Налаштування маленького принца Дем'яна

Я прокинувся з важкою головою — ніби після похмілля. Було сухо в роті, тіло тягнуло, як після безсонної ночі. Це був четвер. Звісно, я прокинувся в кабінеті Директора. На мені була ковдра. Рубашка розстібнута до грудей, волосся — розтріпане. Я провів рукою по лобі: боліло.

Згадав учорашнє чаювання. Я просив підлити алкоголю. Спершу Казимир бурмотів щось про мій вік, а потім…

У будь-якому разі, треба забиратись, поки ще ніч. Мабуть, четверта ранку.

Я блукав темними коридорами. У вікнах виднілося світло — хтось залишився на ніч. Це було дозволено — для підготовки до уроків, для заходів. Благо, у мене були ключі від бібліотеки. Можна було спокійно перечекати, не йдучи додому.

***

Згадувати вчорашній вечір було непросто. Заступник — знову він — з його потаємними, неприйнятними ідеями, які він рідко втілює відкрито. Буквально, як уся корумпована система цієї школи.

— Сьогодні твоє покарання буде іншим, — сказав він тоді. Усмішка була холодною, а голос — сухим і майже офіційним.

Мене охопила тривога.

Він дістав із шухляди той самий предмет, який використовував під час покарань. Я вже знав. Буде страшно. Буде принизливо.

— Невже моя активність настільки жахлива, що ти знову вирішив покарати мене цією штукою?

— Поглянемо, — відповів просто.

Він зв’язав мені руки й ноги. Розстібнув рубашку. Груди вивільнились, і я вже не міг втекти — ні тілом, ні думкою. Він провів пристроєм по тілу… а потім — усередину.

Я зціпив зуби. Це був не біль. Це було інакше. Незрозуміле. Як хвиля тепла, сорому, пульсації. Мене трясло. Тіло неслухняно відгукувалось.

І я відчував… сором. Глибокий, повільний, пекучий.

Бо мені було добре. Не фізично навіть. Емоційно. Як заборонена нагорода. Як те, що не можна хотіти — але хочеш.

Я не молився, не плакав. Я просто терпів. Щоб зберегти його біля себе. Щоб залишити цей баланс між приниженням і присутністю.

Я сидів зв’язаний, груди оголені, рубашка сповзла з плечей. Казимир сів навпроти, поклав указку на скляний стіл, поруч із моїм щоденником. Його погляд — стриманий, голос — рівний:

— Якщо подивитись на твій щоденник, можна подумати, що ти відмінник. Але…

Журнал. Зелена шкіра. Золоте тиснення: «ЖУРНАЛ СПРАВА». Він розгорнув першу сторінку.

Я здригнувся. Це було як удар струму.

— Ти здивований. Я веду його вручну. Бо папір — річ незамінна. Він пахне помилками.

Далі — читання. Дата, оцінка, коментар. З кожною фразою — наростала хвиля пульсації. Пристрій відгукувався на кожен рядок. Вібрація повзла зсередини, як покарання, що стирало межі між приниженням і задоволенням.

Мій шлунок скрутило. Я знову згадав усі свої провали. І тіло — зрадницьки тряслося.

Я не міг сказати, що саме мене тримало в цьому моменті. Але я не кликав про допомогу.

Казимир дочитав. Записав новий рядок чорнилом. Указкою підкреслив.

Ще одна хвиля. Я вигнувся, але не скрикнув. Сором палив більше, ніж пристрій. І це було найстрашніше — що я це відчував. Що я, чорт забирай, це… приймав.

Казимир натиснув востаннє. Довго. Мені потемніло в очах. Але я не відвів погляду.

Він мовчки закрив журнал. Поклав його убік. Розв’язав мене. Пальцями застібнув рубашку.

А потім… ліг мені на коліна. Як дитина. Як щось поранене.

— Вибач, Дем’яне, — сказав він. — Я втомився. Залишся. Мені шкода, що я так із тобою… Я знаю, що в тебе мама… Я не повинен був.

Його голос був тихий. Він засинав на моїх колінах. А я — просто сидів. І в якийсь момент уявив, що тримаю на собі не монстра, а великого білого ведмедя. І вперше за довгий час — теж заснув.

***

Я сидів у бібліотеці. Місце — моє коронне. Тут не було бібліотекаря, лише я і наш клубний комітет, що керував порядком. У вікна вже било світло — шоста ранку. Я дописав домашку, спробував втиснути очі в підручник, але мозок ковзав по сторінках, наче вони були скляні. Засинав. І водночас — згадував.

Як ми вперше побачилися. Я і Казимир. З того самого дня в кафе.

Звичайне кафе в центрі міста. На вулиці — сонячне літо, таке що промені пекучого сонця пробивали вікно, немов хтось із вулиці просився всередину.

Я сидів за столиком навпроти вікна. У пальцях — чашка американо, в очах — спроба виглядати хлопчиком старшого віку.

На той момент у профілі я вказав 18. Як усі.

Він прийшов без запізнення, чоловік якому я написав. Він мав просто дивовижні фото від торсу до всього забороненого. В його профілі не було лише фото обличчя й як він взагалом виглядає. Думаю з таким тілом, можна в модельний бізнес потрапити.

Однак як побачивши його… мене тряснуло, ніби наступили на хвіст кота. Шок пробив усе тіло й посічило його.

Він підходив до номера столика, яким я йому вказав в чаті.

Він підійшов повільно, ніби буквально влив весь свій етикет і елегантність.

— Многогрішний Дем’ян, правильно? — запитав він, сідаючи.

Я ковтнув повітря разом із останнім ковтком кави. Спробував зробити обличчя “мені вже двадцять, чесно”, але воно вийшло “будь ласка, не викликайте проблем”.

— ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ МЕНЕ???, — сказав я.

— Я знаю всіх учнів своєї школи, — сказав він.

Його очі були мовчазні, беззвучні. Зовсім не ті, які я уявляв під тим тілом з фото.

Настала пауза.

Я перевів погляд на вікно, на сонце, що било по склу. Мені здавалося, що я горю.

— Ви... — я ковтнув, — Ви хочете, щоб я пішов?

Він не відповів одразу. Лише взяв чашку, ковтнув — спокійно, ніби нічого не сталося.

— Ти вказав, що тобі вісімнадцять.

— А ви не вказали, що заступник директора.

Він промовчав хвилинку, так би мовити створив певну паузу.

— Справедливо, — сказав він.

І знову тиша. Та, що давить. Та, що інтригує.

Я вже хотів встати, але він додав:

— Сиди. Люди дивляться.

— А якщо хтось із наших?..

— Тут наших нема.

Ми сиділи мовчки. П’ять хвилин. Десять. Я вже забув, чого хотів від цієї зустрічі.

А він…

Він просто вивчав мене. Не як учня. Не як хлопця з сайту. А як річ, яку випадково знайшов, і тепер не знає — викидати, чи сховати. Мовчки попиваючи каву, показуючи весь свій елегантний етикет, він заговорив

- Я пропоную нам двом ближче познайомитися. Мені більше хотілося хоча від такого хлопця дізнатися, як це мати стосунки між двома хлопцями… Ну що ж? Розповіси?

І з цього все почалося.

Ранок огортав бібліотеку, як мертва вода — без плескоту, без тепла.

Сидіти там було затишно й нестерпно водночас.

Вікно відбивало небо. Хотілося або втекти, або… залишитися вічно. В його руках. В його помилках. Але година вже спливала — сонце підкрадалося до обрію. Треба було вставати.

Будильник просвердлив простір. Восьма. Я мовчки зібрав речі й пішов у клас. Коридори дихали разом зі мною. Мене вже бачили. Очі — невловимі, але я їх відчував.

— Ти повернувся, — сказала вчителька. Не уточнила звідки.

— Сідай.

***

Під час обіду я не пішов до їдальні. Сидів на лавці. Сонце било в очі. За парканом — ярмарок. І в його центрі, як завжди, були брати Картлони.

— Їх знову поставили в центр, — прошепотів хтось позаду. — Учителька казала, що вони — обличчя молодших класів.

Вони були в матросках. Волосся темне, шапки — правильні, нахилені. Один — Картош. Інший — Ванд. Говорили в унісон. Навколо — натовп, учні носили їм воду і печиво. Кумири. Айдоли.

— Вітаннячко, хлопці, — звернувся я. — Ви, як завжди, будете лідерами ярмарку.

— Особисто тобі ми покажемо, на що здатні наші класи, — вивели в унісон.

— До речі, — додав Картош. — Завідувача давно не було в школі.

— На лікарняному, — продовжив Ванд.

— Провідаємо його сьогодні разом. Треба віднести документи.

***

Ворони над небом кричали кар-кар-кар.

Ми зустрілися після уроків. Біля воріт — Тадеуш, гладив шкільного кота.

— Добре вам, коти. Вас люблять. Хотів би я переродитися котом, як ви.

— Тадуше! — помахав я йому. — До завтра!

— А… так… до завтра…

За межами школи — інший світ. Запах карамелі. Голуби. Скрипка. Діти сміялись. Але брати Картлони йшли, як тіні з іншого світу. Їхня форма — надто правильна. Вони здавались недоторканими.