Серце на пероні

Коли сідаю в потяг — здається, залишаю не просто дім, а цілий світ. Серце, стиснене сталевою рукою, — наче його витягують крізь ребра. Я ж притискаю долоні до грудей, марно намагаючись утримати його на місці.

У скронях — болісно пульсує кров.

У горлі — спазм.

Дихати — боляче.

Навіть сльози не наважуються покотитися.

Потяг рушає з перону повільно, поступово набираючи ходу. Я стою біля вікна — вдивляюся повз чергу автівок у кільце автомобільної розв’язки. А за ним, праворуч — мій дім. Там де мирно, затишно й спокійно. Де ще чутно голоси дітей. Де живе надія на любов.

Але я — їду. Я поїхала звідси.

Якщо прийдете на перон, можливо, побачите частину мене.

Мерехтливу, ледь видиму тінь на узбіччі. Забуту. Але вже не кричущу. Лише тихо скулячу, мов загублене щеня без матері.

06.06.2025