Зима-красуня

Зала автостанції була прикрашена по-новорічному. То тут, то там висіли кульки і “дощик”, вікна кас, обрамлені ілюмінацією, весело миготіли, нагадуючи про те, що трохи більше, аніж за добу годинник покаже дванадцять, сповіщаючи про прихід нового року.

Тримаючи попереду величезну сумку, Ася протиснулась через дверний прохід на вулицю. Мабуть, людям було дивно спостерігати, як така струнка невисока дівчина несе важку ношу. Але для того, аби у це прекрасне свято зустрітися з ріднею, вона була готова і не на таке. Останні два дні Ася працювала в офісі, не покладаючи рук. І все це, аби сувора начальниця не знайшла анінайменшого приводу, щоб хоч трохи тицьнути носом – не кажучи вже про те, щоб викликати на роботу 31 грудня. Це була б катастрофа. Ася не дуже переживала, що вона може провести з родиною менше часу, що вона приїде за кілька годин до президентського привітання і, втомлена, перевдягатиметься в святкове вбрання де-небудь у ванній. Вона була згодна і на такий варіант; але його могло просто не бути. Спробуй-но виїхати куди-небудь 31-го грудня! До сусідніх міст ще можна дістатися – нехай стоячи і затиснутою пасажирами, яким дуже не подобається твоя габаритна сумка під ногами. Але її сестра живе в області; і дістатися туди завтра буде майже нереально. Тому, скінчивши всі планові роботи, Ася з трепетом дочекалася схвального вердикту керівництва (щоправда, сказаного крізь зуби) і побігла на вокзал із сумкою, принесену з собою на роботу.

Вийшовши на вулицю, Ася одразу побачила старий ПАЗик, який стояв на першій платформі. Змирившись із такою долею, вона впевнено пішла до нього; але раптом погляд вихопив табличку на лобовому склі. На картонці крупними літерами була виведена назва одного районного села.

Ася одразу здогадалася: автобус став не на свою платформу. Таке вже бувало: останнього разу — роки два тому, тільки влітку. Значить, рейс на область, як і тоді, має прибути на платформу висадки пасажирів.

Подумавши так, Ася покрокувала далі. Сніг рипів під підошвами чобіт. Раніше цей звук подобався їй: він був ознакою справжньої зими, з морозом, кучугурами і снігом, із якого легко можна було ліпити сніжки. Як вони розліталися на сніжинки, розбиваючись об Маринчину шубку! Одного разу Ася випадково поцілила сестрі в обличчя. Маринка тоді аж скрикнула, схопившись за обличчя, а потім, плюхнувшись на сніг, немовби заплакала. Але, миттю підбігши до неї, Ася раптом зрозуміла, що сестра насправді сміється, сидячи на кучугурі.

Але зараз весело на душі не було. Вона і так була стомлена офісними роботами, а тут доведеться ще перенести більш як годинну поїздку. Швидше за все, що зараз під'їде така ж груда металу, і їй доведеться пережити те, що повторювалось із року в рік: рипучі двері, смердючий салон, забитий пасажирами, злий водій... Рази з два вони навіть стояли на трасі через несправність. А застрягнути посеред поля темного морозного вечора Ася дуже не хотіла.

В якийсь момент вона глянула на секунду на будівлю мерії, що теж святково блимала новорічними вогниками. До того ж, перед її входом стояла ялинка — прикрашена і з увімкненою ілюмінацією. Непомітно посміхнувшись, Ася вирішила зануритися у спогади, як раптом помітила те, що змусило її здивуватися.

До станції повільно повертав коротенький, але високий MAN, блимаючи помаранчевим поворотником. “Цей чи ні?” — із трепетом думала Ася. Хтозна, може він їде якраз із області, а її рейс просто запізнюється. Тоді вона має простояти на морозі ще хвилину-другу. Але автобус, повільно проїхавши по прямій, освітив фарами платформу й попрямував до неї.

Ася ледь не підстрибнула від щастя. Ще кілька секунд — і вона покине цю холодну вулицю. От автобус заїхав на платформу, ламаючи колесами замерзлий лід, і розвернувся, ставши чомусь упоперек (мабуть, для зручності пасажирів). Сніжинки, освітлені фарами, весело кружляли у повітрі, й від цього видовища Асі самій захотілось танцювати. “Як красиво!” — із трепетом подумала вона, захоплена цим видовищем.

— Може, сумочку в багажник? — почула Ася десь поруч. Перед нею стояв молодий чорнявий хлопець (водій, мабуть), застебуючи куртку. В іншій руці він тримав шапку, яку теж не встиг одягнути. “І як йому не холодно?” — подумалося їй.

— Ні, дякую, — відповіла вона.

— Тоді заходьте, — хлопець застебнув куртку і пішов до будівлі станції, риплячи снігом — так само, як робила це вона хвилину тому.

Залізши в салон, Ася одразу помітила два вільних місця за водійським кріслом. Поставивши під сидіння сумку, дівчина сіла й відчула, як тілом немовби розтікається полегшення, а втома виходить із нього кудись під оббивку. На вулиці затріщав той самий ПАЗик, але навіть цей звук видався їй насолодою: тепер він разом зі снігом, ялинкою на площі та людським гомоном створював новорічну картину вулиці.

Незважаючи на відчинені двері, всередині було тепло. Ася потягнула свою червону шапку за балабон, розстебнула куртку. Витягнувши із сумочки дзеркальце, вона пильно пригледілась до зачіски. Із люстерка на неї дивилась симпатична кучерява блондинка із волоссям, забраним у хвостик. Побачивши себе, Ася посміхнулась, і нафарбовані губи дівчини із люстерка теж розпливлись у посмішці.

“О, візитниця!” — раптом помітила вона. Збирати візитки Ася любила ще зі старшої школи. Врешті-решт, їх зібралося стільки, що у разі певної потреби вона просто гортала спеціальний альбом, заведений для них, і майже завжди знаходила потрібну фірму.

У той момент, коли дівчина клала нову здобич у гаманець, до салону зайшла товста жінка із бейджем на грудях.

— Хто сідав на станції? — запитала вона. Ася підняла руку. Контролер швиденько порахувала, шепочучи про себе: один, два... п'ять...

— Все правильно, — сказала про себе жінка, виходячи назовні. — Все, Миколо, їжджай! — крикнула вона вже на вулиці. Слово “їжджай” Ася ледь почула через гучномовець, який оголошував їхню відправку.

— Добре, — сказав хлопець, заходячи в салон (таки водій, подумала Ася). — От халепа! — додав він, дивлячись на виїзд: там, за кількадесят метрів, чомусь завмер все той же ПАЗ. — Ну, добре!

Загуркотів двигун — аж смикнулись вільні крісла; двері з приємним шумом зачинилися, і автобус почав потроху задкувати від платформи; спинившись на мить, він рушив уперед і… раптом став розвертатися у напрямку в'їзду. Асю охопило приємне здивування: таким шляхом вона ще ніколи не покидала станцію.

Раптом над головою ожив динамік, змусивши її здивовано глянути вгору. Нічого особливого, просто увімкнули магнітолу. Трек майже одразу закінчився — мабуть, пісня трохи не встигла дограти до автостанції. А потім...

А потім у динаміках задзвеніли дзвіночки, які здалися Асі святковими. От вони склалися у мелодію; а та раптом немовби закрутилася під їхній виїзд зі станції і понеслася своїм ритмом назустріч засніженій трасі, добре охоплюваній її поглядом.

Після дійсно виявилась зимовою. Не хітова, звісно, але сучасна. Розслабившись у сидінні, Ася зачаровано ловила її, пропускаючи крізь себе кожну нотку, кожне слово співачки — судячи з голосу, доволі молодої. Уява почала малювати приємні картини: віхола замітає дороги, якими мовби несеться новорічне свято, у вікнах хат блимають новорічні ялинки. Потім вона немовби побачила себе з боку, як вона добирається холодною зимовою дорогою назустріч сестрі, рідні, назустріч святу. Фантазія малювала одну картину за іншою, все кращі й кращі. Голос дівчини із динаміка зачаровував, в один момент навіть хотілося так само запитати у самої зими (чи взагалі невідомо в кого), чому вони чекали її приходу, цього снігу, морозу, новорічного настрою, а нині, коли це все мають, чомусь очікують весну.

Рефрен змінив програш, який навіяв Асі інші почуття. От вона приїжджає на вокзал, дістається сестриної квартири, обіймається з усіма на порозі. Потім вона заходить у кімнату, а там — новорічні прикраси, ялинка, святковий стіл і ваза у вигляді троянди, у якій великою помаранчевою гіркою лежать мандарини.

“Цікава пісня! — захоплено подумала Ася. — Треба буде обов'язково віднайти її.” Вона хотіла потягнутися до телефона, але не стала — своїми пошуками вона посадить батарею, а ще, можливо, доведеться дзвонити Маринці — всяке буває. Та й 3G-трафіку залишилось зовсім мало. “Потім пошукаю”, — вирішила дівчина й знову віддалася почуттю комфорту й відпочинку.

Вже неподалік від міста Асю відволікло рипіння двірників, що розганяли на склі сніжинки і струмочки води. Дівчина виглянула у вікно. Вони якраз проїхали згин, а це означало, що до міста лишилось п'ятнадцять кілометрів — вона це точно пам'ятала.

У цей момент у сумці задзвенів мобільний. Ася швидко витягнула його й глянула на дисплей. На ньому висвічувався знайомий номер і ніжний підпис “сестричка”. Трохи недотерпіла, подумала Ася, проводячи рукою по сенсору.

— Привіт, кицю! — привіталась вона.

— Привіт, мала! — відповіла Маринка. — Ти коли до нас збираєшся? Ти ж завтра не виїдеш!

— А я сьогодні збираюсь! — весело відповіла Ася. Тепер можна було зізнатися: навряд чи вони встигнуть одягнутися і приїхати на вокзал. Асі цього ніяк не хотілося: мало того, що треба відволікати сестру із чоловіком, так ще й витрачати на неї паливо, заводити в мороз машину — словом, багато мороки, яка того не варта.

— Так ти на останній рейс сідаєш? — зацікавлено запитала Маринка.

— Ні, на передостанній! — Ася засміялася. — Я їду в автобусі! Тут трошки лишилося, п'ятнадцять кілометрів.

— Скільки?! — здивовано вигукнула Маринка.

— Ну, пам'ятаєш такий згин на трасі? От ми його щойно проїхали.

— От порося мале! — у Маринці зараз, мабуть, поєднувались почуття злості та сестриної любові. — Чого ж ти не сказала? Добре, ми тебе заберемо зараз!

— Ти ж не встигнеш! — нагалада Ася.

— Встигнемо! Ми зараз у супермаркеті, якраз виходимо... Все, кошеня, побачимось на вокзалі!

Ася ще більше повеселішала. Захотілося навіть сміятися. Як добре все складається! Спочатку потрапила на цей рейс, тепер сестра забере її з вокзалу, і не доведеться думати, як сісти в забиту маршрутку зі своїм “баулом”. На мить пригадався Владик — Маринчин чоловік. Із ним їй пощастило — той теж такий же милий і добрий, як Ася. Багато хто говорив, що їй він навіть більше підійшов би. Але в Асі не було шансів — Маринка познайомила їх за місяць до весілля. Та й сестрі він теж до пари: поруч із ним вона, здається, стала ніжнішою, а, головне, щасливою. А от у неї, Асі, із парою досі ніяк не складається. “Та ну! — відігнала вона думку. — Старий рік, забирай самотність, а новий, давай мені хлопця!” Від цієї вигадки Ася вкотре захотіла засміятися.

На черговому світлофорі автобус зупинився. Вони вже минули околицю з її хатинками; тепер з обох боків височіли багатоповерхівки, які то тут, то там, світили квадратиками вікон. Деінде можна було побачити ілюмінацію; хоча у більшості вікон вогники блимали із глибин кімнат. І — сніг, сніг, снігопад...

Ася визирнула з-за перегородки. Вони стояли на світлофорі першими. Попереду шлях перегороджували машини, що обережно проїжджали перехрестям. Водій (Микола, здається?) сидів, тарабанячи пальцями по керму, хоч музику він вимкнув ще на в'їзді в місто. Зараз він здався Асі не таким, яким вона бачила його, коли той пропонував поставити сумку в багажник. Тоді це був просто хлопець, такий же, як десятки навколо на вулиці. Тепер, за кермом, він виглядав якось по-іншому – хоча чому саме, Ася зрозуміти не могла.

Раптом хлопець глянув у дзеркало, яке висіло над ним. Ася завмерла від страху, що охопив її: вона здогадалась, що він почув, як вона шелестить позаду (чи просто відчув її погляд) і тепер бачить, як вона визирає. На мить дівчина побачила його профіль, легку посмішку — мабуть, він таки побачив у дзеркалі її миловидне обличчя й блондинисте волосся. Але Ася не збиралася ховатися назад. Та й він сам раптом повернув голову і спрямував погляд на світлофор: чи то щоб не пропустити зелене світло, чи чомусь іще. Щоправда, на стовпі висів секундомір, який показував, що стояти ще секунд тридцять…

Нарешті світлофор засвітив очікувану зелену стрілку. Автобус поволі рушив далі. Знову зарипіли двірники, очищаючи скло від наліплого снігу. Тепер Ася виразно бачила будівлю автовокзалу, що визирала з-за верхівок голих дерев. Серце наповнилося ніжністю: її та сестру розділяють лічені сотні метрів. Завтра ще прибуде двоюрідний брат Владика із жінкою, тож у Маринки буде весело. А на Різдво мають приїхати батьки, яких навіть сестра не бачила більш як півроку, а вона взагалі не пам'ятала, коли бачилася з ними востаннє.

Коли автобус став повертати на територію вокзалу, із глибин мозку виринула та сама пісня. Тоді вона уявляла, як заїжджатиме сюди, як обійматиме Маринку, тепер же, навпаки, пригадувала мелодію. Ще раз подумавши, що треба пошукати цю пісню (ех, чому ж не записала?), Ася почала одягатися.

Нарешті рух спинився, цього разу остаточно. Двері відчинилися, впускаючи вуличний гомін. У цей момент Ася побачила Маринку: та стояла прямо перед дверми у своїй минулорічній шубі і в якійсь кумедній шапці. Однією рукою вона тримала під лікоть Владика, щось здивовано щебечучи.

“От чудик!” — весело подумала Ася, беручи сумку. Тільки тоді Маринка, яка чомусь дивилася на вікна, помітила її. Владик, пустивши свою дружину, поспішив перехопити у неї з рук цю величезну ношу.

— Ки-ця! — крізь сміх промуркотіла Ася, лізучи обійматися. Трохи просміявшись, сестри поцілувалися.

— Ти диви, яка пані! — Маринка смикнула сетру за носик. — Я думала, вона там трясеться у розвалюсі, а ти з таким комфортом!

— Сама не очікувала! — відповіла Ася. — Думала, забере яке-небудь корито, а тут...

— Давай, ходім у машину! — Маринка взяла сестру за руку. — А то я вже змерзла тебе чекати.

— А ви давно тут?

— Ні, хвилин п'ять. Але ж бачиш, який мороз! Хоч не виходь із квартири.

— А мандаринки ти не забула? — поцікавилась Ася.

— Аякже! — відповіда Маринка, відкриваючи двері їхнього “Опеля”. — Там ціла ваза тебе чекає...

Дівчата сиділи під ялинкою, мов новорічні подарунки. У своєму вбранні вони і справді виглядали святково: на Маринці була розкішна червона сукня, на Асі — темна туніка, яка прекрасно гармоніювала з її білявими кучерями.

Новий рік настав уже три години тому. За цей час вони встигли виголосити кілька тостів, спорожнити пляшку шампанського і закусити Маринчиними салатами. Тепер дівчата позували для новорічних фотографій, без чого не минав ще жоден Новий рік. Владик уже встиг наклацати з півсотні фоток, поки його брат із дружиною ставили чайник і різали торт.

Ася схилила голову на Маринчине плече. Камера вчергове клацнула у Владикових руках.

— Ще раз! — попрохала Маринка. Але сестра вже підняла голову.

— Ася! Вкушу зараз! — і Маринка дійсно вкусила сестру губами за щічку. Почувся знайомий звук затвора камери.

— Владику! — вигукнула дівчина. — Ану, покажи, що вийшло! — і Маринка на колінах (аби не вставати і потім не сідати під ялинку) поповзла до чоловіка.

“Зима, зима, красуне біла...” — промайнуло в її голові. Ах, так, це ж — та сама пісенька, яку вона чула вчора... ні, позавчора, тепер навтіь уже в минулому році. Ася взяла телефон, що лежав на підлозі під ялинкою: зарядка була коротенька, щоб покласти його на стіл, а гілки дерева не давали шансів наступити комусь на апарат.

— Що там? — запитала Маринка, підсідаючи до сестри.

— Та так. Вчора пісеньку почула в автобусі, все забуваю пошукати.

— Що за пісенька? Добре, потім даси послухати? А то он чайник свистить.

— Добре, — дівчина кивнула і обережно (щоб не задіти ялинку) полізла за навушниками.

Пісня віднайшлася одразу. Одягнувши один навушник, Ася увімкнула трек. Як і минулого разу, мелодія зачарувала її і змусила уяву малювати солодкі новорічні фантазії. Тільки цього разу їх було менше: вона вже була в цій квартирі, ваза з новорічними мандаринками стояла менш, аніж у метрі від неї. “Як все цікаво повернулось!” — подумала вона. Вона так добре сюди дісталась, зустрілась із сестрою, а тепер відмічає Новий рік у такій прекрасній компанії, із шампанським, чаєм і тортиком. Шкода, тільки нема власної половинки. А хотілось би бути зараз в чиїхось обіймах... ні, не м'язистого красеня-мільйонера. У неї були інші смаки, матеріально приземлені та романтично піднесені. Чомусь згадався той симпатичний хлопець, який вчора сидів за кермом. Ася спіймала себе на думці, що він їй сподобався. Симпатичний, спокійний, привітний – він міг би у перші хвилини привернути її увагу. Але досі Ася була захоплена передчуттям свята, зустрічі з рідною душею і самим святкуванням. Тому цей вподобаний нею образ виплив перед нею лише зараз.

“А що, як віднайти його?” — подумала вона. А що вона втрачає? Ну, як виявиться, що він має дівчину чи дружину, вона вважатиме це першою невдачею у цьому році. Це — значно приємніше, аніж вперше нарватися на злість начальниці. А якщо вийде?

Віднайшовши у гаманці візитку, Ася набрала назву групи фірми-перевізника у соцмережі. Власне, вона хвилювала її менше за все. Куди цікавішим був список адмінів та підписників. Серед останніх дійсно виявився хлопець на ім'я Микола — той самий, судячи з аватару. У профілі — купа фоток, у тому числі на робочому місці. Але ніякої дівчини поряд Ася не побачила. Пости у стрічці їй теж сподобались; але й там слідів подруги серця Ася не побачила.

“Що, спробувати?” — подумала вона. Пальці весело забігали по сенсорному дисплею. Вітруальні букви під ними підстрибували, світячись, а на електронному полі з-під курсору вибігали слова: “Привіт! Можна з тобою познайомитись?”