Налаштування маленького принца Дем'яна

Навіть маючи вплив у цій школі, я знаю: є ті, хто до дідька мене ненавидить через моє походження.

Сьогодні на першому уроці в нашого класу була хімія. Кабінет хімії розташований на другому поверсі окремого навчального корпусу, ближче до кабінетів фізики та біології. Для «Гранд Санд» це цілком логічно: природничі предмети зібрані в одному крилі.

Як завжди, нічого цікавого — лише звичайний, статистичний урок хімії.

І ось нарешті перерва.

Як завжди під час перерв, я пересиджував у своїй території — бібліотекарському залі.

Проте, коли йшов коридорами, я випадково врізався в групу хлопців і впав на долівку.

— Ой-ой! Погляньте, це ж наша пляма школи. Такий, як ти, з нижчої касти, як завжди, етикету не знає...

Хлопці зареготали.

Я підвів очі. Їх було четверо. Старші за мене, вищі й значно впевненіші в собі.

— Вибачте, я випадково...

— Випадково? — перебив мене один із них. — Ти завжди все робиш випадково.

Я піднявся, намагаючись просто пройти повз.

Та хтось схопив мене за плече.

— А куди це ми?

— У комітет...

— Ти серйозно думаєш, що тебе хтось там чекає?

Вони знову засміялися.

Я спробував відсмикнути руку, але мене штовхнули назад. Я вдарився спиною об стіну.

— Дивіться, він ще й опирається.

— Відпустіть мене.

— А якщо не хочемо?

Я не встиг нічого відповісти.

Мене знову штовхнули, цього разу сильніше. Я втратив рівновагу й упав на підлогу.

Навколо вже стояло кілька учнів. Хтось перешіптувався, хтось відвертався, роблячи вигляд, що нічого не бачить.

— Ну що, плямо, — почув я зверху. — Тобі весело?

Я мовчав.

Черевик ударив по нозі.

Я скривився й інстинктивно прикрився руками.

— Ой, дивіться! Він ховається!

Ще один удар припав по руці.

— Досить...

— Що?

Я нічого не відповів.

Вони ще кілька разів штовхнули мене, не даючи підвестися. Один схопив мене за форму й різко смикнув убік, через що я знову вдарився об стіну.

Ніхто не втрутився. Учні лише байдуже спостерігали, а дехто навіть відвернувся, ніби це їх зовсім не стосувалося.

Після цього хлопці нарешті відступили.

— Ходімо. Нам на урок.

Один із них, проходячи повз, кинув на мене останній погляд.

— А ти наступного разу дивись, куди йдеш.

Вони пішли, залишивши мене самого посеред коридору.

Я ще кілька секунд сидів на підлозі.

Рука боліла. На зап’ясті вже починала проступати темна пляма, а під оком повільно наливався синяк.

Я піднявся, поправив форму й озирнувся.

Ніхто не допоміг.

Ніхто навіть не підійшов.

— Перепрошую, мої любі колеги, — мовив я, зачиняючи двері. — Я трохи запізнився на нашу вчительську нараду.

Я сидів за середнім столом — тим самим, за яким колись сидів директор школи. Він уже давно «зник», хоча мене це питання зовсім не турбує.

Навпроти сиділа викладачка з червоним волоссям і об'ємною помадою. Її усмішка була настільки нахабною, що могла б змагатися з червоною фарбою на губах.

— Пане Казимире, — промовила вона солодко, — не здається вам, що запізнюватися на захід, який ви самі організували, це... занадто самовпевнено?

— Перепрошую, — відповів я спокійно, навіть не піднімаючи погляду від паперів. — Як нинішній керівний орган школи, я маю трохи більше роботи, ніж інші. Наприклад — підготовка до візиту спонсорів, які планують ревізію найближчим часом.

Вона скривилася, але посміхнулася ще ширше. Ця жінка завжди дозволяла собі надто багато, але я давно навчився не реагувати.

— До речі, — почала вона з удаваною байдужістю, — ваш учень Дем’ян, яким ви опікуєтеся, знову поводився дивно на моєму уроці. Результати — жахливі. Не розумію, чому ви так його жалієте. Учень, який постійно лінується, не заслуговує на поблажки.

Це прозвучало гостро — боляче, але не неочікувано.

— Я ставлю на цього учня, панно Аяно, — відповів я, стишуючи голос. — Хіба не можна ставити на тих, хто вважається людиною з низької касти? Можливо, він ще покаже результат — із третього місця підійметься на перше.

— Можливо, — відказала вона. — Але поки що він радше падає з першого на тридцяте.

Хтось у залі пирснув зі сміху.

— І мені здається, — додав хтось із задніх рядів, — якби цей переведений хлопець був хоч трохи відповідальнішим, то не блукав би десь між третім і п’ятим місцем у рейтингу. Хоча, напевно, він просто приклад звичайного низькородного селюка. Хо-хо-хо.

Вчителі загомоніли жвавіше. Із захопленням обговорювали хлопця, якому, на їхню думку, навіть не було тут місця через його походження — простолюдина.

Забули лише одне: потрапити в «Гранд Санд» можна лише двома шляхами — скласти Великий Іспит або заплатити суму, від якої в декого темніє в очах.

— Годі, — сказав я різко. — У нас і без того купа питань. Один зі спонсорів, батько нашого учня Себастьяна Фарато, хоче особисто побачити, як його син навчається.

Я перевів погляд на чоловіка з кінця столу, який досі мовчав.

— Пане Рене Гальдене, чи зможемо ми організувати для нього показовий іспит із вашого предмета?

Після цього питання мене охопило дивне відчуття тривоги.

Гальден повільно підвів голову й усміхнувся.

Не як колега.

Як кіт, який щойно побачив, що миша сама зайшла в пастку.

— Рене? — пролунало з іншого боку столу.

Рене торкнувся щоки, ніби пригадав щось неприємне, а потім, зробивши двосекундну паузу, відповів:

— Ам... Так, я постараюся організувати все можливе. Коли саме вам зручно?

— Через тиждень, — сказав я. — Можливо, будуть ще запити від батьків-спонсорів. Повідомте, коли будете готові.

— Щодо успішності, — почав я, повертаючись до формальностей, — останнім часом у школі підвищилася кількість високих балів, особливо серед дівчат. Зменшилася кількість санкцій. Чудова робота.

Після фінальних іспитів я хотів би розглянути виплату премій. Але наразі — ярмарок.

Прошу надихнути учнів добре відпочити й показати свої ідеї: це шанс для деяких обійти санкції.

Будь ласка, керівники, докладіть більше зусиль до розвитку учнів.

А тепер — до наступних питань...

Казимир після закінчення наради повертався до свого кабінету. Коридор уже майже спорожнів, і лише поодинокі учні поспішали на наступні уроки.

Повертаючи за ріг, він ненароком помітив знайому постать.

Дем’ян.

Хлопець ішов коридором, опустивши голову, і, здається, навіть не помітив Казимира. Він просто проходив повз, намагаючись не привертати до себе уваги.

Та заступник директора завмер.

Його погляд ковзнув по обличчю хлопця.

Синяк під оком.

Потім — по руці.

Темні плями, що вже проступали крізь шкіру.

І ще кілька слідів, які було важко розгледіти здалеку.

Казимир не відразу зрозумів, що саме бачить.

Він був доволі холоднокровним, але навіть у ньому це викликало певне, зацікавлене здивування.

— Що...

Слово так і не прозвучало повністю.

Казимир обережно взяв його за плече зі спини.

Дем’ян здригнувся й різко зупинився.

— Хто це зробив? — прямо запитав Казимир.

Кілька секунд хлопець мовчав, дивлячись кудись убік.

Потім тихо, майже винувато, хмикнув.

— Ех-ех-хе... Та я просто начепився на чотирьох хлопців.

Казимир повільно насупився.

— Начепився?

— Ну так, — Дем’ян спробував усміхнутися, але від цього лише сильніше скривився. — Сам винен. Не дивився, куди йду.

— І вони всі четверо випадково тебе побили?

У голосі Казимира з’явилася холодна нотка, та водночас — доволі хитра усмішка.

Дем’ян опустив очі.

— Та нічого страшного.

— Я не питав, чи це страшно.

Казимир не відпускав його плеча, але тримав обережно, щоб не завдати болю. Він нахилив голову до вуха хлопця, щоб прошепотіти:

— Не переймайся. Завтра я все владнаю.

Він дістав срібну картку й простягнув її Дем’янові.

— Це медична страховка. Скористайся нею, будь ласка. Мені буде дуже приємно бачити тебе в гарному стані.

Казимир розвернувся й попрямував далі коридором.

Дем’ян залишився стояти на місці, деякий час дивлячись йому вслід.

Заступник ніби зник у тумані, а хлопець спочатку стурбовано заціпенів.

А потім швидко заспокоївся.

У голові прозвучала лише одна думка:

— Здається, завтра буде весело.