Половина. Том 2

Натхненні, піднесені голоси лилися вздовж синюткового поля вже тривалий час. Звечоріло й температура повітря знизилася, слабкий, але вогкий вітерець іноді пробирався під одяг, хвилював яскраво-сині квіти, розмаював їхнє волосся. Але вони не бажали розлучатися знову. Дівчата сиділи в полі й трималися за руки, насолоджуючись товариством одна одної.

— Отже, новий лорд і його сім'я — ті ще плюгаві запроданці? — запитала Ебігейл, вражена розповідями Ельсон про рідний дім.

— Так! Ти навіть не уявляєш, як нам з Філом довелося принижуватись і чим жертвувати, аби просто відпочити кілька днів… Ми ніколи не брали відпусток… — жалібно пролепетала Ельсон. — Я… хочу, щоб ти повернулася, моя люба леді, моє сонце.

Еббі з сумом опустила очі.

— Я всім серцем прагну того ж. Але, на жаль, це неможливо, я… слабка. Якою б сильною не була — проти них я жалюгідна комаха. Ти ж розумієш, що мене стратять, як тільки дізнаються про моє існування. — Вона крадькома підняла свій погляд, але, спіймавши сумний вираз обличчя подруги, знову сховала оченята.

— Так. Розумію. Мені прикро це чути, однак ще гірше було жити у світі, знаючи, що тебе немає в живих. Ох, мені й досі не віриться! Яка ж я щаслива тебе бачити! — усміхнулася Ельсон і вже вкотре потяглася обійняти колишню пані.

Леді Флеймонт відповідала на ці міцні, різкі обійми з ніжністю, погладжувала подругу по спині, вбираючи і запам'ятовуючи кожен момент, кожне слово, кожну емоцію, яку дарувала ця раптова зустріч.

— Я не думала, що коли-небудь отримаю шанс знову побачити свою найкращу подругу, проте… мушу просити тебе мовчати про це. Весь світ вважає мене мертвою, і я не маю жодного наміру розвіювати їхню віру в це. Мене… влаштовує моє теперішнє життя. Якщо повернусь і намагатимусь відвоювати свій дім — не можу очікувати спокою і тихої буденності. Я радше помру старенькою селянкою, ніж молодою, але амбітною дворянкою, — пояснила Еббі.

Ельсон мило надула губки, відсунулась від неї. Її сірі очі виказували відчуття несправедливості.

— Гаразд, я нікому не скажу. Але Філ? Може, сходиш побачитися з ним? Він буде в нестямі від радощів. Коли ще трапиться така нагода? Хіба ти не скучила за нами обома? — запропонувала дівчина.

Ебігейл відвернулася, обіймаючи власні коліна.

— Усі ці роки моє серце боліло від туги за вами, за дідусем, за домом… Однак, не думаю, що я готова бачити вас такими щасливими. Заздрість огортає мене навіть від твоїх розповідей про ваше прекрасне сімейне життя, — сказала вона понуро, боячись у цей момент дивитися подрузі в очі.

— Ти досі закохана в нього? — з сумом у дзвінкому голосі спитала Ельсон.

Ебігейл хитнулася і, упершись на руки, наблизилася до дівчини.

— Ні. Просто… уяви, наскільки мені соромно, коли я згадую, як бігала за ним хвостиком, як навʼязливо вкладала у свої слова оте набридливе дитяче кохання. Я ж крізь землю провалюся! Я навіть не розумію, чому він зі мною дружив, — промовила вона, ледве стримуючи сміх. Її щоки залилися фарбою від одного уявлення про їхню можливу зустріч.

Еббі посміялася крізь ніс. Ельсон її підхопила і захихотіла.

— Та облиш! Ха-ха! Як ти виросла, так виріс і він! Від щастя тебе побачити Філ все на світі забуде! — Ельсон підвелася і потягла подругу за руку. — Ходімо! Не можу дочекатися, щоб побачити його вираз обличчя!

— Гаразд, — Еббі лагідно всміхнулася і здалася, — веди!

Сірі черевики простували висушеною бруківкою. Остання витримувала на собі напружений погляд, повністю забитий важкими думками. Руки щільно стискали лямки наплічника, які хлопчик тягнув униз від нервів.

«Може, сьогодні він буде радий моїм оцінкам? Як колись. У мене ще є надія»...

У білявій голові, сутужно опущеній, кипіла дилема. Гонитва за минулим не давала сповна раціонально жити в теперішньому. Хрестоподібні очі відчужено дивилися на закушпелену бруківку й на носки сірих черевиків, що ступали по ній й наближали Ондога до місця, де працював батько. Синові настільки важливої людини не личило ходити пішки вулицями в таку пізню годину, але він не позбувся свого бунтарства й знову втік від власного водія. Хлопчик аніскільки не боявся поганих людей. Страх у ньому викликав лише батько. Крихти любові до нього все ще мерехтіли в його серці, яке поступово поринало в самотність. І спроби звернути на себе увагу спочатку простими словами, потім хуліганськими вчинками — лише прояви цієї любові, котра повільно гасла й заміщувалась чимось іншим. Несвідомо він дорожив цими почуттями, як скарбом, адже у цьому світі більше не залишилось, кого любити. Та поведінка батька змушувала його відчувати себе мухою, яка безрезультатно билася об вікно в спробах дістатися вулиці. Розумом він усвідомлював, що доки батько не відкриє кватирку сам, Ондог тільки ламатиме свої крила.

Ніч була надзвичайно тихою. Хлопчик любив ходити у темряві. Він не міг пояснити чому. Світло ліхтарів, яке м'яко осявало вулиці, виглядало приємніше, ніж різке сонячне проміння, що окреслювало світ у його повному неподобстві. Йому здавалося, ніби воно досягало глибин людських душ, усіх їх недоліків, які зникали з настанням темряви. Ніч була тишою, перервою від оголених людських пороків.

Шурхіт прошелестів неподалік, там, де його бути не повинно. Хлопець стопорився: улюблену тишу порушили і збили його тим самим з ходу думок. Він зачепився поглядом диявольських очей за джерело шуму. Серце тенькнуло. Зазвичай рівні брови звилися в дугу і полізли на лоба, а кисті плавно відпустили лямки рюкзака. Одразу ж руки полізли за подарованим Вождем лаудтаком, машинально. Як би не сварився з батьком, втратити його він точно не хотів.

Двоє підозрілих людей стояли під камʼяним муром неподалік військового шпиталю. Ондог відав, що тато мав нині зустріч у кімнаті стратегій Штратегіраум. Хлопець неповороткими рухами пальців увімкнув прилад і підніс його до рота.

— Тату, тут, здається, хтось хоче пробратися до вас зі сторони шпиталю. Я думаю, тобі слід підготуватися, — швидко протараторив Ондог, почувши у відповідь мовчання. — Я не жартую, у них збро... — не встиг домовити він, як його руку смикнули. Від болю кисть хлопчика розімкнулась і лаудтак з гуркотом упав на тверду землю.

— Стій! — почув хлопець шалений тон.

Він злякався. Не тому, що на нього напали. Йому стало страшно за батька, підтвердження якого не зумів дочекатися. Плавно Ондог перевів озлоблений погляд на людину, яка завадила йому попередити містера Фокса про небезпеку. Дихання хлопчика було шумним і глибоким, і, здавалося б, з ніздрів ось-ось пішла б пара. Він побачив охопленого страхом чоловіка з пов'язкою на пшеничній голові. Карі очі полохливо на нього дивилися. Світло падало на шкіру обличчя нерівно, підкреслюючи шрами. Перед ним був той самий горезвісний дезертир. Син генерала, що раніше подавав надії, як і сам хлопчик. Спрін Лайфстінг.

— Я тебе почув, — прошипів спокійний голос містера Фокса по той бік слухавки і відключився.

Годинник пробив опівночі і дзвінко сповістив про це всіх оточуючих. Чоловік відпустив руку хлопчика, збагнувши те, що віднині план приречений на провал. Ондог стримав полегшене зітхання.

— Дідько! — стривожено крикнув дезертир і запустив п'ятірню у своє кудлате волосся. Він набрав в легені повітря, щоб гукнути Філа та Ебігейл не ризикувати й повертатися, але Ондог спритно перегородив йому дорогу, навмисне зазирнувши прямо в його душу. Цього разу в нього вийшло надзвичайно вміло.

— Ти причетний до цього? — впевнено промовив хлопчик, дивлячись знизу вгору в покірні очі. Спрін став рівно, як солдат, яким він був раніше, і кивнув. Усередині хлопець нарікав проти своєї несподіваної безпорадності, розумів, у наскільки жалюгідному становищі він опинився, проклинав пекельну здатність Фоксів. — Хто вони?

— Напівлюди, — не з власної волі видав інформацію Лайфстінг, гніваючись на цей фатальний погляд жовтих очей. Він біг щосили в спробах вчасно зупинити сина Фокса, але спізнився буквально на мить. Хрести в очах хлопчика зловили його на місці злочину. Тіло більше йому непідвладне, і двох друзів більше ніхто не попередить про засідку.

Раптом Ондог почув дивні звуки помахів крил, невластиві навіть для найбільшого птаха у світі, і мимоволі обернувся. Через висоту огорожі не міг нічого розгледіти, однак в голові все зійшлось воєдино. Дівчина з білим волоссям у місті, випадково почуті слова Спріна про двох напівлюдей у його будинку, які виявилися аж ніяк не жартом. Хвилювання, наче змія, спустилося до нутрощів й стиснуло їх. Він відчув провину. Навіть за батька вже не хвилювався. Моторошні спогади нагадали про себе. Ондог відчайдушно намагався забути ті жахливі дні, проведені у Сільварумі. Він повернувся назад до Спріна, показуючи йому своє розгублене обличчя.

— Дівчина-дракон? — спитав хлопець, і Лайфстінг кивнув.

Натрапили одне на одного вони несподівано. У прогрітому сонцем повітрі стояв ледь вловимий квітковий аромат. Заспокійливо співали птахи, і шелестіло яскраво-зелене листя. Два сполошені погляди зустрілися з двома диявольськими.

— Вони цілком підійдуть, сину. Накажи їм що-небудь, — тепло сказав старший Фокс, поклавши руки синові на плечі і підштовхуючи до двох дівчат, котрі урвали свою веселу розмову і схарапуджено на них витріщалися. Ондог впав у ступор від такого прохання. Ідеї зникли з голови, і розум спорожнів, коли його очі зустрілися з поглядом напівкровки. Він не так добре володів своїм умінням, як батько. Хлопчик відчував тиск від тата, й поведінка його останнім часом йому зовсім не подобалась. — Гаразд, я покажу, як треба.

Ондог схопився за голову. Зло, яке текло в його жилах, знову нагадало про себе. Він захотів стати розміром з мураху, зникнути, не належати до своєї родини.

— Навіщо вони туди полізли? — несміливо запитав Ондог, боячись почути слово «помста».

— Визволити подругу з полону, — не зволікаючи, відповів Спрін, потім докоряв собі за таку беззаперечну покору.

Хлопчик відчув, наче щось отруїло його зсередини. Він перешкодив тим напівлюдям у нелихій справі, прирік їх на загибель. Це змусило його стати ще більш схожим на батька.

Містер Фокс впевнено підійшов до дівчини, яка здалась йому цікавішою. Друга, з короткою стрижкою, захотіла втекти, але чоловік міцно схопив її за руку і обом наказав стояти, підкоряючи їхню свідомість своїм поглядом. Кілька секунд він обмірковував, яка вистава здасться сину більш вишуканою та цікавою. Запечатник глипнув на ножика в її руці. В єхидній усмішці оголилися гострі зуби, коли Вождь, зрештою, придумав.

— Я хочу, щоби ти перевтілилась і вбила її видовищно, ось цим от маленьким ножичком. Тридцять ударів має вистачити. Вперед, — холодно наказав Фокс Ебігейл і перевів погляд на Ельсон. — А ти біжи.

Чоловік відійшов від них і порівнявся з наляканим сином. Наказ батька шокував його, перейшов усі попередні межі. Він не схотів дивитися, але батько схопив його за голову і не давав відвернутися.

— Дивись: ось що означає бути Запечатником. Ось, якою силою вони володіють і якою бажають нас знищити, як тільки ми послабимо над ними свій контроль. Стри в собі жалість до них, і тільки тоді зможеш повноцінно захищати людський народ від цих демонів. Це твоя доля, твоє призначення. На твоїх плечах — безпека твоїх підданих.

Хлопчик глянув на свої руки. Виявилося, вони тремтіли.

— Ось так воно і було… Карма настигла мене, — відчайдушно мовив він. — Я сподівався ніколи не зустріти її знову, але я вкотре провалив випробування, яке доля мені підготувала, аби спокутати гріхи.

Ондог сумно зітхнув і глянув Спріну у вічі, щоб звільнити. Йому було шкода хлопця, аж надто на нього схожого. Здалля донеслось відлуння пострілу. Хлопець стиснув кулаки. Спрін відчув полегшення, коли повернув контроль над власними рухами. Ондог поклав свою тремтячу долоню йому на плече вище ліктя.

— Ти мені подобаєшся. Не кожен здатен розгледіти в сільварцях людей і ризикувати життям, — почав хлопець, переривчасто посміхаючись. — Іди звідси, поки тебе не помітили, — він підштовхнув його назад. — Мені шкода, що я все зіпсував. Але ти розумієш, що я не міг не сповістити батька про небезпеку. В якості вибачення я відпущу тебе і мовчатиму.

Ельсон з побоюванням повернула голову до своєї подруги, яку зустріла через багато років розлуки. Вона вважала її мертвою і пролила стільки сліз, оплакуючи її смерть. Справжнім щастям було побачити леді живою. Та щастя це тривало недовго. Ебігейл більше не була схожа на себе. Шкіра дівчинки позеленіла, обличчя викривила гримаса гніву, а рука з гострими кігтями занеслась для удару.

— Еббі! — з благанням про пощаду в голосі крикнула Ельсон. Вона ухилилася і побігла, нажахано оглядаючись. Дракониця продовжувала її переслідувати. Дівчина пошкодувала, що народилась таким слабким видом, і що її сили марні проти найсильнішого з них. Не вийшло втекти далеко: Ебігейл відростила крила, відштовхнулась від землі і з шаленою швидкістю наздогнала подругу, приземлившись прямо перед нею. Вона з ревом накинулася на колишню служницю, і вони обидві впали на галявину. В кулаці дівчина тримала ніж, який з легкістю проткнув живіт русявої дівчини. Ельсон завищала від болю, борсалась, доки вистачало сил. Її очі намокли від приреченості. «Це не могло статися зі мною, це сон», — думала вона тоді.

— Будь ласка... — благала дівчина крізь пекельний біль, але Еббі нічого не могла з собою вдіяти. Ніж виліз із тіла коханої Філіба, блиснув на сонці і прохромив її, маленьку і худеньку, знову. В рані булькотіла кров. Дівчина відчула, як щось тепле й кисле підійшло до рота й вилилось назовні крізь розтулені губи червоними струмками. Свідомість повільно відпускала її. В одну мить Ельсон зустріла погляд Ебігейл. Гіркий, нажаханий, повний скорботи. Її гарячі сльози капали їй на обличчя.

«Моя мила леді, я помру, а ти житимеш з цим…»

Перемагаючи біль, дівчина підняла свої руки та взяла ними обличчя подруги, нібито прощаючись із нею. Так і померла. Сірі очі стали неприродньо скляними. Кінцівки мляво впали на землю. Еббі не припиняла виймати і вганяти в неї лезо, поки не скінчилось двадцять вісім ударів, поки в один момент її почуття не стали сильнішими за прокляття Фокса. Крик хлопчика з диявольськими очима також стих.

***

Приміщення для зборів «Новоборців», як велося, було приховано від сторонніх. Зверху долинали відлуння якогось торжества простолюдинів, зрідка здригалися стіни, але все це було настільки тихим і незначним, що не могло завадити обговоренню питань важливих, нагальних.

— По перше, дякую всім, хто відгукнувся на прохання зібратися сьогодні. По друге, дозвольте відповісти вам, пане Файо, на ваші провокативні коментарі, — вступила Меа, накручуючи на свій палець коричневе пасмо. — Я розумію, не всі схвалюють мою кандидатуру, не всі сприймають мене як фігуру значну, але я — дружина свого чоловіка, і все моє життя пройшло пліч-о-пліч з його ідеями та прагненнями. А персона лорда Дорна, гадаю, користувалася в організації повагою ще більшою, аніж у світському колі.

Нара Файо, який встиг висловитися проти того, щоб вона брала на себе головну роль у засіданні, стримано видихнув.

— Ми сподіваємось, що у своєму виборі не помилилися. Нова Іква Родонс народу не потрібна. Візьміть те до уваги, леді Дорн, — холодно додав радник королеви. — Не виключено, що на вас може чекати та сама доля, що «Новоборці» приготували їй. Більшість з нас — майбутня Концилія, і ви мусите до нас дослухатися.

— Впевнена, що зможу виправдати вашу довіру, — стояла на своєму Меа, тримаючи Нара під своїм пильним поглядом. — Знаю, нас із нинішньою королевою багато що об'єднує. Ми обидві овдовілі жінки, обидві вовчиці, обидві особливо норовливі… Проте смію припустити, що наші погляди на управління країною не мають між собою нічого спільного. І, хай там як, я не знаходжу серед своїх знайомств жодного перевертня, котрий підходить на цю посаду більше, ніж Дорн. А, як відомо, трон може займати вид виключно сильний. І тілом, і духом. І якщо не дракон, то наступним по силі йде перевертень. Якщо у когось із вас знайдеться кандидатура, здатна зі мною тягатися, я з честю прийму цей виклик і доведу свою гідність.

— Ми покладаємо надії на вас, леді Дорн, — відповів Нара Файо з шанобливим кивком. — Від того і мої хвилювання. Ми маємо наглядний приклад того, до чого доводить ситуація, коли уся влада лежить в одних руках. Концилія має стати вашим другим розумом, а не скопищем безправних чинів. Донині ми проводили збори на рівних правах, і поки я не дізнаюся вас достатньо добре, я не збираюся змінювати устави «Новоборців». Довести, що ви здатні вести нас за собою, не буде легко і швидко.

— Я ніколи не гадала, що буде легко, шановний пане Файо. Я ціную ваші побоювання, адже це свідчить про вашу цілковиту зацікавленість в успіху нашої справи. Варто з чогось починати.

— Дякую, що розумієте це, леді Дорн. Оскільки рітор сьогодні не присутній, гадаю, вас задовільнить право розпочати оповіщення.

Меа кивнула, адже навмисно просила рітора сьогодні не зʼявлятися, аби вона сама будувала довірливі стосунки з членами організації, і аби іншим не здавалося, ніби вся її цінність у його поручительстві.

— Цілком. — Жінка сіла назад у своє крісло за довгим столом. — Наразі орлина дивізія ротувала чергові загони. — Меа обдарувала поглядом поваги Ханма Головоріза, що плював на свій кинджал і витирав лезо об холошу. — Результати, з якими ми провели минулу зміну, тішать. Капітан пʼятнадцятого загону, Ґюстав Фішир, мертвий, як і троє його солдатів. Пʼять душ принесли в жертву Каріксу на півночі, девʼять у центральній частині країни, три на півдні. Принаймні такий звіт можна зробити за колекцією сина пана Ханма, який висунув ідею, як використовувати нову зброю не тільки тихо, а й на догоду Святим Духам.

— Тепер посада капітана перейде малюкові Гевріхту, — гаркаво пробелькотіла дівчина з шатеновими кучерями, що сиділа біля бабці Гульзі, яка заправляла найвідомішим публічним будинком. Меа здогадалася швидко: вона була улюбленицею.

— Жані, не встрявай у розмову, коли тебе того не просили, — попередила її стара жінка.

— Але, мадам, він та ще співоча пташка! — замріяно простягла Жані, інфантильно гойдаючись на стільці. — Дарує подарунки і розповідає все, про що спитаю, — вона широко розвела руками.

— Мадам Гульзі, ви привели дівчину, бо вона дізналась щось важливе? — заговорила Меа Дорн і трохи нахилилася вперед.

— Так-так, міледі! — сплеснула у долоні Жані. — Гевр-ріхт був дуже радий, що його загін нарешті в добрих руках. Але він так обзивав свого загиблого капітана, що в мене язик не повернеться повторити всі ці лайливі слова... — вона трохи збентежилася. — Говорив, що той дурний… бо не послухався поради свого заступника і залишився на посту розвідки. Тому наші змогли спіймати його на живця та ліквідувати. Але це не найголовніше! Фішир залишився, бо помітив у «Ангелів»… «Ангелів»….

— «Розплати»? — підказала їй Меа.

— Так! — Жані надихнулася. — Помітив у них зброю! Він сказав, що тепер орли планують брати їхню базу штурмом… не хотів говорити, коли і як, але не зміг встояти перед цим. — Дівчина похабно посміхнулась і провела пальцями по своєму глибокому і розкішному декольте.

Більшість присутніх зблідла від цієї новини. Меа розгубилася.

— Тобто вони розкрили те, що ми маємо зброю… — здогадалася людина, яку леді Дорн впізнала зі світського життя — лорд дев'ятнадцятого округу, Бернхард Бумм, який водночас був племінником колишнього лідера лорда Коха. Останнього до самої смерті потай називали герцогом Тактумаріса. Меа замислилась, чому родича такої видатної особи не висунули в лідери. — І те, що голова «Ангелів розплати» не прийшов на зустріч, мене дуже насторожує.

— Аарон фон Енгельхардт, командир орлиної дивізії, уже має розроблений план. Атакувати хочуть із повітря. Не розбиратимуть, хто там мирний, а хто ні. І це лише питання часу, який бік нападе першим, — Жані, що здавалася дурненькою, раптом заговорила більш усвідомлено.

***

Слабкий, але холодний вітерець пронизував тіло неприємним морозом. Під чорно-червоною рясою шкірою дріботіли мурашки. Він часом мимоволі тремтів, але стояв рівно і гордо незважаючи на погоду.

«Пора діставати зимові шати»...

Лиса голова починала боліти від холоду, але він не смів йти з домовленого місця, знав, що зустріч точно відбудеться. Погляд чоловіка десь блукав. Складалося враження, що час очікування він коротав в незвіданому для всіх світі. Вітер змушував пожовкле листя кружитися, видаючи бойовий шелест навкруги. Десь вдалині круки обмінювалися колючими фразами. Рітор ніби не помічав нічого, його сірі, кам'яні очі дивилися в неіснуючу далечінь.

Раптом він заворушився: відчув поштовхи під землею і пожвавішав. Чоловік відійшов на кілька кроків назад, звільняючи шлях джерелу локальних струсів. На ґрунті виріс горбик, який розірвався. Дві величезні рожеві руки визирнули з ямки й почали кидалися брудом із дощовими хробаками. Коли прохід з-під землі досяг відповідного діаметра, звідти виглянула сірувата голова з яскраво-рожевим носом. Великий кріт погано бачив при сонячному світлі і повернув собі людську подобу. Він примружився.

— Ви отримали моє повідомлення, яке щастя, — радісно вигукнув, як тільки розпізнав знайомого, який колись зробив йому неоціненну послугу. Чоловік із темними вусами виліз зі свого окопу, струсив із себе землю і став перед містером рітором.

— Вітаю, мій любий друже. Чув, у тебе є щось для мене, — патетично промовив слуга Святих Духів. Вперше він відчув, як носі запекло від холоду. Його знайомий із занепокоєнням глянув на замерзлого товариша.

— Так, кротова пошта не відпочиває, але... мені так шкода, що я змусив вас чекати. Вам би тепліше одягатися, бо навіть ґрунт вже так просякнув холодом, що мене знобить. — Чоловік театрально здригнувся, скидаючи з себе мурашок.

— Не варто турбуватися. Які новини? — не терпілося рітору перейти до справи. Він окинув його зацікавленим, але звичним холодним поглядом.

Напівкріт спочатку задумався, а потім різко почав нишпорити у кишенях, не торкаючись поштової сумки. Важливих речей він у ній не зберігав.

— Ага! — Чоловік сунув руку у внутрішню кишеню своєї брудної шкіряної куртки і вийняв звідти конверт. Простий білий, без жодних підписів, щоб не викликати зайвих підозр. Листоноша вручив його рітору та почав шукати щось ще. У цей час лисий чоловік уважно розглянув річ у своїх руках. Тільки одна особа надсилала йому такі телеграми: непоказні й порожні. Від можливого змісту листа в грудях рітора лоскотало. Він підняв грозові очі на крота.

— Немає звісток від Її Величності? — коротко, але з особливою серйозністю запитав чоловік. Королева досі не надала йому відповідь на запропоновану угоду. Таємний листоноша зустрівся з ним спантеличеним поглядом. Лист від Ікви Родонс він і шукав у своїй сумці, але вигляд, з яким права рука королеви Астро передав послання, зовсім йому не подобався.

— Зичу вам успіху, містере ріторе, — з обережністю відповів напівкріт і вручив другий лист чоловіку. Останній охоче прийняв яскравий конверт із золотим обрамленням країв та такого ж кольору королівською печаткою. Різниця між двома людьми, які йому написали, надто очевидна. — Я піду.

— Дякую, мій вірний друже. Ти дуже допомагаєш мені, — подякував рітор і сховав листи до кишені своєї сутани.

— Як-то кажуть, послуга за послугу. Те, що я роблю для вас — ніщо перед допомогою, що ви мені надали давно, порятувавши моїх дітей. Всього найкращого. — І кріт-листоноша зник, буквально провалившись крізь землю.

Містер рітор, постоявши кілька секунд, попаняв до свого будинку, попутно розкриваючи конверти. Першим у черзі був білий. Він зізнався сам собі, що дещо побоювався його читати. Чоловік негайно почав бігати очима по рядках з рівного, скошеного вліво почерку. Візуально він не помітив жодного виправлення, згадуючи стриманість і точність висловлювань людини, чиє повідомлення тоді тримав в руках.

«Моєму цінному компаньйону,

Так, як ми в одному човні, поспішаю повідомити Вам одну сумну звістку. Чесно зізнаюсь: навіть така людина, як я, зовсім не знає, як вчинити в цій ситуації. Я буду стислий: моя дочка була затримана. Зараз вона ув'язнена. Я дякую всім можливим вищим силам за те, що вона залишилася живою після такого безрозсудного вчинку, але, боюся, це ненадовго. Маю декілька запитань. Перше: як вона опинилася в Дюшельхе? Друге: яким робом Ви допустили подібну халепу? Я у відчаї, я пишу цей лист з надією отримати Вашу мудру відповідь. Сподіваюсь, у Вас знайдеться план, аби виправити цю тарапату. Інакше наші плани, котрі ми плекали роками, проваляться.

З усією повагою,

А. О.»

Містер рітор затамував подих. Він підозрював подібний зміст. Багато років чоловік обмінювався телеграмами з мусонським послом Аматом Опадре і будував майбутнє для Ебігейл, тим самим забезпечуючи процвітання Сільваруму. Але все вийшло так безглуздо: вона зрадила його наміри, сама того не підозрюючи. Рітор розумів сподівання батька, та нічим вже зарадити не міг. Ебігейл була справжнім скарбом, та наразі слід змиритися з його втратою. Він усвідомив, що варто було краще дослухатися до свого передчуття. Чоловік і гадки не мав, що дівчина-таки дійсно його не послухає. Все було скінчено, як тільки вона потрапила у Великий світ. Він не падав духом і не здавався: кандидатура Меа Дорн його хоч і меншою мірою, але влаштовувала. Жінка не така зручна, як Ебігейл, і не настільки юна, аби бути перевихованою під потреби організації. Тим не менш, нею все ще було легко маніпулювати, і вона все ще була вовком, наймогутнішим наразі видом. Не даючи розуму піддатися жалкуванню, чоловік розпечатав другого листа.

«Вельмишановному рітору з Аркани,

Маю честь звернутися до Вас від імені корони й усього народу. Сподіваюся, Ви гідно сприймете кожне моє слово як вислів королівської мудрости, а не мого особистого роздратування.

З прикрістю констатую, містере ріторе, що, попри наш попередній обмін думками, ви, здається, досі не розпізнали ані меж дозволеного, ані моєї позиції, позиції королеви. Я не ображатимусь на те, що Ви не збагнули істинної глибини та праведности моїх намірів, та в світі, де слово монарха є законом та беззаперечною істиною, нехтування ним — пряма дорога до прірви.

Зовсім недавно мої піддані з рядів королівської гвардії виявили акт свавілля поблизу мусонського кордону. Робітникам шахт не забракло сміливости викрасти зразки рідкісних руд, аби, посмію припустити, передати їх на оцінку мусонцям. Наш народ потерпає від тенденції до вимирання, однак я, як справедливий монарх, змушена була відкинути своє милосердя та віддати наказ про страту. Закон однаковий для всіх, і їхня смерть стала попередженням для тих, хто зважиться нехтувати моїм словом. А слово моє таке: забороняю будь-які підпільні дії, які суперечать домовленостям с Пасатом. Доки наша метрополія сама не вкладе угоду з Мусоном — сільварцям не дозволяється діяти самовільно.

Жодна дипломатична дія, вчинена без моєї волі, не залишиться без наслідків. Якщо Ваша скромна організація продовжить чинити опір і вести переговори з Мусоном без моєї участи, мій гнів пошириться і на Вас. Мене не зупинить той факт, що Ви — обранець духовенства, наближений до Святих Духів. Нехай вони покарають мене після смерти, але я не можу дозволити розпалити вогонь чвар між Пасатом та Сільварумом.

Зрозумійте і пробачте мене, містере ріторе, але я не гребуватиму використанням крайніх мір у відношенні Вас та Ваших поплічників. Я глибоко сподіваюся, що Ви візьметеся за розум, бо моя наступна реакція не буде лише попередженням.

З глибокою надією на Ваше прозріння й мудре рішення, Її Величність Іква Родонс»

Рітор не помітив, як під час читання його пальці нервово зім'яли краї паперу.

— Бестія, — сказав він коротко, хоча встиг назвати цю жінку в голові й більш образливими словами. — Тож, це твоя відповідь. — Перед очима чоловіка вигулькнув образ Ріни. — Я попереджав, що ми підготуємо свою.

Іква не подобалася йому від початку свого правління. Занадто розумна і надто дурна одночасно. Її покійний чоловік громадян, як король, задовольняв, але його смерть окошилась на ній. А те, що не подобається напівлюдям, слід або виправляти, або змінювати. З сильним монархом вони могли б дати відсіч орлиному гніту, особливо з допомогою Мусона.

Чоловік навіть не помітив, як повернувся до своєї ріти. Він спалив листи над свічками. Назирці попрямував до своїх покоїв. Він звично спокійно увійшов усередину, зберігаючи мармурову маску байдужості, хотів запалити свічку, але вони вже горіли. Містер рітор застиг. Олов'яні очі повільно вчепилися за постать вдалечині кімнати. Зграбні босі ноги почали наближатися до чоловіка безшумними кроками.

— Ваш план із троном… Це точно спрацює? — дзвінкий жіночий голос пролунав несподівано. Рітор піднімав свій збентежений погляд все вище. Його вкритий візерунками ритуальний плащ був накинутий на голе жіноче тіло. Яке святотатство. Довге каштанове волосся м'яко спадало на плечі, на вустах, підфарбованих вишневим екстрактом, виднілася слабка усмішка. Обличчя Меа Дорн виражало цілковиту впевненість.

— На все воля Святих Духів, але не варто чекати меншого, — з натиском промовив містер рітор і миттєво усвідомив, що в нього в руках дивовижна маріонетка. Ця жінка виглядала надто вишукано для цих вогких стін.

— Тоді я готова їм послужити. — Меа розстебнула фібулу у себе на ключицях, і плащ вільно сповз униз, фуркотнувши, упав на червону підлогу. Наге тіло опинилось навпроти рітора. Щось у ній померло, а щось народилося новим. Всі пережиті негаразди вбили колишню Меа Дорн, і на поле бою виходила нова, разюче відмінна душа, скорена своєю ж долею.