Витівники

Намацав ручку в дверях в пастці кам’яній, та як не смикав - все одно не відчинялись. Та в розпач не впадав. Ну аж ніяк не вірилось мені, щоб рідний дід зробив настільки підло. Я пригадав пораду чарівну, вона одного разу спрацювала. Знімали ми закляття з брата двоюрідного тоді, мені призначили читати заклинання. Баба Орися наказала слухати себе. Стара розповіла, мовляв, в мольфарів всередині є голос тихий, внутрішній. Він знаючий і мудрий. Потрібно тільки прислухатись до нього - в скрутну годину відповідь підкаже. І справді! Заспокоївшись, почув вкрадливий шепіт, наче подих бризу: “Ventus liber, ventus liber sum! Impossibile est tenere liberum ventum” Своїм нутром я зразу зрозумів, що фраза та була стосовно вітру. Ніяк не можна втримати його, бо завжди вільним прагне залишитись.

Слова чаклунські вголос повторив, ще й уявив приємний тиховій у полі. Невидима рука, погравшись з моїм чубом мимохідь, відразу відчинила двері. Просунув обережно голову назовні в коридор. Дарма - там непроглядна темінь! Та голос внутрішній знов вихід підказав: “Fiat lux” Я чув цю фразу і раніше від мольфарки. Баба Орися нею знищила підступне кодло чаклунів, яке провідало Брунгильду на узгір’ї. “Fiat lux!”, - я вимовив, бажаючи, аби мільйони світлячків з’явилися в приміщені довкола. Нехай вони своїми ліхтарями злякають темряву й розженуть по куткам. Та вийшло навіть краще, ніж задумав. “Най буде світло!” заклинання обійшлось без блищаків. Натомість у приміщеннях повсюди засяяли яскраві ліхтарі, наповнюючи простір навкруги містичним світлом. ще й зеленого відтінку.

Тоді те місце зразу упізнав. Та я ж в підвалі у мольфарки Христі. Оце так допоміг той Жива-чоловік, закинувши в кімнату, у якій Тараса і мене не так давно у робах посвятили у мольфари! Я марно ображався на нього за ребуси, загадки, недомовки… А він, бач, стільки часу заощадив для усіх - не треба нам чекати двадцять п’ятої години!

Я пам’ятаю той страшний Армагеддон, що наробив у баби Христі у підвалі, але вона поприбирала все. хоча були там чималенькі збитки! Пройшовся по великих залах, наче ревізор. Кортіло роздивитись артефакти, поки можливість є, адже в приміщенні один, стара у справах поралася зверху. Не знав тоді дурний, що не минеться то - зненацька зачепив магічну пастку. От нібито нічого не зробив, почав кристалом забавлятись безневинно. Його я дуже сильно розкрутив й на стіл поклав, спостерігав, як той тримає рівновагу. З балансом в нього не було проблем, але та дзиґа чарівна ще й запищала.

Неначе фурія розлючена, умить мольфарка залетіла до підвалу. Вона не розібравши що, та до чого відразу почала пулятися у мене блискавками. Від вибуху я відлетів аж до стіни, добрячи гепнувшись об неї головою.

– Де брат? - почала сваритися вона, - Вилазь Тарасе, бо розірву, як відшукаю!

– Нема його, - я слабко відповів, в очах пішли кругами чорні плями, - Я щойно з того світу з звісткою до вас, а ви мене збираєтесь відправити зворотнім шляхом.

– Ой, хлопчику! Чого ж ти зразу не сказав? - відразу подобрішала мольфарка, - Я думала, що ви, шалапаї, погромище збираєтесь вчинити у підвалі.

– Тож ви мені не давши навіть шанс, підстрелили, неначе злодія в коморі.

Стара допомогла піднятися наверх і почала відпоювати травами у хаті. Та все випитувала, що то за звістка, натякни. Але я твердий та непохитний був, неначе кремінь! “Збирайте хутко кошика, Михасика беріть! Ми підемо у капище до Живи. От саме там, в присутності стихій, лише повідаю обом приємну звістку”, - почав наказувати я, відчувши сил повернення від чарівного зілля. На диво, баба стала слухати мене. Дари зібрала і покликала ведмедя. З Михасиком  зустрілися, як дві споріднені душі. “Сьогодні у тебе щасливий день!” - зашепотів приятелю на вухо.

На вулиці зчинили суперечку ми, яким шляхом потрібно йти до Живи.

– Я піду тим, що відходила сотню літ. Ніколи не підводив він до цього.

– Давайте тим, що поверталися колись, - я опирався, - адже цей коротший!

Михасик підтримав мене. Щось на зразок, молодші проти старших поколінь. Він своїм вчинком розізлив мольфарку. “Ах ти ж негіднику! Як смієш проти матері піти? Кого оберігала стільки років?”, - сварилася вона словами докору на зачарованого сина. Та баба Христя, підкорившись більшості із нас, пообіцяла обидвом надерти вуха у разі, якщо після всіх зусиль, все ж доведеться мандрувати її шляхом.

На цей раз поталанило мені. Так сильно вкарбувались спогади про капище у пам’ять, що ледве відійшли від хати в бік кущів, а я вже відчував духмяний аромат чарівних трав, які росли у кошику з бурштину. Розвівши у чагарнику гілки, побачили те місце заповітне, де є чотири діви - то уособлення стихій, вони допомагають Живі. “От ти диви! Навчився дечому!”, почув слова похвальні від мольфарки. Зайшли до капища, на чорнім вівтарі розклали всі дари, що мали. Хоча і не багато, та зате, вони заграли барвами надії на камені жертовному стола, що складений із плит обсидіану.

Ми втрьох зібралися позаду вівтаря і лиця спрямували на статуї. Я розпочав сакральний ритуал не знаючи ні послідовності, ні рухів. Слова ішли від серця, тож відчув, що чує Жива голос мій в чертогах. Лунає виразно і чітко він у вогнянім яру, проходячи крізь всі бар’єри й перепони. “Мене прислали передати добру вість. Закінчилося тяжке лихоліття! Угоду Трисмегіста з Азазелем розірвано! Ви вільні!”, - я урочисто поділився новиною. “Вільні, вільні, вільні”, - неначе ехо залунало навкруги. Здалося навіть, повторили те і кам’яні дівчата.

На цьому не скінчилися дива - засяяв сонцем кошик із бурштину. Янтарне світло спалахнуло так яскраво, як нова зоря, аж на короткий час вщент наші очі засліпило. Не знаю я, куди поділися дари із вівтаря - все пощезало, неначе язиком злизали! Той спалах ядерний відбілив Михася, перетворивши і його на Сивого Ведмедя. Та зміни в ньому обернулись не на зло, бо почалася трансформація в людину. Спочатку взялося облазити хутро. Воно, зайнявшись полум’ям чарівним, шматками вигорало, адже у хутрі відсутня у людей потреба - є ж одежа!

На вільних клаптиках виднілась добре шкіра, та не ведмежа, груба, а людська. Дедалі більше. Зрештою, Михасик став походити на хлопця і виглядав не набагато старшим за мене. Залишились йому на згадку про митарства сиві коси. Колір очей теж видавав доволі незвичайну долю - дві зірки прикрашали в парубка лице, зелений в них занадто вже яскравий. Навіть удень світилися вони і чарували таємницею своєю. Хлопчину здивували зміни в тілі. Пропали волохаті лапи разом із хвостом. Він розглядав з цікавістю свої долоні та довгасті пальці, де замість них колись були ведмежі пазурі.

“Мій синку!”, - кинулась до нього мати. Безмежна радість охопила вмить її. Михасик обійняв щасливу бабу Христю і пригорнув мольфарку до грудей. “Я більше не ведмідь”, - прошепотів він лагідно і тихо, що зворушило і мене до сліз. “Ай-ай!”, - я навіть закричав від болю, відчувши, як щось полоснуло гострим по руці. У мене на долоні розсіклася рана, у місці, де мольфарка вже ножем розрізала колись. Краплини крові впали на вівтар з обсидіану і зашкварчали, наче масло у вогні.

– Мене за що?! - я запитав у Живи, звертаючись до кам'яних дівчат.

– За те, що борг віддав родинний, - стара відповіла на те, - Арсен, дід твій, тепер спокійно відпочине - його онук угоди виконав усі!

– Ходімо, синку, - вона звернулась до Михася, - Оресту добру звістку передам.

– Та ви йому прикрийте причандали, а потім вже із капища ведіть! Бо ще вкрадуть дівчата по дорозі і парубка, враз пустять на розплід!

Слова мої - то найчистіша правда! Поклястись можу, я не жартував! До капища ведмідь прийшов у хутрі, не в одежі,. Тож потім, перетворившись на людину, так і залишився без жодного вбрання. “На, синку, приховай своє багатство”, - мольфарка пов’язала хлопцю фартуха. А він стояв не розуміючи у чому справа, дивився вкрай здивовано на нас. Михасику сором’язливість невідома, адже до того лазив голяка. Ото ще щастя, що мольфарка мешкає відлюдно. Не доберешся ти до неї просто так. Гостей без діла не чекає баба Христя. Сусіди в неї - дикі кабани. А то би вже повеселились славно люди і розпустили б пліткарі чутки, побачивши, як парубок дорослий сідницям нагими блискає усім.

У хаті баба Христя почала шукати одяг, та чоловічого нічого не знайшла. Перебрала все, що було у сундуці і шафі - одні жіночі речі, не на Михасика вони. “Свойого не віддам, вже поділився з двоюрідним братом”, - відрізав зразу, впіймавши погляди мольфарки на собі. Стара оцінювала, чого б такого можна з мене зняти, аби прикрити в сина срамоту. “Ви просто передайте дядькові Юхиму, нехай одежі трохи привезе. А поки що Михасику віддайте чорну робу, наскільки пам’ятаю, маєте їх дві. Вона сховає голе тіло хлопця, до того ж і не холодно буде!”, - надав пораду я, бо відчував - стара, в бажанні догодити сину, ще й може роздягнути і мене.

Послухала слова поради баба Христя. Зробила саме так, як я казав. Віддала хлопцю, щоб вдягнув той ритуальний одяг, який мольфарами зробив Тараса і мене. Михасик виглядав у чорній робі трохи старшим, неначе то є зрілий чарівник. Хоча і молоде лице, та сиві коси, а магія аж світиться в очах! Стара, оглянувши його, не втрималась й сказала: “Весь в батька! Справжній Трисмегіст! Ходімо до підвалу, любий синку, там є кристали в мене чарівні. Спілкуємось крізь них давно з Орестом. Нехай почує батько голос твій”

І тут у голову мою стрільнула думка. Я розгадав загадку ще одну! Вона була від Живи-чоловіка про камені, що можуть перенести навіть плоть. Він на увазі мав кристали у мольфарки. У Сивого Ведмедя теж такі. Навіщо нам чекати двадцять п’ятої години, коли ці камені і так перенесуть?! Але не став про те розказувати бабі, приготував для неї свій сюрприз. Як будуть розмовляти, виберу слушну хвилину, і фразою «Corpus solidum» відправлю зборище у Сивого Ведмедя світ.

Все йшло чудово, згідно задуму моєму. Спустилися спочатку у підвал. Пішли утрьох до залу, де стояли на штативах три кристали. У баби все готово було для зв’язку. Мольфарка, розмістившись на низькому п’єдесталі в центрі, так розпочала бесіду свою: “Оресте, милий, в мене добра звістка! Михасик, син наш, більше не ведмідь! Розірвана угода з Азазелем, ми повернемось незабаром до тебе” Вона покликала Михасика до себе, щоб привітався з батьком, котрого не знав. “Добридень, татку!”, - вимовив невиразно хлопчисько, а також, ще й рукою помахав. Ведмежий рик почав лунати із кристалів - так відповів йому Сивий Ведмідь. Мольфарка почала будувати плани про нашу подорож найблищу в інший світ:

– Наступний повний місяць, хоча він не Кривавий, о двадцять п'ятій будемо у вас.

– А от і ні! Сюрприз! Хутчіш відкрийте двері, бо чекають гості на порозі! - я, відчуваючи свій тріумфальний час, заскочив в центр до них на п’єдестал і заволав на повні груди, - Corpus solidum!

Сюрприз у мене справді вийшов знатний, а от реакція на нього так собі. Неначе декорації змінили - з підвалу до печери перенеслися вмить. Від несподіванки Сивий Ведмідь аж сів на задні лапи не розуміючи, та звідки ж ми взялись?! Мольфарка першою прийшла до тями. Все зрозуміла чарівниця та стара, і замість хоча би жодного із слів подяки, мегера взялася паплюжити мене: “Іди сюди, пообриваю вуха! Негіднику, ну що ти наробив! Не так я уявляла зустріч з чоловіком! Я ж у домашньому, без зачіски й прикрас! Чому не попередив про свої задумки? Все спортив! Ах ти ж дурисвіт!”

На галас дикий вибігла із хати тітка Ганна й здивовано спостерігала той концерт. Вона все намагалась зрозуміти, та звідкіля ж неждані гості узялись? Побачивши глядачку, баба Христя розійшлася дужче. Вистава в неї видалась ще та! Вона, напевно, довго б лаялася злісно, погрожувала навіть, що приб’є. Можливо б так і сталося, бо дуже лютувала, але Сивий Ведмідь мені добряче допоміг. Він радісно згріб лапами дружину разом з сином і пригорнув родину до грудей. Безмежна радість бушувала в серці батька, який очікував повернення сім’ї. Я, скориставшись вкрай зворушливим моментом, до тітки в хату втік і заховався там. Та ще й подумав болісно і сумно, жалкуючи про витрату зусиль: “От як добро робити після цього людям, коли ніхто не оцінив такий сюрприз!”