убивці курсові захищають.

Графіки-шмафіки, розрахунки якісь. Було б що захищати як то кажуть.

— Ярино, ви наступні. Демонструйте роботу.

Ну-ну, шо сійчас ця Ярина покаже. Та за кілька хвилин нічого не відбувалось.

— Ярино, ми вас чекаємо, — на екрані висвітилась іконка дорослої людської особи, в минулому точно убивці тарганів, в яскраво помаранчевій футболці.

Точно, схоже Ярина це я. Так-с, ну тримайте мої хребці, сійчас вам покажу!

Йа звісно рано розігнався. Не з першого разу знайшов, що відповідає за звук, але ж я розумний тарган. Плюс до всього мені було що сказати.

— Йа-йа, коротше слухайте мою думку: всі ці ваші курсові повна фігня, — намагався говорити, як звик, а вийшло щось напрочуд голосне й з зупинками.

До розмови підключилась жінка:

— Ярино, ви що таке кажете? Де ваша робота?

— А що? Ви думаєте тільки курсові треба захищати? — оце відіграю, ледь сльозу не пустив. — Таргани теж мають право на життя! Сьогодні всі захищають курсові, а я буду цих комах. В кінці кінців хтось же повинен це робити!

Всі затихли. Як я їх.

Ех, був би тут мій племінник — точно пишався б.

***

Будиночок павучихи виглядав дещо скромно. Я аж навіть розчарувалась якось.

Ні, ну зрозуміло, що дарма було чекати павутиння скрізь, але заради пристойності могла й постаратись.

— Оце тут кажеш вбивці ховаються. Ну ходімо про..., вбивати будемо, — вчасно виправилась я.

Малий, що мене супроводжував вкотре підозріло оглянувся, але схоже дістати Олега йому більше кортіло. І чого б це? А-а, точно, це ж не прописаний мною друг загиблого племінника. Воно й не дивно.

Олега з Яною знайшли точно у будиночку, як і було сказано. Той одразу насупився весь і як заволає:

— Не підходьте, містер Шотц. Я ж казав вже вам, що тапка може й не знайдеться, а от долоня точно буде.

Дівчина була більш скупа на слова, все ж до виду тарганів не звикла.

Малий почав під боком підгавкувати, себто підпискувати:

— Давайте вб'ємо його, містере...

Я від такого напору аж якось зніяковіла. Прокашлялась. Пройшлась кімнатою, знову спіткнувшись і впавши на пузо, кляті Потойбічники і з рештою мовила:

— Ну цей, Олеже, ти в принципі вже в хребцях вивалявся, життя тебе помотало...

Олежик напружився, малий під боком кровожерливо посміхнувся а я, заплющивши очі видихнула:

— Я тебе прощаю.

Тут і трапився суспільний шок і всі одночасно вигукнули:

— Що?

Ні, ну а що. Від малого чисто більше шансів відбитись раптом що.

Направду, я вже дуже хотіла додому й сподівалась, що дія зілля от-от мине. Ну будь ласочка, не хочу я вже тут лишатись.

Не хочу хвастатись, але здається мої молитви в перше були почуті: в очах замайоріло магічне видиво, чому я неабиях зраділа.

— Прощавай малий, я додому, — ледь не танцюючи мовила таргану. — Цейво, диви не здохни раніше часу, ну і вуса розчеши. Гарнюньким будеш.

"Фух, моє, моє рідне тіло"

Усмішка не сходила з обличчя. Оце так пригоду мені влаштували. Телефон на тумбочці, поряд з ліжком, розвивався від повідомлень.

Вужик страху закрався десь всередині, проте я все ж відкрила чат групи і прочитала:

"Ярино, ну ти даєш. Курсова таки не готова була чи що?"

"Може то в неї протест такий, проти сучасної освіти"

"Ні, ну дійсно, нащо ті курсові захищати"

"Смішки, смішками, а в неї буде перездача. А може й намалюють що."

Останнє смс було від старости. Може все таки назад до Тарганії?

А в цей час десь у славетній Тарганії відкапували містера Шотца.

— Як це пробачила? От же, людина, невдячна! — Шотца розпирало від досади, бо слів не забереш назад, сказано то було його ротом. — А я ще замість неї там віддувався, захист проводив. Тьфу.

На неї і її курсову.